logo search
взаємодія з інституціями / Література / КВП_НОВОЕ_20

11.2 Характеристика основних міжнародних нормативно-правових актів у сфері виконання покарань і поводження із засудженими

Відповідно до ст. 2 КВК України кримінально-виконавче законодавство України складається з Кримінально-виконавчого кодексу України, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Основними критеріями, за якими класифікуються міжнародні нормативно-правові акти є такі, що комплексно регулюють відносини у сфері виконання (відбування) покарань та поводження із засудженими (в’язнями). До них відносяться такі загальні нормативно-правові акти: Загальна декларація прав людини, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод та спеціальні - Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями, Європейські пенітенціарні правила, Мінімальні стандартні правила ООН у відношенні заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням.

Переважною мірою міжнародні нормативно-правові акти регулюють відносини виконання (відбування) покарань, повязаних із позбавленням волі.

Більшість найважливіших документів про захист прав і свобод людини, в тому числі і засуджених, розроблено ООН та Радою Європи.

Характеристика основних міжнародних нормативно-правових актів загального характеру.

У Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про громадянські й політичні права визначено засади правового статусу осіб у сфері кримінального судочинства. Окремі норми безпосередньо стосуються виконання покарань і поводження із засудженими. У ст. 9 Загальної декларації прав людини визначено, що ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання. У відповідності зі ст. 5 Декларації та ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права ніхто не повинен піддаватися катуванням або жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню й покаранню. Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання передбачає, що держави-учасники повинні розглядати катування у відповідному національному законодавстві як злочин. Конвенція забороняє будь-які пояснення щодо виправдання катувань: наказ вищестоящого начальника або державної влади, виняткові обставини, якими б вони не були, включаючи стан війни або погрозу війни, внутрішню політичну нестабільність або будь-який інший надзвичайний стан.

Відповідно до вимог ст. 10 Пакту всі особи, які позбавлені волі, мають право на гуманне поводження й повагу до гідності. Пенітенціарною системою передбачається режим для ув’язнених, істотною метою якого є їх виправлення і соціальне перевиховання.

Відповідно до ст. ст. 7, 8, 11, 12, Загальної декларації прав людини всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації. Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом. Кожна людина, для визначення її прав і обов’язків і для встановлення обгрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину. Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань.

Юридичну основу діяльності Ради Європи, складають Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. (із протоколами) і Європейська конвенція із попередження катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання від 26 листопада 1987 р. (із протоколами).

Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод ґрунтується на Загальній декларації прав людини, у ст. 3 якої визначено, що ніхто не повинен піддаватися катуванням або нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню і покаранню. Згідно ст. 5 Конвенції ніхто не може бути позбавлений волі (свободи) інакше, як у передбачених Конвенцією випадках і в порядку, встановленому законом. До таких випадків, зокрема, належить законне тримання особи під вартою на підставі визнання її винною компетентним судом. Конвенція забороняє «примусову або обов’язкову працю». Конвенція в принципі припускає застосування страти, винесеного судом за вчинення злочину, за який передбачене таке покарання.

Європейська конвенція із попередження катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання набула чинності у лютому 1989 р. Вона виходить із принципів, викладених у Конвенції проти катувань 1984 р., але має особливості, що пов’язані зі створенням спеціального позасудового механізму контролю в галузі попередження катувань у місцях ув’язнення (Європейський Комітет з попередженню катувань), що покликаний поліпшувати умови ув’язнення для того, щоб усунути випадки катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання.

Характеристика основних міжнародних нормативно-правових актів спеціального характеру.

Основними міжнародними нормативно-правовими актами спеціального характеру є такі:

  1. Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями.

  2. Європейські пенітенціарні правила.

  3. Мінімальні стандартні правила ООН у відношенні заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням.

  4. Міжнародні стандарти поводження із неповнолітніми злочинцями.

1. Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями. Найбільш детально спеціальні загальносвітові стандарти стосовно засуджених до позбавлення волі викладені в Мінімальних стандартних правилах поводження з в’язнями, які у 1957 році були схвалені Економічною і Соціальною Радою ООН.

