12.2. Конгреси оон із запобігання злочинності і поводження з правопорушниками

Після Другої світової війни на міжнародному рівні починають зазнавати суттєвих змін загальноприйняті до цього періоду підходи щодо попередження злочинності. У цей час у наукових колах дедалі більшого поширення набуває точка зору, що пенітенціарний вплив варто розглядати лише як один із можливих, але далеко не головних засобів боротьби із злочинністю. Власне кажучи, поступове зміщення акцентів у цьому напрямку почало даватись взнаки набагато раніше. Так, якщо на Лондонському тюремному конгресі 1872 р. весь спектр питань обмежувався виключно пенітенціарною проблематикою, то на дев’ятому, що також відбувся у м. Лондоні - 1925 р., лише 3 із 13 питань поставлених на обговорення стосувались безпосередньо проблем виконання покарань. На думку Б. Утевського, за складом учасників і за тематикою, його взагалі не можна було вважати „пенітенціарним” (тюремним)³¹⁷.

Загальна тенденція, щодо включення в порядок денний цих міжнародних форумів більшої кількості питань пов’язаних із аналізом стану розвитку кримінального законодавства та боротьби із злочинністю в усіх її формах, надавала специфічного забарвлення і наступній – третій серії міжнародних конгресів, що проводились в рамках Організації Об’єднаних Націй (далі – ООН) ³¹⁸. Саме після створення ООН у 1947 році розпочинається 3 етап конгресів щодо запобігання злочинності і поводження із правопорушниками. Підтвердженням цьому може слугувати і факт перейменування Міжнародної тюремної комісії на Міжнародну кримінальну і пенітенціарну комісію (1935 р.). З розпуском Ліги Націй в умовах глобального конфлікту, що призвів до Другої світової війни, така ж доля спіткала і Міжнародну кримінальну і пенітенціарну комісію³¹⁹. Згідно з резолюцією 415 (V) Генеральної Асамблеї ООН від 1 грудня 1950 р. і відповідного плану заходів (додаток до резолюції)³²⁰її функції були передані до консультативних груп експертів (перша така група складалася з самих членів комісії) та Спеціального консультативного комітету. До кола завдань цього органу входило: а) надання Генеральному секретарю та Соціальній комісії висновків щодо розробки і формулювання на міжнародному рівні програми досліджень та політики в галузі запобігання злочинності і поводження з правопорушниками, б) надання висновків стосовно координації роботи консультативних груп експертів. Крім того пункт „d” плану заходів передбачав організацію і проведення в рамках ООН спеціальних міжнародних конгресів на зразок тих, які проводила Міжнародна кримінальна і пенітенціарна комісія. Такі конгреси було вирішено проводити кожні п’ять років.

Ряд суттєвих положень містив і пункт „f” плану, де ООН брала на себе обов’язок видання спеціального міжнародного огляду та збірок законів, адміністративних актів у сфері запобігання злочинності та поводження з правопорушниками³²¹.

Перший Конгрес ООН³²²із запобігання злочинності і поводження з правопорушниками, в якому делегація СРСР участі не приймала, проходив у Женеві з 22 серпня по 3 вересня 1955 року. В Конгресі приймали участь 512 делегатів з 61-ї країни та території, спостерігачі та представники численних міжурядових і неурядових організацій, а також 235 приватних осіб.

На конгресі зазначалося, що у післявоєнній Європі різко зросло число неповнолітніх правопорушників і засуджених у тюрмах, тому до його порядку денного були включені такі важливі питання, як: можливість створення пенітенціарних установ „відкритого типу” для неповнолітніх, відбір і підготовка тюремного персоналу, належне використання праці в'язнів, запобігання злочинності серед неповнолітніх. Проте головним питанням і справжнім здобутком першого конгресу було обговорення і затвердження зводу „Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями”, які було складено на основі переглянутих стандартів схвалених Лігою Націй³²³.

