logo search
взаємодія з інституціями / Література / КВП_НОВОЕ_20

3.3. Кримінально-виконавче законодавство та практика виконання покарань пенітенціарного періоду

У другій половині XVIII ст. під впливом прогресивних гуманіс­тичних ідей починає набирати сили тюремно-філантропічний рух. У 1767 р. італієць Чезаре Беккаріа видає своє безсмертне творіння "Про злочини і покарання"93. У Британії професор Блекстон розпо­чинає викладання цих проблем в Оксфордському університеті. Тро­хи згодом виходять друком праці Джона Говарда з описами жахів тогочасних тюрем та пропозиціями щодо їх покращення94. У 1786 р. видатний англійський юрист і економіст Ієремія Бентам, перебуваю­чи в Україні на запрошення князя Потьомкіна, пише свою класичну працю "Паноктика"95. Цілий ряд видатних філософів, філантропів і суспільних діячів таврують існуючу систему покарань, роблячи пер­ші кроки щодо її реформування.

Втім на практику виконання покарань у Російській імперії, до якої входили й українські землі, ці процеси майже не вплинули, за винятком часткової відміни калічницьких покарань та переходу до широкого застосування ганебних, тавруючих покарань у сукупності з позбавленням волі.

Як зазначалося вище, перші кроки щодо реформування кримі­нально-виконавчої системи і законодавства України наприкінці XVIIІ - початку XІX ст. ст. були зроблені губернатором Малоросії князем О. Б. Куракіним. Одразу ж після вступу на цю посаду він надсилає вказівки на ім'я голів повітових і поліцмейстерських управ з вимогою подати реальні дані про стан тюремних споруд та умови тримання в'язнів. Відгу­ки, надіслані з місць, мали вкрай негативний характер96.

У донесенні на ім'я Олександра І Куракін доповідає, що у в’язницях губернії можна зустріти винних у скоєнні різних кримінальних злочинів, підозрюваних, яки ще можуть довести свою невинність та боржників, котрі переслідуються кредиторами. Усі вони тримаються разом і в однаковій мірі страждають, що з мо­ральної точки зору неприпустимо. Там же він вказує на необхідність розподілу в'язнів за категоріями і просить „Височайшого” дозволу на проведення реформ.

У відповідь Олександр І видає Указ на ім'я О. Б. Куракіна від 28 серпня 1802 р., де висловлює згоду і підтримку всіх його почи­нань. Указ цей становить однаковий інтерес як для України, так і для Росії, оскільки це перший випадок закріплення у законодавчих джерелах розподілу в'язнів за тяжкістю скоєного злочину та мірою вини. Схо­жий розподіл в'язнів і відокремлення підслідних від засуджених пе­редбачав "Проект Катерини II про тюрми", але він так і зали­шився проектом.

Загалом реформою передбачалося:

- по-перше,за узгодженими планами побудувати нові остроги в Полтавській та Чернігівській гу­берніях, зокрема у містах: Чернігові, Ніжині, Стародубі, Борзні, Конотопі, Глуховці, Мглині, Новгород-Сіверському, Сисниці, Козельці, Город­ні і новому місті (Полтаві);

- по-друге,створити умови для розподілу в'язнів за категоріями у відповідності до підстав передбачених чинним законодавством для різних категорій злочинів та їх тяжкості у соціальному розумінні. До першого розряду мали входити засуджені: за вбивство, святотатство, зраду, розбій, вироблення фальшивих грошей, насильство. До другого розряду: за крадіжку, „ложные поступки”, азартні ігри та розпутство. До третього розряду входили злочинці за мошенництво, за борги, посадові злочини, за підозрою у наданні неправдивих свідчень, а також щодо справ які передбачали відповідальність у вигляді заслання тощо97.

Реформа почалася досить жваво. Спочатку було побудовано кілька заводів по виробництву цегли, знайдені підрядники, але брак коштів завадив здійсненню планів. Період будівництва нових тюрем на території Малоросії розтягнувся на кілька десятиліть98.

Значна частина тюремних споруд була побудована ще за часів реформи О. Б. Куракіна і до його переведення на іншу посаду, а архітектурна компо­зиція першого Чернігівського "Тюремного замку" послужила зраз­ком для перебудови повітових тюрем у всій Російській імперії.

Наступною видатною подією пенітенціарного періоду була орга­нізація „Товариства піклувального про тюрми”. Фактично, це єдиний приклад за всю історію пенітенціарної системи України, коли громадська організація у процесі розвитку перебрала на себе права та обов’язки державної установи.

У 1817 р. до Росії прибуває Вальтер Венінг, член Лондонського тюремного філантропічного товариства (помер і похований як і Д. Говард на території Російської імперії, але місце поховання досі не виявлено).