Як зазначено в Правилах, ідея розробки універсальних норм, що стосуються поводження з в’язнями (засудженими), вперше була висунута Міжнародною кримінальною і пенітенціарною комісією, що підготувала збірник правил, які були схвалені Лігою Націй у 1934 році. В 1951 році Міжнародну кримінальну і пенітенціарну комісію було розпущено, а провідну роль у міжнародній діяльності у цій сфері стала відігравати ООН. 31 липня 1957 року було схвалено Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями [резолюція 663 CI (XXIV)].

Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями відображають загальні принципи і практику поводження з в’язнями. У правилах зазначаються мінімальні необхідні умови, які країни повинні брати до уваги при розробці своїх національних законодавств.

Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями впливали і впливають на пенітенціарну політику й практику в країнах, які погодилися з їх основними положеннями. Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями отримали визнання серед міжнародної спільноти як значимі практичні рекомендації з управління установами виконання покарань і поводження із засудженими (ув’язненими).

Структура правил:

  1. Вступ (зазначається ідея розробки правил, процес їх прийняття).

  2. Попередні зауваження (конкретизуються положення щодо призначення правил, сфера і обсяг їх застосування).

  3. Частина I (описуються положення щодо загального керівництва установами виконання покарань, правила поводження з усіма категоріями в’язнів, незалежно від того, чи перебувають вони в ув’язненні за кримінальною чи цивільною справою, чи є підслідними або засудженими, розкрито виправні заходи, що повинні застосовуватись до засуджених).

  4. Частина II (описуються правила, що застосовуються до особливих категорій, про які йдеться в кожному розділі).

Розділи частини ІІ:

A. Засуджені в’язні.

B. Душевнохворі та розумововідсталі в’язні.

C. Особи, що перебувають під арештом або чекають суду.

D. Ув’язнені по цивільних справах.

E. Особи, заарештовані або поміщені у в’язницю без пред’явлення звинувачення.

У розділі A зазначені положення що стосуються засуджених (в’язнів). Ці правила варто застосувати й до категорії осіб, про які йдеться в розділах B, C і D, при умові, що вони не суперечать правилам, розробленим для цих категорій і поліпшують їх становище.

5. У додатках зазначено 13 Процедур ефективного виконання Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями. Процедури визначають необхідні дії, які повинні вживатись для реалізації Правил: прийняття Правил всіма державами (процедура 1); імпелементація Правил у національне законодавство (процедура 2); надання мінімальних стандартних правил у розпорядження всіх осіб, особливо в розпорядження посадових осіб із підтримки правопорядку та персоналу виправних установ (процедура 3); доведення Мінімальних стандартних правил, втілених у національному законодавстві і в інших положеннях, також до відома всіх ув’язнених при їх прибутті до відповідних установ і у період ув’язнення (процедура 4); інформування державами Генерального секретаря ООН один раз у п’ять років про стан їх тюремної системи (процедури 5 і 6); необхідність якнайширшого розповсюдження Мінімальних стандартних правил, доповідей Генерального секретаря ООН, звертання до тексту Мінімальних стандартних правил і його використання в усіх відповідних програмах ООН, включно з діяльністю, спрямованою на здійснення технічного співробітництва, залучення експертів тощо (процедури 7-13).

У правилах розкрито основні положення щодо:

У Мінімальних стандартних правилах поводження з в’язнями права в’язнів (засуджених) в узагальненому виді не сформульовані і не систематизовані. Правовий статус засуджених, що встановлюється Мінімальними стандартними правилами поводження з в’язнями, закріплюється у багатьох статтях правил, що розміщені у різних розділах і стосуються споріднених відносин.

Можна виділити чотири групи стандартів поводження з в’язнями:

1) щодо організації режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі;

2) щодо організації праці та професійної підготовки осіб, які позбавлені волі;

3) щодо організації виховного впливу на засуджених;

4) щодо створення мікросоціальних умов відбування покарання.

Правила не мають на меті детально описати взірцеву систему пенітенціарних установ. В правилах викладено мінімальні положення (вимоги) виконання покарань, що зазвичай вважаються правильним. Правила складені із можливістю врахуваня конкертними країнами їх юридичних, соціальних, економічних, культурних особливостей. Разом з тим Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями допускають створення ще кращих законодавчих, соціальних, матеріальних та інших умов ефективного виконання кримінальних покарань. Правилами не регламентується діяльність повязану з виконанням покарань щодо неповнолітніх.

2. Європейські пенітенціарні правила. На цей час Європейські пенітенціарні правила є єдиним у світі регіональним міжнародним нормативно-правовим документом, що включає значну кількість спеціальних норм про поводження із засудженими (ув’язненими).

Європейські пенітенціарні правила розроблялись і приймались під егідою Ради Європи, яка, виконуючи покладені на неї завдання, займається і проблемами, що виникають внаслідок злочинної або протиправної поведінки. У 1973 році Комітет Міністрів Ради Європи прийняв резолюцію, що складалась з тексту європейського варіанту Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями. В резолюції було рекомендовано урядам держав – членів Ради Європи керуватись у законодавстві і практиці викладеними у Правилах принципами і кожні 5 років надавати Генеральному Секретарю Ради звіт з реалізації та розвитку цих принципів.

12 лютого 1987 року було прийнято Європейські пенітенціарні правила, які складаються із 108 статей, що поєднують Преамбулу, змістовну частину, та пояснювальну записку.

У Преамбулі зазначається мета правил, обґрунтовується призначення і сфера дії правил.

Змістовна частина включає:

Частина 1. Загальні принципи.

Частина 2. Управління пенітенціарними установами.

Частина 3. Персонал пенітенціарних установ.

Частина 4. Цілі і режими тримання в місцях позбавлення волі.

Частина 5. Додаткові правила для особливих категорій ув’язнених.

Пояснювальна запискадо Європейских пенітенціарних правил складається:

Вступ.

Частина 1. Загальні принципи.

Частина 2. Управління пенітенціарними установами.

Частина 3. Персонал пенітенціарних установ.

Частина 4. Цілі і режими тримання в місцях позбавлення волі.

Частина 5. Додаткові правила для особливих категорій ув’язнених.

У січні 2006 року Рада Європи, враховуючи поглиблення курсу європейської спільноти на подальшу гуманізацію процесів виконання покарань у виді позбавлення волі, а також утримання під вартою, необхідність максимального наближення умов тримання ув’язнених до умов життя на волі, рекомендацією Rec(2006)2 затвердила новий варіант Європейських пенітенціарних правил. Таким чином, Європейські пенітенціарні правила є переглянутим та доповненим варіантом прийнятих ООН Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями.

Європейські правила підтримують починання застосування більш творчих і прогресивних пенітенціарних програм, у яких втілені принципи гуманізму, поваги людського достоїнства й соціально-етичні цілі європейської пенітенціарної філософії.

У Преамбулі Європейських пенітенціарних правил чітко визначене їх призначення:

Європейські правила складаються з норм поводження із ув’язненими та засудженими, однак не розподіляють їх на особливі категорії. Додаткові правила встановлені лише для жінок, неповнолітніх, малолітніх дітей, які залишаються в місцях ув’язнення з одним із батьків тощо.

Характерною ознакою Європейських пенітенціарних правил є їх управлінська спрямованість. Найбільш важливі питання розглядаються з точки зору ефективності управління місцями позбавлення волі.

Європейські пенітенціарні правила застосовуються відносно осіб:

  1. взятих під варту відповідно до рішення судового органу;

  2. засуджених до позбавлення волі;

  3. взятих під варту або засуджених до позбавлення волі, але з певних причин тримаються в інших місцях.

Основні положення Європейських пенітенціарних правил:

Відповідно до Правил Ради Європи кожна пенітенціарна установа прагне надати всім ув’язненим доступ до освітніх програм, які повинні бути максимально широкими і відповідати індивідуальним потребам ув’язнених. Правилами підкреслюється необхідність якісного підбору персоналу пенітенціарної установи, який повинен ретельно підбиратися, мати належну підготовку. До складу персоналу повинно включатися достатнє число фахівців, наприклад, психіатрів, психологів, соціальних працівників, вчителів і викладачів професійної підготовки, фізичної культури і спорту.

Європейські пенітенціарні правила особливу увагу приділяють організації взаємовідносин із громадськістю. Органи управління пенітенціарних установ для кращого розуміння громадськістю ролі пенітенціарних установ в суспільстві повинні постійно інформувати громадськість про цілі, результати діяльності пенітенціарної системи.

Багато уваги приділяється питанням інспекції і нагляду. У пункті 92 зазначено, що пенітенціарні установи регулярно інспектуються одним з державних органів з метою оцінки того, чи здійснюється управління ними відповідно до вимог національного законодавства і міжнародного права, а також положень Правил. Незалежний орган або незалежні органи здійснюють нагляд за умовами утримання ув’язнених і поводження з ними, про результати якого повідомляється публічно.

3. Мінімальні стандартні правила ООН у відношенні заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням. У серпні 1990 р. Восьмий конгрес ООН із попередження злочинності і поводження із правопорушниками схвалив Стандартні мінімальні правила ООН у відношенні заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням. Правила були розроблені Інститутом Азії і Далекого сходу при ООН у Токіо. Цим пояснюється їх скорочена назва - Токійські правила. У грудні 1990 р. Токійські правила були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН. На відміну від Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями, Токійські правила встановлюють правила поводження з винними особами на всіх стадіях кримінального судочинства (від стадії порушення кримінальної справи до виправлення та ресоціалізації винної особи). Токійські правила складаються з основних принципів, що сприятимуть застосуванню заходів, не пов’язаних із позбавленням волі, а також мінімальних гарантій для осіб, у відношенні яких застосовуються кримінально-правові заходи, не пов’язані із позбавленням волі. Токійські правила мають рекомендаційний характер, і можуть застосовуватись у конкретних країнах з урахуванням економічних, соціальних та культурних особливостей кожної країни. Токійськими правилами передбачено систему заходів, альтернативних позбавленню волі: усне зауваження, попередження, осуд, умовне звільнення від відповідальності, штраф; конфіскація або постанова про позбавлення права на майно, повернення майна жертві або умовне покарання тощо (п. 8.2.)

Токійські правила припускають можливість заміни або скасування заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням, при порушенні умов їх відбування. Однак, таке рішення повинне прийматися лише після ретельного дослідження обставин справи з урахуванням принципу економії репресії.

Правила заохочують участь громадськості, яку варто розглядати як надану членам суспільства можливість внести свій внесок у справу захисту інтересів суспільства.

4. Міжнародні стандарти поводження із неповнолітніми злочинцями. У міжнародних нормативно-првових актах зазначено, що малолітні і неповнолітні займають особливе становище. У 1989 р. Генеральною Асамблеєю ООН прийнята Конвенція про права дитини. У відповідності до вимог ст. 37 Конвенції держави-учасники повинні забезпечувати, щоб жодна дитина не була піддана катуванням або іншому жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність видам поводженню і покаранню. Ні страта, ні довічне позбавлення волі, що не передбачає можливості звільнення, не повинні призначатися особам у віці до 18 років. Арешт, затримання, тюремне ув’язнення дитини повинні здійснюватися відповідно до закону і застосовуватися лише як крайній захід і протягом найбільш короткого часу. Кожна дитина позбавлена волі має право на гуманне поводження і повагу до її гідності. Дитина позбавлена волі повинна триматися окремо від дорослих, окрім випадків, якщо в інтересах дитини цього робити не слід. Засуджений має право підтримувати зв’язок зі своєю родиною шляхом переписки і побачень, на негайний доступ до правової та іншої допомоги.

Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя у відношенні неповнолітніх(«Пекінські правила»). У системі кримінального судочинства щодо неповнолітніх діють Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя у відношенні неповнолітніх(«Пекінські правила»). Правила, в цілому, мають рекомендаційний характер і визначають, що неповнолітньою є дитина або юнак, що у рамках існуючої правової системи може бути притягнутий за правопорушення до відповідальності у такій формі, що відрізняється від форми відповідальності, яка застосовується до дорослого. Вони не уточнюють вік, з якого неповнолітні можуть залучатися до відповідальності за правопорушення або визнаватися дорослими, але вказують, що варто докладати зусиль для поширення принципів правосуддя для неповнолітніх на молодих людей.

