1.2. Фактори формування кримінально-виконавчої політики України

Стратегічна лінія України у сфері виконання покарання хоча й достатньо стабільна, все ж таки може змінюватися. Так, наприклад, значні зміни стратегії політики держави в цій сфері мало місце в Україні в останні роки. В першу чергу, це було обумовлено новими політичними позиціями по відношенню до людини, у тому числі засуджених, новими економічними відносинами, що виникли в суспільстві суттєвими перетвореннями у виробничій діяльності органів і установ та іншими установками щодо ролі праці засуджених, деполітизацією виховної роботи з ними.

На стратегію, основні форми і методи кримінально-виконавчої політики, її формування і розвиток прямо чи опосередковано впливає комплекс соціальних факторів. До основних з них можна віднести соціально-політичний стан і структуру суспільства, моральні цінності та правосвідомість, забезпечення гарантіями соціального захисту, створення умов для діяльності громадських формувань, стану і динаміки злочинності у країні, заходи щодо її запобігання, вимоги міжнародних актів про права людини і поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток фундаментальних суспільних наук тощо²³.

Розглядаючи вплив окремих факторів, як об’єктивних так і суб’єктивних, внутрішніх і зовнішніх на формування кримінально-виконавчої політики слід зазначити наступне.

Для визначення будь-якого явища чи процесу, у тому числі такого соціально-правового явища як кримінально-виконавча політика, необхідно звернутися до природи його витоків, засування та розвитку в конкретних історичних умовах.

Отже, кримінально-виконавча політика як державно-владна дефініція і як соціально-правове явищепроходить свій складний шлях з початку її виникнення, становлення, формування та реформування під впливом вищезазначених факторів та чинників суспільного життя, які впливають на цю політику, а вона, в свою чергу, віддзеркалює рівень цивілізованості суспільства і держави та її інституцій.

Розглядаючи деякі історичні аспекти становлення та розвитку кримінально-виконавчої політики на території колишнього СРСР, у тому числі й України, яка була його складовою частиною, доцільно зупинитися на тому, як ця функція влади реалізовувалася в даний період. Бо саме розвиток сучасної кримінально-виконавчої політики України, яка значний час вбирала в себе досвід минулих років, і не в повній мірі відійшла від цих негативних чинників минулого.

Тому, споглядаючи реалії сьогодення, необхідно аналізувати як позитивні та і негативні сторони цієї діяльності в минулому, щоб не допустити повторення останніх в майбутньому.

На негативних прикладах минулого можна продемонструвати зв'язок факторів, що впливали на кримінально-виконавчу політику (соціально-економічних, морально-культурних, ідеологічних, правових тощо), які мали місце після 1917 року.

Аналізуючи перші кроки радянської влади в цьому напрямі можна навести, як приклад, створення відповідних органів і деяких аспектів їх діяльності.

Зокрема, створення 20.12.1917 р. Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВЧК-ГПУ-ОГПУ) при Раді Народних Комісарів з боротьби з контрреволюцією і саботажем, яку очолював В.Е. Дзержинський до смерті в 1926 р.

ВУНК - Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК) була створена 3 грудня 1918 р., яка фактично очолювалася Лацисом, повноваженим представником московської ВНК (ВЧК), ліквідована в серпні 1919 р. у зв’язку з евакуацією, викликаною громадянською війною, а в квітні 1920 р. ВУНК була поновлена. Після реорганізації московської ВНК (ВЧК) в ДПУ (ГПУ), український «уряд» провів таку ж реорганізацію (1920 р.) і назва ВУНК (ВУЧК) зникла. Все це свідчить про наявність потужного зовнішнього фактору і неспроможність України як держави самостійно вирішувати ці питання.

З восени 1918 р. Колегією цього органу направляються «підозрювані» в табори без вироку суду. ВЦВК (ВЦИК) узаконять це лише 17 лютого 1919 р. (СУ 12:130, С.8).

Аналогічно вирішувалися питання розстрілу супротивників. Хоча за законом цьому органу не було надано право розстрілювати, однак, як пише член Колегії Лацис, в перше півріччя своєї діяльності було розстріляно більш ніж п’ятдесят тисяч чоловік як представників кримінального світу так і політичних.

І лише 5 вересня 1918 р. РНК (СНК), постановив, що певні категорії осіб «підлягають розстрілу» (СУ 65: 710). Знову-таки, приклад не «сили права», а «права сили» в політиці держави.

В ці часи виключні привілеї і майже необмежені повноваження приваблювали в органи держбезпеки значну кількість непорядних людей. За словами В.Е. Дзержинського, служити в органах можуть лише «святі» або «негідники». Але святі, як висловлюється Дзержинський, - покидають мене, а залишаються одні «негідники»²⁴.

