§ 3. Фінансово-кредитні правомочності сільськогосподарських товаровиробників

1. Фінансово-економічна діяльність сільськогосподар­ських товаровиробників охоплює собою як внутрішньогоспо­дарські фінансові відносини підприємства, так і відносини з банківськими установами щодо зберігання коштів цих утво­рень на своїх рахунках в банках управління цими коштами, одержання і своєчасного повернення кредитів, врегулювання відносин з інвесторами і використання одержаних сум на ка­піталовкладення та інші потреби. Через систему банківських установ провадяться розрахунки, одержані від сплати подат­ків і зборів (обов'язкових платежів) до загальнодержавного і місцевих бюджетів. У наведених взаємовідносинах сільсько­господарські підприємства користуються рівними правами з усіма іншими суб'єктами ринкових економічних відносин — клієнтами банку. Для них є обов'язковими усі ті правові нор­ми, які видає Національний банк України, і ті правові форми (договори, угоди), які застосовуються банками.

Головне місце в системі банків держави належить Націо­нальному банку України. Відповідно до ст. 8 Закону "Про банки і банківську діяльність", прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Національний банк є центральним банком України. Він проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одини­ці відносно валют інших країн. Цим же Законом (ст. 25) ви­значено статус та функції комерційного банку. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахун­кове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян шляхом виконання операцій і наданням послуг.

З метою уніфікації розрахунків у народному господарстві,

оптимізації використання фінансових ресурсів суб'єктів під­приємницької діяльності та спрощення контролю за фінансо­вою діяльністю сільськогосподарських товаровиробників роз­рахунки в народному господарстві ведуться через банківські установи, в яких зберігаються кошти виробників сільськогос­подарської продукції.

Зазначена правомочність сільськогосподарського підпри­ємства передбачена "Інструкцією про безготівкові розрахунки в господарському обороті України", яка затверджена Прав­лінням Національного банку України від 2 серпня 1996 р. Згідно з п. 4 цього акта кошти підприємств підлягають обов'язковому зберіганню в банках, за винятком залишків го­тівки в їхніх касах у межах встановленого банком ліміту та норм витрат з виручки, які передбачені діючим порядком ве­дення касових операцій у господарствах України. Банк на до­говірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговуван­ня своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо перераху­вання коштів з рахунків. Відповідні правила закріплені в законах, що визначають правоздатність сільськогосподар­ських підприємств: ст. 24 Закону "Про підприємства в Украї­ні", ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство", ст. 25 Закону "Про селянське (фермерське) господарство".

2. Самостійна фінансова діяльність виробничо-господар­ських підрозділів сільськогосподарського підприємства забез­печується шляхом відкриття для них самостійного поточного рахунку або рахунків у банку.

Правове регулювання розрахункових відносин сільсько­господарських підприємств з банком провадиться відповідно з Інструкцією № 3 "Про відкриття банками рахунків у націо­нальній та іноземній валюті" (в редакції Постанови Націо­нального банку України від 4 лютого 1998 р.) та Інструкцією "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України", затвердженою Правлінням Національного банку України від 2 серпня 1996 р.

Інструкція № 3 регулює відносини, які виникають при від­критті клієнтами банків поточних, депозитних (вкладних), кредитних рахунків у національній та іноземній валюті, а та­кож бюджетних рахунків у національній валюті України. Вона містить в собі характеристику рахунків, які можуть відкрити клієнти, в тому числі і сільськогосподарські підприємства.

Поточний рахунок в банку відкривається для зберігання кош­тів і проведення безготівкових розрахунків. Ці кошти є влас­ністю колективно-кооперативного сільськогосподарського підприємства. Державні сільськогосподарські підприємства (радгоспи) розпоряджаються коштами, що знаходяться на цьому рахунку як суб'єкти права повного господарського ві­дання. Ці кошти використовуються на поточні господарські витрати підприємства, оплату праці як членів колективно-кооперативних і акціонерних утворень, так і найманих пра­цівників, на соціально-побутові потреби та ін. Самостійні по­точні рахунки можуть відкривати підсобні виробництва, цехи, які виробляють товарну продукцію (ковбаси, плодоконсерви, макаронні вироби та іншу продукцію), якщо вони наділені правами юридичної особи незалежно від підприємства, у складі якого вони перебувають.

Сільськогосподарські підприємства правомочні покласти належні їм кошти і цінні папери на депозитний рахунок у банку. Для зберігання коштів на депозитному рахунку сільсь­когосподарське підприємство і банк укладають депозитний договір. Кошти на депозитний рахунок перераховуються з по­точного рахунку сільськогосподарського підприємства і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний ра­хунок. За перебування коштів на депозитному рахунку влас­никові нараховуються відсотки. З депозитного рахунку забо­роняється проведення розрахунків та видача коштів готівкою.

Бюджетні рахунки відкриваються на підставі платіжного доручення фінансового органу, органу Державного казначей­ства України, відповідного розпорядника бюджетних коштів з наданням в установу банку картки із зразками підписів та від­битком печатки. У разі, якщо в цій установі банку відкрито поточний рахунок клієнта, надання картки не обов'язкове.

