4.2. Види норм кримінально-виконавчого права

Важливе місце в теорії і практиці виконання кримінальних покарань відіграє науково-обґрунтована класифікація норм кримінально-виконавчого права.

В юридичній літературі підкреслюється, що норми права володіють значною кількістю різнобічних властивостей, які дозволяють їх класифікувати під різним кутом зору на види¹⁹⁵.

Розподіл норм кримінально-виконавчого права на види може проводитись в залежності від різноманітних факторів, які відіграють роль класифікаційних підстав.

Такий розподіл має не тільки загальнотеоретичне значення, але і допомагає предметно їх аналізувати при здійсненні кримінально-виконавчої правозастосовчої діяльності. При конструюванні нових норм цієї галузі права необхідно враховувати їх видову належність для більш точного визначення характеру прав і обов’язків суб’єктів та учасників правовідносин, які виникають при виконанні (відбуванні) покарань.

В науковій літературі виділяють чотири фактори, які здійснюють найбільш суттєвий вплив на розподіл юридичних норм:

а) функції права, його окремих галузей та правових інститутів

б) спеціалізація права;

в) способи правового регулювання;

г) особливості індивідуального регулювання суспільних відносин ¹⁹⁶.

Правильність і повнота класифікації залежать перш за все від вибору її підстав, якою, як правило, виступає найбільш суттєва ознака, що визначає всі інші ознаки явища, що класифікуються. Особливість тієї чи іншої ознаки правових норм як підстави їх класифікації визначається природою кримінально-виконавчого права, його соціальним призначенням та особливостями інститутів права, а також теоретичними і практичними потребами класифікації.

Науково-обгрунтована класифікація норм кримінально-виконавчого права дозволяє:

1.Чітко визначити місце кожного виду норм кримінально-виконавчого права в системі цієї галузі права в цілому і тим самим більш рел’єфно висвітлити системостворюючі зв’язки між цими нормами.

2.Краще усвідомити функції кожного виду норм кримінально-виконавчого права та їх роль в механізмі правового регулювання виконання та відбування покарань, накреслити схему шляхів і засобів правового впливу на кримінально-виконавчі правовідносини.

3.Більш точно визначити межі і можливості регулюючого впливу кримінально-виконавчого права на специфічні суспільні відносини, які виникають при виконанні – відбуванні різних видів кримінальних покарань.

4. Постійно удосконалювати правотворчу та правозастосовну діяльність виконання – відбування покарань.

В теорії права взагалі, кримінально виконавчого зокрема існують різні підстави для класифікації норм права. Авторський колектив підручника пропонує наступну класифікацію норм кримінально-виконавчого права.

1. В залежності від предмету правового регулюваннякримінально-виконавчих правових відносин норми цієї галузі права можна поділити на норми, які регулюють виконання-відбування покарання у виді: штрафу, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, службових обмежень, обмежень для військовослужбовців, конфіскації майна, арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний термін, довічного позбавлення волі.

2. Найбільш поширеним є розподіл норм кримінально-виконавчого права на регулятивні (правоустановчі), правоохоронні та спеціалізовані.

Регулятивні нормикримінально-виконавчого права встановлюють юридичні права і обов’язки учасників кримінально-виконавчих відносин. Ці норми розраховані на правомірну поведінку суб’єктів цих відносин і складають більшість норм кримінально-виконавчого права. Саме на підставі регулятивних норм встановлюються основи правового статусу засуджених ( ст. 7 КВК), їх основні права ( ст. 8 КВК), обов’язки ( ст.9 КВК), визначається порядок і умови виконання окремих видів кримінальних покарань тощо.

В свою чергу регулятивні норми кримінально-виконавчого права в залежності від форми виразу правових приписів можна поділити науповноважуючі, зобов’язуючі та забороняючі норми.

Уповноважуючі (правоустановчі) норми цієї галузі права надають право учасникам кримінально-виконавчих відносин здійснювати певні позитивні дії. Операторами вольової поведінки в уповноважуючих нормах виступають слова „має право”, „може”. Прикладами уповноважуючих норм є норми, які викладені в ст. ст.8,10,73,74,108,110 КВК та ряд інших. Уповноважуючі норми, скажімо, надають засудженим певну можливість поведінки, яка гарантується відповідним обов’язком адміністрації забезпечити належну реалізацію якогось суб’єктивного права засуджених. З іншого бокузобов’язуючі норми закріплюють обов’язок учасників кримінально-виконавчих правовідносин здійснювати певні, як правило позитивні та корисні як для суспільства в цілому, так і для окремої особи зокрема, дії. Позитивні зобов’язання є одним із вирішальних важелів цілеспрямованого впливу на засуджених і вони також виступають в якості важливого засобу забезпечення динаміки кримінально-виконавчих правовідносин. Операторами вольової поведінки суб’єктів кримінально-виконавчих відносин виступають в зобов’язуючих нормах слова „зобов’язаний”, ”повинен”, „покладається”, „здійснює”. По відношенню до засуджених зобов’язуючими юридичними нормами є норми, які викладені в ст.ст. 9, ч.2 ст.26, ч.1 ст.34, ч.1 ст.37, ч.6 ст.41 КВК України та інших. Одночасно суб’єктами зобов’язуючих норм кримінально-виконавчого права є не тільки засуджені, але й органи та установи, підприємства, що обслуговують кримінально-виконавчу систему. Прикладом зобов’язуючих норм по відношенню до адміністрації органів, установ, організацій, що забезпечують виконання покарань є норми, які викладені в ст.ст. 32, 33, 39, 44 та ряд інших статей КВК.

