logo search
взаємодія з інституціями / Література / КВП_НОВОЕ_20

Розділ 9. Персонал державної кримінально-виконавчої служби

9.1. Загальна характеристика персоналу установ і органів виконання покарань та його діяльності

9.2. Вимоги до персоналу установ і органів виконання покарань

9.3. Соціально-правовий захист персоналу кримінально-виконавчої служби

9.1. Загальна характеристика персоналу установ і органів виконання покарань та його діяльності

Дослідження питань виконання покарання буде неповним без аналізу діяльності персоналу установ і органів виконання покарань, адже саме від готовності працівників місць позбавлення волі до доктринально вірної організації карно-виховного процесу залежить його успіх — зниження рецидивної злочинності, викорінення злочинної субкультури у суспільстві, довіра населення до влади.

Перебудова організаційно-правових засад діяльності державного апарату як складова правової реформи в Україні обумовлює необхідність забезпечення кримінально-виконавчої системи кваліфікованими кадрами, здатними працювати в умовах гуманізації та лібералізації виправного процесу, активізації участі у ньому інститутів громадянського суспільства.

Поняття персоналу кримінально-виконавчої системи.

Аналіз чинного законодавства свідчить, що поняття осіб, які здійснюють виправний вплив та ресоціалізацію у місцях позбавлення волі, не має чіткого визначення. Такий підхід призвів до певної законодавчої неврегульованості щодо виконання покарання в Україні. Так, у Кримінально-виконавчому кодексі України для цього вживається термін “персонал установ та органів виконання покарань”. Це поняття перейшло до нього з Виправно-трудового кодексу України, у якому, не пояснюючи причини цього вибору, також вживалося формулювання “персонал”.

Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" також не формулює поняття, зупиняючись на переліку: до персоналу служби належать особи рядового і начальницького складу, спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі (стаття 14229).

У іншій нормативній літературі: різноманітних законах, наказах, інструкціях, положеннях, зустрічаються різні назви від однобокої та вузької — адміністрація, до безособово-узагальнюючих — рядовий і начальницький склад, особовий склад, співробітники, службовці, працівники, кадри та інше. Причому, обґрунтування вибору конкретної назви не вказується.

Російські законодавці та вчені пішли далі у виборі узагальнюючого поняття для працівників місць позбавлення волі. У Законі Російської Федерації “Про установи та органи, що виконують кримінальні покарання у виді позбавлення волі” вони розмежували категорії персоналу і робітників кримінально-виконавчої системи, причому остання категорія ними була обрана як узагальнююча.

З таким підходом не можна погодитись. Мовне тлумачення категорій “працівник” і “персонал”, а також інших, які застосовуються у практиці державної служби вимагає визначати узагальнюючим поняття, яке охоплює усіх осіб, задіяних до виконання завдань системи.

Тому, при вживанні узагальнюючого терміну для всіх зайнятих в установах і органах виконання покарань оптимальним є поняття “персонал”. Враховуючи, що чіткого поняття персоналу кримінально-виконавчої служби немає у нормативній та науковій літературі, пропонуємо таке його визначення230 — постійний кадровий склад установ і органів виконання покарань, що включає в себе різні категорії працівників, які виконують конкретно поставлені функції (завдання), спрямовані на реалізацію цілей виконання покарання та користується у зв’язку з цим державними гарантіями забезпечення ефективної діяльності.

У неспеціальних цілях можливо вживати з цього приводу, як синоніми, слова: кадри, працівники, склад, співробітники тощо.

Правове регулювання діяльності персоналу установ і органів виконання покарань.

Суспільні відносини, що виникають в процесі діяльності персоналу кримінально-виконавчої системи, не є однорідними і тому вони регулюються нормами різних галузей права, зокрема, конституційного, адміністративного, кримінального, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального, трудового, фінансового права.

За ієрархічністю (за юридичною силою), щодо діяльності персоналу установ і органів виконання покарань, можливо виділити такі складові нормативно-правового регулювання:

  1. закони;

  2. підзаконні нормативно-правові акти.

