1.1. Поняття і зміст кримінально-виконавчої політики України

Вивчення курсу кримінально-виконавчого права України не можливе без розгляду поняття та змісту кримінально-виконавчої політики, оскільки остання суттєво впливає на право, формує його філософію, ідеологію, спрямованість, принципи тощо.

Зважаючи на загальновідоме поняття політики, яке існувало ще в Давній Греції як «politike», що означає «державна діяльність»¹, а також на результати дослідження цього феномену вітчизняними та зарубіжними авторами в різних інтерпретаціях в залежності від галузевого призначення варто визначити загальний зміст поняття, ознак і складових елементів сучасної кримінально-виконавчої політики України.

Розгляд вказаного питання, на нашу думку, слід розпочати у відповідності із системою філософських категорій: одиничне, особливе, загальне².

Так, як зазначені філософські категорії відображають діалектичну єдність і відмінність між речами та явищами дійсності, так і під час розгляду такого явища як кримінально-виконавча політика належить бачити останнє в тісному взаємозв’язку і в той же час із специфічними відмінностями в системі аналогічних явищ більш масштабного характеру.

В глобальній політиці держави традиційно виділяється два головних напрями: 1) внутрішня і 2) зовнішня політика, кожен з яких має свої цілі, завдання і пріоритети.

Якщо розглядати внутрішню політику держави в якості «загального», де фіксується існуюча тотожність між різноманітними явищами та процесами в межах конкретної якісної визначеності, тобто усіх напрямів та сфер внутрішньої політики, у тому числі й так званої «кримінальної», «правоохоронної», чи «у сфері боротьби зі злочинністю» тощо³, то в якості «особливого» в нашому випадку слід розглядати так звану «політику у сфері боротьби зі злочинністю» (або як її ще називають – «кримінальну», «антикримінальну», «кримінологічну» «правоохоронну тощо»), незалежно від трансформації цього терміну.

Головною ознакою «особливого», і це є актуальним і в даному випадку, є те, що воно – особливе відображає саме момент діалектичної єдності загального і одиничного. В особливому відображається специфічність як одиничного, так і загального. Особливе позначає диференціацію якісної визначеності, виступає як єдність сутності і явища.

Щодо одиничного (чи окремого індивідуального), то в ньому фіксуються окремі процеси та явища, в нашому випадку, це кримінально-правова, кримінально-процесуальна, кримінально-виконавча політика, в кожній з яких фіксуються окремі конкретні елементи, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, а також відповідною якістю, саме одиничне є мірилом і способом буття загального, бо всяке загальне приблизно охоплює всі окремі предмети окремого, а «всяке окреме тисячами переходів зв’язане з іншого роду окремими речами, явищами, процесами»⁴.

Таким чином, якщо розглядати на рівні одиничного та особливого приблизну структуру та співвідношення різних напрямків внутрішньої політики у сфері боротьби зі злочинністю чи протидії злочинності з позицій вказаних філософських категорій, то, на наш погляд, можна уявно виділити її наступні компоненти.

В якості одиничного (окремого) може розглядатися:

а) кримінально-правова політика України, яка визначає межі злочинного і покарання за нього, і, в той же час, є вихідною основою для інших напрямків політики, що протидіють злочинності;

б) кримінально-процесуальна політика України, яка, визначає порядок провадження у кримінальних справах;

в) кримінально-виконавча політика України, яка визначає порядок виконання та відбування покарань.

Саме кримінально-виконавча політика, як і обидві попередні є самостійними напрямами внутрішньої політики держави і в розгляді об’єкту і предмету своїх інтересів та впливу має свої специфічні особливості, які не дублюють змістовних ознак інших напрямів політики, в той же час як повноцінна категорія в якості «одиничного» (окремого) кримінально-виконавча політика завдяки «кримінологічній політиці» та базисним підгрунттям кримінально-правової та кримінально-процесуальної політики на основі конституційних засад тісно інтегрується з ними в єдиний комплекс антикримінального впливу на злочинність.

В даному контексті можна говорити про конструктивний взаємовплив та взаємообумовленість, перш за все, кримінально-виконавчої та кримінально-правової політики.