Забороняючі норми забороняють зафіксовану в них поведінку, яка визнається кримінально-виконавчим законодавством як правопорушення. За своєю сутністю забороняючі норми – це державно-владні веління, основна мета яких – не допустити чи запобігти можливим небажаним діям, які можуть спричинити шкоду суспільним інтересам. Забороняючі і зобов’язуючі норми кримінально-виконавчого права є досить близькими за своїм змістом, що дає підставу окремим авторам вважати правові заборони різновидністю зобов’язуючих норм. Однак, якщо зобов’язуючі юридичні норми передбачають активні позитивні дії суб’єктів кримінально - виконавчих правовідносин, втілюючи в собі динамічну форму реалізації юридичних норм, то забороняючі норми зорієнтовані на пасивну поведінку суб’єктів і пов’язані зі статичною формою реалізації норм кримінально-виконавчого права. Тому операторами пасивної волевої поведінки в забороняючих нормах є слова: „забороняється”, „не може бути”. По відношенню до засуджених прикладами забороняючих юридичних норм є норми, які викладені в ч.2 ст.34, ч.4 ст. 37, ч.4 ст. 59, ч.4 ст. 107 КВК та ряд ін.

В залежності від методу правового регулюваннякримінально-виконавчих відносин регулятивні норми цієї галузі права можна поділити наімперативні, диспозитивні, заохочувальні та рекомендаційні.

Імперативні норми– категоричні, суворо обов’язкові, які не припускають відступів чи іншого трактування приписів, вони не припускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов’язків суб’єктів кримінально-виконавчих відносин. Саме імперативними є переважна більшість норм кримінально-виконавчого права.

Значно менше у кримінально-виконавчому праві диспозитивних норм, які приписують варіанти поведінки засуджених, але при цьому надають їм можливість в межах законних засобів врегулювати відносини на свій власний розсуд. Прикладом таких диспозитивних норм є ст. 89 КВК, згідно з якою осіб, вперше засуджених до позбавлення волі за злочини невеликої або середньої тяжкості чи тяжкі злочини, може бути за їх згодою залишено у слідчому ізоляторі чи направлено у виправну колонію максимального рівня безпеки для роботи з господарського обслуговування. Іншим прикладом диспозитивної норми є ч.6 ст.110 КВК, згідно з якою засудженим за їхнім проханням дозволяється заміняти тривалі побачення короткостроковими, а також тривалі або короткострокові побачення – телефонними розмовами.

Значною перевагою сучасного кримінально-виконавчого законодавства в порівнянні з раніше діючим виправно-трудовим законодавством є наявність досить значної кількості заохочувальних норм, які направлені на стимулювання правослухняної поведінки засуджених, заохочують їх прагнення до виправлення та ресоціалізації.

Найбільш повно можна прослідкувати спрямованість і зміст заохочувальних норм при їх застосуванні до засуджених, які позбавлені волі. На відміну від імперативних норм, які категорично встановлюють вид поведінки за допомогою таких слів як „зобов’язані”, „забороняється”, „ не дозволяється” - права засуджених в заохочувальних нормах декларуються у виді поєднання таких слів як „ може бути дозволено”, „може бути збільшено” при умові позитивної поведінки і настання підстав для застосування засобів заохочення, передбачених змістом конкретної юридичної норми. Кримінально-виконавче право покликано не просто „утримувати” засудженого від протиправної поведінки але і забезпечити стимулювання їх правомірної та суспільно-корисної поведінки.

В системі норм кримінально-виконавчого права значну роль посідають правоохоронні норми, які призначені для забезпечення правових гарантій охорони встановленого порядку і умов відбування засудженими кримінального покарання, охорони нормативно визначеного функціонування органів та установ виконання кримінальних покарань. Правоохоронні норми передбачають заходи державного примусового впливу за скоєне засудженими правопорушення. Вони розраховані на неправомірну поведінку цієї категорії осіб і, як правило, містять санкції. Механізм реалізації приписів правоохоронних норм носить державно-владний характер.