Розрахункові правовідносини сільськогосподарських під­приємств є самостійним видом грошових відносин, які вини­кають у процесі діяльності цих підприємств і здійснюються через банківські установи. Для реалізації своїх взаємин з бан­ком (відкриття рахунку в банку) сільськогосподарське під­приємство повинне подати до банку такі документи:

а) заяву на відкриття поточного рахунку. Вона підписуєть­ся керівником і головним бухгалтером самостійного під­приємства;

б) копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі державної виконавчої влади, в іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

в) копію статуту (положення), належним чином зареєстро­вану, засвідчену нотаріально чи реєструючим органом. Уста­нова банку, в якій відкриваються поточні рахунки, ставить відмітку про відкриття такого рахунку на тому примірнику статуту (положення), на якому стоїть оригінал відмітки про взяття підприємства на облік в податковому органі, після чо­го цей примірник повертається власникові рахунку;

г) копію документа, що підтверджує в повному обсязі і у визначений кредитною угодою строк (термін) для розрахунку .за своїми борговими зобов'язаннями. При цьому позичаль­ник повинен бути платоспроможним, тобто бути здатним своєчасно здійснювати розрахунки за всіма видами своїх зо­бов'язань господарської діяльності;

д) картку із зразками підпису осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприєм­ства надано право розпорядження рахунком та підпису розра­хункових документів. У картку включається також зразок від­битка печатки, присвоєної підприємству;

е) копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України, засвідчену нотаріально або органом, що ви­дав відповідний документ.

Фінансові правомочності сільськогосподарських підпри­ємств та їхніх відокремлених підрозділів, які мають права юридичної особи, визначаються інструкцією № 7 "Про безго­тівкові розрахунки в господарському обороті України", за­твердженою постановою Правління Національного банку Ук­раїни від 2 серпня 1996 р. № 204. Згідно з п. 5 цього акта банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуго­вування своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо пе­рерахування коштів з рахунків. У разі виникнення спорів між платником і одержувачем коштів, взаємних претензій відно­сини між ними розглядаються в претензійно-позовному по­рядку без участі банку.

3. Французькому філософу Декарту належить вислів: ви­значайте поняття речей і ви позбавите світ від половини його помилок. Цей вислів має безпосереднє відношення до права застосування тлумачення змісту правової норми, вкладення в нього того значення, яке мав на увазі законодавець, при­ймаючи відповідну правову норму як правило обов'язкової поведінки до того змісту, який вкладається у терміни, наведе­ні в законах. Зазначене стосується усіх галузей права, в тому числі фінансово-кредитного законодавства. Належне застосування норм права щодо внутрішньогосподарських і зовнішньофінансових правовідносин залежить від правового розу­міння відповідних термінів. Виходячи з цієї правозастосувальної вимоги в ряді законів викладено зміст таких термінів, що, зокрема, передбачено в Положенні Національного банку України "Про кредитування". Згідно з цим актом під креди­том слід розуміти позичковий капітал банку в грошовій фор­мі, що надається позичальнику в тимчасове користування на, умовах забезпеченості, повернення, строковості, оплатності та цільового використання. Суб'єкт кредитних відносин, який надає кредити іншому суб'єкту господарської діяльності у тимчасове користування вважається кредитором. Суб'єкт кредитних відносин, який отримав у тимчасове користування грошові кошти на умовах повернення, оплатності, строковос­ті вважається позичальником. Ним може бути сільськогоспо­дарське підприємство, акціонерне товариство, селянське (фермерське) господарство як суб'єкти банківсько-кредитних правовідносин.

У процесі цих відносин провадяться кредитні операції, тобто реалізовується договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, від­повідним відображенням у балансах кредитора і позичальни­ка. Необхідною умовою виникнення між ними взаємин є кредитоспроможність позичальника, під якою розуміють його здатність повернути отримані кредити і виконати інші умови кредитного договору.

Кожний позичальник може скористатися різними видами: кредитів. За строками користування кредити поділяються на: а) короткострокові — до року; б) середньострокові — до 3 ро­ків; в) довгострокові — понад 3 роки. Строк кредиту, а також відсотки за його використання (якщо інше не передбачено умовами кредитного договору) розраховуються з моменту; отримання (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) до повного погашення кредиту за його використання.

Короткострокові кредити, як правило, можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що вини­кають у зв'язку із витратами виробництва та обігу, не забез­печених надходженням коштів у відповідному періоді. Середньострокові кредити можуть надаватися на оплату нового об­рання, на поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити надаються для формування основних фондів.

Цим Положенням визначено основні об'єкти кредитування Ними можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво та ін. За сучасних скрутних економічних умов першорядним об'єктом короткострокового кредитування є одержання коштів для придбання пального, отрутохімікатів, ремонту сільськогосподарської техніки. Довгострокові кредити головним чином потрібні на придбання комбайнів збирання зернових, цукрових буряків, картоплі, для вирощування молодняка племінної худоби, на оновлення фруктових садів і винограду, а також на ремонт тваринницьких приміщень, покриття інших виробничо-господарських витрат.