Знайомлячись із станом тюрем В. Венінг, викриває низку прецедентів щодо жорстокого по­водження з в'язнями. Матеріали, зібрані під час дослі­дження в'язниць, були підставою для записки, яка за посередництвом князя О. М. Галіцина (на той час Міністра духовних справ і просвіти) по­трапила до Олександра І. Розглянувши матеріали доповідної записки та пропозиції про створення в Росії тюремно-філантропічного товариства, Олександр І 19 липня 1819 р. затверджує його статут99.

За статутом на Товариство піклувальне про тюрми було покла­дено цілий ряд завдань суто філантропічного характеру, а саме - морального виправлення злочинців та покращення стану місць ув'язнення. Засобами для досягнення поставленої мети мали стати:

- безпосередній і постійний нагляд за засудженими;

- розміщення їх за родом злочинів;

- наставляння у правилах благочиння та добропоряд­ності на релігійних засадах;

- заняття порядними вправами (включаю­чи працю і навчання);

- відокремлення (ізоляція) осіб, які порушують дисципліну від усіх інших.

Товариству яке діяло під патронатом Олександра І було надано право розвивати тюремно-філантропіч­ну діяльність у як найширших межах. Але його керівництву цього здалося замало. Вже на другий рік свого існування Товариство піклу­вальне про тюрми почало боротьбу із державними структурами за керівництво тюремним господарством. Ці домагання поступово були здійснені. Спочатку в 1820 р., у розпорядження Товариства були пе­редані кошти від "кружечних" зборів (благодійні внески). Згодом у 1825 р. воно отримало у своє розпорядження кошти з міських та земських податків на опалення й освітлення тюрем. У 1827, 1829, 1837 рр. з огляду на урядові постанови Товариству були передані казенні суми на продовольство арештантів, їх одяг та лікування. У 1844 р. указом Правлячого Сенату матеріальне забезпечення місць ув'язнення було повністю передане з відання Поліції виконавчої до відання комітетів Товариства, докорінно змінивши їх структуру. Тепер комітет складався з 8 відділень:

- перше - завідувало постачанням продовольства для арештантів, одягу та ліків;

- друге - утриманням тюремних споруд, їх опаленням, освітлен­ням, ремонтом тощо;

- третє - завідувало організацією арештантських робіт;

- четверте - здійснювало нагляд за порядком у тюрмі і мораль­ністю арештантів (до його складу входив священик, який правив службу у тюремній в'язниці);

- п'яте - завідувало матеріальним забезпеченням засуджених, які відправлялися до Сибіру, та пересилкою в'язнів;

- шосте - накопичувало справи і вирішувало питання стосовно продовольства в'язнів, які утримувалися при управі благочиння та на „съєжжих дворах” (місцях тимчасового ув’язнення);

- сьоме - завідувало пожертвами, які надходили на користь арештантів, так званими - "кружечними" та викупом боржників із тюрми;

- восьме - завідувало тюремними лікарнями і аптекою (до нього входили лікарі та медичний персонал).

Така структура вважалася обов'язковою для кожного новоутво­реного комітету. Протягом 1826 - 1837 р. р. Товариство піклувальне про тюрми відкрило 38 губернських комітетів. За станом на 1840 р. їх кількість зросла до 42 губернських та 115 повітових комі­тетів. А до 25-річчя свого існування на території Російської імперії функціонувало 49 губернських та 217 повітових комітетів100.

До сере­дини XIX ст. Товариство поступово поширює свою діяльність на всю територію Російської імперії, але скористатися більш-менш злаго­дженою структурою і наданими повноваженнями не спромоглося101.

Приблизно у 40-х роках XIX ст. тюремно-філантропічний рух на території Російської імперії поступово починає слабнути, фонди тю­ремно-філантропічних товариств - "худнути".

Поширивши свій вплив на всю територію Російської імперії, за відсутності дієвої підтримки на місцях, Товариство тим самим підпи­сало собі вирок, оскільки менш освічені місцеві суспільні структури не в змозі були збагнути сутності реформ і не бажали брати в них участь.

Новий президент Товариства Бенкендорф, який вступив на поса­ду у 1841 р., начебто знайшов вихід із ситуації і залу­чив до виконання обов'язків комітетів і відділень посадових осіб.

Поступово комітети і відділення почали забезпечувати себе на­лежною кількістю членів, але діяльність їх все більше набувала формально-бюрократичного характеру. З огляду на тимчасові політичні зрушення Міністерство внутрішніх справ приступило до розробки нового статуту Товариства піклувального про тюрми, який згодом був схвалений Державною радою і "Височайше затверджений" 7.11.1851 р.