Зокрема, П.Л. Фріс з цього приводу зазначає, що кримінально-виконавча політика визначає основні напрями правотворчої діяльності держави і правозастосувальної діяльності відповідних державних органів у сфері реалізації кримінальних покарань, при цьому реалізацію кримінального покарання вважає вторинною відносно кримінального закону і кримінально-правової політики. Визначальний вплив кримінально-правової політики на кримінально-виконавчу політику, як зазначає автор, реалізується: через визначення загальних напрямків кримінально-правової репресії; через формування системи та видів кримінального покарання; через практику призначення окремих видів покарання. В той же час відмічається, що кримінально-виконавча політика не є пасивним відображенням кримінально-правової політики, вона визначає цілі, принципи, стратегію і напрями функціонування кримінально-виконавчої системи, основні форми і методи реалізації кримінального покарання і, разом з цим здійснює зворотний вплив на формування правової політики держави в сфері боротьби зі злочинністю, в цілому, і кримінально-правової політики, зокрема⁵.

Тому, найтісніший взаємозв’язок, на нашу думку, існує між кримінально-правовою політикою та кримінально-виконавчою політикою. В той же час, як кримінально-правова політика визначає кримінально-правові заходи впливу на злочинність (корегує зміни та доповнення в законодавстві щодо кримінальної відповідальності; її диференціації та індивідуалізації, криміналізації і декриміналізації діянь, пеналізації та депеналізації мети системи і видів покарань, їх змісту, а також звільнення від покарань); кримінально-виконавча політика залежна від кримінально-правової і, в свою чергу, визначає реальний зміст і сутність конкретного виду покарань та кримінально-правових санкцій, процесуальних рішень у виді вироку, ухвали чи постанови суду, в яких проголошується воля держави і реалізується юридична декларація, сформульована кримінально-правовою та кримінально-процесуальною політиками. Отже, приймаючи на себе подальшу «естафету» щодо поводження із злочинцем в системі кримінальної юстиції – кримінально-виконавча політика, встановлюючи свої правові параметри поводження із суб’єктом, його статусними та іншими особливостями, створює нову специфічну сферу правовідносин, яка аж ніяк не повторює і не дублює вищеназваних сфер, а саме – формує і формулює та реалізує свій власний об’єкт, предмет, метод та систему нормативних актів, спрямованих на виконання вимог кримінально-правової та кримінально-процесуальної політики з урахуванням кримінологічної обґрунтованості, доцільності та ефективності як нормативно-правової бази, так і кримінально-виконавчої практики.

Усі ці та інші параметри, визначені кримінально-правовою, кримінально-процесуальною та кримінологічною політикою повинна обслуговувати і реалізовувати кримінально-виконавча політика – як своєрідна надбудова над соціально-правовим базисом відповідних галузей права.

Виконання кримінальних покарань є складною сучасною соціально-правовою проблемою, яка має стійку тенденцію щодо зростання її актуальності як в Україні, так і за її межами.

Кримінально-виконавча діяльність – це кінцевий етап правозастосування, який виглядає як своєрідний підсумок в функціональній системі кримінальної юстиції. Тому забезпечення правопорядку та законності, прав і свобод людини задекларовані на конституційному рівні як предмет захисту суспільства і як обов’язок, перш за все, лежить на державі та її органах. Однак, сам по собі факт конституційного закріплення обов’язку держави у цій сфері діяльності є в певній мірі формальною обставиною. Тому такі гарантії державного захисту, повинні бути підкріплені конкретними державними заходами та практичною реалізацією.

Нажаль, сьогодні, в деякій мірі прослідковується неадекватність функціонування правоохоронної системи тим реаліям перехідного періоду розвитку української державності, які мають місце. Крім цілого комплексу чинників економічного, політичного та організаційного характеру, це пов’язано також із відставанням процесу реформування вітчизняної системи кримінальної юстиції та станом самої парової науки, у тому числі наукового супроводження процесу удосконалення цієї сфери діяльності.

Отже, під час вивчення будь-якого соціального явища чи процесу, у тому числі того, що нами розглядається, слід підходити з позиції філософсько-світоглядної основи теорії права і держави як фундаментальної юридичної науки. Саме специфіка соціальної форми руху матерії, що відрізняє її від інших форм руху, визначається в діалектичній єдності матеріального та ідеального, матерії і свідомості. Ця діалектична єдність фіксується в понятті «соціальна діяльність»⁶.

Таким чином, розгляд даного явища і даної соціальної діяльності повинен бути структурно поверненим до конкретного об’єкту, а також має здійснюватися у визначеній категоріальній системі, яка повинна забезпечити адекватність засобів дослідження зазначеному об’єкту вивчення як цілісному утворенню. Даний підхід дозволяє сформулювати дві теоретико-концептуальні посилки:

- по-перше, методологічно значимою категорією дослідження правової діяльності є категорія «соціальна діяльність», в якій фіксується діалектична єдність матеріального та ідеального в соціальній формі такого феномену як кримінально-виконавча політика;

- по-друге, в основі цієї соціальної форми руху матерії знаходиться протиріччя між мінливістю та спокоєм, що втілені в цій діяльності.

