§ 3. Правове становище сільськогосподарського підприємства

Головним інститутом сільськогосподарського права є ін­ститут сільськогосподарського підприємства, правове стано­вище якого визначається законодавчими приписами, судово-арбітражною практикою та виконавчою діяльністю держав­них органів. Інститут сільськогосподарського підприємства включає правовий режим власності, повноваження сільсько­господарського підприємця щодо сільськогосподарського ви­робництва, найманої праці, правила передачі підприємства з одних рук в інші.

Центральне місце у системі відносин щодо регулювання сільськогосподарського підприємства займають відносини власності та користування рухомим і нерухомим майном і, перш за все, землею. В основі аграрних відносин і нині ле­жить право приватної власності, яке бере свій початок від римського права з його повноваженнями володіння, користу­вання і розпоряджання. Ці положення зберегли своє значен­ня аж до Цивільного кодексу Наполеона 1804 р. Де у ст. 544 було записано, що власник має право розпоряджатися і ко­ристуватися речами найбільш абсолютним чином.

Однак подальший розвиток відносин власності і перш за все земельної власності вніс і суттєві зміни. Вони пов'язані з визнанням землі особливим об'єктом власності, у викорис­танні якого належним чином зацікавлене суспільство. Такий розвиток відносин призвів до ряду обмежень. Перш за все за­конодавець встановив, що власність не повинна використо­вуватися всупереч закону. Це стосувалося обмежень в публіч­них інтересах, через встановлення сервітутів (право проходу, проїзду, прогону худоби, право від платної реквізиції земель­ної ділянки для задоволення публічних інтересів), потім прослідували обмеження, пов'язані з неналежним використан­ням земель.

У більшості країн було прийнято закони, які дозволяли вилучати або примусово передавати у користування іншим особам за плату невикористовувані або неналежним чином використовувані сільськогосподарські землі. Потім були об­меження, пов'язані з вимогою належним чином обробляти землю, використовувати її за призначенням. Невиконання цих вимог могло призвести до вилучення земель у нерадивих господарів, які погано обробляли землю, як це передбачено і зараз в Англії, Франції, ФРН та інших країнах. Поступово бу­ло запроваджено обмеження у праві розпоряджання землею, яке законодавчо виражалося в неподілі, невідчуженні, прави­лах щодо введення обмежень у земельному обороті, з надан­ням значних прав державі, аж до її фактичного контролю за цими процесами.

Аграрне законодавство континентальних країн Європи почало регулювати способи придбання, спрямування корис­тування, розміри земель, виходячи з "соціальної функції" зе­мельної власності. Істотні зміни відбулися у поглядах юристів на повноваження земельного власника. З римської тріади повноважень: володіння, користування, і розпорядження істотне значення почало визнаватися лише за правом користування і правом розпоря­дження, оскільки право володіння, обмежене законодав­ством, може і повинно здійснюватися у формі користування. Володіння ж як підстава і титул, на думку багатьох аграрників за кордоном, є або пережитком права феодального землево­лодіння і його підправлених форм в англосаксонських кра­їнах, або відмираючим видом землеволодіння у континен­тальних країнах — емфітевзиса, своєрідною довгостроковою або постійною формою оренди землі з правом переважного викупу її у власність емфітефтом довічного або заповіданого власником.

Із розвитком процесів агропромислової інтеграції перегля­дається сама поява сільськогосподарського підприємства. Та­кий перегляд призводить до визнання основним суб'єктом правового регулювання не тільки сільськогосподарського під­приємства, а й агропромислового підприємства з поширен­ням на нього всіх пільг, призначених для сільського гос­подарства, промисловість вносить у сільськогосподарське виробництво свою потужну індустріальну базу, великі капіта­ловкладення, досягнення науково-технічного прогресу, своє­часну організацію управління виробничими процесами, що справляє великий вплив на весь процес сільськогосподар­ського виробництва. У зв'язку з цим з'являється нова система виробничо-економічних і правових відносин.

Зарубіжні юристи-аграрники зазначають, що законодавець нині модернізує юридичні форми підприємства, пристосовує їх до вимог виробництва і ринку і надає прерогативи власника щодо власника землі, оскільки останній не є господарем одержуваного доходу.

Збільшення вартості і значення у сільськогосподарському підприємстві таких елементів, як машини, капітал змінює відношення до підприємства як до землеволодіння за перева­гою. У новому аграрному законодавстві правовий режим власності спрямований більшою мірою на захист інтересів власника машин і капіталу. Поєднання в агропромисловому підприємстві промислових, торгових і сільськогосподарських функцій призводить до того, що у цих підприємствах посту­пово втрачається значення специфіки сільськогосподарсько­го виробництва і його діяльність наближається до діяльності підприємства будь-якого виду і профілю.

Визнання в аграрному праві і законодавстві підприємства сільськогосподарським призводить до поширення на нього пільг, установлених державою, оскільки вважається, що сільськогосподарське підприємство діє у несприятливих ви­робничих (грунто-кліматичних) і економічних умовах. Ви­знання специфіки сільськогосподарського підприємства при­зводить в аграрному праві до визнання необхідності спеціаль­ного регламентування діяльності сільськогосподарського під­приємства і встановлення особливих заходів захисту прав сільськогосподарської власності. Із розвитком товарного ха­рактеру сільськогосподарського виробництва предметом за­конодавчого регулювання в аграрному законодавстві стає і сільськогосподарське виробництво, його окремі сторони і функції. Серед них особлива увага приділяється правому ре­гулюванню використанню земель, регулювання кредитних, орендних і трудових відносин.

Характерною рисою сучасного законодавства, яке регулює діяльність сільськогосподарського підприємства, є суворе ре­гулювання діяльності сільськогосподарського підприємця. Воно поширюється на відносини в галузі організації і діяль­ності самого сільськогосподарського підприємства. У сучас­них умовах вона детально регламентується особливо у питан­нях, що відносяться до кількості продукції, яка виробляється, стандартів і умов виробництва. Аграрне законодавство у цій галузі спрямоване на стимулювання процесів спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва в межах окремих районів, зон, країни і навіть цілої групи країн.

Особливістю сучасного сільськогосподарського підприєм­ства є здійснення ним поряд з основними сільськогосподар­ськими функціями комерційних та інших функцій, які рані­ше виходили за межі сільськогосподарської діяльності. До сфери діяльності сільськогосподарського підприємства тепер входить не тільки діяльність в галузі власного землеробства і тваринництва, а й транспортування, зберігання і переробка сільськогосподарської продукції, кредитні операції тощо. Сфера діяльності сучасного сільськогосподарського підпри­ємства включає широке коло питань планування сільськогос­подарського виробництва, фінансування, організації управ­ління підприємством тощо.