Статут 1851 р. загалом не відрізнявся від попереднього, але вніс ряд істотних змін, зокрема: зобов'язав посадових осіб до участі в діяльності Товариства, а також встановив штати, класи і розряди посад - секретарів, діловодів, канцелярських службовців, економістів тощо.

Усі вони почали вважатися державними службовцями. Вільний доступ до членства у Товаристві був скорочений до мінімуму, але кожна особа, призначена на посаду, разом з тим вважалася "чле­ном-благодійником" і мала сплачувати відповідні кошти, за рахунок яких Товариство і функціонувало. Ця, на перший погляд абсурдна модель, була взята за основу подальшого функціонування Това­риства піклувального про тюрми.

Компетенція органів Товариства за Статутом 1851 р. охоплюва­ла не лише весь спектр послуг щодо тюремного господарства, а й включала ряд суто адміністративних функцій, які у нього були відіб­рані, лише після організації Головного тюремного управління.

Значний інтерес для загальної характеристики пенітенціарного періоду має аналіз перших спроб кодифікації законодавства у сфері виконан­ня покарань під назвою - "Звід установ і статутів про трима­них під вартою", виданий у 1832 р., який складався з 171 статті. Під статтями кодексу у двох випадках зустрічаються посилання на зако­нодавчі джерела XVII ст. У 62 випадках - посилання на закони XVIII ст., і близько 308 разів - посилання на законодавчі акти XIX ст. Таким чином, у своїй основі "Звід установ і статутів про трима­них під вартою" був кодексом переважно першої чверті XIX ст. За­конодавець, так би мовити, ліквідовував упущення, зроблені у попе­редні часи.

Весь його зміст було поділено на три глави. Перша мала назву "Уста­нови місць утримання під вартою". В ній містилися постанови за­гального характеру. Дві наступні глави, навпаки, мали спеціальний характер і містили постанови стосовно осіб, які трималися при по­ліції і в тюрмах (гл. 2), а також в упокорювальних і робочих домах (гл. 3).

Стаття 2 першої глави дає загальний перелік місць ув'язнення:

- до першої групи увійшли місця ув'язнення "на сьезжих дворах", при управі благочиння, при присутніх місцях (судах та урядах), городничих правліннях;

- до другої - тюремні замки або остроги в містах;

- до третьої - упокорювальні та робочі дома - також у містах.

Проте перелік цей не був вичерпним, до нього не увійшли монастир­ські тюрми102, що були підпорядковані відомству духовних справ, а та­кож місця ув’язнення військового відомства - фортеці, ратхаузи, гауптвахти (морські та сухопутні), арештант­ські роти103.

Перераховані у ст. 2 місця ув'язнення за законодавством були підпорядковані міністерствам внутрішніх справ та юстиції, в окремих губерніях - цивільним генерал-губернаторам, губернським проку­рорам, губернським правлінням, "приказам общественного призрения" і Піклувальному про тюрми товариству. Найбільша частина статей Статуту була присвячена харчуванню в'язнів, інші торкались дисципліни. Зокрема, в'язні мали відвідувати церкву, ходити на сповідь, а священик повинен був схиляти їх до каяття. Усі інші питання внутрішнього порядку врегульовувала Інструкція наглядача тюремного замку, що увійшла додатком до Статуту.

Статут про триманих під вартою 1832 р. був перевиданий у 1842 р.104з доповненнями і змінами, що сталися в зазначений період. Число статей його зросло з 171 до 1056. Але якісного поліпшення змісту Статуту не сталося, оскільки помножилися статті головним чином за рахунок трьох нормативних актів, а саме: особливого по­ложення про виправний заклад в С.-Петербурзі (ст. 184-747); за­кону про робочий дім у С.-Петербурзі (ст. 748-869); статуту про арештантські роти цивільного відомства (ст. 870-1056).

Третій закон - "Статут про арештантські роти" - був першою спробою уніфікувати існуючі, окремі для кожної роти, статути, котрі вийшли за час правління Миколи І.

Але, впровадження арештанських рот не було єдиною новацією часів правління Миколи І. Більш суттэве значення могла б мати реформа, щодо впровадження системи одиночного ув’язнення на зразок „Пенсильванської” ініціатором якої виступив сам Микола І. Після відвідування одиночної тюрми у м. Лондоні ним було привезено ряд матеріалів переданих для ознайомлення до спеціально створеного у 1843 р. комітету при Міністерстві внутрішніх справ під головуванням Сенявина. В результаті опрацювання матеріалів було складено план реформ за яким на території Російської імперії мало бути збудовано 75 нових в’язниць з наповненням 520 осіб кожна. За підрахунками комітету це мало обійтись казні у 23 млн. крб., що не відповідало реальним можливостям бюджету.