В узагальненому вигляді ці фактори можна розглядати як об’єктивне підгрунття формування сфер функціонування державної влади, у тому числі й кримінально-виконавчого напряму, який торкається однієї з важливих підсистем охоронної сфери життєдіяльності суспільства, де завдяки специфічним правовим інститутам забезпечується регулювання і захист суспільних відносин, а також досягнення соціальної якості в процесі впливу на негативні явища, що мають місце.

Тому, на наш погляд, існування кримінально-виконавчої політики як правової форми руху соціальної матерії пов’язано з двома видами соціальної діяльності, які, відбиваючи її сутнісні протиріччя, і повинні забезпечити певний баланс між мінливістю та спокоєм.

Мінливість, в даному разі, пов’язана з кримінально-виконавчим правом та правотворчою діяльністю в цій сфері відносин. Право є однією з основних складових того регулятивно-перетворюючого механізму, за допомогою якого здійснюється адаптація людини і соціальної спільноти, щодо якої застосовано кримінально-виконавчий вплив, до об’єктивної реальності і її перетворення в інтересах людини і суспільства. Право, реагуючи на постійно мінливі політичні, соціальні, економічні реалії суспільного буття, призводить їх у відповідність з мінливими суспільними відношеннями, фіксує ці зміни і закріплює їх у виді законів та підзаконних актів. Саме в цьому «проявляються охоронна функція права, статичні та динамічні складові його регулятивної функції»⁷.

Спокій, в даному разі, пов'язаний з правоохоронною діяльністю, цільове призначення якої вимагає забезпечення відповідності суспільних відносин їх змісту, який зафіксований за допомогою права, що, в свою чергу, є матеріальним гарантом дотримання цих положень і правил. З державних позицій кримінально-виконавча політика може розглядатися як форма реалізації функцій держави, а також як специфічний спосіб здійснення та підтримання державної влади в галузі виконання покарань завдяки важелям законодавчої, судової та виконавчої сфери впливу.

Тому, на наш погляд, кримінально-виконавча політика у співвідношенні з кримінально-виконавчим правом і кримінально-виконавчою діяльністю не може розглядатися в такому контексті, що:

1. кримінально-виконавче право;

2. кримінально-виконавча діяльність органів і установ виконання покарань, прокуратури і суду;

3. правовідносини учасників процесу виконання (відбування) покарання – є елементом кримінально-виконавчої політики⁸.

На наш погляд, вказані вище «елементи» можна вважати в якості об’єктів (предметів) уваги та відповідного впливу на них з боку кримінально-виконавчої політики, а не самі органічно змістовні складові елементи цієї політики. Тому на сучасному етапі розвитку держави, кримінально-виконавчу політику можна розглядати як певну «функціональну» дефініцію влади, бо вона як «динамічна система» ґрунтується саме на правових засадах (як конституційного, кримінально-виконавчого та інших галузей права), і не може сповідувати неправові форми впливу. В той же час через законотворчу, організаційну діяльність безумовно здійснює вплив на право і правовідносини, але ні в якому разі не підмінює їх за своєю сутністю.

Тому вищеназвані елементи можуть розглядатися лише як елементи права та правозастосувальної діяльності, а не політики.

Отже, розглядаючи питання концептуального визначення кримінально-виконавчої політики у співвідношенні з правом, на наш погляд, слід з’ясувати даний вид державної діяльності примусового характеру як один із аспектів правоохоронного напряму політики, спрямований на забезпечення виконання покарань і протидію злочинності, зокрема, рецидивній.

Зважаючи на те, що правоохоронна функція - це державна діяльність, яка здійснюється з метою охорони права спеціально уповноваженими органами шляхом застосування юридичних заходів впливу в суворій відповідності із законом і при неухильному дотриманні встановленого ним порядку»⁹, можна визначити суттєві ознаки кримінально-виконавчої політики:

по-перше, - реалізація цієї діяльності здійснюється не будь-якими способами, а лише завдяки застосуванню юридичних заходів впливу;

по-друге, - застосування цих заходів можливе лише у відповідності із законодавством;

по-третє, - виконання даної державної функції здійснюється у встановленому законом порядку із дотриманням визначених нормативно-правовими актами процедур.

по-четверте, - покладання реалізації даної діяльності на спеціально уповноважені державні органи і установи кримінально-виконавчої системи України. Саме тому політика у цій сфері не може бути незалежною від права, а право не може розглядатися як елемент політики.