Важливою функцією правоохоронних норм кримінально-виконавчого права є забезпечення порядку і умов відбування засудженими кримінального покарання. У випадку порушення встановленого порядку і умов відбування покарання засуджені можуть бути притягнутими до юридичної відповідальності у відповідності з санкціями, передбаченими як КВК України, так і іншими законодавчими актами нашої держави.

Прикладами правоохоронних норм, які передбачають притягнення засуджених до юридичної відповідальності, передбаченої КВК України є ст.ст. 54, 132, 145 та деякі інші. Зокрема згідно з ч.2 ст. 54 КВК за порушення порядку відбування покарання у виді арешту до осіб, засуджених до арешту, можуть застосовуватись стягнення у виді догани або поміщення в карцер строком до 10 діб.

Прикладами правоохоронних норм, які передбачають притягнення до кримінальної відповідальності є ст. ст. 27, ч.1 ст.35, ч.2 ст.40, ч.5 ст.46, ч.2 ст.68 та окремі інші. Зокрема згідно ст.27 КВК , якщо засуджений ухиляється від сплати штрафу, він притягується до кримінальної відповідальності за ст. 389 КК України. Якщо, наприклад, особа самовільно залишила місце обмеження волі або злісно ухиляється від робіт, або систематично порушує громадський порядок чи встановлені правила проживання, адміністрація виправного центру надсилає прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення засудженого до кримінальної відповідальності відповідно до ст. 390 КК України ( ч.2 ст.68 КВК ). В окремих випадках, зокрема в ст.ст. 122, 136, ч.1ст.46 КВК передбачена відповідальність згідно з законодавством про працю, цивільним та деякими іншими галузями законодавства. Зокрема власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган щодо засуджених до покарання у виді виправних робіт може застосувати стягнення, передбачені законодавством про працю ( ч. 1 ст.46 КВК ) . Важливо зазначити, що правоохоронні і регулятивні норми тісно взаємодіють між собою. Взаємодія регулятивних і правоохоронних норм полягає в тому, що перші регулюють позитивні дії засуджених, а другі виражають негативну реакцію держави на неправомірну поведінку цієї категорії громадян, направлені на охорону регулятивних норм і „несуть” в собі державний примус.

Спеціальні нормив кримінально-виконавчому законодавстві викладені у виді декларативних норм, норм-принципів та норм-дефініцій.

Прикладом декларативної норми є ст. 1 КВК, яка проголошує мету і завдання кримінально – виконавчого законодавства.

Норми-принципи - це законодавчі принципи, які виражають і закріплюють як загальносоціальні, так і галузеві принципи кримінально - виконавчого права, забезпечують єдність правового регулювання виконання (відбування) покарань, внутрішню несуперечливість цієї галузі права, її інститутів та субінститутів, забезпечують ув’язку цілей цієї галузі права та її стратегічних завдань, надають можливість прогнозувати основні напрями і шляхи подальшого розвитку цієї галузі законодавства. В раніше діючому виправно-трудовому кодексі України норми –принципи не були зафіксовані і виводились на підставі доктринального аналізу змісту його регулятивних та правоохоронних норм, що значно ускладнювало практичне застосування цієї галузі законодавства. Сучасне кримінально-виконавче законодавство закріпило принципи виконання і відбування покарання в ст. 5 КВК і тому вони стали нормами – принципами. В ст.5 КВК закріплено:кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань.

Закріплення зазначених принципів дозволило :

по-перше більш наглядно співвіднести правові приписи з відносинами, які регулюються цією галуззю права, розрізнити рівні правового регулювання і тим самим уникнути в ньому протиріч,

по-друге, значно підвищити загально виховний і превентивний вплив цієї галузі права.

Норми–дефініції – це приписи, які містять повне чи часткове визначення правових категорій та понять. Дефінітивні норми виконують головним чином евристичну, направляючу та орієнтаційну функцію в механізмі правового регулювання виконання та відбування покарань. Їх відсутність чи недостатня кількість в значній мірі позбавляє законодавство чіткості і ясності та значно ускладнює його практичне застосування.