4. В останні роки фінансово-економічна діяльність сільськогосподарських товаровиробників характеризується вико­ристанням лізингових правовідносин. Вони становлять собою певну форму фінансування капіталовкладень з метою придбання сільськогосподарської техніки (комбайнів, тракторів (та ін.), обладнання та устаткування, товарів довгострокового використання та наступного надання цих товарів в оренду (на прокат) безпосередньо виробнику сільськогосподарської про­дукції. Термін "лізинг" означає відносини між виробником зазначеної продукції, власником коштів і підприємством-споживачем як виробником сільськогосподарської продукції, тобто лізинг — це передача майна в оренду на відповідний строк. Лізингові правовідносини пов'язані із широким про­никненням банків на ринок лізингових послуг. Оскільки лі­зинг є капіталообсяговим видом підприємницької діяльності, банки є основними держателями грошових ресурсів, то найбільшу частину серед несільськогосподарських товаровиробників-учасників цих відносин становлять банки.

Досвід зарубіжних країн свідчить, що лізинг найбільшого застосування набув у галузях із швидко змінюваною техноло­гією. У лізингових правовідносинах розрізняються різнострокові операції: короткострокова оренда (рейтинг) — на строк від одного дня до одного року; середньострокова оренда (хайринг) — на строк від одного року до трьох років; довго­строкова оренда (лізинг) — від 3 до 20 років і більше.

Основоположною властивістю застосування лізингу у за­рубіжній практиці є його фінансова сутність. Лізингодавець надає користувачеві майна (орендарю) відповідну фінансову послугу, тобто він придбає майно у власність за повну вар­тість і за рахунок періодичних внесків відшкодовує цю вар­тість. За цих умов лізинг розглядається як одна із форм кре­дитування, що використовується для придбання машин і об­ладнання у тимчасове користування.

Правова норма щодо лізингу вперше у законодавстві України наведена в Законі "Про банки і банківську діяль­ність", прийнятому Верховною Радою України 20 березня 1991 р. У п. 9 ст. З цього Закону зазначено, що серед здійсню­ваних банком операцій є право банку придбавати за власні кошті засоби виробництва для передачі їх в оренду (лізинг).

Виходячи із зростаючої значущості лізингових фінансово-економічних операцій для народного господарства, Верховна Рада України 16 грудня 1997 р. прийняла Закон "Про лізинг". Цей Закон визначає поняття лізингу, а також загальні правові та економічні засади його здійснення. Згідно зі ст. 1 цього За­кону лізинг становить собою різновид підприємницької ді­яльності, спрямованої на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у ви ключне користування на визначений строк лізингоодержува-чу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна за умови сплати лізингоодер­жувачем періодичних лізингових платежів.

Названим законом визначено коло суб'єктів лізингових правовідносин. Ними є: лізингодавць — це суб'єкт підприєм­ницької діяльності, в тому числі банківська або небанківська фінансова установа, яка передає в користування об'єкти лі­зингу за договором лізингу; лізингоодержувач — це суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування

об'єкти лізингу за договором лізингу; продавець лізингового майна — це суб'єкт підприємницької діяльності, який виго­товляє майно (машини, устаткування тощо) та/або продає

власне майно, яке є об'єктом лізингу. Суб'єктом лізингових правовідносин може бути кожне окремо взяте сільськогосподарське підприємство як товаровиробник-підприємець. Зміст лізингових правовідносин з участю сільськогосподарських підприємств приділена увага в розділі XXVII цього Підручника.

За умов ринкових економічних відносин кожний сільсько­господарський товаровиробник бере участь у зовнішніх фі­нансових правовідносинах, без чого є неможливою його внутрішньогосподарська фінансова діяльність. Такою є діяль­ність, пов'язана з процедурою інвестування сільськогоспо­дарського виробництва, порядком одержання, витрачання і розрахунками за інвестиції та кредити. За своєю економіко-правовою природою зовнішніми є відносини з приводу спла­ти кожним сільськогосподарським підприємцем-товаровиробником податків і зборів (обов'язкових платежів) до загаль­нодержавного і місцевого бюджетів. Зовнішніми є також фінансові правомочності щодо страхування майна сільсько­господарських підприємств і селянських (фермерських) гос­подарств. Зокрема, згідно зі ст. 23 Закону "Про сільськогос­подарську кооперацію" кооператив може застрахувати своє майно і майнові права. Страхування здійснюється добровіль­но за рішенням загальних зборів кооперативу. Подібну фі­нансову правомочність має сільськогосподарське підприєм­ство. Зокрема, п. З ст. 17 Закону "Про сільськогосподарське підприємство" передбачає його право самостійно вибирати страхову організацію для страхування свого майна. Названи­ми законами визначено фінансово-кредитну правомочність сільськогосподарського товаровиробника (п. 2 ст. 17). Це Його право визначено також статутом кожного сільськогоспо­дарського підприємства і акціонерного товариства.