Що стосується резолюцій з інших питань винесених на обговорення конгресу то вони мали переважно декларативний характер, в рамках вже визначених „Стандартами” вимог та рішень міжнародних тюремних конгресів, на зразок: а) необхідності розбудови пенітенціарних установ „відкритого типу”, визначення їх характерних ознак, надання рекомендації щодо порядку тримання окремих категорій засуджених в таких установах; б) підтвердження загальної концепції визначеної пенітенціарною наукою, що праця засуджених повинна розглядатися не як покарання, а як засіб виправлення та запобігання таких соціальних явищ, як неробство і розбещення особи; в) підвищення статусу пенітенціарного працівника до статусу державного службовця, демілітаризації служби у пенітенціарній установі³²⁴, комплектації персоналу фахівцями з числа кваліфікованих психіатрів, психологів, соціальних працівників, педагогів, інструкторів праці, їх підготовки у спеціалізованих навчальних закладах та підвищення кваліфікації.

Головною темою обговорень на другому Конгресі ООН³²⁵ із запобігання злочинності і поводження з правопорушниками була злочинність, як результат соціальних змін, що супроводжувались стрімким зростанням післявоєнної економіки. Він відбувся у м. Лондоні 8 - 19 серпня 1960 року за участю 900 осіб з 84-х країн світу в тому числі і з СРСР. Втім, до складу делегації СРСР не входило жодної особи, яка б мала безпосереднє відношення до системи виконання покарань³²⁶.

На даному форумі обговорювалось більш широке коло питань, аніж на першому Конгресі, зокрема щодо: нових форм злочинності серед неповнолітніх та їх запобігання, функціонування спеціалізованих служб поліції по роботі з неповнолітніми, впливу засобів масової інформації на відхилення в поведінці неповнолітніх, ролі національного планування у запобіганні злочинності, питання, пов'язані з короткостроковим позбавлення волі, підготовки ув’язнених до звільнення та організації постпенітенціарної допомоги, використання тюремної праці та винагороди засуджених за працю.

Пенітенціарні проблеми розглядалися лише на одній секції. На її засіданні заслуховувалися ряд доповідей на такі теми: підготовка ув'язнених до звільнення і допомога, а також допомога засудженим. Основна ідея доповідей полягала в тому, що підготовка ув'язнених до звільнення повинна проводитися в останній період відбування покарання. Окремі делегати відстоювали іншу позицію, згідно якої підготовка до звільнення повинна проводитися протягом всього періоду відбування покарання з метою виправлення засуджених.

На ІІІ Конгресі ООН³²⁷із запобігання злочинності і поводження з правопорушниками, що проходив в Стокгольмі 9-18 серпня 1965 року, вперше брали участь численні представники нових незалежних держав „третього світу”. Представники 74-х урядів та інші делегати, загальне число яких перевищило 1 тис. осіб, зосередили свою увагу на наступних проблемах:

- технічної допомоги в галузі запобігання злочинності та кримінального судочинства;

- проведення кримінологічних досліджень з метою запобігання злочинності і професійної підготовки;

- щодо використання послуг регіональних радників ООН.

Значним здобутком третього Конгресу слід вважати також вироблення політики у відношенні: зв'язку між соціальними змінами і злочинністю; ролі громадськості у попередженні злочинності; зниження рівня рецидиву; застосування випробувального терміну; спеціальних превентивних і виправних заходів відносно неповнолітніх і молоді.