На виконання плану реформ було розроблено два проекти:

- перший, передбачав передачу управління тюрмою особливому органу - „Попечительській раді”, у складі: а) „військового та цивільного генрал-губернаторів”; б) „місцевого предводителя дворянства”; в) „міського голови”; г) „настоятеля монастиря”; д) „попечителя тюрми” від Товариства піклувального про тюрми”;

- другий, виглядав простіше і покладав керівництво установою на наглядача (керівника) тюрми. В якості додатку до проекту, було розроблено особливу інструкцію, що в деталях регламентувала не тільки повноваження наглядача, а й режим тримання в’язнів. Так за будь-яке її порушення засуджені підлягали дисциплінарній відповідальності у вигляді: позбавлення права роботи, читання книг, заточенням в келью з триманням на хлібі і воді (до 3 місяців). За більш тяжку провину могли застосовуватись: тілесні покарання, „накладення кайданів”, продовження терміну ув’язнення.

Проте як і більшість реформ у сфері виконання покарань кінця першої, другої половини XIX ст. остання так і не була втілена в життя перш за усе з причин нестатку коштів. Враховуючи згадане було прийняте „соломонове” рішення: „простежити за ходом подібних реформ у європейських країнах та на основі отриманих даних розробити проект нової реформи 105.

Усі наступні історичні події XIX ст. та зміни у законодавстві пов’язують із другою хвилею пенітенціарних реформ у Європі, по­чатком міжнародної співпраці і рішеннями Міжнародних пенітенціарних кон­гресів. Остання, поступово перекинулась і на терени Російської імперії. Але тут, на відміну від Європи, тюремні перетворення 60-80-х років XIX ст. носили менш свідомий характер і були обумовлені чинниками знач­но вищого порядку, а саме - крахом феодально-кріпосницької сус­пільно-політичної системи і судово-правовою реформою, пов'язаною з відміною тілесних покарань.

Закон про відміну кріпосного права, прийнятий 19 лютого 1861 р., поклав край поміщицькому свавіллю. Тепер особи з числа колишніх кріпаків, які скоїли кримінальні злочини, мали судитися у державних судових установах і нести відповідальність на існуючих загальних засадах. Один з найвідоміших фахівців свого часу в галузі кримінального права і тюрмознавства професор М. Таганцев, оці­нюючи значення закону від 19 лютого 1861 р., писав, що цей закон сколихнув дві найголовніші засади карної системи: різні покарання для осіб, які мають привілеї, та непривілейованих, і тому панування тілесних покарань.

Вперше питання про скасування тілесних покарань постало ще під час розробки проекту селянської реформи. Так, у 1858 р. на од­ному із засідань комітету, спеціально створеного наприкінці 1856 р. з метою розробки плану реформ, Я. Ростовцев у присутності Олександра II заявив, що в новому положенні про селян про тілесні покарання не слід згадувати зовсім, оскільки вони є плямою на тілі чинного законодавства. Зрештою селяни звільнилися від кріпос­ницької залежності, але тілесні покарання у їх середовищі після прийняття закону від 19 лютого 1861 р. залишилися.

Проте не минуло й місяця, як дебати з цього приводу виникли знову. В березні 1861 р. князь М. Орлов представив Олександру II записку з вимогою скасувати тілесні покарання в Російській імперії і царстві Польському. У записці зазначалося, що в Росії тілесні по­карання слугують фундаментом для всієї карної системи, між тим вони є зло у християнському, моральному і суспільному відношенні. Філософи, юристи, державні люди усіх часів визнавали тілесні по­карання аморальним і безцільним мордуванням, а у нас б'ють кож­ного, хто тільки дає себе бити. Батоги, таврування, різки мають бути скасовані. Все це вже, мовляв, давно не викликає жаху, а лише принижує гідність людини. Шпіцрутени у війську - є кваліфікова­на смертна кара, солдатам огидна роль катів.

Записку Олександр II передав для обговорення в комітет при другому відділенні „Його імператорської величності”. Комітет погодився з висновками Орлова, і виніс таку ухва­лу: уряд не має тепер на меті тільки залякати злочинця, а прагне йо­го виправити. Тілесні покарання не відповідають ані гідності люди­ни, ані духу часу, ані успіхам законодавства.

Керуючись думкою більшості, комітет прийняв постанову, яка згодом дістала своє відображення у Законі від 17 квітня 1863 р. про відміну тілесних покарань106, що в свою чергу висунуло на потребу дня питання про необхідність реформування існуючої системи виконання кримінальних покарань та внесення відповідних змін у чинне законодавство.

Серед реформ другої половини XIX ст. на особливу увагу заслуговує реформа О. В. Пассєка. Надзвичайно важливим є те, що остання була орієнтована на впровадження у пенітенціарну практику Російської імперії засад „Ірландської прогресивної системи”. І хоча для цього у 1867 р. не було об’єктивних умов, але праця автора знайшла значну підтримку в урядових колах та середовищі провідних науковців.