До законодавчих актів цієї сфери відносяться:

1) Конституція України;

2) кодифіковані закони (Кримінально-виконавчий кодекс України, Кодекс законів про працю України, Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України та інші);

3) Закони України ("Про Державну кримінально-виконавчу службу України", "Про попереднє ув'язнення", "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань", "Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України", “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо функціонування органів і установ виконання покарань” та інші закони, що в цілому або певною мірою регулюють діяльність персоналу виправних закладів (наприклад, Закони України “Про міліцію”, “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб”, “Про державну службу”).

До підзаконних нормативно-правових актів щодо діяльності персоналу установ і органів виконання покарань можна віднести:

1) укази Президента України ("Про Положення про ДДУПВП" (від 31 липня 1998 року № 827/98), "Про виведення Державного департаменту України з питань виконання покарань з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ" (від 12 березня 1999 року № 248/99), "Про систему центральних органів виконавчої влади" (від 15 грудня 1999 року № 1572/99), "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади" (від 15 грудня 1999 року № 1573/99) та інші);

2) постанови Кабінету Міністрів України ("Про спрямування і координацію діяльності центральних органів виконавчої влади через відповідних міністрів" (від 23 лютого 2006 р. № 207), "Про затвердження граничної чисельності працівників центрального апарату Державного департаменту України з питань виконання покарань" (від 1 березня 1999 р. № 286), "Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту з питань виконання покарань" (від 22 квітня 1999 р. № 653), "Про додаткові заходи щодо фінансування видатків на утримання кримінально-виконавчої системи" (вiд 21 липня 1999 р. № 1303), "Про затвердження Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 роки (від 3 серпня 2006 р. № 1090), "Про затвердження Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки" (від 20 грудня 2006 р. № 1767), “Про затвердження положень про спостережні комісії та піклувальні ради при спеціальних виховних установах” (вiд 01 березня 2004 р. № 429), “Про деякі питання відрядження осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, державної пожежної охорони, кримінально-виконавчої системи та податкової міліції до органів виконавчої влади, інших цивільних установ” (вiд 26 листопада 2003 р. № 1831), "Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу" (від 7 листопада 2007 р. №1294), "Про деякі питання протидії туберкульозу та ВIЛ-інфекції/СНIДу" (від 11 липня 2007 р. № 926), "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися органами та установами Державної кримінально-виконавчої служби" (від 8 серпня 2007 р. N 1017) та ін.);

3) відомчі та міжвідомчі підзаконні нормативно-правові акти. До цього переліку слід віднести в першу чергу накази та інструкції Державного департаменту України з питань виконання покарань, що регламентують різні сторони діяльності персоналу кримінально-виконавчої системи України. З широкого кола нормативних актів Департаменту можна виділити, наприклад, "Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань" (наказ від 25.12.2003р. № 275), "Про затвердження Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі" (наказ від 16.12.2003р. № 261), "Про затвердження Переліку посад та порядку встановлення пільгового заліку вислуги років для призначення пенсій особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України" (наказ від 18 жовтня 2006 р. № 201), "Про затвердження Положення про порядок розслідування та обліку нещасних випадків (у тому числі поранень) і аварій, що сталися з особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України" (наказ від 20 жовтня 2006 р. № 203), "Про затвердження Переліку посад службовців Державної кримінально-виконавчої служби України, які в подальшому були переведені в категорію посад, що заміщуються рядовим і начальницьким складом Державної кримінально-виконавчої служби України, та умови зарахування їм часу перебування на цих посадах для визначення стажу служби (наказ від 12 грудня 2006 р. № 243), "Про затвердження Положення про психолога установи виконання покарань та слідчого ізолятора" (наказ від 5 червня 2007 р. № 145) та ін.

До міжнародних нормативно-правових актів названої сфери, що діють на території нашої держави, можливо віднести такі: Загальна декларація прав людини, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, Звід принципів захисту всіх осіб, які притягуються до затримання чи ув’язнення в якій би не було формі, Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, Основні принципи поводження з в'язнями, Європейські пенітенціарні (тюремні) правила, Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, Правила Організації Об'єднаних націй, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі, Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку та інші міжнародні документи.

Завдання і функції, що постають перед сучасними працівниками установ і органів виконання покарань, походять з Конституції України, яка проголошує найвищою соціальною цінністю в Україні людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави231. Дотримання правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків є, за Кримінально-виконавчим кодексом України, одним із завдань кримінально-виконавчого законодавства232. Принцип поваги до людини, її прав і свобод вміщений у статті 4 проекту Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”.

