Розділ 8. Органи та установи виконання покарань

8.1. Соціальне призначення та завдання органів і установ виконання покарань

8.2. Види органів і установ виконання покарань

8.3. Взаємодія органів і установ виконання покарань з іншими правоохоронними органами

8.4. Державна кримінально-виконавча служба України та її місце в кримінально виконавчій системі

8.1. Соціальне призначення та завдання органів і установ виконання покарань

Принцип індивідуалізації покарання, який є одним із найважливіших принципів галузей права кримінально-правового циклу, обумовлює наявність розгалуженої системи кримінальних покарань. Чим різноманітніше складові цієї системи, тим ширше діапазон заходів, які знаходяться у розпорядженні судових органів, тим з більшою точністю вони можуть обрати той захід, який найбільше відповідає тяжкості вчиненого злочину і особі злочинця, а, отже, ефективніше буде саме покарання.

Перелік видів кримінальних покарань, встановлений у ст. 51 КК України, являє собою єдину систему заходів державного примусу, що застосовуються за вироком суду до осіб, які вчинили злочини.

До таких покарань відносяться: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

Результативність кримінального покарання і досягнення поставлених перед ним цілей багато у чому залежать не тільки від декриміналізації діянь, що не становлять великої суспільної небезпеки, включення до кримінальних санкцій більш широкого спектру альтернативних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а і від того, як воно буде виконано. Тому відповідно до існуючої системи кримінальних покарань створюється кореспондуюча їй система державних органів і установ, які виконують ці покарання. Наявність останньої передбачає і закріплює не лише Кримінальний, а й Кримінально-виконавчий кодекс України (далі – КВК України), покликаний врегулювати порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань.

Зазначимо, що система органів і установ виконання покарань, з одного боку, входить складовою частиною в структуру більш загального порядку – систему правоохоронних органів, а з іншого, сама містить у собі в якості одного з елементів як підсистему – кримінально-виконавчу систему.

Система правоохоронних органів, будучи родовою для власних підсистем, являє собою сукупність спеціально створених державних органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, до якої входять органи внутрішніх справ, служби безпеки, прокуратури, податкової міліції, митної служби, юстиції тощо.

До 1998 р. органи і установи виконання покарань були складовою частиною органів внутрішніх справ і тому, як правило, у літературі не розглядалися як окрема ланка правоохоронних органів. З утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади та відповідно до Указу президента України «Про виведення державного департаменту з питань виконання покарань з підпорядкування МВС України» №248/99 від 12 березня 1999 р. виникла потреба у виділенні цього правоохоронного органу в самостійну підсистему, що вирішує притаманними їй методами поставлені перед нею завдання. Звичайно, кожний з елементів, що входить у систему правоохоронних органів, має специфічні функції, обумовлені особливостями сфери його діяльності. У той же час кожний з них зобов’язаний вирішувати єдине для всіх головне завдання, яке об’єднує їх у систему – протидіяти злочинності.

Так, ст. 1 КВК України метою кримінально-виконавчого законодавства (а відповідно органів і установ, що виконують покарання) визначає захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначено: «Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції».

Крім того, оскільки правоохоронні органи є державними, то відповідно до ст. 3 Конституції України зміст та спрямованість їх діяльності визначаються правами і свободами людини, а загальною метою і обов’язком правоохоронних органів є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Тому, якщо звернутися до нормативно-правових актів, які регулюють діяльність правоохоронних органів в Україні, то практично кожний з них так чи інакше в числі основних цілей і завдань відтворює це конституційне положення. Отже, головне призначення цих органів (охорона законності, правопорядку, прав і свобод громадян) і визначає їх назву – «правоохоронні органи». Відповідно, вищеназвана загальна мета стоїть і перед органами та установами виконання покарань, які є складовими елементами системи правоохоронних органів.

В той же час органи і установи виконання покарань мають конкретні цілі і завдання, які випливають з їх соціального призначення та місця, яке вони займають у системі правоохоронних органів. По-перше, органи і установи виконання покарань с невід’ємним атрибутом державного механізму. По-друге, вони завершують процес безпосередньої боротьби зі злочинністю, учасниками якого виступають: на першому етапі при попередженні і припиненні злочинів – апарати міліції, служби безпеки, податкової міліції, митної служби; на другому етапі – при розслідуванні злочинів, встановленні і викритті злочинців – слідчі органи; на третьому етапі, здійснюючи судовий розгляд і виносячи вирок, – суд. По-третє, для успішної ресоціалізації злочинців і запобігання рецидиву вони взаємодіють з багатьма державними органами і громадськими об’єднаннями як в період виконання покарання, так і після його завершення.

Під час виконання покарання реалізується правообмеження, які виражають його сутність, що завжди пов’язано з обмеженнями прав, свобод та законних інтересів громадян. Тому така діяльність повинна не тільки здійснюватись державними органами, а й повинна бути урегульована державою. При цьому, як підкреслюється в ст. 92 Конституції України, органи і установи виконання покарань визначаються виключно законами України.

Таким чином, органи і установи виконання покарань є не тільки складовими елементами системи правоохоронних органів, вони також входять до складових кримінально-виконавчої системи України, яка отримала своє законодавче закріплення з прийняттям 23 червня 2005 року Верховною Радою України Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України». З прийняттям цього Закону досягнуто головної мети України перед Радою Європи щодо демілітаризації кримінально-виконавчої системи та виведення її з підпорядкування силовому відомству МВС України.

На сьогодні до Державної кримінально-виконавчої служби України відносяться: Державний департамент України з питань виконання покарань, 25 територіальних органів управління (в Автономній Республіці Крим, областях, міст, Києві та Київській області), 187 установ, 703 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції, навчальних закладів, підприємства та організації забезпечення.

На кінець 2007 року в установах кримінального виконавчої служби трималося 149,69 тис. осіб, у тому числі: у 30 діючих слідчих ізоляторах та 2-х виправних колоніях максимального рівня безпеки – 32,110 тис. осіб, у 136 кримінально-виконавчих установах відкритого та закритого типів – 115,393 тис. засуджених, в 10 виховних колоніях – майже 2 тис. (1902) неповнолітніх засуджених, у 12 УВП для жінок – 6882 особи, у 2 лікувально-трудових профілакторіях – 285 осіб, а також засуджених до довічного позбавлення волі – 1270 осіб²²⁸.

Завдяки гуманізації каральної політики України продовжується тенденція поступового зниження кількості осіб, які тримаються в місцях позбавлення волі.

Так, з кінця 2005 року по 2007 рік чисельність засуджених і ув’язнених в установах кримінально-виконавчої служби зменшилась майже на 38 тис. осіб (на кінець 2005 року – 192 тис.). На обліку підрозділів кримінально-виконавчої інспекції на кінець 2007 року перебувало 142,3 тис. осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а також осіб, звільнених від покарання з випробуванням (у 2005 році – 183,7 тис.).