Реформа передбачала передачу функцій управління тюремним господарством та нагляду за місцями ув’язнення від органів Товариства піклувального про тюрми до „спеціальних комітетів нагляду” (губернських і повітових), що мали складатись частково із виборних членів, частково із осіб призначених урядом. Ним же повинні були підпорядковуватись керівники тюремних закладів, зберігаючи при цьому самостійність у вирішенні завдань віднесених до їх компетенції.

Що стосується самих тюрем то за реформою вони мали поділятись на три розряди:

1. Місця ув’язнення для підслідних та підсудних, в тому числі: при поліції (сільські та міські), повітові слідчі тюрми та тюрми для підслідних. Дві останні категорії мали бути організовані на засадах келейного тримання. Обов’язковому відокремленню підлягали: звинувачені у скоєнні найбільш тяжких злочинів, особи, які складають небезпеку для оточуючих та ті які бажають триматися в одиночній камері.

2. Каральні місця ув’язнення, двох видів: а) для короткострокового ув’язнення (до 6 міс.) – безумовно одиночні, не розраховані на виправлення засуджених; б) для середньострокового (до 3-х р.) - із розподілом ув’язнення на два етапи. Перший мав повністю відповідати – короткостроковому. Другий передбачав залучення засуджених до загальних робіт із нічним роз’єднанням та організацією навчання.

3. Третій розряд складало довгострокове ув’язнення, для засуджених, які у відповідності до вироку суду мали направлялись до Сибіру, переважно з числа рецидивістів. У даному випадку базові положення реформи Пассека більшістю своїх елементів нагадували дещо ускладнений варіант системи, що її було зреалізовано Крофтоном в Ірландії. З тією лише особливістю, що перша передбачала участь суспільних структур у підготовці засуджених до звільнення практично на всіх етапах ув’язнення107.

Наступною важливою подією в історії розвитку тюремної системи і тюремного законодавства було утворення в 1872 р. комісії для складання "загального систематичного проекту тюремного перетворення" під головуванням графа Сологуба. Надзвичайна потреба в роботі комісії обумовлювалася тим, що тюремне законодавство майже до 1872 р. являло собою несистематизований збірник нормативних актів, прийнятих у різний час. Зрозуміло, що з такою нормативною базою ні про яку реформу системи виконання покарань не можна було і мріяти.

Матеріали роботи комісії вийшли друком у 1873 р. під назвою "Історія і сучасний стан каральних установ за кордоном і в Росії".

Метою здійснення своїх завдань комісія вважала створення за­гального систематизованого статуту про місця ув'язнення, такого, який являв би собою не набір ряду історичних уривчастих законо­положень, а цілісний, перейнятий внутрішньою єдністю кодекс про місця ув'язнення, узгоджений з усіма перетвореннями - відміною кріпосного права, тілесних покарань і застарілих форм судочинства. 19.05.1873 р. проекти трьох положень – “Про тюрми”108, “Про пересильні установи”, “Про порядок введен­ня в дію тюремної реформи, та інші матеріали, напрацьовані комі­сією, були передані на розгляд особливого комітету, утвореного для остаточного обговорення тюремних перетворень. Головою цього ко­мітету було призначено члена Державної ради графа Зубова.

Після ознайомлення з матеріалами та проведення відповідних розрахунків комітет Зубова дійшов висновку, що середня вартість одного арештантського місця становитиме близько 600 крб., і що таким чином при загальній кількості арештантів у 70000 осіб реформа обійдеться державній скарбниці у 42 млн. крб. "Навряд чи якась дер­жава, - розмірковували члени комітету, - у змозі відрахувати одразу таку значну суму на потреби тюремної системи. Але разом з тим, ніяка держава, розуміючи, що покарання не досягає своєї ме­ти за відсутністю правильної організації тюремної справи, не може в принципі відкидати реформи лише внаслідок їх надмірної вар­тості".

20 квітня 1871 р. пропозиції комітету та проект „Положення про місця ув’язнення цивільного відомства”109 були внесені на розгляд Державної ради, а згодом - передані на доопрацювання в спеціаль­ну комісію, утворену з членів Державної ради, персональний склад якої на чолі зі статс-секретарем Гротом було "Височайше" затвер­джено 28 лютого 1877 р.

Від самого початку комісія Грота зосередила головну увагу на розгляді проекту Міністерства юстиції про встановлення нових за­сад карної системи, які надалі дістали своє відображення в поло­женнях Закону від 11 грудня 1879 р., виданого "для керівництва в ході тюремних перетворень та перегляді Уложення про покарання".