Якщо вірити джерелам, то сам Ф.Е. Дзержинський не був у захопленні від такої політики і її реалізації.

Невідповідність правовим канонам, не кажучи про морально-етичну сторону питання, можна згадати видання таких актів, що узурпують владу як:

- Постанова НКЮ від 23.07.1918 р. встановлювала, що в’язні, відбувши строк покарання не вийдуть з тюрми, поки не відпрацюють кошти по їх утриманню (СУ 53: 598 Ст.28).

- Постанова НКЮ від 15.11.1920 р. в числі інших дисциплінарних заходів називає «продовженням строку ув’язнення» (СУ 1921 23:141, ст. 183, 184).

- Постанова ВЦВК (ВЦНК) від 6лютого 1922 р. серед інших завдань ДПУ (ГПУ) ст. 2 пункт «е», називає «виконання спеціальних доручень Президії ВЦВК та РНК», а 16 жовтня цього ж року ВЦВК роз’яснює, що на ґрунті саме цього пункту «е» ДПУ (ГПУ) надається «право позасудової розправи аж до розстрілу» (СУ 65:844 Ст.1).

За Постановою ЦВК СРСР від 10.07.1934 р. функції ОДПУ переймає ГУДБ НКВС СРСР, котрому не надається право позасудових розстрілів. Цього й непотрібно, бо до того часу в СРСР не існує ні єдиного судді, котрий би за відповідною директивою, вказівкою не виніс би смертний вирок будь-кому. Також, як приклад, реалізації кримінально-виконавчої політики можна навести так звані «гаранінські розстріли» - підполковник Гаранін, начальник одного з управлінь таборами на Колимі очолював розстрільну трійку (і приймав особисту участь у розстрілах), яка в 1937-1938 рр. складала списки на розстріл ув’язнених і здійснювала їх. В цей час було розстріляно близько 26 тис. політв’язнів, рецидивістів, і тих, хто відмовлявся від праці. Сам Гаранін в 1939 році був розстріляний як «ворог народу», але не за свавілля щодо засуджених, а в рамках так званої «ліквідації ліквідаторів»²⁵.

Цей випадок також можна вважати яким способом і якими суб’єктами, органами і установами реалізовувалася кримінально-виконавча політика того часу.

Щодо правового визначення та забезпечення реалізації так званої виправно-трудової функції та діяльності суб’єктів кримінально-виконавчої політики, то тут можна нагадати про певний «законодавчий» процес, який ознаменувало вихід Постанови ВЦВК та РНК Росії від 26 березня 1928 р. «Про карну політику та стан місць ув’язнення»²⁶, яка підсумувала висновки каральної та виправно-трудової політики держави, а також зобов’язала НКВС і НКЮ запропонувати «проект закону про продовження строку і про застосування нових заходів соціального захисту» по відношенню до деяких категорій в’язнів.

Таким чином, процес реформування органів і установ у відповідності з існуючою кримінально-виконавчою політикою було продовжено.

Отже, в 1921 р. ВЦВК постановила «Зосередити усі концентраційні табори у віданні НКЮ» (СУ 53:675). Але 25.07.1922 р. РНК постановляє «зосередити усі місця ув’язнення в НКВС»²⁷. Кінцеве злиття усіх таборів здійснюється в 1934 р.

Таким чином, у 1930 р. табори у віданні республіканських НКВС передаються республіканським наркоматам юстиції, а в 1934 р. усі радянські табори підпорядковуються НКВС.

Як відомо, ГУВТК НКВС РФСР Головне управління виправно-трудових колоній існувало з 1922 до 1951 рр. – коли пенітенціарна справа була тимчасово передана Наркомпосту.

Так званий ГУТАБ ЛДПУ СРСР (ГУЛАГ ОГПУ СССР) Головне управління таборів, а також ГУВТТ (ГУИТЛ) – Головне управління виправно-трудових таборів, як нова назва «концентраційних таборів» у зв’язку із перейменуванням їх у «виправно-трудові». Незалежно від ГУТАБА ОДПУ продовжують існувати виправно-трудові табори НКВС і НКЮ РРФСР, а також інших союзних республік. З цих трьох табірних систем ГУТАБ був найсуворішим. Перший (ГУЛАГ), начальник його був Генріх Ягода, якого потім змінив Матвій Берман. Обидва будуть розстріляні як «вороги народу».

ГУТАБ споруджує перші гігантські «будівлі комунізму», при цьому відсутність механізації підмінюється мускульною силою в’язнів (Дніпрогес, Біломоро-Балтійський канал, Волгодон, Комсомольськ-на-Амурі, тощо).

Цілком зрозумілий «економічний» вектор кримінально-виконавчої політики того часу реалізовувався в реальних умовах як «виправно-трудова політика».