З повістки дня конгресу видно, що основна увага його учасників була прикута до питань кримінального права та кримінології. Проте, обговорюючи питання запобігання рецидивної злочинності, конгрес так чи інакше не міг не торкнутись діяльності у цьому напрямку пенітенціарних установ. На конгресі обговорювались фундаментальні положення пенітенціарної філософії щодо: виправлення правопорушників, як головної мети позбавлення волі та захисту суспільства від злочинних посягань; неможливості досягнення вказаної мети шляхом суто карального підходу; безпосереднього впливу на зниження рецидиву таких чинників, як підготовка засуджених до звільнення, надання відпусток перед звільненням, надання допомоги у сфері побутового устрою та працевлаштування після звільнення; негативного впливу покарання у виді позбавлення волі; необхідності застосування позбавлення волі переважно для найбільш небезпечних категорій злочинців і якнайширшого застосування альтернативних заходів; зменшення строків ув’язнення; існування в межах пенітенціарного закладу двох протилежних соціальних субсистем - адміністрації та ув’язнених і впливу останньої на загальний рівень злочинності в межах пенітенціарної установи³²⁸; залежності рецидивної злочинності від чіткої роботи пенітенціарної установи в цілому та органів всередині та зовні.

При обговоренні питання про спеціальні і виправні заходи для молоді було надано ряд рекомендацій щодо виваженого підходу до обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, розміщення цієї категорії окремо від інших категорій правопорушників, ставлення до навчання та професійної підготовки.

Четвертий Конгрес ООНпо запобіганню злочинності і поводження з правопорушниками був першим конгресом, що проводився за межами Європи у м. Кіото (Японія) з 17 по 26 серпня 1970 р. Робота цього форуму була освячена загальною темою „Злочинність і розвиток”, з особливим акцентом на наступних питаннях:

1) участь громадськості у запобіганні злочинності і боротьбі з нею, включаючи злочинність неповнолітніх;

2) Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими в світлі останніх досягнень у виправній практиці;

3) організація наукових досліджень для розробки політики в області соціального захисту.

Багато уваги під час розведення конгресу приділялося аналізу Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями. Конгрес констатував, що, хоча Мінімальні стандартні правила є універсальним нормативним актом, його потрібно застосовувати з урахуванням національних, історичних, соціально-економічних і духовних особливостей кожної країни.

На конгресі було заслухано доповідь делегації від СРСР про нове виправно-трудове законодавство, яке в багато яких нормах увібрало в себе прогресивні ідеї Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями. За наслідками розгляду Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями конгрес рекомендував:

а) Генеральній Асамблеї ООН - прийняти резолюцію, яка схвалила б Правила їх застосування усіма державами членами ООН;

б) Економічній і Соціальній Раді і генеральному секретарю ООН здійснити заходи, направлені на сприяння науковим дослідженням і розвитку технічної допомоги, створити спеціальну робочу групу кваліфікованих експертів для вивчення Правил;

в) робочій групі експертів - дати міжнародну оцінку застосування Правил.

V Конгрес ООН із запобігання злочинності і поводження з правопорушниками проходив у вересні 1975 року в Женеві (Швейцарія). Відповідно до його повістки дня працювало п'ять секцій з наступної тематики:

1) зміна у формах і масштабах злочинності - міжнародній і національній;

2) роль кримінального законодавства, відправлення правосуддя і інших форм громадського контролю у запобіганні злочинності;

3) нова роль поліції і інших органів забезпечення правопорядку;

4) поводження із засудженими.

Делегати конгресу на секційних засіданнях розглянули, переважною мірою, питання кримінально-правового і кримінологічного характеру, зокрема обговоренню підлягали питання злочинності як форми бізнесу на державному та міжнародному рівні; злочинності, що пов'язана із зловживанням алкоголем та наркотиками, міграцією, дорожнім рухом і т.д. Розглядалися питання професійної підготовки поліцейських кадрів, міжнародної співпраці поліції і ін.

Пенітенціарні питання розглядалися на четвертій секції конгресу, зокрема було обговорено питання дотримання Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями у поводженні з правопорушниками, що є ув'язненими і тими, що перебувають на волі. Констатувалося, що кінцевою метою діяльності виправної системи є ресоціалізація правопорушника, захист суспільства і зниження рівня злочинності. Також зазначалося для реформи виправної системи доцільно забезпечити гарантії захисту прав засуджених, розширити форми і види участі громадянськості в розробці і реалізації пенітенціарних програм, удосконалити взаємодію виправних установ з установами охорони здоров'я і соціального захисту.