У ході обговорення було запропоновано два альтернативні шля­хи розбудови системи: або взяти за основу пропозиції комітету гра­фа Зубова і продовжити розробку детальних правил тюремного ус­трою та управління; або призупинити нормотворчу діяльність, реор­ганізувати центральний апарат управління тюрмами і надати йому можливість продовжити реформи виходячи з конкретних обставин.

Останній варіант розвитку подій було визнано більш перспективним110.

Закон про організацію Головного тюремного управління (ГТУ) було затверджено 27 лютого 1879 р.111Але тільки 23 квітня першим начальником ГТУ був призначений таємний радник Галкін-Враской. Офіційне ж відкриття управління відбулося 16 червня 1879 р.

Не чекаючи поки Державна рада затвердить засади нової систе­ми покарань, начальник ГТУ Галкін-Враской восени 1879 р. особис­то проінспектував тюремні установи в містах Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Севастополі, Керчі, Феодосії та інших, обговоривши з місцевим керівництвом найважливіші питан­ня стосовно побудови нових і реконструкції старих тюремних споруд.

Окрім цього за період з 16 червня по 1 вересня ГТУ приступило до здійснення ряду корисних починань, спрямованих на упорядку­вання різних галузей тюремної справи. Зокрема, циркуляром від імені начальника ГТУ від 21 серпня 1879 р. увага губернаторів звер­талася на потребу розвитку в тюремних замках праці засуджених. Була також впроваджена при ГТУ посада особливого техніка з буді­вельної частини; заснована спеціальна бібліотека при ГТУ, встанов­лений обмін офіційними виданнями з тюремними управліннями Англії, Франції та Італії, розпочато: розробку питання про спеціаль­ну підготовку осіб, які мають бажання обійняти посаду наглядачів у тюрмі, роботу над проектом про утворення при ГТУ особливого ста­тистичного бюро; перегляд статуту Товариства піклувального про тюрми тощо.

Усі ці заходи яскраво свідчать про те, що новоутворене Головне тюремне управління одразу ж стало на шлях самостійної творчої ді­яльності і проявило при цьому широку ініціативу стосовно не лише розробки, а й вирішення важливих питань, які в подальшому скла­дали предмет турбот тюремного відомства, а саме: приведення до ладу тюремних споруд; покращення якісного складу адміністрації і нагляду місць ув'язнення; поліпшення тюремного господарства й ор­ганізації тюремних робіт, системи морально-релігійного виховання в'язнів, розвитку пересильної частини, організації патронажу над звільненими з місць позбавлення волі112.

Згадуючи про розвиток кримінально-виконавчої системи у другій половині XIX ст., варто зазначити також і про розвиток законодав­ства. Йдеться про відомі редакції "Статуту про триманих під вар­тою" 1857, 1886, 1890 років.

При порівнянні редакцій 1857 р. та 1886 р. можна виявити значну розбіжність у кількості статей. Замість 1130 статей Статуту ви­дання 1857 р. Статут про триманих під вартою 1886 р. мав 400 ста­тей. їх зменшення пояснюється виключенням цілого ряду статей, що мали відношення до скасованих видів позбавлення волі - упокорювальних і робочих домів, а також арештантських рот цивільного відомства, які були замінені виправно-арештанськими відді­леннями.

Велика розбіжність у кількості статей певним чином вплинула на зміст і структуру статуту. Але це була не остання кодифікація, оскільки через чотири роки Статут був знову переглянутий.

У виданні 1890 р. нараховувалося 394 статті, а по продовженню 1909 р. їх кількість зросла до 439-ти. Змістовна частина Статуту настільки велика, що назвати всі статті практично неможливо. Тому зупинимось лише на назвах розділів і глав.

Загалом Статут складався з двох розділів: 1. Установи місць три­мання під вартою; 2. Статути про триманих під вартою.

Перший розділ мав чотири глави: 1. Загальні положення (ст. 1- 5); 2. Про устрій і тримання місць ув'язнення (ст. 6-13); 3. Про уп­равління місць ув'язнення (ст. 14-63); 4. Статут Товариства піклувального про тюрми (ст. 64-123).

Другий розділ мав дев'ять глав: 1. Про приміщення для арешто­ваних (ст. 124-152); 2. Про виховно-виправні установи для непов­нолітніх (ст. 153-167 - згодом були відмінені і замінені правилами, викладе­ними в Положенні про виховно-виправні установи для неповноліт­ніх від 1909 р.); 3. Про осіб, які тримаються при поліції і в тюрмах (ст. 168-280); 4. Про осіб, які тримаються у виправно-арештант­ських відділеннях (ст. 281-340); 5. Про заняття арештантів робо­тами і про розподіл отриманих від цього доходів (ст. 344-371); 6. Про пересилку арештантів (ст. 372-394); 7. Про дисциплінарну відповідальність осіб, які тримаються під вартою в тюрмах, виправ­но-арештантських відділеннях, та про попередження втеч з-під вар­ти (ст. 395-415)113та інші.