Як пише Ю.Е. Аврутін, - «в силу професіонального розподілу праці в правоохоронній сфері, починаючи з різних правових інститутів, органів держави, наділених компетенцією, окремі складові живої правоохоронної діяльності уособлюються, структуруються в діяльність правозастосовчу та юрисдикційну, правовідтворюючу та правороз’яснювальну, правоустановчу та правонаглядову»¹⁰. Однак, від цього не втрачають своєї інтегративної системної соціальної ознаки – правоохоронної спрямованості на захист самого права, виступаючи матеріальною гарантією його дотримання учасниками суспільних відносин.

У даному випадку зазначена вище діяльність спрямована конкретно на захист кримінально-виконавчого права, на його удосконалення та досягнення мети кримінально-правових приписів та забезпечення виконання рішень суду у відповідності із законом.

На цьому рівні усвідомлення примусової функції, складовими механізмами якої є держава, як певна організація політичної влади і право як міра, масштаб свободи і поведінка людини, як система нормативного регулювання суспільних відносин, конкретизується в даній сфері життєдіяльності суспільства, формуюючи охоронну сферу у виді виконання та відбування покарань як сферу похідну від кримінально-правового напряму.

В цілому, даний соціально-правовий феномен виступає як субстрат правової форми руху соціальної матерії, який диференціюється на правоохоронну, правозастосовчу, запобіжну, організаційно-управлінську та інші види діяльності, що надає змогу в своїй сукупності, взаємообумовленості дії названих компонентів руху соціальної матерії в тій чи іншій мірі за без печити потребу суспільства на даному етапі протидії злочинності.

Тому, на наш погляд, можна вважати, що як юридична категорія поняття виконання покарання має свій специфічний прояв на методологічному рівні дослідження державно-правових явищ і виступає поряд із фундаментальними (базовими) галузями права, що є вихідними для нього, окремою особливою формою існування правової матерії, яка може розглядатися з різних позицій. Наприклад, її філософсько-правовий аспект полягає в специфічній формі державної активності, яка реалізується в сфері забезпечення правопорядку і законності за допомогою спеціальних соціальних інститутів, форм і методів її реалізації, притаманних і властивих кримінально-виконавчій діяльності як специфічної форми реалізації державної влади і як особливого способу її здійснення.

За відсутністю об’єктивних правових критеріїв, на думку В.П. Федорова, в основу розкриття сутності права і правоохоронної діяльності не можуть бути покладені ідеї права як міри і форми існування свободи, оскільки, з одного боку, відсутній загальний закон свободи¹¹, який лежить в основі кантівського розуміння права як сукупності умов, при яких «свавілля одного суб’єкта (об’єкта) сумісний із свавіллям іншого»¹², з іншого боку – неоднозначно і суперечливо і, тому несприятливо використання категорій моральності, добра, справедливості, що лежать в основі праворозуміння В.С. Соловйова, який розглядає право як «примусову вимогу реалізації мінімального добра, або порядку, який не допускає відомих проявів зла»¹³.

Відстоюючи вибір на узагальненій категорії «гуманізм», як синонім «людяності» В.П. Федоров констатує, що право – це особлива, специфічна форма існування і прояву гуманізму, а такі якості як свобода, справедливість, моральність природнім образом входять у зміст поняття «гуманізм». Звідси і висновок, що «правоохоронна діяльність набуває морального характеру не тому, що вона базується на певних моральних постулатах і законах, а тому, що вона не допускає, карає (припиняє) зло – в цьому проявляється її моральна природа і сутність»¹⁴.

Оригінальна і, в певній мірі, суперечлива позиція згаданого автора викликає багато питань, наприклад, чому правоохоронній діяльності відмовлено в праві базуватися на моральних постулатах і законах, якщо вони лежать в основі розуміння гуманізму і людяності, а її моральна сутність проявляється тільки через кару, так званого «зла», котре, як очевидно, може бути для когось і «добром»? Яка при цьому правова природа самої кари, якщо вона заснована на не правовому законі і чи можливо її в даному разі розглядати як прояв гуманізму правоохоронної діяльності? На ці питання повинна дати відповідь саме політика, зокрема, в 30-50-ті роки ХХ століття каральне насилля в колишньому СРСР (у тому числі Україні), як пише Романовська В.Б, стало відігравати ту ж саму роль, що і в деспотичних режимах, а за масштабами і нещадністю перевершило все, чого цим режимам будь-коли вдавалося досягнути¹⁵. Що є підтвердженням того, що політика і право це не одне і те ж, і що право не може бути елементом складовою частиною політики. Тому вважається, що сутність кримінально-виконавчої політики не може бути повністю виведена із сутності суспільних відносин, які охороняються за допомогою кримінально-виконавчого права. У зв’язку із цим, як би діалектично і генетично тісно не були пов’язані між собою право і кримінально-виконавча політика, їх сутність не може бути однаковою і не може співпадати по усім параметрам.