Пенітенціарною секцією конгресу також були прийняті Процедури для ефективного виконання Мінімальних стандартних правил поводження із вязнями. В цьому документі регламентовані основні положення, застосування Правил, що стосуються, системи збору інформації про їх застосування, обов'язкового ознайомлення з ними ув'язнених, способів їх розповсюдження; рекомендації про включення Мінімальних стандартних правил в учбові програми для підготовки працівників пенітенціарних установ. Секцією було визначено, що питаннями застосування і вдосконалення Правил повинен займатися постійно діючий комітет із попередження злочинності як структурний підрозділ Економічної і Соціальної Ради ООН.

VI Конгрес ООНіз запобігання злочинності і поводження з правопорушниками відбувся в листопаді 1980 року в Каракасі (Венесуела). Робота секцій конгресу здійснювалася по наступних напрямах:

1) тенденції в області злочинності і стратегія її подолання;

2) судове переслідування неповнолітніх правопорушників до і після вчинення злочинів;

3) норми і керівні принципи ООН при здійсненні кримінального судочинства;

4) смертна кара;

5) нові перспективи в запобіганні злочинності і кримінальне правосуддя;

6) роль міжнародної співпраці у боротьбі зі злочинністю.

За підсумками обговорення питань, що відносяться до пенології, були прийняті декларація (Каракаська) і резолюція по проблемах кримінального судочинства і поводження із правопорушниками. Основну увагу було приділено наступному:

а) пошуку нових, альтернативних позбавленню волі, кримінально-правових заходів;

б) залучення громадськості до процесу виконання альтернативних позбавленню волі заходів, особливо щодо здійснення заходів повернення правопорушників до соціально корисної діяльності;

в) скорочення кількості в'язниць.

При розгляді питання про вищу міру покарання – смертну кару, представники деяких країн (Швеції, Австрії) запропонували виключити її із кримінального закону, проте дана пропозиція була несприйнята більшістю делегатів, які висловилися за збереження смертної кари як тимчасової міри покарання за найбільш тяжкі злочини.

VII Конгрес ООНіз запобігання злочинності і поводження з правопорушниками (26 серпня - 6 вересня 1985р., Мілан, Італія). На повістку дня виносились питання про нові форми злочинності і її запобігання в контексті розвитку, процеси і перспективи кримінального судочинства у світі, що змінюється, жертви злочинів, молодь, злочинність і правосуддя, розробка і застосування стандартів і норм ООН в галузі кримінального судочинства.

Серед документів, прийнятих на конгресі, були Мінімальні стандартні правила ООН, щодо здійснення правосуддя відносно неповнолітніх. Вони отримали назву Пекінських правил у зв'язку з тим, що їх розробка була завершена в Пекіні. В Правилах у найзагальнішій формі містяться рекомендації щодо здійснення судочинства стосовно неповнолітніх, особливостей розслідування вчинених ними злочинів, призначення заходів впливу і покарання, правил поведінки з неповнолітніми засудженими у виправних установах. Зокрема, в Правилах вказуються цілі виховної роботи з неповнолітніми засудженими: забезпечення опіки і захисту, отримання освіти і професійних навиків, надання допомоги для виконання соціально-корисної ролі в суспільстві. Психологічна, медична і фізична допомога, що при цьому надається їм, повинна надаватися з урахуванням їх віку, статі, особи для їх повноцінного розвитку. Крім того, у Правилах підкреслюється, що неповнолітні засуджені повинні триматися у виправних установах окремо від дорослих злочинців.

Конгресом також були прийняті Типова угода про передачу ув’язнених іноземців і Рекомендації відносно поводження із ув’язненими іноземцями.