Цей міжнародний нормативно-правовий акт визначає принципи поводження з неповнолітніми правопорушниками на всіх стадіях кримінального правосуддя, включаючи відбування кримінального покарання. У Правилах підкреслюється необхідність удосконалення системи правосуддя у відношенні неповнолітніх і одночасно прийняття заходів для розробки прогресивної соціальної політики у відношенні неповнолітніх. Правила не конкретизують умови тримання неповнолітніх правопорушників, а здійснюють посилання до Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями, які повинні використовуватися співрозмірно до віку неповнолітніх. Однак, пізніше Генеральною Асамблеєю ООН ООН (Резолюцієя від 14 грудня 1990 р.) були прийняті Правила ООН із захисту неповнолітніх, позбавлених волі. Дотримуючись в основному структури Мінімальних стандартних правил, правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя у відношенні неповнолітніх, визначають принципи й цілі управління установами для неповнолітніх, підстави класифікації засуджених, фізичні умови відбування покарання, умови праці, відпочинку, відправлення релігійних обрядів, порядок медичного обслуговування, дисциплінарні процедури, шляхи підтримки позитивних соціальних контактів, засоби ресоціалізації після звільнення.

Також основні положення Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями знайшли відображення в інших спеціальних міжнародних документах: Звід принципів захисту всіх осіб, які піддані затриманню чи ув’язненню у будь-якій формі, Основні принципи поводження з в’язнями.

Звід принципів захисту всіх осіб, які піддані затриманню чи ув’язненню у будь-якій формі був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у 1988 р. Він не має закону, але має велике значення, тому що був прийнятий шляхом консенсусу. Звід складається із 39 принципів, які полягають в тому, що всі особи мають право на гуманне поводження, а арешт, затримання чи ув’язнення повинні здійснюватися лише у відповідності із законом і уповноваженими на те компетентни посадовими особами.

Обмеження будь-яких прав осіб, що підлягають затриманню чи ув’язненню не допускається. Жодна затримана чи ув’язнена особа не повинна підлягати катуванням, чи жорстоким, нелюдським чи принижуючим гідність поводження і покарання281.

До затриманих застосовується режим, що відповідає статусу несудимих, тому такі особи повинні триматися окремо від ув’язнених. Кожному арештованому при арешті повідомляються причини арешту, і пред’являється обвинувачення. Особа не може перебувати у місці затримання без надання ефективної можливості бути заслуханим судовим чи іншим органом. Затриманий має право особисто захищати себе і користуватися допомогою адвоката. Кожній особі пояснюються її права і порядок їх реалізації.

У відношенні затриманого має бути складений протокол, до якого заносяться такі відомості: причини арешту, час арешту цієї особи і час затримання, прізвища відповідних посадових осіб правоохоронних органів, точні дані місця тримання.

Принципами передбачено, що затриманому чи ув’язненому гарантується право: особистої недоторканості, право на відвідання членами сім’ї та листування з ними, триматися в установі, що знаходиться в місцевості попереднього проживання, належного медичного обслуговування, бути заслуханим до наладення дисциплінарних санкцій.

Основні принципи поводження з в’язнями були представлені Восьмим конгресом ООН із запобігання злочинів і поводження із правопорушниками. Основні принципи були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1990 р. Основними принципами передбачені цим документом є такі: усі ув’язнені користуються повагою, бо в них є гідність і значимість, як людей; не допускається ніякої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, народження чи за іншою ознакою; здійснення поваги до релігійних переконань і культурних традицій тієї групи, до якої належать ув’язнені, в усіх випадках, як цього вимагають місцеві умови; відповідальність тюрми за утримання ув’язнених і захист суспільства від правопорушень у відповідності з іншими соціальними завданнями будь-якої держави і її основними обов’язками у сприянні добробутові і розвиткові всіх членів суспільства; всі ув’язнені користуються правами людини і фундаментальними свободами, викладеними у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права і Факультативному протоколі до них (Резолюція 2200 A(XXI) Генеральної Асамблеї, Додаток), а також іншими правами, які викладені в інших пактах ООН; усі ув’язнені мають право брати участь у культурній і просвітній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток людської особистості; заохочування до скасування одиночного утримання як покарання і обмеження його застосування; створення умов, що надають в’язням можливість займатися корисною оплачуваною працею, що полегшить їх реінтеграцію на ринку робочої сили їх країн і зобов’яже їх надавати фінансову допомогу своїм сім’ям і родичам; забезпечення медичним обслуговуванням, яке є в даній країні, без дискримінації; створення сприятливих умови для реінтеграції колишніх в’язнів.