logo
Аграрне_право_Украiни[1]

§ 2. Правові акти про оплату праці працівників сільськогосподарського підприємства

1. За сучасних умов, коли основними виробниками сільсь­когосподарської сировини і продуктів харчування є колектив­ні та державні сільськогосподарські підприємства, трудові відносини щодо оплати праці їх працівників є настільки складними, що потребують детального правового регулюван­ня за допомогою законів, нормативно-правових (підзаконних) і локальних правових актів. Ці правові акти мають своїм завданням врегулювати суспільні відносини з питань оплати праці, врахувати особливості останньої залежно від галузі сільськогосподарського виробництва і забезпечити матеріаль­ну заінтересованість працівників у підвищенні рівня вироб­ничо-господарської діяльності, гарантувати за допомогою правових засобів права працівників сільського господарства.

У житті суспільства та діяльності держави відносини з пи­тань оплати праці громадян є настільки важливими, що по­требують спеціального врегулювання на рівні Конституції, де передбачено, що кожен має право на працю, а це включає можливість заробляти собі на життя працею, яку кожен віль­но обирає або на яку вільно погоджується, а також на заро­бітну плату, не нижчу від визначеної Законом (ст. 43).

Верховна Рада України 24 березня 1995 р. прийняла Закон "Про оплату праці". Цей Закон визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які на під­ставі трудового договору перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та господарювання і з окремими громадянами, а та­кож сфери державного й договірного регулювання оплати праці. Закон спрямований на забезпечення відновлювальної та стимуляційної функцій заробітної плати.

2. Закон "Про оплату праці" містить легальне визначення основної категорії інституту правового регулювання оплати праці — заробітної плати. Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому вираженні, яку власник або уповноважений ним орган виплачує за трудовим догово­ром працівникові за виконувану ним роботу. Розмір заробіт­ної плати залежить від складності та умов виконуваної робо­ти, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Стаття 2 Закону визначає структуру заробітної плати, роз­межовуючи її на основну і додаткову. Основна заробітна пла­та являє собою винагороду за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслугову­вання, посадових обов'язків). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і підрядних розцінок для робітни­ків і посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата — це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Во­на включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні ви­плати, передбачені чинним законодавством. Різновидом до­даткової заробітної плати є премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань.

3. Особливе значення має твердження Закону про мінімальну заробітну плату. Як зазначено в ст. З, мінімальна заробітна плата — це законодавче встановлений розмір заро­бітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитись оплата за виконану працівником місяч­ну, годинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності та господарювання. Однак у Законі не передбачено, яким чином ця правова норма має здійснюватися, скажімо, при вирішенні питань оплати праці найманих працівників колективних сільськогосподарських підприємств і селянських (фермер­ських) господарств.

Законом "Про оплату праці" передбачено правила держав­ного регулювання оплати праці (ст. 8). Держава регулює оп­лату праці працівників підприємств усіх форм власності та господарювання через установлення розміру мінімальної за­робітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і роз­мірів оплати праці працівників установ і організацій, що фі­нансуються з бюджету, керівників державних підприємств, а також оподаткуванням доходів працівників. Закон регламен­тує умови визначення розміру мінімальної заробітної плати. Це робиться з урахуванням:

—вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілі­зації та розвитку економіки країни;

загального рівня середньої заробітної плати;

продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економіч­них умов.

Мінімальна заробітна плата встановлюється в розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в роз­рахунку на одну працездатну особу.

У названому Законі викладено основні правові норми (правила) щодо регулювання трудових відносин із приводу оплати праці. Застосування цих правових норм щодо праців­ників сільськогосподарського виробництва вимагає враху­вання особливостей (специфіки) цієї галузі народного гос­подарства.

4. Законом "Про колективне сільськогосподарське підпри­ємство" вперше на такому рівні визначаються правові засади організації та оплати праці членів цього підприємства. Відпо­відно до ст. 19 трудові відносини членів такого підприємства визначаються цим Законом і Статутом підприємства, а грома­дян, які працюють за трудовим договором або контрактом, — законодавством про працю України. Що стосується відносин щодо оплати праці, то кожне колективне сільськогосподар­ське підприємство самостійно визначає форми, системи і розміри оплати праці його членів та інших працівників. Оп­лата праці в таких підприємствах здійснюється залежно від кількості та якості трудового внеску кожного члена підприєм­ства і зумовлюється підсумковими результатами. Розмір при­бутку, одержуваного в порядку оплати праці, не обмежується. Цим Законом передбачено також форми оплати праці — гро­шову і натуральну. Визначені цією правовою нормою правила відповідним чином закріплюються в Статуті конкретного під­приємства та в чинних у ньому локальних правових актах про оплату праці.

Правове регулювання оплати праці працівників державних сільськогосподарських підприємств здійснюється відповідно до положень ст. 19 Закону "Про підприємства в Україні". Згідно з цією правовою нормою підприємство самостійно ви­значає фонд оплати праці без обмеження його зростання з боку державних органів, встановлює форми, системи і розмі­ри оплати праці, а також інші види доходів працівників. Під­приємству надано право використовувати державні тарифні ставки, посадові оклади як орієнтир для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, склад­ності та умов виконуваних ними робіт.