Предметом спеціального обговорення на конгресі були питання поводження з ув'язненими. Вони стосувалися, в основному, виконання і дотримання Мінімальних стандартних правил, прийнятих І Конгресом у 1955 році, а також резолюції IV Конгресу, що надав особливу увагу міжнародним документам у сфері захисту прав ув'язнених. За підсумком дискусій по цій темі з'явилася резолюція під назвою «Статус ув’язнених».

VIII Конгрес ООНіз запобігання злочинності і поводження з правопорушниками проводився в Гавані з 27 серпня по 7 вересня 1990 року. Основною темою конгресу було обговорення міжнародної співпраці в області запобігання злочинності і кримінального судочинства.

До порядку денного було включено наступні питання:

1) запобігання злочинності і кримінальне судочинство в контексті розвитку: реальність і перспективи міжнародної співпраці;

2) політика в галузі кримінального судочинства: проблеми тюремного ув’язнення і застосування альтернативних санкцій;

3) діяльність на національному і міжнародному рівні по боротьбі з організованою злочинністю і терористичними актами;

4) судочинство стосовно неповнолітніх і захист молоді;

5) норми і керівні принципи ООН щодо попередження злочинності і кримінального судочинства.

Гостру полеміку на конгресі викликало питання про виконання тюремного ув’язнення. Дискусії велися щодо можливості перевиховання злочинця у місцях позбавлення волі: одні стверджували, що покарання саме по собі несе елементи перевиховання, інші - скептично відносилися до цієї ідеї взагалі. Проте разом вони прийшли до висновку про те, що якщо є можливість перевиховати злочинця, то для цього слід вжити усіх необхідних заходів.

Одним з важливих питань з погляду пенітенціарії було питання про застосування заходів альтернативних позбавленню волі. З'ясувалося, що ці заходи є основною формою покарання в багатьох країнах, оскільки ще на попередніх конгресах було визнано, що тримання засуджених місцях позбавлення волі є неефективним, особливо осіб, що вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості. У зв'язку з цим конгрес запропонував більш широко використовувати систему штрафів і матеріальних компенсацій. З даного питання були прийняті Стандартні мінімальні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних з позбавленням волі (по рекомендації Комітету ООН по запобіганню злочинності і боротьбі з нею ці правила іменуються Токійськими правилами).

IX Конгрес ООНіз запобігання злочинності і поводження з правопорушниками проходив в 1995 році в Каїрі (Єгипет). На порядок денний конгресу виносилися наступні питання:

1) міжнародна співпраця і практична допомога у зміцненні законності;

2) заходи боротьби з національною і транснаціональною економічною і організованою злочинністю і роль кримінального права в охороні навколишнього середовища: національний досвід і міжнародна співпраця;

3) системи кримінального судочинства і юстиції: управління і вдосконалення роботи поліції, прокуратури, судів і виправних установ;

4) стратегії щодо запобігання злочинності, зокрема, відносно злочинів в міських районах, злочинності серед неповнолітніх.

Конгресом вирішувались проблеми діяльності виправних установ, удосконалення підбору і професійної підготовки їх персоналу, шляхів поліпшення поводження з правопорушниками у виправних колоніях; умов відбування покарання, проблеми витратності тюрем.

На конгресі отримало продовження обговорення проблем застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією від суспільства. В ході дискусій констатувалося, що ці покарання є доцільними, незважаючи на те, що призначення альтернативних позбавленню волі покарань ще перебуває на початковому етапі. Також було відзначено, що в деяких країнах у двох третинах випадків призначення покарань, призначаються покарання не пов’язані із позбавленням волі. Це дозволяє скоротити чисельність персоналу виправних установ, знизити витрати на їх утримання, створити більш сприятливі умови відбування позбавлення волі в пенітенціарних установах.