Досконалість та рівень розвитку будь-якої з галузей права та законодавства, його інститутів та субінститутів характеризується саме наявністю норм-дефініцій, у зв’язку з чим ми розглянемо особливості цих норм більш детально. Термін "дефініція" від латинського слова definitio – визначаю, коротке визначення якогось поняття¹⁹⁷. В юриспруденції під нормою-дефініцією розуміють правовий припис, який містить повне або часткове визначення якоїсь правової категорії і поняття. Дефінітивні норми з'явились в теорії права ще в середині 50-х років ХІХ століття завдяки працям німецького юриста Геля і вказують, як зазначалось вище, головним чином, еврестичну, направляючу та орієнтаційну функцію в правовому регулюванні. Дефінітивні норми вносять в розуміння загальних положень, певних термінів, правових категорій, які містяться в регулятивних та охоронних нормах кримінально-виконавчого права, що дуже важливо для забезпечення одноманітного застосування останніх. При цьому необхідно відзначити, що в кримінально-виконавчому кодексі України, є значно більше норм-дефініцій, порівнюючи з раніше діючим виправно-трудовим кодексом. Зокрема в частинах першій та другій ст.6 КВК України містяться норми-дефініції таких понять як виправлення та ресоціалізація засуджених, частина перша ст.102 КВК містить норму-дефініцію режиму в колоніях, частина перша статті 123 цього ж кодексу норму-дефініцію про соціально-виховну роботу, стаття 133 КВК розкриває поняття злісний порушник установленого порядку відбування покарання.

Відсутність в законодавстві зазначених, на нашу думку, ключових норм-дефініцій, для організації виконання-відбування покарань, позбавило б цю галузь права і законодавства ясності, а процес реалізації норми став би значно складнішим.

В кримінально-виконавчому праві в якості самостійного виду юридичних норм доцільно виділити заохочувальнінорми, які передбачають заходи заохочення щодо засуджених, які проявляють сумлінну поведінку і ставлення до праці, навчання, активну участь в роботі самодіяльних організацій засуджених. Одночасно потрібно підкреслити, що всі норми кримінально-виконавчого права в певній мірі заохочують правослухняну поведінку засуджених, однак виділення заохочувальних норм доцільно, на нашу думку, тому, що вони спеціально направлені на стимулювання правомірної діяльності.

В залежності від характеру правовідносин, що регулюються нормами кримінально-виконавчого права, розрізняють також матеріальні і процесуальні норми цієї галузі права .

Матеріальні нормикримінально виконавчого права регулюють змістовну сторону правовідносин, служать мірою юридичних прав і обов’язків їх учасників. Вони визначають юридичний статус засуджених. У них знаходить вияв той правовий режим, у рамках якого повинні функціонувати ограни і установи виконання покарань та їх структурні підрозділи.

Процесуальні нормицієї галузі права регулюють юрисдикційну процедуру (порядок) діяльності органів і установ виконання покарань по реалізації і захисту матеріальних норм кримінально-виконавчого права, прав і обов’язків засуджених.Процесуальні нормикримінально-виконавчого права передбачають різноманітні процедури та адресуються перш за все суб’єктам кримінально-виконавчих правовідносин, які володіють владними повноваженнями по застосуванню норм матеріального кримінально-виконавчого права і такими суб’єктами є посадові особи кримінально-виконавчих установ. Процесуальні правові норми регулюють перш за все організаційні кримінально-виконавчі відносини та носять виключно організаційно-процедурний, управлінський характер. Вони завжди регламентують порядок, форми і методи реалізації норм матеріального права. Вченими визначається наступним чином різниця між нормами матеріального та процесуального права: якщо перші визначають зміст прав і обов’язків суб’єктів права, відповідають на питання, що потрібно зробити для реалізації прав та обов’язків, то процесуальні норми відповідають на питання, яким чином, в якому порядку зазначені права і обов’язки можуть чи повинні бути реалізованими¹⁹⁸.

Розглядаючи скажімо зміст ст.123 КВК України „Соціально-виховна робота із засудженими до позбавлення волі” в якості групи норм матеріального права, тоді ст.124 цього ж кодексу „Основні напрями, форми і методи соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі” буде містити в собі норми процесуального права, які передбачають процедуру реалізації ст.123 КВК.

За своїм змістом, близьким до процесуальних норм кримінально-виконавчого права є технічні нормицієї галузі права. Основними критеріями відмежування технічних норм від процесуальних є об’єкт та характер відносин. Якщо процесуальні норми регулюють суспільні відносини, в яких присутні завжди як мінімум два учасника відносин, то технічні норми являють собою правила, якими керуються суб’єкти у своїх діях зі знаряддям праці та різними предметами природи. За допомогою технічних норм вирішуються питання пов’язані з ізоляцією засуджених, здійснення постійного нагляду за ними, їх матеріально-побутовим забезпеченням, а також залученням їх до суспільно-корисної праці.

Технічні норми містяться переважно в Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Зокрема п.7 Правил передбачив загальні вимоги щодо обладнання установ виконання покарань, п.8 Правил передбачив особливості обладнання виправних колоній максимального рівня безпеки, п.17 Правил – обладнання камер у ПКТ ( ОК), ДІЗО, карцерів і тп.