5. Суспільно-політичне, економічне, соціальне і правове становище колективних сільськогосподарських підприємств є таким, що кожне з них правомочне регулювати суспільні відносини з питань оплати праці його членів через прийняття його органами самоврядування відповідних локальних право­вих актів. За своїм змістом вони повинні відповідати Консти­туції України, Законові "Про оплату праці", Статутові даного підприємства. З метою забезпечення науково-практичної обгрунтованості цих локальних правових актів, зокрема Поло­ження про оплату праці в колективному сільськогосподар­ському підприємстві, органи державного управління сіль­ським господарством, представницькі органи таких підпри­ємств спільно з прогресивними керівниками останніх і науковцями розробили Рекомендації про оплату праці в кол­госпах Української РСР, які були прийняті Радою колгоспів УРСР і схвалені Радою Міністрів УРСР. Керуючись ними, кожне підприємство розробляє на підставі свого статуту і приймає на загальних зборах Положення про оплату праці в підприємстві. За своєю юридичною природою Рекомендації є рекомендаційним актом. Це означає, що правила, які вони містять, не породжують суб'єктивних прав та юридичних обов'язків ні для органів самоврядування, ні для членів під­приємства. Права суб'єктивного характеру для підприємства та його членів (а також громадян, які працюють за трудовим договором) створюють норми Положення про оплату праці в конкретному колективному сільськогосподарському підпри­ємстві. Кожне таке Положення як локальний правовий акт є правовою основою для вирішення трудових спорів з питань оплати праці, що виникають між правлінням і членом під­приємства.

У Рекомендаціях містяться пропозиції, які, будучи перене­сені в Положення, набувають принципового значення для належного регулювання і гарантування прав членів даного підприємства з питань оплати їх праці. Це пропозиції про створення фонду оплати праці та визначення нормативів від­рахувань до нього, про зв'язок і взаємозалежність його зрос­тання та піднесення продуктивності праці. Варта уваги і така пропозиція: якщо внаслідок стихійного лиха, неврожаю або інших причин не буде одержано запланованого валового до­ходу і в зв'язку з цим виникне розбіжність міх фондом опла­ти праці та виділеними для цього з валового доходу коштами, то сума, якої бракує, покривається за рахунок коштів, одер­жаних від органу страхування на відшкодування збитків від стихійного лиха та інших несприятливих умов. Рекомендації містять й інші правила, спрямовані на забезпечення матері­альної заінтересованості працівників колективного сільсько­господарського підприємства у піднесенні громадського ви­робництва та на охорону трудових прав.

6. За сучасних умов у вирішенні питання оплати праці в колективних сільськогосподарських підприємствах певну роль відіграють і рекомендації, викладені в Методичному посібни­ку з організації та оплати праці в колгоспах, радгоспах та ін­ших сільськогосподарських підприємствах, розробленому з ініціативи Міністерства сільського господарства і продоволь­ства України в 1991 р. За своїм призначенням і змістом він має розглядатись як рекомендації щодо розроблення і прий­няття положень про оплату праці членів колективних сільсь­когосподарських підприємств і працівників радгоспів.

7. Закон "Про оплату праці" підлягає застосуванню щодо осіб, які працюють у колективному сільськогосподарському підприємстві на підставі трудового договору, контракту або угоди. Але він не містить відповіді на запитання: чи поширю­ється його дія на членів КСГП? Оскільки таке підприємство провадить свою діяльність на основі поєднання колективної власності, яка належить йому як юридичній особі, і приватної власності його членів, то державна влада не правомочна регу­лювати трудові відносини між ним та його членами. Тому названим Законом регулюються лише трудові відносини, які виникають, змінюються і припиняються відповідно до трудо­вого договору або контракту з особами, які не є членами під­приємства. Закон не містить твердження про те, що його нор­ми поширюють свою чинність на трудові відносини, які виникають на підставі членства у колективному сільськогос­подарському підприємстві. Такі підприємства взагалі не згадуються в цьому Законі. Це дає підстави вважати, що За­кон "Про оплату праці" не поширюється на КСГП та їхніх членів. Та все ж його доцільно враховувати при розробленні та прийнятті Рекомендацій щодо оплати праці в колективних сільськогосподарських підприємствах або відповідного примірного положення, а також Положення про оплату праці в кожному такому підприємстві.

Зокрема, виходячи зі ст. 43 Конституції України про те, що заробітна плата не може бути нижчою від визначеної за­коном, та положення ст. З Закону "Про оплату праці" щодо мінімальної заробітної плати, до локальних правових актів колективних і державних сільськогосподарських підприємств слід включати правову норму про мінімальний щомісячний заробіток їх працівників — як членів колективного підприєм­ства, так і робітників та службовців радгоспу.