logo search
взаємодія з інституціями / Література / КВП_НОВОЕ_20

7.4. Право засуджених на особисту безпеку

В найбільш узагальненому вигляді під особистою безпекою засуджених розуміється гарантована міжнародним правом та українським законодавством захищеність життя, здоров’я, інших життєво важливих і соціально значимих інтересів цієї категорії громадян від причинення їй шкоди, а також запобігання небезпеки та загроз, які виникають в процесі відбування (виконання) кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі.

Суб’єктивне право засуджених на особисту безпеку може існувати в різних формах і відповідно мати декілька організаційних рівнів забезпечення шляхом встановлення гарантій та виконання певних обов’язків адміністрацією органів та установ виконання покарань. Зазначене право має певну специфіку, яка визначається в першу чергу спеціальним правовим статусом засуджених. Специфічність зазначеного права обумовлена як специфікою кримінально-виконавчої системи, так і особливістю форм забезпечення права засуджених на особисту безпеку, які відрізняються специфічним різноманіттям і знаходять закріплення у всіх основних інститутах і нормах кримінально-виконавчого права.

Правове регулювання особистої безпеки засуджених передбачає нормативне закріплення порядку і умов забезпечення реалізації суб’єктивного права засуджених на особисту безпеку, а також засоби забезпечення їх безпеки. При цьому право засуджених на особисту безпеку і завдання по її забезпеченню, що стоять перед кримінально-виконавчими установами, закріплюється системою норм кримінально-виконавчого права, а засоби забезпечення та гарантії особистої безпеки засуджених, поряд з нормами кримінально-виконавчого права регулюються і нормами окремих інших галузей права (конституційним, адміністративним, цивільним, трудовим тощо).

Право засуджених на особисту безпеку займає особливе місце в системі прав і свобод цієї категорії громадян. Більшість міжнародних правових актів (Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, Мінімальні стандарти поводження з в’язнями, Європейські в’язничні правила та інші), визначаючи основні права людини, вказують на необхідність забезпечення безпеки засуджених в умовах позбавлення волі, закріплюють основні права особи, які позитивно впливають на її безпеку. Конституція України, міжнародно-правові акти особисту безпеку особи визначають як необхідну життєву потребу людини, яка знаходить своє забезпечення і реалізацію в її правах та свободах.

Стаття 10 КВК не тільки проголошує, але і детально регламентує право засуджених на особисту безпеку. При цьому мається на увазі забезпечення безпеки засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, в дисциплінарних батальйонах, обмеження чи позбавлення волі, тобто в тих випадках, коли засуджені повністю чи частково ізольовані від суспільства і знаходяться під охороною чи наглядом персоналу кримінально-виконавчої системи. Такі особи або не мають можливості самостійно забезпечити свою особисту безпеку (при арешті, триманні в дисциплінарному батальйоні, позбавленні волі) чи такі можливості суттєво звуженні (при обмеженні волі), тому на законодавчому рівні закріплене їх суб’єктивне право звернутись (ч.2 ст.10) із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого та ліквідації загрози безпеки засудженому.

Під загрозою безпеки засуджених потрібно розуміти сукупність умов і факторів, що створюють можливу (передбачену для населення шкоду, яка може бути здійснена лише при певних обставинах) чи явну (реальне причинення шкоди) небезпеку їх життєво важливим інтересам.

Причини виникнення загроз особистій безпеці засуджених може бути багато (особиста неприязнь, конфлікт, вимоги сплати боргу, внаслідок програшу в азартні ігри, суперечності, пов’язані з кримінологічним минулим тощо), але їх характер для реалізації права на особисту безпеку значення не мають, головне-виникла загроза особистій безпеці засудженого.

Раніше, коли право на особисту безпеку засуджених в законі не було зафіксованим, вони часто самостійно вирішували конфлікти та загрозливі ситуації, що виникли. Досить часто це виливалось в значні ексцеси, злочини, включаючи вбивства та втечі. Якщо, скажімо, засуджений здійснив втечу за декілька неділь чи місяців до свого звільнення, то причину цього злочину необхідно шукати, перш за все, в реальній загрозі та незабезпеченості його особистої безпеки.