В залежності від суб’єкта нормотворчості, що створює норми кримінально-виконавчого права, їх можна поділити на норми законів, які володіють вищою юридичною силою і підзаконні норми, що містяться в підзаконних нормативно-правових актах, які видаються на основі і направлені на виконання законодавчих норм. Більшість норм законів, які регулюють порядок виконання та відбування кримінальних покарання містяться в кримінально-виконавчому кодексі. Разом з тим окремі законодавчі норми, стосовно цієї сфери відносин містяться в Кодексі законів України про працю, Цивільному кодексі, законах України „Про виконавче провадження”, „Про оперативно-розшукову діяльність”, „Про охорону здоров’я”, „Про оплату праці”, „Про освіту”, „Про професійно-технічну освіту” та в деяких інших нормах законодавчих актів.

Підзаконні норми містяться в Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарання та інших нормативно-правових актах Державного департаменту України з питань виконання покарань, окремих міжвідомчих та відомчих нормативно-правових актах відомств, які не мають прямого відношення до кримінально - виконавчої системи.

Розглянуті класифікації не вичерпують всіх можливих розмежувань юридичних норм кримінально-виконавчого права. Вони можуть бути класифіковані і за іншими підставами.

4.3. Характеристика кримінально-виконавчих правовідносин

Одним із результатів реалізації норм кримінально-виконавчого права є виникнення специфічних кримінально-виконавчих правовідносин. Це дає нам підставу дійти висновку, що норми кримінально-виконавчого права та кримінально-виконавчі правові відносини знаходяться у тісному взаємозв’язку. Така залежність полягає в тому, що кримінально-виконавчі правовідносини виникають лише на основі норм кримінально-виконавчого права, які в свою чергу, реалізуються в житті тільки завдяки правовідносинам, які виникають у відповідності з умовами, які передбачені цими нормами. Встановити умови виникнення кримінально-виконавчих правовідносин – означає визначити в кримінальному законодавстві: хто і при яких умовах може чи повинен вступати в правовідносини цього виду. Лише в кримінально-виконавчих правовідносинах можливо перевірити життєвість і ефективність норм кримінально-виконавчого кодексу взагалі, зокрема дієвість і ефективність норм, які регулюють виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі. Саме в кримінально-виконавчих правовідносинах забезпечується інтерес законодавця, який направлений на формування у засуджених правослухняної поведінки в сфері суспільних відносин, які виникають, як при відбуванні ними покарання, так і після звільнення від його відбування.

Кримінально-виконавчі правовідносини виникають з моменту вступу вироку суду в законну силу і продовжуються до закінчення терміну відбування засудженими покарання. Такий висновок випливає із ст.4 КВК, згідно якого підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також Закон України Про амністію та акт помилування.

При характеристиці правовідносин виділяють поняття загальних і реальних чи конкретних правовідносин. Вченими стверджується, що загальні правовідносини існують між невизначеною кількістю фізичних осіб, як носіїв загальних прав і обов’язків, між громадянами, з одного боку, державою і її органами, з іншого¹⁹⁹. По відношенню до засуджених загальні правовідносини являють собою, немов би, перший, основний “пласт” правовідносин, які виникають в процесі реалізації функцій юридичних норм кримінально-виконавчого права, які регулюють конкретний вид покарання. Ці юридичні норми закріплюють коло суб’єктів цього виду покарань, їх правовий статус і створюють правову основу для утворення багаточисленних і різноманітних правовідносин, які виникають при виконанні відбування більшості видів покарань.

Наприклад, після вступу вироку суду в законну силу і прибуття засудженого для відбування покарання в кримінально-виконавчу установу вищезазначені загальні правовідносини здобувають форму реальних чи конкретних правовідносин в сфері режиму відбування покарання, суспільно-корисної праці, виховної роботи, загальноосвітньої та професійно-технічної освіти, які виникають на підставі норм кримінально-виконавчого права, що регулюють покарання у виді позбавлення волі.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що норми кримінально-виконавчого права і як загальні, так і конкретні кримінально-виконавчі правовідносини знаходяться у тісному взаємозв’язку. Загальні кримінально-виконавчі правовідносини з моменту їх виникнення і до припинення, складаються з цілого ряду нерозривно пов’язаних та взаємообумовлених конкретних правовідносин.

Особливості загальних правовідносин, які виникають при виконанні і відбуванні покарань у виді позбавлення волі, полягають у тому, що сукупність правових норм, які реалізуються при виконанні цього виду покарань, можуть здійснюватись виключно в кримінально-виконавчих правовідносинах, які виникають після вступу вироку в законну силу. При аналізі реальних чи конкретних правовідносин їх потрібно розглядати не як зв’язок, не як стан, а як різновид соціальної діяльності, поведінки його суб’єктів, яка урегульована нормами кримінально-виконавчого права.

