Батькові джерела

Стоїть батькова хата над яром, на високому підсипку між ряс­ним клечанням саду і світить звідти на вулицю білими латками стін. Від хати, старої, кособокої, стіни повтиналися під вагою рудої од моху стріхи: не видно струмка в яру і жовтих купин з осокою не видно. Але як перейти вулицю й минути розлогі черешні діда Степана, його обійстя навпроти, гостро блисне кривизна ручаю внизу, ніби серп, зронений кимось у зарості жалкої кропиви. Де-не-де поміж отими купинами розкидані блакитні люстерка — то надсилу дихають до неба замулені джерела. Віддавна, ще од війни, б’ється їхня знервована нетерпля чість жити, а люди ми­нають байдуже. Ніколи, мабуть, людям.

І щоразу, як приїжджаю вряди-годи до брата на коротку гос­тину, гіркий щем закрадається в серце, болять мені ті джерела. Тож кожного досвітку, тільки-но благословиться па день, іду за хату й дивлюся на яр із серпом ручаю, що жебонить тихцем, бо не хоче чомусь висохнути. Сягаю поглядом далі, за росяні видолинки, — немовби дитинство шукаю. Там воно, коло тих очей землі, по- чаткувалося і тут, побіля хати, з батькових долонь спиналося у світ, повний незнаної зваби (О. Гижа).