Кримінальне та кримінально-процесуальне право і правовідносини, що існують в їх межах мають свою природу, соціальну мету, завдання та функції, а кримінально-виконавче право і правовідносини в даній сфері мають своє соціальне призначення і зміст, який випливає із конкретних передбачених законом норм та приписів суду на стадії виконання кримінального покарання. Тому політику у цій сфері можна вважати як надбудову над вказаним соціально-правовим базисом.

Разом з тим, важливим в даному контексті є те, що даного виду державна діяльність спрямована не тільки на охорону права в буквальному розумінні її тлумачення з етимологічних позицій.

По-перше, вона як форма реалізації правоохоронної функції держави охороняє лише предметну частину права визначену в кримінально-виконавчому законі. Її зміст складає захист не простого об’єктивного права, а тих соціальних цінностей, які підлягають захисту і мають життєво важливе значення в реальній обстановці протидії злочинності, і перш за все рецидивній.

По-друге, в силу того, що вищою формою руху соціальної, у тому числі правової матерії є людина, саме вона є вирішальним суб’єктом для зовнішньої форми прояву того чи іншого правового феномену чи процесу. При цьому суб’єктивний фактор саме політики нібито автоматично починає превалювати перед об’єктивними факторами соціально-правового характеру щодо актуалізації даного напряму державної діяльності, які знаходяться в специфічних рамках правової реальності або лежать за її межами і розглядаються крізь призму одного з елементів суб’єктивного фактору – через правосвідомість суб’єктів, які формують і реалізують кримінально-виконавчу політику. В такому способі буття право і правосвідомість є необхідною, але не єдиною формою їх актуалізації, тому і правосвідомість не може бути єдиною суб’єктивною формою актуалізації названої діяльності по захисту права у даній сфері.

Виходячи з цього, на наш погляд, вказаний напрямок державної діяльності у виді кримінально-виконавчої політики може і повинен мати «свою природну сутність» на відміну від сутності кримінальної та кримінально-процесуальної політики щодо виконання основної функції – як важливий важель регулювання суспільних відносин. Однак він не може брати на себе усю повноту цих суспільних відносин, а також свої власні об’єктивні і суб’єктивні фактори актуалізації, що детермінують форми його існування і здійснення.

Завершуючи питання, що пов’язане із правоохоронними аспектом кримінально-виконавчої політики слід зазначити наступне:

1. Сутність даної діяльності, об’єктивні і суб’єктивні фактори її актуалізації (зовнішнього прояву, форм і методів реалізації) можуть відображатися в рамках існуючої соціальної реальності, в якості якої виступає діалектична єдність правових, соціально-політичних і соціальнокультурних компонентів. При цьому: правова реальність (Конституція України, кримінальне, кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче право, Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність», Закон України «Про попереднє ув’язнення» та інші), інтегрує свою правову дійсність в правову систему, на яку здійснює вплив кримінально-виконавча політика, як надбудова над вказаним соціально-правовим базисом, яка має свою просторово-часову характеристику, що детермінує і являє собою комплекс логічно і соціально взаємопов’язаних компонентів:

- соціально-політичнареальність інтегрує компоненти права і держави в державно-правову дійсність у виді правоохоронних, організаційно-управлінських та інших форм реалізації;

- соціокультурна реальністьінтегрує матеріальні і духовні компоненти в дійсність як людський спосіб розроблення засобів і механізмів адаптації до середовища і умов, в яких відбувається даний державний примус, детермінує матеріальні об’єктивні (історично сформовані в державі форми інституалізації системи управління і забезпечення даної діяльності кримінально-виконавчою системою України, окремими ланками системи інших органів влади), а також ідеальні суб’єктивні (моральні, етичні, естетичні та інші ідеали і форми їх реалізації) та способи і механізми діяльності державних інститутів в даній сфері суспільних відносин.