Значну роль у нормативно-правовому регулювання діяльнос­ті у сфері виконання покарань до 1917 р. відігравала "Загальна тюрем­на інструкція", остаточно затверджена 28 грудня 1915 р. Вперше вона була оголошена як тимчасова 1 березня 1912 р. і протягом трьох років проходила апробацію на практиці. Причому практичні працівники і науковці обговорювали її положення на сторінках за­собів масової інформації, зокрема відомчого журналу "Тюремний вісник".

Загалом інструкція торкалася конкретних питань роботи пені­тенціарних установ і відносин у системах: в'язень - адміністрація та персонал; персонал - адміністрація; адміністрація - центральне управління. У ній можна знайти все, починаючи з прав, обов'язків, відповідальності в'язня, закінчуючи правами, обов'язками, відпові­дальністю центральних органів виконання покарань.

Наступним нормативним актом, про який варто згадати, незва­жаючи на те, що він діяв дуже короткий час, були перші в історії Правила внутрішнього тюремного розпорядку 1916 р. Документ надзвичайно цікавий, важливий і примітний з усіх боків, про що свідчать навіть самі назви розділів:

1. Прийом арештантів; 2. Поведінка арештантів; 3. Дотримання порядку, чистоти, гігієни; 4. Розпорядок арештантського дня; 5. Продовольство, виписка, приношення і подаяння (продуктами); 6. Побачення і листу­вання; 7. Арештантські роботи; 8. Виправно-дисциплінарні заходи; 9. Звільнення арештантів114.

З початком першої світової війни загальна ситуація в місцях ув'язнення Російської імперії почала дедалі погіршуватися. Значна частина персоналу пенітенціарних установ пішла на фронт. З тих же причин поступово припинили свою діяльність товариства допо­моги звільненим в'язням, погіршилась робота попечительських уста­нов. Виникли проблеми з харчовим та речовим забезпеченням в'яз­ниць. Значно зріс рівень рецидивної злочинності115. Звісно за таких умов ні про які реформи або суттєві структурні перебудови вже не йшлося.

Виступаючи в якості головного матеріального придатку дер­жавної влади, тюремна система завжди ототожнювалась у свідо­мості революційно налаштованих мас народу з насильством і гноб­ленням.

У перші дні лютневої революції 1917 р. разом з центральними тюрмами було розгромлено Головне тюремне управління, знищено його архів і поточне діловодство. Але завдяки організаторським здіб­ностям професора О. Жижиленка, призначеного на посаду началь­ника ГТУ 8 березня 1917 р., центральний апарат управління тюрма­ми відновив свою роботу за лічені дні116, одразу ж приступивши до розробки нової пенітенціарної доктрини і виконання постанов Тим­часового уряду від 6 березня117.

У першому Циркулярі, надісланому на місця за підписом нового начальника ГТУ, підкреслювалось, що головною метою покарання є виправлення людини яка мала нещастя вчинити злочин в силу особливостей характеру чи несприятливих зовнішніх обставин, і що для належного виконання цієї мети слід передусім проявляти гуманізм до в’язнів118.

Дотримуючись обраного курсу, керівництво ГТУ на чолі з О. Жижиленком ініціювало прийняття Тимчасовим урядом цілого ряду дуже важливих нормативних актів119, але в цілому покращити існуючий стан справ так і не спромоглося.

Уже 3 березня 1917 р. Харківський тимчасовий виконавчий комітет віддав прокуророві наказ про негайне звільнення з-під вар­ти усіх політичних в'язнів лише на підставі опублікованих у пресі суто декларативних пунктів програми Тимчасового уряду щодо амністії120.

Пізніше, 9 березня, в'язні Херсонської каторжної тюрми загаль­ною кількістю 2000 осіб роззброїли охорону, виламали браму і вийшли у місто121.

У Миколаєві після амністії були звільнені, як і годилося, лише політичні в'язні, але кримінальні в’язні одразу ж заявили членові Держав­ної думи І. Тулякову, що вирішили отримати волю хоча б і через ті­ла своїх наглядачів122.

У Києві кримінальні в'язні також вимагали звільнення. Київ­ський виконавчий комітет був вимушений послати в тюрму своїх представників, щоб пояснити зміст постанов Тимчасового уряду і покласти край безладдю. Але в'язні продовжували вимагати засто­сування амністії і до них. Діставши підтримку урядових інстанцій в особі комісара з охорони праці О. Спіцина, вони знову порушили пе­ред Виконавчим комітетом клопотання про звільнення123. А останній, замість термінового вжиття потрібних заходів, передав справу на розгляд спеціальній комісії124.

