Розділ 16. Виконання покарання у виді арешту

16. 1. Загальна характеристика порядку виконання покарання у виді арешту

16.2. Умови виконання покарання у виді арешту

16.3. Виконання покарання у виді арешту щодо засуджених військовослужбовців

16. 1. Загальна характеристика порядку виконання покарання у виді арешту

Поняття арешту не є законодавчою новелою у широкому розумінні. Термін “арешт” (від лат. arrestum – судова постанова) використовується: а) у цивільному та господарському процесі – як спосіб забезпечення позову; б) у кримінальному процесі – у розумінні певних слідчих дій, які спрямовані на досягнення кримінального судочинства (забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна; взяття під варту; арешт на кореспонденцію).

Арешт як кримінальне покарання треба відрізняти від арешту як стягнення за вчинення адміністративного правопорушення (ст. 32 КУАП) та арешт з триманням на гауптвахті, який застосовується як стягнення за порушення військової дисципліни, рядових (матросів) та сержантів (старшин) військової служби та тих, які проходять службу за контрактом.

Свого часу, у кримінальному законодавстві України дореволюційного періоду (Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р.) арешт вважався одним з різновидів позбавлення волі. Залежно від строків арешт поділявся на чотири види: а) від трьох тижнів до трьох місяців; б) від семи днів до трьох тижнів; в) від трьох до семи днів; г) від одного до трьох днів. Застосовувався арешт за незначні злочини.

Засуджені до арешту трималися в арештних домах на умовах загального ув’язнення. Засуджені на строк до семи діб за рішенням суду відбували покарання за місцем проживання. Офіцери відбували покарання на гауптвахті. Арештні доми облаштовувалися з обов’язковим розподілом за статтю, для малолітніх і привілейованих осіб. В арештних домах окремо від засуджених могли триматися й підслідні.

Закон дозволяв ув’язненим відлучки до трьох днів у випадку тяжкої хвороби близьких родичів. Арештанти носили власний одяг, а засуджені на строк до семи діб працювали тільки за бажанням. Інші категорії засуджених до арешту повинні були працювати, обираючи дозволений в установі вид роботи або робота їм призначалася адміністрацією.

Кримінальне уложення 1903 р. передбачало покарання у виді арешту на строк від одного дня до шести місяців, а в деяких випадках – до одного року. Відбувався він також у спеціальних арештних домах.

Кримінальне законодавство радянського періоду арешт як самостійний вид покарання не передбачало. Тому характерно, що, дотримуючись традицій дореволюційного кримінального права, законодавець за КК України 2001 р. виділив у системі покарань арешт як самостійний вид.

Включення арешту до системи чинного законодавства як виду кримінального покарання зумовлено історичними процесами розвитку українського суспільства та відповідає тенденціям розвитку міжнародного законодавства про покарання.

Арешту як виду покарання притаманні наступні загальні ознаки: а) арешт є заходом державного примусу і призначається від імені держави і виключно вироком суду; б) арешт призначається тій особі, яка визнана судом винною у вчинені злочину; в) мета арешту полягає у передбаченому КК України обмеженні прав і свобод засудженого і тягне за собою судимість.

Поряд з тим, арешту присутні також і специфічні ознаки, серед них важливо виділити: а) особливий зміст виконання і відбування; б) спеціально встановлене місце (арештний дім); в) режим підвищеної суворості; г) короткочасність відбування покарання тощо.

Даний вид кримінального покарання містить у собі елементи ізоляції від суспільства, але розділ ІІ КВК України відносить його до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.

Як вид кримінального покарання арешт передбачено ст. 60 КК України і являє собою короткострокове позбавлення особистої свободи в умовах ізоляції від суспільства. Це своєрідний елемент так званої шокової терапії, що застосовується до осіб, які вперше вчинили злочин. Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженої особи в умовах ізоляції від суспільства протягом строку від одного до шести місяців.