Виправні заклади в Україні керуються відповідними територіальними управліннями Державного департаменту з питань виконання покарань, складаються з системи відділів та груп персоналу, спрямованих на реалізацію різноманітних завдань, які загалом, на наш погляд, можливо звести до здійснення виправного впливу на засуджених та його належного забезпечення.

Персонал кримінально-виконавчої служби відноситься до працівників правоохоронних органів233, що зумовлює певні специфічні особливості його діяльності, необхідність докладного законодавчого регулювання проходження ним служби, гарантій ефективної діяльності.

Класифікація персоналу кримінально-виконавчої служби.

Для розгляду питання діяльності персоналу системи виконання покарань доцільно розрізняти різні групи (категорії) персоналу. Це дозволить:

Щодо складу персоналу установ і органів виконання покарань, у законодавстві та науковій літературі прослідковуються різноманітні підходи.

У історичних джерелах235 містяться особливі підходи до класифікації персоналу місць позбавлення волі. Загалом, аналіз тогочасних джерел дозволяє виділити у складі “тюремних службовців” такі групи:

1. Чини тюремної адміністрації.

2. Чини тюремної варти.

3. Особи, які утримуються при місцях ув’язнення (священники, лікарі, вихователі та ін.).

Часто до класифікації персоналу установ і органів виконання покарань включають колегіальні органи: Рада установи, Рада персоналу, Колегії, Комітети тощо. У деяких джерелах періоду Російської Імперії ми бачимо, що до персоналу тюрем відносять осіб, які не є професійними службовцями системи, а лише працюють там на громадських засадах: “Адміністративна комісія: суддя, прокурор, виборні від міста, від тюремного комітету, патронату”236.

З інших джерел можна знайти спроби класифікувати персонал місць ув’язнення за функціональним спрямуванням:

  1. господарський;

  2. санітарний;

  3. трудовий;

  4. просвітницький;

  5. патронат237.

У перших спробах радянської держави створити принципово нову систему виконання покарання ми прослідковуємо різноманітні підходи до групування працівників виправно-трудових установ. Розгляд джерел238 дозволяє виділити таку класифікацію:

Хоча спеціальної цілі класифікувати працівників системи виконання покарання у міжнародних стандартах з питань виконання покарання не ставиться, але, зокрема у Мінімальних Стандартних правилах поводження з в’язнями; Європейських пенітенціарних правилах; Правилах ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі та інших документах ми бачимо вказівки-рекомендації щодо необхідності широкого залучення до роботи у місцях позбавлення волі спеціалістів, які безпосередньо будуть працювати щодо ресоціалізації засуджених. Це психіатри, психологи, соціальні працівники, викладачі ремісничих дисциплін, у установах виконання покарання для неповнолітніх— інструктори з фізичної культури та спорту,— тобто персонал, який безпосередньо здійснює виправний вплив на засуджених.

При формуванні класифікації персоналу кримінально-виконавчої системи доречно використовувати норми Державного класифікатора України239, який визначає такі категорії професій за функціональною спрямованістю праці: 1) законодавці, державні службовці, керівники; 2) професіонали; 3) спеціалісти; 4) технічні службовці; 5-8) працівники та робітники за різними напрямками діяльності; 9) найпростіші професії.

В основному джерелі кримінально-виконавчої діяльності української держави, не сформульовано чіткої класифікації персоналу закладів. Кримінально-виконавчий кодекс України, Закон України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” містять лише одну з сторін організаційної структури установ, у яких створюються, залежно від рівня безпеки установи, дільниці карантину, діагностики і розподілу, ресоціалізації, соціальної адаптації (реабілітації), посиленого контролю240, у них можна знайти класифікацію персоналу залежно від місця роботи (органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, воєнізовані формування, навчальні заклади, підприємства, установи і організації, які забезпечують діяльність системи, адміністративний апарат), залежно від оформлення трудових відносин (особи рядового і начальницького складу, спеціалісти без спеціальних звань, працівники, які уклали трудовий договір241).