2. Ґрунтуючись на розумінні співвідношення діалектичної єдності і діалектичного протиріччя об’єктивного і суб’єктивного факторів в системі даних правовідносин необхідно їх удосконалення. Як зауважував в свій час І.Кант, «право може слугувати як засіб обмеження свавілля, так і як засіб попрання (плюндрування) свобод людини»¹⁶. Аналогічна думка І.А. Ільїна щодо призначення права як зброї порядку, миру і братерства, останнє не повинно перетворюватися в своєму застосуванні в «прикриття неправди та насилля, що тягне за собою ворожнечу, бунт та війну»¹⁷. Тому в політиці цього напряму слід враховувати подвійний характер даної діяльності, її обумовленості з одного боку забезпечити порядок і безпеку, з іншого боку під час застосування правових приписів не допустити свавілля і беззаконня, і не сприяти розвитку тенденції, зазначеної Г. Гегелем, коли «права людини і громадянина відступають перед тотальним правом наступу держави на громадянина»¹⁸, і що «формули природного права не мають для самої держави ніякої зобов’язуючої сили»¹⁹.

3. Сутність кримінально-виконавчої політики об’єктивна в силу характеру суспільних потреб в такому виді соціальної діяльності, а також суб’єктивна в силу суб’єктивного характеру цілепокладання в даного роду людській діяльності. В рамках правової реальності система провідних інститутів і галузей права, що визначають арсенал засобів, за допомогою яких реалізується кримінально-виконавча політика (здійснюється реалізація адміністративно-правових, кримінально-виконавчих, оперативно-розшукових та інших функцій), водночас потребує подальшого більш конструктивного розгляду з позиції правових та кримінологічних підходів до даної проблеми.

Таким чином, в якості об’єкта вивчення кримінально-виконавчої політики можна визначити її концептуальну сутність та зміст як специфічного елемента внутрішньої правової політики держави, який тісно інтегрується з іншими елементами в системі соціально-правових інституцій антикримінального комплексу.

До предмету кримінально-виконавчої політики можуть бути включені такі її компоненти як: поняття, цілі й завдання, принципи, стратегічні і тактичні напрями, виправлення та ресоціалізації засуджених, суб’єкти формування та реалізації цієї політики, заходи і засоби щодо підвищення ефективності кримінально-виконавчого впливу на злочинність, у тому числі на рецидивну завдяки розроблення і прийняття відповідних законодавчих, нормативних, організаційних, виховних та інших конструктивних рішень на ґрунті наукових досліджень та доктринальних положень тощо.

До джерел кримінально-виконавчої політики слід віднести: Конституцію України саме як джерело усієї внутрішньої правової політики держави і законодавства України, законодавство та наукову базу кримінально-виконавчого права як специфічної галузі права, інших галузей, у тому числі кримінально-правової та кримінально-процесуальної політики і права, кримінологічної політики як інтегруючої ланки в системі інституцій, протидії злочинності, а також Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, Рішення Конституційного Суду України, Постанови Пленуму Верховного Суду України, міжнародні договори, які ратифіковані Верховною Радою України.

Зміст кримінально-виконавчої політики як складової частини внутрішньої політики, полягає у визначенні кола проблем, що складають її предмет, на різних етапах розвитку держави України, шляхів її удосконалення та трансформації в конкретних соціально-економічних умовах.

Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики України обумовлені відсутністю в українській науці і соціальній практиці адекватного уявлення щодо сутності і змісту цієї політики як соціально-правого явища.

Традиційно, галузь права, що регулює виконання кримінальних покарань за радянські части називалася виправно-трудовим правом, а відповідна політика – виправно-трудовою. І це було логічно, бо дане право регулювало виконання покарань, пов’язаних з виправно-трудовим впливом, домінуючим елементом якого визнавалася праця. Але цей термін ще на початку 1990-х років після внесення суттєвих змін у систему покарань перестав відповідати своєму змістові, оскільки із виправно-трудового законодавства були виключені норми, які регулювали порядок і умови виконання вислання і заслання, призупинена дія таких видів кримінально-правового впливу, як умовне засудження до позбавлення волі й умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці. Разом з тим, у 2001 році було прийнято Кримінальний кодекс України , яким було введено такі нові види покарань, як арешт, обмеження волі, громадські роботи, довічне позбавлення волі, одночасно перестали існувати кримінальні покарання у виді громадської догани і позбавлення батьківських прав.

Крім того, словосполучення «виправно-трудова політика», як і назва відповідної галузі права орієнтують, у першу чергу, на залучення засуджених до праці при виконанні кримінальних покарань. Між тим, попередня історія системи місць позбавлення волі засвідчила, що ідея використання праці засуджених значною мірою дискредитувала себе. Тому в даний час особливо у зв’язку із вступом у законну силу Кримінально-виконавчого кодексу України (із 1 січня 2004 року) політика у сфері виконання покарань стала називатися кримінально-виконавчою.