Варто підкреслити, що правовідношення, яке виникає з моменту вступу вироку суду в законну силу складається із цілого ряду нерозривно пов’язаних і взаємно обумовлених конкретних правовідносин, які виникають, скажімо в процесі реалізації режиму виконання і відбування покарання, забезпечення умов праці та соціально-виховної роботи серед засуджених, тощо.

Перераховані фактори відрізняють кримінально-виконавчі правовідносини від правовідносин інших видів. Зазначені правовідносини відрізняються від інших видів правовідносин і тим, що більшість із них (крім правовідносин, які виникають при виконання покарань у вигляді штрафу та конфіскації майна) є своєрідно триваючими правовідносинами, оскільки мають реальний строк дії, який встановлений вироком суду.

Кримінально-виконавчі правовідносини відрізняються від інших видів правовідносин і за своїми суб’єктами, якими можуть бути тільки органи і установи виконання покарань з одного боку та особи, які засуджені до кримінальних покарань з іншого боку. При цьому характерною особливістю суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин є їх правова нерівність, ці відносини базуються на підлеглості однієї (засуджених) іншій стороні (органи і установи виконання покарань).

Для кримінально-виконавчих правовідносин характерними є їх специфічні об’єкти, якими є явища та предмети з приводу яких виникає цей вид правовідносин, а також реально здійснювані суб’єктами цих відносин дії (бездіяльності) в процесі виконання та відбування кримінальних покарань. Вони є засобом задоволення матеріальних і духовних інтересів і потреб їх суб’єктів (засуджених та органів і установ виконання покарань).

Мета кримінально-виконавчих правовідносин, для досягнення якої вони встановлюються, відповідає меті та завданням кримінально-виконавчого законодавства, передбаченого ст.1 КВК України. Тому ці відносини є логічним продовженням кримінально-правових та кримінально-процесуальних відносин.

На підставі викладеного, можна виділити наступні особливості кримінально-виконавчих правовідносин:

1.Вони є одним із видів правовідносин;

2.Вони виникають на підставі норм кримінально-виконавчого права;

3.Постійними суб’єктами цих відносин можуть бути лише органи і установи виконання покарань, і особи, які засуджені до відбування кримінальних покарань;

4.Суб”єкти кримінально-виконавчих правовідносин знаходяться в нерівному правовому становищі, оскільки засуджені знаходяться у підлеглості по відношенні до представників органів і установ виконання покарань.

5.Більшість цих відносин є довготривалими правовими відносинами, оскільки мають реальний строк дії, встановлений вироком суду.

Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини –це урегульовані нормами кримінально-виконавчого права суспільні відносини, які виникають між органами і установами виконання покарань і засудженими з приводу виконання та відбування кримінальних покарань.

Як і будь-які інші правовідносини, кримінально-виконавчі правовідносини складаються з наступних елементів:

• суб’єкти та учасники правовідносин;

• об’єкти правовідносин;

• зміст правовідносин.

Зазначені елементи в своїй сукупності створюють склад будь-яких

правовідносин ,включаючи кримінально-виконавчі.

Розглянемо кожен структурний елемент кримінально-виконавчих правовідносин більш детально.

Суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин можуть бути як фізичні так і юридичні особи, які володіють значним обсягом суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Одним із суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин завжди є засуджений, оскільки саме він є „винуватцем” їх виникнення: по відношенню до нього виконується вирок суду про покарання. Засуджений як суб’єкт кримінально-виконавчих правовідносин - це фізична осудна особа, яка наділена суб’єктивними правами та має юридичні обов’язки, які встановлені кримінально-виконавчим правом.

Іншим суб’єктом кримінально-виконавчих правовідносин виступають органи і установи виконання покарань, в особі їх адміністрацій, які наділені державно-владними повноваженнями по відношенні до засуджених.

В юридичній літературі були спроби розширити коло суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, включаючи до них прокуратуру, представників органів державної влади та місцевого самоврядування, різні громадські організації, членів сімей та близьких родичів засуджених, адвокатів, самодіяльні організації засуджених. Однак більшість вчених вважають, що зазначені органи, організації не є суб’єктами, а учасниками кримінально-виконавчих правовідносин, оскільки здійснюють юридично значимі поступки які є необхідною умовою реалізації суб’єктом правовідносин його прав та обов’язків. Названі організації, органи і особи вступають в правовідносини з адміністрацією органів і установ виконання покарань, а не з засудженими. Аналіз змісту цих правовідносин дає підставу дійти висновку, що вони носять організаційно-правовий характер, а не кримінально-виконавчий і вони направлені на забезпечення законності, прав і свобод засуджених при відбуванні ними кримінальних покарань.

При цьому важливо підкреслити, що сукупність суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин в певній мірі залежить від виду кримінальних покарань, а для засуджених до позбавлення волі також і від рівня безпеки кримінально-виконавчої установи.