На прикладі іншого джерела242 ми побачили класифікацію персоналу на групи за кваліфікаційним рівнем:

  1. начальницький склад (керівництво установи та її складових частин);

  2. молодший начальницький склад (наприклад, молодший інспектор);

  3. фахівці (наприклад, економіст, інженер, технік, бухгалтер);

  4. службовці (наприклад, комендант, експедитор, касир);

  5. керівники (наприклад, завідувач їдальні);

  6. робітники (наприклад, водії, телефоністи).

На практиці, як правило, вживаються щодо складу установ виконання покарання положення наказів та ін. відомчих документів, де персонал класифіковано на відділи, відділення, групи, служби. В деяких випадках щодо діяльності кадрів кримінально-виконавчої системи України застосовується класифікація персоналу на працівників основних та інших служб та відділів установ виконання покарання.

Таким чином, в різноманітних джерелах, які охоплюють великий часовий відрізок, зустрічаються класифікації персоналу установ і органів виконання покарань за різноманітними підставами: по відношенню до виконання керівних функцій, за виконуваними ними функціональними обов’язками, за кваліфікаційним рівнем персоналу, класифікація підрозділів персоналу, поєднання класифікацій за статусом та функціями, ієрархічно-функціональна класифікація, за статусом персоналу, класифікація функціональних структур та колегіальних органів, класифікація персоналу на працівників основних та інших служб і відділів колоній, а також інші класифікації.

Оскільки правильно організована установа виконання покарання повинна бути своєрідною моделлю суспільства, то в ній працюватимуть категорії персоналу, що будуть відрізнятися між собою за статусом, завданнями, оплатою та іншими показниками більше, ніж це регламентовано у сучасних правових джерелах. Тому ключовою при характеристиці діяльності персоналу має бути класифікація за виконуваними функціями. Її слід розглядати на загальному та конкретному рівні (в широкому та вузькому розумінні).

На загальному рівні потрібно розглянути категорії персоналу за функціональним спрямуванням їх діяльності (відношенням до виправного процесу):

1.Управлінський персонал (адміністрація) — співробітники, які здійснюють процес управління установою, організації виправного впливу; періодично вступають у спілкування, часто опосередковане, з об’єктами виховного впливу.

2. Адміністративно-пенітенціарний персонал — працівники, які є функціональними керівниками, здійснюють керівництво складовими частинами установи виконання покарання, що спрямовані на ресоціалізацію засуджених. Такі співробітники менше, ніж перша група займаються управлінням установою в цілому, зате вони більше працюють по організації та безпосередньому координуванні реалізації закладової концепції здійснення виправного впливу на особистість засудженого. Вони частіше, ніж перша група, спілкуються з засудженими, хоча, як вже вказувалось, їхня основна робота полягає у спрямовуванні та забезпеченні безперешкодної роботи третьої групи — пенітенціарного персоналу.

3. Пенітенціарний персонал — співробітники, які шляхом постійного, триваючого, безпосереднього спілкування впливають на процес соціальної реабілітації засуджених і займаються виключно цією роботою. Цю категорію персоналу недоцільно залучати до будь-якої роботи, не пов’язаної з соціальною реабілітацією засуджених.

4. Пенітенціарно-обслуговуючий персонал — це співробітники, що опікуються безпекою закладу, виробництвом, оздоровленням засуджених та іншими роботами, що не виключають спілкування з засудженими. Такі працівники впливають на реалізацію виправного впливу на засуджених, хто власним прикладом, хто привчанням до нормотипового життя, хто виконанням засобів (напрямів) ресоціалізації.

5. Допоміжний персонал. Ці працівники не мають завдання досягнення цілей покарання. Вони здійснюють не виховні, але й не менш важливі функції забезпечення діяльності виправного закладу, функціонування всіх мереж та систем (опалення, водопостачання, телефонний зв’язок, техніка безпеки тощо).

Безумовно, ця градація не означає, що виправний вплив на засуджених чинять лише працівники пенітенціарного персоналу, чи те, що обслуговуючий персонал реалізовує лише власну вузьку сферу діяльності, але у складанні системи вимог до співробітників установ і органів виконання покарань, при визначенні статусу, при нарахуванні грошового утримання, повинні бути враховані особливості виконання завдань окремими групами працівників виправних закладів.

