§ 1. Рабовласницька держава

Східна деспотія. Східна деспотія існувала в стародавніх країнах Близького Сходу (Шумер, Аккад, Вавилон, Єгипет), у Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та деяких інших країнах.

Деспотія (давньогрецьк. деспотес - господар, глава дому, той, хто керує загальним сімейним господарством, розподіляє обов'язки та вказує рабам, кому, коли і чим слід займатися) -це безконтрольна влада, що не обмежена ніякими формаль­ними правилами або законами і спирається виключно на на­сильство.

Необхідною умовою існування Східної деспоти є панування державної та суспільної власності, насамперед, на землю, і залежне становище індивіда, за якого відносини між людьми визнача­ються не ними самими, а владою, що стоїть над ними.

Класична марксистська теорія, що найбільш повно розроби­ла проблеми формаційного підходу до типології держав, об'єд­нувала держави Східної деспотії (для якої характерною була монархія) і рабовласницькі держави Середземномор'я (Рим і Елладу) в одне загальне поняття рабовласницьких держав. Су­часна теорія держави їх розділяє.

Існує низка ознак Східної деспотії, що відрізняє її від дер­жави класичного рабовласництва. Першою ознакою слід вва­жати абсолютне домінування держави над суспільством. Дер­жава являє собою домінуючу силу, що стоїть над людиною. Формуючи суспільні ідеали, смаки та відносини, вона виступає як тотальна держава, що ставить собі за мету врегулювання всієї різноманітності відносин - як у родині, так і в державі чи суспільстві. В умовах Східної деспотії не було чіткого розме­жування між релігійно-ідеологічними постулатами і вимогами

бути незалежного суду.

Другою ознакою Східної деспотії була велика регулятив­на роль релігії. Не випадково всі деспотії були ідеологізовани-ми державами, де етика і мораль не відрізнялися від держав­ного закону. Релігійний ідеал однаково диктував норми осо­бистого, суспільного і державного життя, відображаючи усві-

ні слідувати всі люди без винятку. Цей ідеал існував в умовах будь-якої деспотії.

Третьою ознакою є те, що влада деспота завжди освячувала­ся не лише зверху, а й знизу. Деспот втілював найбільші примхи підданих, їх жадобу до ситого та безбідного життя. Проте при цьому деспотія ніколи не дозволяла народу обрати собі власний шлях до щастя.

Четверта ознака Східної деспотії полягала в тому, що у своїй діяльності вона спиралася насамперед на примус та терор. Ця політика сприяла тій атмосфері страху, за допомогою якої сис­тема не стільки карала злочинця, скільки намагалася залякати підданих. При цьому останні також підтримували зазначену систему шляхом доносів та шпигунства.

П'ята ознака - це те, що в умовах деспотій страх перед вер­ховною владою поєднувався з безмежною вірою е й носіїв. Під­дані покладають на деспотів надію на відновлення потоптаної справедливості. В їхніх очах деспот являє собою грізного захис­ника народу, що карає зло та свавілля, які панують на всіх щаб­лях продажної адміністрації. Унаслідок цього любов і страх ста­новлять неподільну єдність.

сність на землю та інші природні ресурси. Людина ж, згідно з релігійними поглядами, що панували на Сході, не могла при­своювати собі частину землі, адже, як стверджувалося, земля, вода, повітря та інші ресурси були надані всьому людству. При цьому жодна з деспотичних держав ніколи не визнавала за приватними особами права власності па землю. Будь за що вона зберігала її за собою, хоча б і в формі верховної власно­сті. Правитель був «господарем» усього, що знаходилось у його владі - «деспотом» у прямому розумінні цього слова. За при-

діння та власність на дрібне майно, житло і рухоме майно. Але й при цьому піддані були позбавлені гарантій того, що деспот не забере це майно.

18*

276 РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ

Були й інші ознаки:

1. Приватні особи не мали господарської самостійності.

2. Відсутність станів та природної аристократії, що була б неза­ лежною від волі деспотів.

3. Можливість удосконалюватися і робити кар'єру в рамках

4. На низовому рівні існували автономні та самоврядні колек­ тиви - сільські общини, цехові організації, касти, секти та інші корпорації релігійно-виробничого характеру.

5. Неформально існувало право народу на повстання проти ти­ рана, який намагається знищити існуючу деспотичну систему.

Держава класичного рабовласництва. Перші рабовласницькі держави виникли в Елладі. На їх формування суттєво вплинув той факт, що сусідська община змінилася на сімейну. Це призве­ло до того, що відбувся розпад суспільства на два антагоністичні класи - рабовласників і рабів. Відмінність між ними полягала не стільки в різному становищі стосовно системи влади та сис­теми розподілу, скільки стосовно засобів виробництва. При цьо­му клас рабовласників став не лише власником землі та зна­рядь праці, а й самих виробників, тобто рабів. Саме клас рабовла­сників узурпує публічну владу, перетворює її на знаряддя класо­вого гноблення та придушення опору рабів.

Становище останніх у різних державах рабовласницького світу було різним. Так, в Елладі, зокрема демократичних Афінах, закон забороняв вбивати рабів або ж знущатися з них. У Римі ж такого обмеження влади рабовласників не було. Однак та обста­вина, що повсюди рабів було більше, ніж рабовласників, вказує на неприпустимість уявлень про те, що праця рабів була заснована виключно на насильстві. Діяли і методи переконання (зокрема, ідеологічні), і методи стимулювання (зокрема, матеріального). На певних етапах розвитку рабовласницької держави становище рабів поліпшувалося. Так, у Римській імперії раби виконували функції лікарів і вчителів. Багато з них, займаючись ремеслами та торгівлею (особливо в період домінату), багатіли. Будучи зві­льненими, колишні раби дуже часто обіймали високі посади в системі державної влади.

Однак це не означає, що в рабовласницьких державах, де вла­да монополько належить рабовласникам, раби могли обіймати такі посади. Саме тому класовий характер держави не має сум­нівів. Функції держави здійснюються практично в інтересах рабовласників, а загальносоціальні - лише тією мірою, наскіль­ки це не суперечить інтересам панівного класу. Не випадково,