ГУТАБу (ГУЛАГу) були підпорядковані усі табори, що перебували у відомствах ОДПУ СРСР, НКВС і НКЮ союзних республік. 27.10.1934 р. до цього додано «і місця ув’язнення – тобто тюрми».

На ГУТАБ (ГУЛАГ), який очолював заступник наркома М. Берман покладається завдання:

а) ізоляція неблагонадійних елементів із одночасною експлуатацією їх в якості робочої сили;

б) перекидання цієї робочої силина будь-якувідстань і в будь-яке місце (будівлі доріг, у тому числі в дружній Монголії);

в) відкриття нових табірних комплексів;

г) періодична ліквідаціяпевних категорій в’язнів (принцип «гуманізму» політики достатньо переконливо визначено).

Здійснення цих завдань забезпечувалося такими суб’єктами реалізації кримінально-виконавчої політики, як Політуправління,Управління кадрів, Опер чекістське управління та йогооперчеквідділина місцях, які відігравали провідну роль в цій діяльності, а такожПрокурор ГУТАБататабірний суд, Управління охорони і режиму та інші суб’єкти. Внаслідок «Великої чистки» в табори було відправлено мільйони людей. Створено понад півтора десятка спеціалізованих Головних управлінь.

Політуправління, створене в 1937 р. при ГУЛАГі для здійснення партійного контролю над усім ГУЛАГом. Однак, на оперативночекістське управління цей контроль не розповсюджувався, але обидва управління тісно співпрацювали між собою. Політуправління не підкорялося начальнику ГУЛАГа, а підкорялося завідуючому спецвідділом ЦК партії, який і призначав начальника Політуправління та його заступників.

Саме з цього державного органу виходили ці концептуальні положення щодо проведення політики в життя, при цьому оперативно чекістське управління та його відділи мали стратегічну реальну владу в ГУЛАГі.

Як приклад, підміни права і законності політичною доцільністю можна навести створення спеціальних органів з особливими повноваженнями, рішення яких не підлягали ні обговоренню, ні оскарженню.

Серед них слід назвати такий орган, який розставляв акценти і визначав основні напрями у сфері діяльності спеціальних органів і установ.

В 30-ті роки на самому вищому рівні державної влади діяла спеціальна комісія безпеки політбюро – створена Сталіним у 1935 р. для підготовки «Великої чистки» в 1936-1938 рр. В комісію входили Жданов, Ворошилов, Єжов, Шкірятов, пізніше й Молотов, Малетков, Коганович. Голова – Сталін²⁸. В даному разі діяльність владних структур базувалася на ідеологічних засадах діячів, які твердили і проводили в життя кримінально-виконавчу політику М.Ю. Козловського: «… в цих випадках владі доведеться діяти рішучими хірургічними засобами, засобами терору і ізоляції»²⁹.або висловлювання Л.М. Саврасова «щодо класових ворогів принцип перевиховання неприпустимий, а по відношенню до інших ми вводимо принцип – хай застарілий, навіть архаїчний принцип – кари, відплати»³⁰. А також висловлювання Н.В. Криленко на з’їзді радянських юристів: «перед загальною карною і карно-виконавчою політикою постає завдання охорони цілого, охорони колективу, а не впливу на особистість, не охорона особи, тому ми повинні діяти шляхом ізоляції та інших засобів впливу, і лише другим завдання буде вже завдання виправно-трудового впливу»³¹.

Заслуговує на увагу один з таких елементів владної діяльності у сфері виконання покарань як виконання секретних інструкцій та директив. Багаторазові випадки порушення законів державними органами формально не вважалися свавіллям, а навпаки, точним виконанням конкретної таємної інструкції, яка призупиняла дію певного закону, який формально залишається в силі. Таємні інструкції видавалися органам внутрішніх справ, держбезпеки чи іншим і адресувалися лише тім суб’єктам, кому їх належить виконати. Виключенням з цього правила була таємна інструкція про застосування тортур під час слідства, яку ЦК партії переслав в 1937 р. таємним листом усім парторганізаціям Радянського Союзу³².

Приклдами дії таких інструкцій можуть слугувати: Таємна інструкція Головного управління місць ув’язнення від 25.11.1926 р., що знижує заробітну платню в’язням до 75% зарплатні вільнонайманих працівників, хоча за Постановою ВЦВК 1919 р. ув’язненим передбачена така ж сама зарплатня, як і вільнонайманим. Секретна директива наркома внутрішніх справ СРСР №143 від липня 1935 р. пропонує після звільнення більшості осіб, засуджених за державні та деякі інші злочини, направляти в заслання в окремі регіони Сибіру. Таємна інструкція начальника ГУТАБу у (ГУЛАГу) вводить для засуджених спочатку 9-ти, а потім 10, а потім 11,5 часовий робочий день (СУ 20:235 ст.33).