Вся діяльність суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин направлена на відповідні об’єкти. Питання об’єкту правовідносин є також дискусійним, як в загальній теорії права, так і в теорії кримінально-виконавчого права. Для визначення власної точки зору з цього питання перш за все необхідно уточнити застосування терміну “об’єкт“. В літературі він вживається як “об’єкт права”, “об’єкт правового регулювання“, “об’єкт правовідносин“. На нашу думку вживання поняття “об’єкт правового регулювання“, зокрема “об’єкт кримінально-виконавчого права” є не зовсім вдалим і тому ми вважаємо більш вірним буде вживання терміну не “об’єкт”, а “предмет правового регулювання”. Це питання, на нашу думку, є не лише питанням термінології, але і суті. Вбачається, що відмінні один від одного поняття повинні відповідно відрізнятись і за формою їх виразу. Стосовно ж застосування термінів “об’єкт права”, зокрема “об’єкт кримінально-виконавчого права” і “об’єкт правовідносин” то тут спостерігається зворотне становище: одне і те ж поняття визначається двома термінами, і, на нашу думку, ці поняття потрібно розглядати як тотожні.

В найбільш узагальненому вигляді об’єктом будь-яких правовідносин виступає те на що направлені суб’єктивні права і юридичні обов’язки його учасників, іншими словами, - те, заради чого виникають самі правовідносини.

В літературі з кримінально-виконавчого права погляди на об’єкти кримінально-виконавчих правовідносин суттєво відрізняються одні від інших. Згідно однієї точки зору (Михайлов І.А.) об’єктом кримінально-виконавчих правовідносин, завжди будуть реальні дії ( бездіяльність ), які здійснюються суб’єктами цих відносин²⁰⁰. Мелентьєв М.П. та Стручков М.О. в якості об’єктів кримінально-виконавчих правовідносин розглядають також і окремі блага²⁰¹. Загалом, підтримуючи думку зазначених авторів, необхідно підкреслити, що вона не до кінця є повною і обґрунтованою. Тому вбачається, що об’єкти кримінально-виконавчих правовідносин є настільки різноманітними, як і різноманітним є сам вид цих правовідносин, а норми права здійснюють свій вплив не тільки на адміністрацію установ і засуджених, але через них і на об’єкти матеріального світу, організації, установи, закріплюють володіння, користування та розпорядження матеріальними благами тощо. Адже суб’єктивне право особи – це право не тільки на дії, але й на певні блага.

Тому в залежності від характеру та видів кримінально-виконавчих правовідносин, з суб’єктивними правами та юридичними обов’язками, які до них входять, об’єктами цих відносин можуть виступати:

1. Поведінка засуджених під час відбування ними покарання у виді позбавлення волі ( як правомірна так і протиправна ).

2. Правомірна поведінка адміністрації кримінально-виконавчих установ.

3. Нематеріальні особисті блага засуджених ( життя, честь, гідність, здоров’я, безпека тощо ).

4. Матеріальні блага засуджених ( заробітна плата, речі, предмети ­).

5. Продукти духовної творчості ( раціоналізаторські пропозиції, твори літератури, мистецтва, живопису, скульптури, винаходи – тобто все, що є результатом інтелектуальної праці засуджених ).

Права і обов’язки суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин створюють взаємопов’язану систему і визначають зміст правовідносин. З точки зору змісту кримінально-виконавчих правовідносин, на нашу думку, потрібно виділити наступні види цих відносин:

1. кримінально-виконавчі правовідносини, які виникають при виконанні та відбуванні кримінальних покарань.

2. кримінально-виконавчі правовідносини, які виникають при застосуванні заходів виправно-трудового впливу.

Щодо першого виду цих відносин, потрібно зазначити, що кримінально-виконавчі установи в особі адміністрації (посадових осіб) мають право і одночасно зобов’язані вимагати від засуджених неухильного дотримання та виконання порядку і умов відбування покарання (не порушувати вимог режиму відбування покарання, правил внутрішнього розпорядку тощо).

Другий вид цих відносин характеризується завданнями досягнення цілей кримінально-виконавчого законодавства, яке передбачає виправлення засуджених, їх ресоціалізацію та соціальну адаптацію. Цей вид правовідносин пов’язаний з прагненням адміністрації установи побудити засуджених прагнути здобути та підвищити свою професійну кваліфікацію чи загальну освіту, приймати участь і глибоко усвідомлювати сутність і завдання виховної роботи тощо.