Через кілька днів той же Комітет змушений був розглядати на засіданні нову справу - "Про безпорядки у виправно-арештантських відділеннях"125. Учасники дискусії вважали за необхідне про­вести радикальні зміни. Заступник судового комісара Вакар запро­понував призначити в тюрми і виправно-арештантські відділення но­вих тимчасових начальників з числа офіцерів, надати їм усю повно­ту влади та розробити інструкцію про тимчасове управління тюр­мою на засадах самоуправління126. Проте ніяких практичних результатів розгляд справи так і не мав.

У тому ж березні 1917 р. 1600 в'язнів Одеської тюрми, чекаючи відповіді уряду на порушене клопотання про амністію для кримі­нальних злочинців, організували щось на зразок самоврядування, в окремих випадках погоджуючи свої дії з призначеним на посаду на­чальника тюрми офіцером127.

Газета "Южный Край" одразу ж опублікувала статтю про "тю­ремну республіку" в Одесі, втечу кримінальних злочинців, розкра­дання тюремного майна тощо128. З подібними фактами можна було ознайомитися і в інших засобах масової інформації того часу129.

Під тиском об'єктивних обставин Тимчасовий уряд змушений був приймати все нові й нові роз'яснення до актів політичної і кримінальної амністії130. В результаті протягом кількох перших міся­ців з тюрем було звільнено 88097 осіб, з яких переважну біль­шість (93,5%) складали саме кримінальні в'язні (після приходу до влади більшовиків їх почали називати „пташенятами Керенського”) і тільки 6,5% - політичні131.

Починаючи з березня 1917 р., ГТУ (з 26 квітня - ГУМУ - Го­ловне управління місцями ув'язнення) проводило досить м'яку полі­тику, спрямовану на затвердження нових гуманістичних засад роз­будови системи виконання покарань. І лише 7 липня 1917 р. після вдалих спроб насильницького звільнення арештантів воно було зму­шене прийняти інструкцію "Інструкцію про застосування зброї чинами відомства місць ув’язнення" - перший нормативний акт, який йшов усупереч із загальною концепцією.

Наступний нормативний акт, спрямований на посилення режи­му тримання, - циркуляр ГУМУ за № 74 - був прийнятий лише 5 вересня 1917 р. В ньому ГУМУ вбачало існуючий стан справ у в'язницях вкрай незадовільним і наказувало адміністрації і охороні тримати всі приміщення, де перебувають в'язні, вдень і вночі зам­кненими і відмикати їх лише в разі справжньої потреби, проводити ретельні обшуки в'язнів після повернення з прогулянок. Цим же циркуляром скасовувалися і всі представництва общини в'язнів - старостат та уповноважені132.

Але прийняття вказаних нормативно-правових актів не дало і не могло дати позитивних результатів. Час було втрачено, ситуація в місцях ув'язнення остаточно вийшла з-під контролю і залишалася такою досить тривалий час.

Підсумовуючи вище згадане слід зазначити, що в наукових джерелах кінця XІX - XX ст., ми можемо знайти різні, іноді протилежні точки зору на розвиток кримінально-виконавчої системи і законодавства „пенітенціарного періоду”. Разом з тим об’єктивно оцінюючи історичні процеси і явища можна дійти висновку, що:

- по - перше, поступове поширення на територію України дії законів Російської імперії, мало негативні наслідки. Головним чином, це знайшло свій прояв у збільшенні питомої ваги тілесних і членоушкожуючих покарань та повному занепаді системи місць ув’язнення, сформованої за попередньої доби. З тих самих причин тюремні перетворення першої чверті XІX ст. лише частково вплинули на розвиток законодавства та пенітенціарної практики відповідного періоду;

- по - друге, не маючи реальних планів системних перетворень у сфері виконання кримінальних покарань та відповідних фінансових можливостей Російська імперія постійно відтягувала їх здійснення. Лише у 70-х р. XІX ст. з відміною тілесних покарань, поступовим збільшення питомої ваги присудів пов’язаних з позбавленням (обмеженням133) волі та початком міжнародної співпраці, питання проведення пенітенціарних реформ виходять на перший план і привертають увагу держави;

- п’яте, починаючи з 70-х р. XІX ст. під тиском об’єктивних обставин та з огляду на прогресивні ідеї другої хвилі пенітенціарних реформ, а надто рішення перших міжнародних тюремних конгресів йде процес поступового формування нових концепцій розвитку законодавства та пенітенціарної практики, що завершився організацією у 1879 р. ГТУ;

- шосте, протягом наступних 25-ти р. кримінально-виконавчу систему і законодавство не просто було виведено із кризового стану, а по ряду показників, поставлено у відповідність до найкращих зразків пенітенціарної практики та правового регулювання розвинених країн світу134.