На конгресі також розглядалося питання про стан дотримання вимог Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями, підкреслювалася важливість Правил для розробки окремими державами їх кримінальної та кримінально-виконавчої політики та пенітенціарної практики. Разом з тим наголошувалося на тому, що у багатьох країнах існує ряд причин, що перешкоджають дотриманню Правил. Для подолання цих причин було вирішено: а) поширювати інформацію про практичне функціонування пенітенціарних систем не тільки серед урядів, але і серед наукових установ, пенітенціарних організацій і громадськості; б) всесторонньо інформувати адміністрацію тюрем про практичне застосування Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями, роз'яснювати їх зміст; в) обмінюватися думками щодо поліпшення умов тримання ув'язнених і удосконалювати співпрацю в цій галузі; г) стимулювати і надавати підтримку проведенню досліджень, що стосуються пенітенціарних систем.

У резолюції конгресу передбачено необхідність вивчення державами питання про перегляд пенітенціарної системи, включаючи ухвалення законодавства, спрямованого на забезпечення її злагодженого функціонування в рамках більш широкої системи кримінального судочинства. З цією метою конгрес рекомендував:

а) удосконалити координацію і взаємодію між пенітенціарною системою і системою судочинства, забезпечити більш активну участь системи кримінального судочинства у створенні законопроектів у пенітенціарній сфері;

б) забезпечити у навчальних закладах удосконалення підготовки фахівців, організувати розробку відповідних учбових програм, сприяти обміну інформацією між адміністрацією тюрем і науковими установами;

в) продовжувати і розширювати обмін інформацією на міжнародному, регіональному та національному рівнях;

г) використовувати, коли це доцільно, альтернативні види покарань щодо правопорушників;

д) забезпечити дотримання честі і гідності ув'язнених на основі дотримання правових норм, регулюючих діяльність пенітенціарної системи.

Х Конгрес ООНіз запобігання злочинності і поводження з правопорушниками відбувся у квітні 2000 року у Відні (Австрія). На його розгляд виносилися питання зміцнення законності, удосконалення системи кримінального судочинства, удосконалення міжнародної співпраці у боротьбі з транснаціональною злочинністю; нових викликів XXI століття; ефективного запобігання злочинності відповідно до новітніх досягнень. Крім того, на семінарах-практикумах конгресу обговорювалися і такі теми, як боротьба з корупцією, участь громадськості у запобіганні злочинності, злочини, пов'язані з використанням комп'ютерних мереж, жінки в системі судочинства.

Проблеми, пов'язані з виконанням покарань, на конгресі не розглядалися.

XІ конгрес ООН. У своїй резолюції 59/151 від 20 грудня 2004 року Генеральна Асамблея просила Генерального секретаря підготувати огляд стану злочинності і кримінального судочинства у світі для представлення на одинадцятому Конгресі ООН по попередженню злочинності і кримінального судочинства.

Згідно доповіді можна виділити наступну інформацію: найбільш високий відсоток ув'язнених було зафіксовано у Північній і Південній Америці, дещо менший – у Африці. Відсоток осіб, що знаходяться в місцях попереднього ув’язнення, найбільш високий в Азії і Африці, де вони складають приблизно третину загальної кількості ув'язнених. В 24 країнах, які в період 1995-2002 років регулярно надавали звіти, частка ув'язнених збільшилася в середньому з 165 до 187 чоловік на 100 000 жителів, тоді як середня частка ув’язнених, що чекають суду, залишалася на рівні 27 відсотків.

В огляді було зазначено, що у 22 країнах, що регулярно подавали звіти для ООН, показник наповнення тюрем підвищився з 106 в 1995 році до 109 в 2002 році. Це зростання особливо помітне в Північній і Південній Америці (з 114 до 117) і в Європі (з 103 до 107), тоді як в Азії цей показник скоротився (з 114 до 110). Високий показник наповнюваності тюрем може призвести до ряду проблем, наприклад, до того, що працівникам доводиться здійснювати нагляд за великою кількістю ув'язнених. В 18 країнах середнє співвідношення кількості ув'язнених до кількості працівників за цей період збільшилося майже удвічі.