Таким чином, кримінально-виконавчу політику можна розглядати як:

1) державну політику (доктрину), яка займає вагоме місце серед стратегічних напрямів протидії злочинності, і перш за усе – рецидивній злочинності як в межах кримінально-виконавчої системи, так і поза її межами щодо осіб звільнених від покарань;

2) особливий вид соціальної діяльності, спрямований на забезпечення виконання та відбування усіх видів кримінальних покарань, виправлення та ресоціалізацію засуджених, забезпечення безпеки, правопорядку та законності органах та установах виконання покарань;

3) наукову теорію, що володіє аналітичними методами та синтезом відповідних політичних, соціологічних і правових знань, а також законодавчу ініціативну функцію влади щодо забезпечення діяльності кримінально-виконавчої системи.

Під час визначення свого предмету кримінально-виконавча політика спирається на інтегративні якості соціальної політики, держави, положення теорії управління та наукових галузей кримінально-правового і кримінально-процесуального циклу, а також здобутки соціології і кримінології.

Кримінально-виконавчу політику також можна розглядати як поняття багаторівневе та багатоаспектне. Зокрема, вона формується та реалізується на наступних рівнях:

1) концептуальний рівень, де здійснюється розробка теоретичних основ і наукових досліджень (розробка і затвердження концепцій, стратегій реформування кримінально-виконавчого законодавства та системи органів і установ виконання покарань);

2) законодавчий рівень– підготовки законопроектів, їх обговорення, здійснення та прийняття (КВК України, Закон України «Про державну кримінально-виконавчу службу України, інші закони»);

3) нормативний рівень– розробка і видання підзаконних нормативно-правових актів, що стосуються виконання, відбування покарань, змін умов тримання та звільнення від покарань (Укази Президента України, Постанови Уряду, відомчі та міжвідомчі нормативні акти, видані у відповідності із законом);

4) управлінський рівень– забезпечує реалізацію кримінально-виконавчої політики в системі виконання покарань на усіх ланках її функціонування в усіх відомствах, які мають відношення до виконання покарань;

5) правозастосувальний рівень– забезпечує правильне у суворій відповідно із законом здійснення правозастосувальної практики органами і установами виконання покарань, дотримання законності, гарантій прав та інтересів громадян за допомогою системи контролю та нагляду (державного, міжнародного та громадського).

Цілі і завдання кримінально-виконавчої політики. Якщо виходити з етимології поняття «політика» (від грецького politike – мистецтво управління державою), під кримінально-виконавчою політикою слід розуміти самостійну галузь державно-правової діяльності уповноважених на те суб’єктів соціального управління щодо визначення обов’язкових до виконання керівних ідей, принципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей та завдань у сфері забезпечення ресоціалізації осіб, які відбувають покарання, котрі відповідали б законам та закономірностям соціалізації особистості, збалансовано забезпечували задоволення законних прав та інтересів громадянина, суспільства і держави²⁰.

Іншими словами цілями кримінально-виконавчої політики України є забезпечення ефективної діяльності соціально-правових інститутів щодо: а) захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених; б) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами; в) запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

На шляху до досягнення цих цілей суб’єкти кримінально-виконавчої політики реалізують ряд конкретних завдань. Цілі і завдання сучасної кримінально-виконавчої політики найстабільніші, оскільки базуються на вироблених міжнародним співтовариством положеннях про поводження із засудженими, відповідних міжнародних актах, досягненнях науки.

До найактуальніших завдань, що стоять сьогодні перед кримінально-виконавчою політикою, відносяться:

- розроблення та доктринальне визначення генеральної стратегічної лінії щодо забезпечення ефективного функціонування нормативно-правової системи та практичної діяльності органів і установ виконання покарань на певний період часу у відповідності з курсом внутрішньої політики та чинним законодавством;

- визначення актуальних проблем у сфері правового регулювання стану та процесу виконання покарань щодо ефективності дії конкретних нормативно-правових актів та окремих їх норм, розроблення законопроектів щодо змін і доповнень до чинних та видання нових законодавчих і підзаконних актів у відповідності з вимогами та положеннями кримінально-правової, кримінально-процесуальної та кримінологічної політики і законодавства України;

- забезпечення належного функціонування організаційно-управлінських структур системи виконання покарань, їх реформування та реорганізації;

- удосконалення кримінально-виконавчої практики, запровадження новітніх форм, методів та засобів виправлення та ресоціалізації засуджених, втілення позитивного вітчизняного та зарубіжного досвіду в практику органів і установ виконання покарань;

- кадрове, матеріально-технічне, фінансово-економічне забезпечення системи органів і установ виконання покарань;