Загроза особистої безпеки засудженому може носити різноманітний характер : загроза вбивством, причинення тілесних пошкоджень, побиття, здійснення насильницького акту мужеложства, систематичного знущання над засудженим тощо.

Начальник установи, яка виконує покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавленні волі, зобов’язаний глибоко розібратись в ситуації, що склалась, вияснити причини виникнення такої загрози, виявити учасників конфлікту, його організаторів.

В залежності від результатів розгляду і оцінки сутності конфлікту начальник приймає рішення стосовно здійснюваних заходів, які усовують загрозу особистої безпеки засудженого, включаючи і його переведення у безпечне місце, а у виняткових випадках в іншу аналогічну кримінально-виконавчу установу.

Юридичною підставою для застосування заходів особистої безпеки є реальний факт виникнення загрози особистої безпеки засудженого. Під погрозою в кримінальному праві розуміють висловлений чи виражений іншим способом намір скоїти злочин проти іншої людини. При цьому погроза може бути доведена до відома засудженого будь-яким способом : особисто чи через інших осіб, усно, письмово, за допомогою жестів, демонстрації зброї чи інших знарядь насилля тощо. Поряд зі злочинними зазіханнями на особистість засудженого, джерелами загроз особистої безпеки можуть бути також інші неправомірні дії як з боку інших засуджених, так і персоналу чи інших осіб.

На практиці досить часто трапляються випадки, що засуджений, в силу якихось обставин (наприклад, сподіваючись на власні сили, допомогу інших засуджених, чи скажімо, прагнути не підірвати в установі свій уявний авторитет) не звертається до адміністрації установи із заявою про виникнення небезпеки його життю і здоров’ю. У такому випадку адміністрація установи, керуючись нормами статті 10 КВК зобов’язана самостійно виявити таку небезпеку в процесі проведення наглядових, виховних чи оперативно-розшукових заходів.

При підтвердженні факту реальної небезпеки життю і здоров’ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до переведення засудженого в безпечне місце, профілактичного, оперативно-розшукового, виховного чи психологічного чи іншого характеру з метою недопущення загрози здійснення злочину чи іншого правопорушення проти особистості засудженого, а у випадку малоефективності зазначених заходів здійснює переведення його в безпечне місце, до вирішення питання про місце його подальшого перебування в установі чи за її межами.

Під безпечним місцемв кримінально-виконавчій установі необхідно розуміти спеціально обладнані для цих цілей приміщення, камери штрафних ізоляторів, карцерів тощо. Переведення засудженого в таке приміщення по зазначеним обставинам доганою не вважається , проти такого засудженого ніяких правообмежень не передбачено, тобто він користується всіма правами, які йому на даний момент належать, зокрема, правом на побачення, на придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, одержання посилок чи передач, проведення телефонних розмов тощо.

Підставою для припинення перебування засудженого в безпечному місці зникнення чи ліквідація загрози його особистої безпеки.

Аналіз змісту чинного кримінально-виконавчого законодавства дає підстави дійти висновку, що на законодавчому рівні закріплені наступні заходи забезпечення особистої безпеки засуджених:

Перераховані заходи забезпечення особистої безпеки засуджених не тільки закріплюють права і обов’язки конкретного засудженого в сфері його особистої безпеки, але розглядаються також в якості системи юридичних гарантій його безпеки з урахуванням спеціального правового статусу засудженого та специфічних умов виконання (відбування) конкретного виду кримінального покарання.

Право засуджених на особисту безпеку і завдання по її забезпеченню, які стоять перед установами виконання покарань, закріплюється нормами в основному кримінально-виконавчого права, а заходи забезпезпечення особистої безпеки засуджених, поряд з кримінально-виконавчим правом, регулюються і іншими галузями права (конституційним, цивільним, трудовим, кримінальним, адміністративним тощо ).