У 2002 році чоловіки складали в середньому близько 95 відсотків ув’язнених, що відбувають покарання. Найвищий відсоток жінок, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, був відзначений у Північній, Південній Америці і в Азії (7 відсотків). Такою ж була процентна частка неповнолітніх ув'язнених, що відбувають покарання, в усіх регіонах, при цьому в Африці і Європі їх частка була найвищою (7 відсотків). Середній показник іноземних громадян, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, склав 9 чоловік на 100 000 жителів (10 чоловік в Європі і 11 чоловік в Азії).

При затвердженні Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями у резолюції 663 (XXIV) від 31 липня 1957 року Економічна і Соціальна Рада рекомендувала кожні п'ять років інформувати Генерального секретаря про досягнуті результати їх застосування. Таким чином, була встановлена конкретна процедура звітності, що вимагає від держав-членів кожні п'ять років інформувати Генерального секретаря про застосування Мінімальних стандартних правил і труднощі, що зустрічаються при їх застосуванні. По мірі розповсюдження стандартів і норм стали висловлюватися сумніви щодо практичності режиму звітності, при цьому акцент робився головним чином на низькому рівні ефективності, низькій якості деякої інформації, і відсутності ефективних процедур контролю.

У зв'язку із цим у Відні 14-16 жовтня 1991 року відбулася Рада експертів для оцінки застосування норм і керівних принципів ООН в галузі запобігання злочинності і кримінального судочинства. На основі висновків і рекомендацій цієї Ради Комісія по попередженню злочинності і кримінального судочинства рекомендувала Економічній і Соціальній Раді прийняти резолюцію 1993/34 від 27 липня 1993 року. У резолюції йшлося про необхідність збору інформації з використанням звітів і інформації з інших джерел, відповідності отриманої інформації стандартам, нормам і керівним принципам ООН, що дозволить державам-членам мати достатньо часу для представлення доповідей з метою їх розгляду Комісією. Перший цикл звітності (1996-2002 роки) був завершений Комісією на її одинадцятій сесії в 2002 році. Представлені у зв'язку з цим доповіді, що містять резюме відповідей держав-членів, установ системи ООН, міжурядових організацій, неурядових організацій і установ, що входять в мережі установ Програми ООН в галузі запобігання злочинності і кримінального судочинства.

На одинадцятій сесії Комісії дискусія була присвячена реформі системи кримінального судочинства. На дванадцятій сесії Комісії було запропоновано використовувати інтегрований підхід шляхом узгодження положень всіх документів з прав людини з документами, що стосуються питань кримінального судочинства. ООН було також рекомендовано приділяти більше уваги взаємозв'язку між правами людини і ефективністю процесу кримінального судочинства шляхом, наприклад, більш чіткого формулювання основних прав ув’язнених, враховуючи гендерні чинники, забезпечення освітою, надання професійної підготовки та соціальних послуг. На основі пропозицій Ради експертів Комісія на своїй дванадцятій сесії рекомендувала Економічній і Соціальній Раді прийняти резолюцію 2003/30 від 22 липня 2003 року, в якій Рада визнала необхідність реформування і раціоналізації процесу збору інформації.

Серед розвинутих країн і в країнах, що розвиваються, існує ясне розуміння того, що позбавлення волі повинне застосовуватися лише в тих випадках, коли інша міра не здатна досягти цілей відповідного покарання. Ця концепція відома як принцип заборони. Принцип заборони був законодавчо закріплений у багатьох країнах, у тому числі в Канаді, Новій Зеландії, Сполученому Королівстві Великобританії і Північній Ірландії, Фінляндії. Цей принцип також відповідає цілям правосуддя реституції, адже примирення злочинця з жертвою і його повернення до суспільства важче добитися, коли злочинець відбуває покарання у виправній установі.

Правосуддя у справах неповнолітніх і правосуддя реституції. Відносно правосуддя у справах неповнолітніх в країнах Латинської Америки реформа відповідних систем почалася в 1989 році з ухваленням ООН Конвенції про права дитини (хоча певні зусилля в цьому напрямі робилися на початку 1980-х років при обговоренні Мінімальних стандартних правил ООН, що стосуються відправлення правосуддя відносно неповнолітніх, - Пекінських правил, - при активній участі Інституту ООН для країн Латинської Америки по запобіганню злочинності і поводженню з правопорушниками) (Пекінські правила були прийняті резолюцією 40/33 Генеральної Асамблеї від 29 листопада 1985 року).

Інститут ООН для країн Латинської Америки виконав п'ятирічний проект по наданню допомоги країнам регіону в приведенні їх чинного законодавства у відповідність з положеннями Конвенції про права дитини. Проектом були охоплені Бразилія (у 1990 році). Перу (у 1994 році) і Гондурас (у 1995 році), де були прийняті загальні кодекси, а також Сальвадор (у 1994 році) і Коста-Ріка (у 1996 році), які прийняли спеціальні закони відносно злочинності неповнолітніх. До числа країн, де такі кодекси і закони були прийняті пізніше, відносяться Нікарагуа (у 1998 році), Венесуела (у 1999 році), Болівія (у 2000 році) і Парагвай (у 2000 році). Певною мірою почалося здійснення моніторингу результатів звуження практики застосування покарань у виді позбавлення волі і розширення застосування альтернативних видів покарань.

Багато країн упровадили методи, що дозволяють більш активно застосовувати альтернативні види покарання і разом з тим скоротити покарання у вигляді позбавлення волі. Одним з варіантів стратегії в цьому напрямі є розширення виправної дії на порушників засобами общини. Такий підхід застосовується як в розвинутих, так і в країнах, що розвиваються. Багато хто з таких нових санкцій містить компенсаторний компонент, відповідно до якого злочинець повинен виплатити яке-небудь відшкодування общині або потерпілим.

У багатьох країнах стали застосовувати покарання у вигляді тієї або іншої форми домашнього арешту. Такі санкції обмежують свободу злочинця, але в той же час дозволяють йому залишатися в межах громади, як правило, в домашній обстановці. В розвинутих країнах дотримання режиму домашнього арешту правопорушників часто забезпечується за допомогою засобів електронного контролю. В інших країнах ця ж задача розв'язується шляхом перевірок, що проводяться час від часу співробітниками служби пробації. Якщо для покарання правопорушників необхідно застосувати позбавлення волі, то переважно, щоб таке покарання виконувалося не в пенітенціарній установі, а в умовах контролю з боку общини. Це також відповідає принципам правосуддя реституції. Необхідно провести додаткові дослідження з питання про те, чи є в країнах, що розвиваються, домашній арешт реальною альтернативою тюремному висновку.

В багатьох країнах однією з найважливіших політичних завдань є заміна тюремного вироку громадськими роботами. Позбавлення волі є одним із найбільш витратних видів покарання. Хоча у випадках вчинення особливо тяжких злочинів цей захід є неминучим, жертви злочину не одержують від цієї якої-небудь відчутної переваги, окрім морального задоволення у зв'язку з тим, що злочинець відбуває покарання. Відповідно, для зміцнення реформи системи кримінального правосуддя можуть бути використані наступні заходи: програми заміни попереднього ув’язнення поміщенням обвинувачених під нагляд поліції; узяття обвинувачених під варту: регламентація випадків, коли обвинувачених слід брати під варту; пов'язання термінів тюремного висновку з можливостями пенітенціарних установ.

В інших країнах для досягнення цієї мети намагаються більш широко використовувати в боротьбі із злочинністю заходи громадського впливу. В багатьох країнах методи правосуддя реституції застосовуються в роботі з неповнолітніми правопорушниками. В Таїланді, наприклад, справи неповнолітніх правопорушників стали передавати на розгляд нарад представників сімей і общини.