Таємна директива наркома внутрішніх справ СРСР №240 від 23.06.1941 р. вимагає затримувати в увезенні до особливого розпорядження усіх засуджених, що звільняються – політичних і деяких рецидивістів.

Як унікальне явище тодішньої кримінально-виконавчої політики можна назвати створення особливого табору жінок зрадників батьківщини (ОЛЖИР – особый лагерь жен изменников родины), - перший з таких таборів з’явився в 1937-1938 рр., а до літа 1940 р. вони стали масовим явищем³³.

Вислання, як засіб репресії застосовувався на підставі Декрету ВЦВК (ВЦИК) від 10.08.1922 р. «Про адміністративну висилку», який створює «Особливу комісію при НКВС», котра виносить постанови про вислання до 3 років під нагляд місцевого органу (СУ 51:646 ст. 2;4.6.8).

З 16.10.1922 р. ВЦВК надає право «Особливій комісії висилати і ув’язнювати в табори примусових робіт на той же термін» (СУ 1922 р. 65:844, ст. 2). Що свідчить про курс кримінально-виконавчої політики, який дає змогу застосування певних видів репресій без судочинства.

Колонізація. З кінця 20-х років до початку 50-х років владою застосувалися методи переведення бувших засуджених до Північного Сибіру. Виданий у 1934 р. закон передбачав як в судовому так і позасудовому порядку направлення людей в заслання на певний строк, а починаючи з 1947-1948 рр. багатьом відбувшим строк політв’язням та кримінальним-рецидивістам, «особлива нарада» визначала по життєве заслання (не передбачену жодним кримінальним кодексом СРСР)³⁴.

З жовтня 1956 р. по квітень 1957 р. табірна система була виведена з підпорядкування МВС і підпорядкована Міністерству юстиції СРСР, якому це здалося занадто обтяжливим і система була розподілена між союзно-республіканськими Міністерствами охорони громадського порядку (МООП – Министерство охраны общественного порядка) залишилися в МВС (після реорганізації МОГП в МВС).

Слід також врахувати такий негативний досвід (щоб уникати його в майбутньому) як об’ява інакомислячих божевільними. Це не радянський винахід: в 1836 р. інакомислячий Чадаєв був «высочайшим повелением» обявлений божевільним, але не був впроваджений до в’язниці, ні в психічну лікарню.

Однак цей досвід був перевершений в СРСР в часи з 60-х років. До цього, душевнохворих в’язнів направляли в спеціальні відділення загальних психіатричних лікарень.

Згодом в Кримінальні та Кримінально-процесуальні кодекси було введено відповідні норми щодо засобів примусового лікування. А 14.02.1967 р. додатково видається подробна інструкція про примусове лікування душевнохворих³⁵.

До кінця 70-х років в СРСР створено близько сотні психіатричних лікарень, у тому числі Київ-Дарниця. Крім загальних лікарень такого типу Міністерства охорони здоров’я існували камери, що були в розпорядженні органів безпеки і внутрішніх справ³⁶.

Щодо забезпечення місць ув’язнення, то було створено ВОХР (внутрішня охорона Республіки), військові об’єднання НКВС, підпорядковані РНК, які існували з 1919 р. до 1920 р. Воєнізована охорона місць ув’язнення до об’єднання усіх таборів в НКВС СРСР в 1934 р., НКЮ та НКВС усіх союзних республік мали свою власну воєнізовану охорону, що діяла тільки на території місць ув’язнення (дивізіони охорони, що несли караульну, конвойну і наглядову службу, етапи супроводжували кальні війська)³⁷.

ГУВВО – Головне управління військ внутрішньої охорони утворено у 1946 р. мало подвійне підпорядкування. Після смерті Сталіна (05.03.1953 р.), було тимчасово передане Міністерству оборони СРСР, але у 1954 р. знову повернено до МВС СРСР.

В якості порівняння даних щодо застосування видів покарань, пов’язаних з позбавленням волі у відповідності з реалізацією кримінально-правової та кримінально-виконавчої політики може слугувати наступна таблиця.

В царській Росії було ув’язнених:
В 1912 р.	Близько 83 тис. чоловік
В Радянському Союзі було ув’язнених:
В 1924 р.	Близько 86 тис. чоловік
В 1927 р.	Близько 200 тис. чоловік
В 1937 р.	Близько 16 млн. чоловік
В 40-х-50-х рр.	Близько 17-22 млн. чоловік
В 70-х рр.	Близько 3 млн. чоловік
В 80-х рр.	Близько 4 млн. чоловік38