- забезпечення всебічного контролю за дотриманням персоналом УВП вимог чинного законодавства, парламентських і урядових рішень з використанням можливостей суду, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах наданих їм законом повноважень;

- стимулювання на держаному рівні формування об’єднань громадян, які ставлять за мету сприяння удосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи України, надання їм допомоги та підтримки;

- розгортання в засобах масової інформації широкомасштабного об’єктивного висвітлення ролі кримінально-виконавчої системи в житті суспільства і держави, яка забезпечує громадську безпеку та моральне відродження українського суспільства;

- створення громадських фондів для УВП за рахунок добровільних внесків, відрахувань та пожертвувань підприємств, організацій, установ і окремих громадян;

- втілення у практику діяльності УВП новітніх наукових досягнень і технологій, зокрема, методик впливу на особистість;

- створення в УВП умов, які стверджують загальнолюдські цінності, культуру людини, ідеали добра, справедливості та гуманізму, дають засудженим уроки моральності, милосердя, людяності, формують систему знань, умінь та навичок, можливості відчути себе особистістю, у долі якої зацікавлені суспільство і держава;

- забезпечення соціального та правового захисту персоналу, органів і установ щодо підвищення рівня загальноосвітнього, побутового, юридичного і медичного характеру виходячи з об’єктивних потреб якісного виконання ними своїх функцій;

- створення державної системи опіки з метою надання допомоги і підтримки звільненим із місць позбавлення волі в адаптації до життя в умовах вільного суспільства²¹.

Головними критеріями оцінки, цілей і завдань кримінально-виконавчої політики є відповідність їх змісту природі людини, нормам моралі і права цивілізованого суспільства, забезпечення збалансованого задоволення законних прав та інтересів громадян, суспільства і держави, системне вираження всього комплексу основних складових проблем кримінально-виконавчої функції держави, максимальне і ефективне використання у справі ресоціалізації злочинців усього національного потенціалу.

Принципи кримінально-виконавчої політики. Реалізуючи названі цілі і завдання, кримінально-виконавча політика створює першооснову ефективної практики виконання покарань в Україні.

Ця практика повинна базуватися на принципах:

- суверенітету, наукової обґрунтованості та незалежності від ідеологічних установок і рішень будь-яких політичних партій і течій;

- пріоритету загальновизнаних людських цінностей, життя і здоров’я людини;

- пріоритету прав людини над державними і суспільними інтересами за умов їх гармонійного поєдання;

- відповідальності держави перед громадянами і суспільством за результати своєї діяльності;

- розподілу компетенції між суб’єктами кримінально-виконавчої політики, який виключає можливість монопольного прийняття для кримінально-виконавчої системи рішень будь-якою окремою особи або окремою гілкою влади;

- політичного і економічного плюралізму;

- системного охоплення всього комплексу взаємопов’язаних проблеми кримінально-виконавчої діяльності;

- інтеграції з іншими галузями соціальної політики держави;

- зв’язку з національними і регіональними культурними і соціально-економічними умовами;

- максимального використання інститутів соціалізації, які є у розпорядженні держави і суспільства;

- поваги до загально визначених принципів міжнародного права;

- гуманізму та милосердя;

- справедливості та моральності;

- гласності;

- демократичного характеру кримінально-виконавчої діяльності²².

Функції кримінально-виконавчої політики. Окремі напрямки кримінально-виконавчої політики називаються кримінально-виконавчими функціями. Взагалі, функція – це характерний рід діяльності, роль, призначення. Можна виділити ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, захисну, регулятивну функції кримінально-виконавчої політики.

Ініціативна функція кримінально-виконавчої політики полягає в тому, що вона як результат погодження волі суб’єктів є водночас актом вияву їх ініціативи (наприклад, законодавчої).

Програмно-координаційні функція визначає, з одного боку, що кримінально-виконавча політика є своєрідною програмою діяльності суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин між собою, а з іншого - засобом координації цієї діяльності на засадах законності, гласності, демократизму та гуманізму.

Інформаційна функція кримінально-виконавчої політики виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим положенням та принципам вона містить певну інформацію щодо процесу виконання кримінальних покарань у державі, наявні права та обов’язки суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин та ін.

Гарантійна функція зводиться до залучення для належного виконання покарання, системи забезпечувальних засобів, які набувають певної організаційно-правової обов’язкової форми.

Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки кримінально-виконавчій політиці включається в дію механізм захисту суспільства від нових злочинних посягань.

Названі функції кримінально-виконавчої політики об’єднуються загальнішою – регулятивною функцією, оскільки ця політика є організаційно-правовим засобом регулювання поведінки суб’єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин.