logo search
взаємодія з інституціями / Література / КВП_НОВОЕ_20

12.1. Становлення міжнародного співробітництва з проблем виконання кримінальних покарань і поводження з ув’язненими

Сучасний стан міжнародної співпраці з проблем пенітенціарної діяльності варто розглядати як продукт копіткої, плідної співпраці багатьох поколінь вчених, практиків, представників неурядових організацій, які сприяли затвердженню гуманістичних засад розбудови цивілізованої системи виконання кримінальних покарань.

Не випадково Пояснювальна записка до Європейських пенітенціарних правил283 містить окремий розділ під назвою „Історія, філософія і розвиток Європейських пенітенціарних правил”, де надається загальний огляд основних етапів розвитку міжнародного співробітництва у цій галузі, а також зазначається, що чинні міжнародні стандарти поводження з в’язнями беруть свій початок від зустрічей на міжнародному рівні з проблем кримінального права та пенітенціарії (в науці XІX ст. – „Тюрмознавства”284).

Проте, перелік міжнародних форумів включених до Пояснювальної записки не є вичерпним, оскільки в ньому відсутні посилання на перші, неофіційні міжнародні пенітенціарні конгреси та ті, які відбулись в проміжок часу між Першою та Другою світовими війнами.

Крім того, не зайвим буде згадати, що проблеми запобігання рецидивній злочинності і організації постпенітенціарної допомоги, були також предметом обговорення і інших міжнародних інституцій, зокрема: конгресів Міжнародного союзу криміналістів285та Міжнародних конгресів патронату286.

Загалом становлення і подальший розвиток міжнародної співпраці з проблем пенітенціарної діяльності пов’язують із другою хвилею тюремних реформ, що почала набирати сили у 30-х - 40-х р. р. XІX ст.

В цей час питання пов’язані з організацією ув’язнення на пенітенціарних засадах набувають політичного значення. Вже у перших фундаментальних працях де-Метца, Токвіля, Юліуса, Міттермайєра, Гольцендорфа та ін., виконання покарань у вигляді ув’язнення починає розглядатись як безумовна функція держави та один із ключових засобів боротьби зі злочинністю, а філантропія визнається шкідливою у тюрмі, діяльність якої має відповідати вимогам кримінальної політики287.

З ряду історичних джерел відомо, що починаючи з 40-х р. XІX ст., в окремих країнах Європи (Англії, Бельгії, Італії, Німеччині), починають збиратись національні пенітенціарні конференції за участю представників тюремно-філантропічних товариств, фахівців в галузі тюремної справи та посадових осіб відповідних відомств для обговорення найважливіших питань реформування пенітенціарних установ.

Згодом, у 1845 р. в середовищі фахівців тюремної справи різних країн назріло питання про необхідність міжнародної співпраці у пенітенціарній галузі, з метою обміну досвідом та вироблення програми спільних дій. На сьогодні ми не маємо точних даних кому саме належить ідея скликання міжнародних пенітенціарних конгресів - бельгійському пенітенціаристу Дюкпесьє чи німецькому тюремному лікарю Варентраппу. Але достеменно невідомо, що:

- по-перше, вказані міжнародні форуми скликались за приватною ініціативою і мали на меті реформування системи виконання покарань за рахунок впровадження в практику пенітенціарних установ засад „Пенсильванької системи”288;

- по-друге, на них обговорювались питання впровадження цієї системи із урахуванням досвіду, що його було напрацьовано після направлення до Америки фахівців із різних країн Європи289.

За даними більшості історико-правових джерел290перший неофіційний міжнародний пенітенціарний конгрес відбувся у 1846 р. у Франкфурті-на-Майні за участю всього 75 делегатів із США, Англії, Бельгії та деяких інших країн, але на ньому був представлений увесь цвіт представників тогочасної пенітенціарної практики і майбутніх світил пенітенціарної науки291.

Учасники форуму (переважно практики, а не вчені) зосередили головну увагу на критиці філантропічних підходів до вирішення проблем виконання покарань. Зазначаючи в рішеннях, що пенітенціарна реформа має бути спрямована на організацію такої системи виконання покарань, де людяне ставлення до засуджених не шкодило б дотриманню в установах суворої дисципліни і не створювало б у них (засуджених) хибної уяви про ув’язнення як щось корисне або приємне292.

Вказана боротьба філантропічних ідей із підходами, висунутими практикою надавала специфічного забарвлення і ряду наступних неофіційних міжнародних пенітенціарних конгресів: Брюсельському - 1847р.293та Франкфуртському-на-Рейні – 1857 р., що працювали за програмами складеними Дюкпесьє та Варентраппом294.

На думку більшості фахівців, рішення міжнародних пенітенціарних конгресів першої серії не мали суттєвого значення295. Оскільки лише повторювали усім відомі істини, на зразок: „тюрма має бути збудована на сухому місті, забезпечена джерелами питної води, відокремлена від інших адміністративних споруд, камери в тюрмах мають бути просторими із доступом світла та свіжого повітря, оснащені опаленням”296. Але не слід забувати, що стан більшості муніципальних тюрем Англії, Німеччини, Франції, Італії та інших країн Європи майже до середини XІX ст. являв собою досить жалюгідну картину і потребував значних капіталовкладень на переоснащення297.

Початок другого етапу розвитку міжнародної співпраці пов’язують із діяльністю Американської тюремної асоціації утвореної в 1870 р. Вже на першому її з’їзді було затверджено принципи пенітенціарної науки складені організаційним комітетом на чолі з доктором Уайнсом298.

У 1871 р. за ініціативою Американської тюремної асоціації та при безпосередній підтримці уряду США збирається пенітенціарний конгрес в Цинцинаті (штат Огайо). Але останньому не судилося отримати статус міжнародного за відсутністю делегатів з Європи, незважаючи на те, що уряди Європейських країн були заздалегідь офіційно повідомлені про дату його проведення.

У тому ж році доктор Уайнс заручившись особистою підтримкою президента США Гранта відвідує з офіційними візитами країни Європи узгоджуючи програму, місце і час проведення наступного конгресу.

Перший в історії офіційний Міжнародний пенітенціарний конгрес за участю 310 (з них біля 100 офіційних) делегатів з 22 країн світу відбувся 3 липня 1872р. в м. Лондоні299. Делегацію Російської імперії на форумі очолив таємний радник граф Сологуб, людина, яка залишила відчутний відбиток в історії вітчизняної системи виконання покарань. До складу делегації входили також професори С.-Петербузького університету Фойницький, Анєнков та проф. Харківського імператорського університету Володимиров.

Головним предметом суперечок на форумі були відносні переваги різних систем пенітенціарного режиму, але занадто широка програма, відсутність фундаментальної підготовки доповідей, необхідність перекладу багатьох із них на французьку мову стали першопричиною того, що жодне із питань висунуте на розгляд конгресу не було опрацьовано у повному обсязі і його резолюції набули вигляду банальної фрази: робота, виховання, релігія – ось три головні сили на які може розраховувати тюремна адміністрація.

У літературі з пенітенціарних проблем роботу Лондонського конгресу було визнано не результативною і такою, що не виправдала сподівань. Але останній факт не в повній мірі відповідає дійсності.

Суттєвим здобутком конгресу було ухвалення „Принципів пенітенціарної науки” запропонованих до розгляду Американською тюремною асоціацією. Окремі з них не втратили актуальності дотепер, а саме щодо: поняття злочину, мети та змісту покарання, класифікації засуджених, застосування системи заохочень та винагород, розвитку самосвідомості в’язнів та їх участі в діяльності органів тюремного самоврядування, незалежності тюремної адміністрації від рішень політичних партій, відбору та підготовки тюремного персоналу, організації системи релігійного та виховного впливу, освіти засуджених, підготовки до звільнення, організації патронату та нагляду за звільненими тощо300.

Безпосереднім наслідком роботи Лондонського конгресу, було утворення Міжнародної пенітенціарної комісії у складі: доктор Уайнс (голова), Гольцендорф (секретар), Бельтрані-Скалія, Стівен, Гастінгс, Сологуб та ін. Коло основних обов’язків Комісії окреслювалось наступним чином: попереднє опрацювання матеріалів та формування програми діяльності наступного міжнародного пенітенціарного конгресу. Штаб квартирою Міжнародної пенітенціарної комісії було обрано м. Берн (Швейцарія).

Що стосується завдань міжнародної співпраці у пенітенціарній галузі, то їх Лондонський конгрес сформулював лаконічно: отримання достовірної тюремної статистики; дослідження і порівняльний аналіз результатів застосування на практиці різних пенітенціарних систем; дієвості різних систем кримінального законодавства і окремих видів покарань, а надто засобів репресії, загалом та засобів запобігання злочинам, зокрема.

Відповідно до цього, робота наступних міжнародних конгресів проходила, головним чином, в рамках 3 секцій: перша з них розглядала питання засад кримінального законодавства; друга – внутрішнього режиму пенітенціарних установ; третя – запобігання злочинам. Проте, ще до Паризького конгресу (1895 р.), постало питання про виділення із складу останньої секції, ще однієї групи питань, котрі торкалась запобігання правопорушень серед неповнолітніх. Прийняття вказаного рішення мало об’єктивний характер і грунтовалось на тому, що Міжнародні конгреси патронату, де питання пов’язані з запобіганням злочинам серед неповнолітніх розглядались більш широко,301не мали офіційного характеру.

Кожен із наступних міжнародних пенітенціарних конгресів мав особливе забарвлення і зосереджував головну увагу на розгляді окремих питань секцій. Зокрема тих, які на думку Міжнародної пенітенціарної комісії мали найбільшу актуальність.

Так, на розгляд Стокгольмського конгресу 1878 р.,302було висунуто загалом 14 питань, але головна увага була прикута до двох із них.

Перше, торкалось меж застосування покарань визначених законом та права тюремної адміністрації в тій чи іншій мірі, змінювати на свій розсуд вирок суду (в плані режиму тримання засуджених). Друге - умов за яких заслання, може принести користь, або шкоду. Зазначаючи в рішеннях, що тюремна адміністрація має право у визначених законом межах, змінювати процес виконання покарань із урахуванням моральних особливостей кожного засудженого та, що виконання покарань у вигляді заслання являє собою значні труднощі, котрі не дають можливості розраховувати на позитивні наслідки у будь-який країні і у будь-якому разі не можуть відповідати вимогам правосуддя.

У 1880 р., на одному із засідань Міжнародної пенітенціарної комісії, що передувало скликанню наступного пенітенціарного конгресу був обговорений і затверджений Регламент її діяльності. Відповідно до положень Регламенту комісія мала складатись з офіційних членів. Неофіційні члени запрошувались тільки в якості експертів з тих чи інших питань (головним чином із середовища науковців). Кількість депутатів з різних країн могла бути різною, але рішення приймались за принципом: одна країна - один голос. Комісія мала збиратися щорічно. До її обов’язків входило: налагодження стосунків з відповідними урядовими структурами та офіційно зареєстрованими тюремними товариствами (громадськими організаціями) різних країн, а також сприяння їх утворенню; ведення діловодства та підготовка матеріалів роботи майбутніх конгресів, що їх було вирішено збирати через п’ять років. Видатки роботи комісії мали покриватися за рахунок внесків держав членів.

Римський конгрес - 1885 р. вніс певні зміни в порядок роботи форумів303. Справа в тому, що у той самий час і у тому самому місті проходив Міжнародний конгрес кримінальної антропології304. У зв’язку з чим учасники обох конгресів (за інтересами) мали змогу ознайомитись із новітніми технологіями в галузі тюремної справи, тюремної антропометрії, пенітенціарної психології та педагогіки.

Крім того в рамках конгресу, вперше була влаштована виставка продуктів праці засуджених, головним чином неповнолітніх, а також зразків облаштунку одиночних келій у різних країнах (загалом – 38).

У 1886 р. Регламент роботи Міжнародної пенітенціарної комісії був доповнений особливим протоколом де зокрема зазначалось, що до складу комісії не повинні входити особи, які вважаються представниками своїх урядів з точки зору міжнародного права і, що постанови конгресів для держав-учасниць мають рекомендаційний характер.

У наступному міжнародні пенітенціарні конгреси другої серії відбувались у Санкт-Петербурзі – 1890 р. 305, Парижі – 1895 р. 306, Брюсселі –1900 р. 307, Будапешті – 1905 р.308, Вашингтоні – 1910 р. 309.

Частина резолюцій конгресів другої серії знайшла своє закріплення у законодавстві країн членів ще за часів їх проведення, а саме щодо: відповідальності неповнолітніх, умовного засудження, організації патронатів. Інші були або частково реалізовані, або реалізовані у майбутньому.

Найбільш суттєве значення для розвитку науки і практики правового регулювання серед них мали:

- у сфері кримінального права, щодо: 1) неможливості застосування заслання, як виду покарання, заміни короткострокового ув’язнення - умовним засудженням; 2) засобів боротьби із приховуванням даних щодо злочинних посягань; 3) рецидивної злочинності; 4) вчинення злочинів у стані сп’яніння;

- у сфері управління пенітенціарними установами, щодо: 1) устрою тюрем для підслідних, короткострокового та довгострокового ув’язнення; 2) продовольчого забезпечення засуджених; 3) системи організації військово-тюремних установ, 4) оплати праці засуджених; 5) системи заохочень та стягнень; 5) умовно-дострокового звільнення, 6) підготовки та комплектації тюремного персоналу;

- у сфері запобігання злочинам, щодо: 1) організації патронату над звільненими з місць позбавлення волі; 2) боротьби з бродяжництвом та жебрацтвом; 3) соціальної опіки („призрения”) над психічно-хворими та особами, які страждають на алкоголізм; 4) заходів попередження нецільового використання зароблених коштів особами, які звільняються з пенітенціарних установ;

- у сфері запобігання правопорушенням серед неповнолітніх, щодо: 1) організації виховно-виправних закладів для неповнолітніх правопорушників та безпритульних дітей; 2) порядку їх направлення до вказаних закладів; 3) боротьби із негативним впливом на неповнолітніх їх батьків, опікунів, піклувальників, загалом дорослих.

Дев’ятий офіційний міжнародний пенітенціарний конгрес мав відбутися у м. Лондоні 26 липня 1915 р., але дата його проведення у зв’язку з Першою світовою війною була перенесена.

Наступна і остання серія міжнародних пенітенціарних конгресів, що відбулась в проміжок часу між Першою та Другою світовими війнами також мала свої особливості:

- по-перше, вони проходили під егідою Ліги націй;

- по-друге, мали переважно дискримінаційний характер, спочатку, з боку країн-переможниць Першої світової війни, а згодом і з боку переможених країн, зокрема фашистської Німеччини;

- по-третє, вони мали найбільш суттєве значення для подальшого розвитку міжнародної співпраці та формування міжнародних стандартів в галузі виконання покарань, оскільки саме в цей період були зроблені перші кроки в напрямку кодифікації рішень міжнародних пенітенціарних конгресів;

- четверте, нова влада СРСР, що об’єднала провінції колишньої Російської імперії, з політичних причин не приймала участь в діяльності вказаних інституцій і головне, не мала наміру впроваджувати позитивний міжнародний досвід.

Перший конгрес даної серії відбувся, після закінчення Першої світової війни 04.08 1925 р. у м. Лондоні310. На розгляд його секцій було винесено ряд важливих питань та прийнято ряд важливих рішень, які не втратили своєї актуальності дотепер:

- які заходи можуть бути встановлені законодавством в якості альтернативи тюремному ув’язненню за незначні злочини, що не являють суспільної небезпеки (2-ге питання секції „Кримінальне законодавство”)

Відповідь: повинні бути прийняті усі можливі заходи для винесення альтернативних вироків у вигляді „попечительного нагляду” та штрафних санкцій;

- чи потрібно класифікувати засуджених за характером, тяжкістю призначеного покарання або вчиненого злочину з метою застосування різних режимів тримання і яким чином для цього мають бути організовані пенітенціарні заклади (3-тє питання „Адміністративної секції”)

Відповідь: 1) суттєвою умовою режиму є запобігання негативного впливу більш досвідчених злочинців на інші категорії, 2) після обов’язкового поділу засуджених за статтю, віком, з’ясування їх душевного стану, повинна бути здійснена класифікація у відповідності до характеру та можливостей виправлення особи, 3) для ув’язнених на короткі та довгі терміни мають застосовуватись різні режими тримання, 4) різні категорії засуджених мають триматись в різних установах або принаймні в різних спорудах одного й того-ж закладу, 5) підтримання необхідного індивідуального режиму виявляється досить важким, якщо кількість засуджених в одній установі перевищує 500 осіб;

- як організувати найбільш дієвий контроль за умовно засудженими та умовно звільненими збоку державних органів, суспільних організацій, приватних осіб (1-ше питання секції „Попередження злочинності”)?

Відповідь: контроль над умовно засудженими та умовно звільненими не повинно бути покладено на поліцію. Організація повинна складатись або з приватних товариств, або з офіційних чи напівофіційних установ, що підтримуються і контролюються державою311. Між країнами мають бути підписані угоди щодо нагляду над особами звільненими з місці позбавлення волі, які від’їжджають закордон312.

Ключове значення для подальшого розвитку пенітенціарної науки і практики мав Міжнародний пенітенціарний конгрес у Празі - 1930 р., що поклав край багаторічним спорам стосовно переваг тієї чи іншої системи пенітенціарного режиму. Формулюючи мету і основні завдання тюремного ув’язнення наступним чином: „Для кращого забезпечення захисту суспільства, виконання покарань у вигляді позбавлення волі має бути спрямовано на виховання і виправлення злочинця усіма можливими педагогічними засобами. Режим тримання має сприяти розвитку у засуджених фізичних, моральних, розумових здібностей, використовуючи для цієї мети кримінолого-біологічне вивчення особистості та розподіл в’язнів за категоріями в залежності від результатів виховного впливу”. Найбільше реалізації цих засад відповідала, саме, прогресивна система313, якій і було віддано безумовну першість.

Крім того, з рішень Празького конгресу можна почати відлік надзвичайно важливого періоду розвитку міжнародної співпраці, пов’язаного з формуванням міжнародних стандартів в галузі виконання кримінальних покарань та поводження із засудженими.

Потрібно згадати ще про один конгрес - Берлінський 1935р. Не тільки тому, що він був останнім у даній серії, а перш за все тому, що про нього у пенітенціарній літературі майже не згадується. Приймаючи рішення про час і місце проведення наступного XI міжнародного пенітенціарного конгресу, депутати Празького форуму звісно не могли передбачити, що він буде проходити в умовах фашистської диктатури і залишить по собі вкрай негативні спогади.

Безпосередньо для уряду третього рейху Берлінський конгрес мав надзвичайно велике значення, оскільки саме завдяки його рішенням мали набути законного характеру і визнання міжнародного співтовариства ліквідація цілого ряду правових гарантій засуджених, повернення до ідеї страхання у кримінальному праві і політика щодо організації концентраційних таборів. Не останню роль у цьому відіграла недосконала схема підготовки порядку денного міжнародних пенітенціарних конгресів, що цілковито покладалась на країну організатора. Саме вона визначала конкретний перелік питань, які виносились на обговорення, та кількість членів власної делегації, що приймали участь у голосуванні.

В конгресі взяли участь 54 країни представлені 130 офіційними делегатами, та ряд недержавних організацій. Лише незначна частина з них навідріз відхилила пропозиції фашистського уряду. Зокрема Ліга Джона Говарда виступила в пресі із заявою наступного змісту: «Ми впевнені, що Берлінський міжнародний конгрес приречений на марність і безплідність, якщо на ньому не будуть гарантовані наступні свободи: свобода акредитації делегатів; свобода дискусій на конгресі; свобода висвітлення ходу роботи конгресу, які так і не були гарантовані урядом».

На відміну від цього делегація Міжнародної юридичної асоціації у складі – Бастьєн (Бельгія), Вінг (Англія), Феруччі (Франція), Ортега-і-Гассет (Іспанія), Врантінг (Швеція) згрупували навколо себе опозицію, намагаючись за будь-яку ціну не допустити проведення через постанови конгресу ганебних для міжнародного співтовариства рішень, але останні, незважаючи на опір опозиції, все ж таки були прийняті314.

Переходячи до короткого екскурсу в історію міжнародних стандартів в галузі виконання кримінальних покарань та поводження із засудженими слід зазначити, що їх формування було пов’язане із суттєвою підготовчою роботою з кодифікації рішень Міжнародних пенітенціарних конгресів, що її було проведено Міжнародною кримінально-правовою та пенітенціарною комісією (МКПК) у 30-х р. XX ст.

Ще у 1926 р. на одному з чергових засідань МКПК член американської тюремної адміністрації Уоллер вніс пропозицію, стосовно необхідності розробки єдиного зводу стандартів поводження із засудженими в місцях позбавлення волі. Роботу над першим варіантом вказаного документу, що складався з 55-ти правил, було завершено у 1929 р., а рік потому схвалено на черговому засіданні МКПК315.

Доопрацьований протягом наступних трьох років остаточний проект Мінімальних стандартних правил, МКПК внесла і рекомендувала для прийняття урядам країн членів на 15-й черговій сесії Асамблеї Ліги Націй у вересні 1934 р.

28 вересня 1935 р., на 16 черговій сесії Асамблея Ліги Націй прийняла резолюцію, якою Генеральний секретар звертався до урядів, що затвердили правила із проханням по мірі можливості сприяти їх доведенню до широких кіл громадськості, шляхом публікації в засобах масової інформації та іншими можливими способами.

З тих пір до і після Другої світової війни в окремі положення Правил вносились певні уточнення і корективи, але загальна схема і концептуальні підходи визначені Асамблеєю Ліги націй залишались незмінними. Зокрема, підкреслювався практичний аспект упровадження Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями, поряд із побажаннями їх розповсюдження на усі без винятку пенітенціарні системи не залежно від юридичних, соціальних, економічних умов країн членів.

Разом з тим Правила не претендували на отримання статусу зразкової моделі. Метою їх прийняття було встановлення мінімальних стандартів, в рамках філософської концепції заснованої на соціальних принципах добра, справедливості, гуманізму, людяного ставлення до засуджених.

Загалом, структурно, „Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями Ліги Націй” охоплювали такі основні проблеми, як: класифікація в’язнів, їх розподіл і окреме тримання в залежності від категорії, організація та здійснення виховного впливу, визначення засад режиму тримання засуджених та підтримання дисципліни у пенітенціарній установі, підготовки та умов праці пенітенціарного персоналу, підготовки в’язнів до звільнення тощо. В такому вигляді вони зберігали чинність до 1949 р. – початку нового етапу міжнародної співпраці пов’язаного з діяльністю ООН316.