На конкретному рівні (у вузькому розумінні) слід розглядати розподіл персоналу на служби та відділи, переглянувши штатний розклад у відповідності до цілей покарання, завдань та функцій, соціальних ролей персоналу.

Важливою класифікацією персоналу установ і органів виконання покарань буде їх розподіл залежно від правового статусу. За названим критерієм персоналу системи можливо диференціювати за категоріями: атестовані працівники кримінально-виконавчої системи, які мають спеціальні звання рядового і начальницького складу; працівники, що віднесені до державних службовців; працівники за трудовим договором, не віднесені до числа державних службовців.

Характеристика діяльності сучасного персоналу установ і органів виконання покарань

Результати проведеного аналізу статистичних даних243 Державного департаменту України з питань виконання покарань і його попередника — Головного управління виконання покарань Міністерства внутрішніх справ України свідчать, що персонал кримінально-виконавчої системи протягом усього часу існування сучасної української держави працює в складних умовах, для яких характерним є недостатнє фінансування, інтенсивне надходження спецконтингенту, погіршення його криміногенного складу, недоліки у оперативно-службовій та виробничо-господарській діяльності, що зумовило загострення проблем розміщення, трудової зайнятості та комунально-побутового забезпечення засуджених та ув’язнених. Подібні статистичні дані характерні і для інших країн пострадянського простору244.

Опрацювання даних, що характеризують функціонування системи виконання покарань та її персоналу доцільно здійснювати за такими факторами: чисельність спецконтингенту у місцях позбавлення волі; криміногенний склад засуджених; захворюваність засуджених та персоналу на тяжкі хвороби, зокрема, на туберкульоз; економічні передумови ефективної діяльності персоналу; кількісні та якісні показники, що характеризують рівень формування та функціонування персоналу установ і органів виконання покарань.

Розгляд цих показників дозволив виділити у діяльності персоналу системи виконання покарань такі основні часові проміжки, яким притаманні спільні ознаки: 1) перехід від радянської виправно-трудової системи до системи виконання покарань в Україні (1992-1995 роки); 2) формування системи виконання покарань України в умовах економічної кризи (1995-1998 роки); 3) виділення Державного департаменту з питань виконання покарань з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ та його установча діяльність (1998-2002 роки); 4) сучасна діяльність кримінально-виконавчої служби України (2003-до нашого часу).

В перші роки існування української держави різко зростала кількість засуджених, що призвело до швидкого наповнення відповідних закладів. Щорічно чисельність спецконтингенту зростала на 15-17 тис. осіб. У слідчих ізоляторах вже у 1995 році трималось понад наявності місць 36,9% спецконтингенту, а майже 10 слідчих ізоляторів були переповнені більше, ніж у два рази від установлених норм. 1 вересня 1998 року чисельність засуджених та ув’язнених осіб досягла 239,1 тис. осіб. У 1999 році відбулося її деяке зниження до 220 тисяч осіб, в середині 2000 року ця цифра знову становила 223,3 тисячі осіб у 178 установах. З початку 2002 року кількість засуджених поступово зменшується:

— на січень 2002 року — 192,3 тисячі засуджених, що склало понад 10% від наявних місць;

Регулярні амністії дещо розвантажують установи кримінально-виконавчої системи, але призводять до значної концентрації найбільш суспільно-небезпечних правопорушників, які залишаються відбувати покарання. Погіршується криміногенний склад спецконтингенту. Більшість осіб, які відбувають покарання, засуджені за вчинення тяжких злочинів (кожний десятий — за вбивство, майже кожний четвертий — за розбій, грабіж і тяжкі тілесні ушкодження).

Значно перевантажені лікарні кримінально-виконавчої системи для хворих на туберкульоз, де вже у 1995 році — ще перед офіційно визнаною епідемією — понад наявності місць трималося 871 осіб. Подібна ситуація з тенденцією до зростання відмічається й сьогодні, позитивним шляхом її розв’язання слід відзначити реалізацію завдань, визначених Законом України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз”. За даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини кожен десятий засуджений потребує стаціонарного протитуберкульозного лікування247. Збільшення захворювань на туберкульоз серед засуджених приводить до захворювань персоналу, особливо в умовах зміни складу і зниження загального професійного рівня лікарів установ кримінально-виконавчої системи.