Арешт є різновидом позбавлення волі на короткий строк. Проте краткість строку даного покарання компенсується концентрованим жорстким виправним впливом, пов’язаним з перебуванням в умовах суворої ізоляції. Така ізоляція засудженого поєднується з застосуванням до нього обмежень, спеціально передбачених режимом відбування даного покарання. Це покликано досягти таких цілей покарання, як виправлення засудженого та запобігання вчиненню ним нових злочинів.

У ч. 1 ст. 60 чинного КК України, на відміну від ст. 54 КК РФ 1996 р., не визначається вид режиму або тип ізоляції (як правило, вони визначаються законом шляхом вибору певного виду виправної установи), але існують загальні вимоги щодо ізоляції. Наприклад, роздільне тримання чоловіків і жінок; неповнолітніх і дорослих; осіб, що вперше засуджені, і тих, хто раніше відбував кримінальне покарання, та ін.

Арешт відноситься до основних видів покарання і не може застосовуватися в якості додаткового покарання. Арешт призначається судом як покарання лише у випадках, коли це безпосередньо передбачене санкціями статей Особливої частини КК України.

Ця міра покарання згадується в п’ятій частині статей (21,6%) та в десятій частині норм (11,7%) Особливої частини КК України. В санкціях арешт, як правило, вказується альтернативно з іншими основними покараннями – штрафом, позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадськими роботами, виправними роботами, обмеженням волі, триманням в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавленням волі на певний строк. Лише в одному випадку, а саме при вчиненні злочину, передбаченого ст. 395 КК України “Порушення правил адміністративного нагляду”, арешт є єдиною мірою покарання.

Арешт як міра покарання передбачений лише за злочини невеликої та середньої тяжкості. Як правило, це умисні злочини, хоча є й винятки (наприклад, ч. 1 ст. 133, ч. 1 ст. 286 КК України). Не виключається застосування арешту при заміні невідбутої частини покарання у виді обмеження або позбавлення волі (ч. 1 ст. 82 КК України).

У двох статтях КК України (ч. 1 ст. 406, ч.ч. 1 і 2 ст. 413) арешт передбачено за вчинення військових злочинів.

Специфічний характер аресту як виду покарання визначає його незастосуання до осіб, які не досягли шестнадцятирічного віку, а також до вагітних жінок та жінок, що мають дітей віком до семи років.

Стосовно інших категорій осіб, які вчинили злочини, що караються арештом, КК України обмежень не містить. Отже, цю міру покарання може бути застосовано до непрацездатних, осіб похилого віку та ін.

Арешт до неповнолітніх може застосовуватись не раніше як з 16-річного віку. Що стосується терміну імовірного арешту, законодавець встановив його для неповнолітніх на третину меншою тривалістю, ніж для дорослих злочинців, – від 15 до 45 діб (ст. 101 КК України).

Незастосування арешту до осіб віком до шістнадцяти років обумовлене рядом причин, і перш за все тим, що формування неповнолітнього як особи ще не закінчилося, відсутній належний життєвий досвід і не сформована система соціальних орієнтирів, тобто емоційно-вольова сфера психіки ще не досягла стійкості. Тому застосування до таких осіб арешту як міри покарання може негативно вплинути на формування їх особистості.

Перебування жінки у стані вагітності супроводжується низкою психологічних і фізіологічних факторів, які в певній мірі впливають на здатність жінки контролювати свою поведінку. Умови ізоляції можуть в значній мірі негативно вплинути на психічний стан вищезазначених категорій осіб. Крім того, стан вагітності вимагає для жінки особливих побутових умов, режиму харчування тощо, їх відсутність може негативно вплинути на майбутню дитину.

Тобто у разі застосування до вагітних арешту мета покарання, визначена у ч. 2 ст. 50 КК України, не може бути досягнута. До того ж, у разі арешту певною мірою були б порушені положення ч. 3 ст. 50 КК України, у відповідності з якими покарання не має на меті завдати фізичних страждань засудженому.