Одночасно розрізняють юридичний, фактичний та вольовийзмістправовідносин. Під юридичним змістом кримінально-виконавчих правовідносин розуміється можливість певних дій уповноваженого суб’єкта ( адміністрації установи ) необхідність певних дій чи утримання від якихось дій з боку зобов’язаного суб’єкта ( засуджених ). Оскільки кримінально-виконавчі правовідносини є складними і двосторонніми то права і обов’язки належать всім учасникам цих відносин. Якщо один із суб’єктів має який-небудь обов’язок, то інший – відповідне до обов’язку право. Важливо підкреслити, що при відбуванні покарання у виді позбавлення волі, характер і обсяг прав і обов’язків суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин в значній мірі залежить від рівня безпеки конкретної установи та ступеня виправлення засудженого в конкретній установі. Право і відповідний йому юридичний обов’язок ( чи обов’язок і відповідне йому право ) зв’язують суб’єктів цих правовідносин. Якщо засуджений, наприклад, має право на побачення, то обов’язок адміністрації створити належні умови для реалізації цього права. Якщо ж засуджений має обов’язок працювати, то адміністрація установи має право вимагати сумлінного ставлення до праці з його боку та створити належні умови для праці.

Розглядаючи правові відносини в єдності фактичного і юридичного змісту, можна виділити наступні взаємозв’язки між елементами кримінально-виконавчих правовідносин, які виникають при виконанні покарань:

1. зв’язок прав і обов’язків суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин як тієї моделі, яка повинна визначати реальну поведінку суб’єктів;

2. реальний зв’язок суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, який повинен відповідати моделі, передбаченій в юридичних нормах;

3. зв’язок реальної поведінки і моделі, яка знаходить свій виараз в здійсненні прав та виконанні обов’язків суб’єктами цих відносин.

При цьому необхідно підкреслити, що права і обов’язки суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, враховуючи специфічність і перш за все педагогічну спрямованість, далеко не в повній мірі охоплюють реальну поведінку суб’єктів. Не дивлячись на те, що, скажімо, поведінка засуджених в місцях позбавлення волі є найбільш повно регламентована, порівняно з поведінкою засуджених до інших видів кримінальних покарань, юридичні норми, залишають досить широкий діапазон дій для творчого їх застосування з урахуванням педагогічної доцільності.

На існування правовідносин, зокрема кримінально-виконавчих, визначальний вплив здійснюють юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими правові норми пов’язують виникнення, зміну або припинення правових наслідків (правовідносин)²⁰².Виникнення кримінально-виконавчих правовідносин пов’язано з комплексом юридичних фактів (фактичних складів), які складаються з:

а) винесення обвинувального вироку;

б) його вступ в законну силу;

в) звернення вироку до виконання.

Вступ вироку в законну силу та його звернення до виконання - це та юридична межа, де закінчуються кримінально-процесуальні і починаються кримінально-виконавчі правовідносини. Вступ вироку в законну силу породжує цілий комплекс правовідносин, пов’язаних з виконанням /відбуванням/ покарання. При цьому підсудний одержує статус засудженого, і у нього виникає комплекс прав і обов’язків, пов’язаних з відбуванням покарання.

Звільнення від відбування покарання, передбачене ст.152 КВК України припиняє весь комплекс кримінально-виконавчих правовідносин і засуджений знову здобуває статус громадянина, звільненого від правообмежень, пов’язаних із відбуванням покарання. Юридичні факти пов’язані зі вступом вироку в законну силу і зі звільненням від відбування покарання можна розглядати в якості генеральних юридичних фактів, які ми відносимо до першоїгрупи таких фактів.

До другоїгрупи юридичних фактів відносяться такі, які пов’язані зі зміною кримінально-виконавчих правовідносин. До цієї групи юридичних фактів можна віднести, наприклад, переведення засудженого до позбавлення волі з однієї структурної дільниці виправних і виховних колоній в іншу, заміна засудженому одного виду покарання іншим, переведення засудженого до виправної колонії іншого рівня безпеки, тощо.

До третьоїгрупи юридичних фактів відносяться ті з них ,які сприяють виникненню, зміні чи припиненню правовідносин в межах конкретної структурної дільниці виправної чи виховної колонії, іншої установи виконання покарань. Такими прикладами будуть надання засудженому побачення, короткочасні їх виїзди за межі виправних і виховних колоній, застосування до засуджених заходів заохочення чи стягнення.

При цьому варто відзначити, що кримінально-виконавчі правовідносини, які виникають чи змінюються на основі другої та третьої групи юридичних фактів, є складовою частиною всієї системи кримінально-виконавчих правовідносин, які створюються на підставі юридичного факту вступу вироку в законну силу та звернення вироку до виконання.

Аналіз фактичного складу кримінально-виконавчих правовідносин при розв’язанні конкретних юридичних справ дозволяє глибше зрозуміти значення конкретних норм кримінально-виконавчого права, роль суб’єктів та учасників цих правовідносин.