Щодо економічних показників системи можна відзначити тенденції до покращення. Після інерційного функціонування у 1992-1995 роки, відбулося різке падіння економічних показників, яке з 1999 року набуває тенденції до відновлення, а подекуди й перевищення показників часів Радянського союзу. Разом з тим, за даними 2004 року бюджетне фінансування системи виконання покарань було на рівні 40 % від потреби248, що свідчить про реальний стан можливостей, наприклад, бюджетного забезпечення персоналу установ умовами для ефективної праці. Незважаючи на покращення економічного клімату в державі фінансування потреб Департаменту і надалі залишається недостатнім. Так, у 2007 році з держбюджету було забезпечено24953,0 % витрат служби. Найбільш важливі напрямки фінансування забезпечені відповідно у відсотках: заробітна плата – 50,4% харчування – 53,0%; придбання ліків – 28,9%, речове майно – 10,8%, енергоносії – 80,7%, видатки на лікування та утримання хворих на туберкульоз – 41,0%.

Існують проблеми з комплектуванням кадрів в органах і установах виконання покарань. Така інформація з’являється з 1995 року. Так, станом на 1.07.1995 року некомплект кадрів кримінально-виконавчої системи складав 688 одиниць або 3,2%. 1 січня 1999 року некомплект складав вже 1564 одиниці, а на початку 2002 року цифра некомплекту складала найбільше: 27,7%. Незважаючи на декларовані останнім часом якісні показники комплектування служби, у щорічних доповідях Омбудсмена про стан прав людини в Україні акцентується увага на недостатньому кількісному і якісному забезпеченні кадрами системи виконання покарань250.

Серед даних комплектування соціально-психологічної служби особливо помітні проблеми з якісним складом персоналу. У 2000 році серед начальників відділень соціально-психологічної служби, які безпосередньо мають здійснювати найскладніші виправні цілі установ виконання покарання, лише 53% мали вищу освіту, з них 35% були юристами чи педагогами за фахом, на початку 2002 року ці дані складали відповідно 57% та 47% і мають тенденцію до покращення, незважаючи на проблемність системи спеціальної освіти кримінально-виконавчої системи. Подібні тенденції можна прослідкувати і щодо психологів.

Важливою характеристикою діяльності є стан законності серед особового складу системи. У 1991-1993 роках було засуджено за вчинення злочинів 34 працівників системи, у подальші роки названа цифра зростає. Збільшилась кількість співробітників місць позбавлення волі, які звільняються в перший рік служби. Серед цих працівників значна кількість звільняється за негативними мотивами. У 2007 році виявлено 57 працівників  органів, установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, які вчинили правопорушення з корупційними ознаками251.

Особливістю сучасного стану функціонування персоналу установ і органів виконання покарань є загострення організаційних проблем, яке зумовлене:

Праця персоналу місць позбавлення волі — це різновид державної служби, де передбачаються звання та використання інформації, що являється державною таємницею. Характерними ознаками є воєнізований характер, взаємовідносини співробітників між собою та об’єктами діяльності визначаються в основному відомчими та внутрівідомчими документами з високим ступенем регламентації. Одночасно,— це спеціальна інтелектуальна практична діяльність з підвищеною активністю та відповідальністю виконавців253. У ній поєднуються управлінський, виконавчий, творчий, забезпечуючий види праці, конкретне співвідношення яких обумовлюється посадою, змістом, організацією, умовами службових завдань.

Особливостями діяльності персоналу установ виконання покарання як і правоохоронних органів в цілому є наявність спеціальних владних повноважень і можливостей виступати від імені держави (в інтересах держави), поєднання докладної регламентованості процедур діяльності з досить широкими можливостями для творчого прийняття і реалізації вольових рішень залежно від конкретної ситуації, але на виконання загальної мети діяльності державного органу.

Турбота про виправлення є нестереотипною інтелектуальною працею підготовлених до неї виконавців. Крім того, творчий характер, складність, різноспрямованість діяльності і внаслідок цього проблемні можливості її чіткої процедурної (трудової) регламентації неодмінно вимагають належної організації функціонування персоналу. Необхідність встановлення докладної організації такої діяльності підтверджується також тим, що ця сфера діяльності стосується реалізації прав людини, і тому, на підставі Конституції України, має бути чітко визначена законодавчими актами.