Забороняючи застосовувати арешт щодо жінок, які мають дітей до семи років, законодавець виходив з того, що, по-перше, перебування таких категорій жінок в умовах ізоляції з відривом від малолітньої дитини може принести матері тяжкі страждання щодо долі дитини, по-друге, позбавлення дитини спілкування з матір’ю може негативно вплинути на виховання дитини.

Якщо жінка, яка має дітей до семи років, позбавлена у встановленому законом порядку батьківських прав, питання про можливість застосування до неї арешту, як заходу кримінального покарання, розглядається на загальних підставах.

До осіб, які відбувають арешт, не може застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, амністія, а також заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням.

При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків, коли менш суровий вид покарання переводиться в більш суворий, застосовуються положення ст. 72 КК України: одному дню позбавлення волі на певний строк відповідає один день арешту (п. 1 ч. 1); одному дню арешту відповідають: 2 дні обмеження волі, 3 дні службового обмеження для військовослужбовців, 3 дні виправних робіт (п. 2 ч. 1) або 8 годин громадських робіт (п. 4 ч. 1).

Порядок i умови виконання покарання у видi арешту регламентуються главою 12 КВК України (статті 50-55) та Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (розділ 3), а особливості виконання (відбування) покарання у виді арешту засудженими військовослужбовцями визначені Інструкцією про порядок і умови утримання засуджених, узятих під варту, та затриманих військовослужбовців, затвердженою наказом Міністра оборони України від 16 грудня 2004 р. №618.

Місця відбування покарання у виді арешту визначені у ст. 50 КВК України. В частині першій цієї статті зазначається, що особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах, а військовослужбовці – на гауптвахтах.

За ч. 2 ст. 50 КВК України, засуджений відбуває весь строк покарання в одному арештному домі. Уведення подібних правил пов’язане з необхідністю не допускати економічно невиправдане переміщення засуджених; має значення і незначний строк покарання.

Проте ч. 3 ст. 50 КВК України встановлює й певні винятки з цього загального правила. Зокрема, переведення засудженого до арешту з одного арештного дому до iншого допускається, по-перше, у разi його хвороби, по-друге, для забезпечення його особистої безпеки, по-третє, за iнших виняткових обставин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в даному арештному домi.

Пiд винятковими обставинами розумiються будь-якi надзвичайнi обставини (повiнь, землетрус, пожежа, посуха i т. д.). До них можна вiднести, наприклад, i особливий психофiзичний стан засудженого, пов’язаний із загостреним переживанням факту здiйснення ним злочину, якщо є пiдстави думати, що результат переживань може стати безпосередньою причиною суїциду (самогубства).

Згiдно з п. 19 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, особи, засудженi до арешту, тимчасово, до створення арештних домів, відбувають покарання в слідчих ізоляторах за місцем засудження. На них поширюється дія Кримінально-виконавчого кодексу України та цих Правил.

Засуджені відбувають увесь строк покарання в одному арештному домі чи слідчому ізоляторі в окремих постах або секціях.

Підставою для тримання осіб, засуджених до арешту, є тільки вирок суду, який набрав законної сили.

Засуджені забезпечуються жилою площею за нормами, установленими кримінально-виконавчим законодавством України, та тримаються в окремих камерах по 3-10 осіб в одній камері.

У разі необхідності та з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку іншого засудженого чи запобігання вчиненню ним нового злочину або за наявності медичного висновку за вмотивованою постановою начальника установи їх можуть тримати в одиночних камерах.

Засуджених розміщують у камерах з дотриманням таких умов: а) чоловіків – окремо від жінок; б) неповнолітніх – окремо від усіх інших категорій засуджених; в) засуджених, яких уперше притягнуто до кримінальної відповідальності, – окремо від осіб, які раніше притягалися до кримінальної відповідальності; г) засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі, – окремо від засуджених, які раніше не відбували покарання в місцях позбавлення волі; д) засуджених, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах, – окремо від інших засуджених; е) іноземних громадян і осіб без громадянства, як правило, – окремо від інших засуджених.

При розміщенні засуджених у камерах обов’язково враховуються рекомендації соціально-психологічної служби установи.