§ 4. Державно-економічне сприяння розвитку сільського господарства

1. Державно-правове регулювання охоплює собою засоби державно-економічного сприяння розвитку сільського госпо­дарства шляхом матеріальної підтримки, фінансово-кредит­них засобів, налагодженню організаційно-правових форм реалізації сільськогосподарської продукції на засадах ринко­вих економічних відносин. Зазначене сприяння безпосеред­ньо стосується усіх колективних і державних сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських) госпо­дарств. Його метою є зміцнення їхнього економічного та прибуткового господарювання. Завдання і цілеспрямованість державно-економічних методів полягає у сприянні і допомозі держави вийти із того кризового становища, в якому опини­лися нині сільськогосподарські товаровиробники.

2. За сучасних умов стану економіки одержання кредитів (позичок) набуває значення необхідної умови господарюван­ня колективних і державних сільськогосподарських підпри­ємств і селянських (фермерських) господарств. Кредиторами виступають Національний банк України, комерційний агро-банк "Україна" та інші комерційні банки. Кожний з них за надану підприємству суму кредиту одержує від нього гарантію її повернення та забезпечення максимального доходу (маржі) від цієї операції. Залежно від цілей використання кредитів во­ни поділяються на довгострокові і короткострокові. Перші головним чином використовуються на капіталовкладення (придбання комбайнів, тракторів, іншої сільськогосподар­ської техніки, племінної худоби, будівництво господарських споруд і приміщень і т. ін.). Короткостроковий кредит вико­ристовується головним чином як обігові кошти господарства. За сучасних скрутних економічних умов кошти позичаються на сільськогосподарські поточні потреби: придбання пально-мастильних матеріалів для проведення весняних польових ро­біт, збирання врожаю, придбання мінеральних добрив, запас­них частин для ремонту машин та покриття інших необхідних витрат.

Сільськогосподарське виробництво без фінансової під­тримки держави існувати не може, і держава покликана сприяти тому, щоб сільськогосподарські товаровиробники одержували кредитні ресурси на прийнятних для них умовах. Державі доцільно економічне сприяння підприємствам орга­нізовувати таким чином, щоб платежі повертались своєчасно, невиправдано не збільшувались неплатежі, оскільки це при­зведе до некерованості економікою сільського господарства. Назрілою є необхідність удосконалення фінансово-кредитно­го механізму шляхом встановлення відсоткових ставок за кре­дити, які надаються сільськогосподарським підприємствам на виробничі потреби, необхідно враховувати терміни кругообігу обігових коштів, знайти джерела для покриття різниці між ставками, встановленими Національним банком України і пільговими ставками одержання кредитів.

Економічним методом сприяння збереженню відповідного рівня сільськогосподарського виробництва є дотації і ком­пенсації. Дотації за своїм призначенням і змістом становлять собою виплати (доплати), що їх держава надає товаровироб­никові з метою заохотити і допомогти йому результативно вести своє господарство, підтримувати можливий для нього рівень одержання молока, м'яса, зернової продукції і т. ін. Компенсації — засіб повернення (відшкодування) коштів державою власникові пально-мастильних матеріалів, які на­давалися колективним і державним сільськогосподарським підприємствам для проведення весняних або осінніх польо­вих робіт та збирання врожаю, а також в інших випадках. В умовах економічної скрути держава фактично не усувалася від регулювання цін на сільськогосподарську продукцію. Од­наче, дотації і компенсації, виплати вводились безсистемно, без належного управління самим цим процесом, під тиском нагальних вимог щодо потреб виробництва і реалізації вироб­леної продукції.

3. У визначенні економічного стану сільського господар­ства в цілому і стану економіки кожного окремого колектив­ного або державного сільськогосподарського підприємства важливе значення належить закупівлі виробленої ними сільськогосподарської продукції державою для задоволення своїх невідкладних потреб (продукти харчування для зброй­них сил, потреб Міністерства охорони здоров'я; Міністерства внутрішніх справ та ін.). Ці закупівлі здійснюються на підста­ві державного замовлення. Для сільськогосподарських това­ровиробників державні замовлення є гарантованим засобом реалізації виробленої продукції. Держава гарантує відповідну оплату за цю продукцію.

Завдяки державним замовленням і системі укладеним з сільськогосподарськими виробниками договорів реалізується лише частина виробленої продукції. Зазначена сільськогоспо­дарська продукція (продукти харчування) і сільськогосподар­ська сировина для переробної промисловості є предметом вільної купівлі-продажу, тобто предметом ринкових еконо­мічних відносин. За цих умов виникла ціла система спеціаль­них утворень — бірж та їм подібних організацій, у створенні яких держава бере участь. Таким чином, державно-правове регулювання стосується не лише виробництва сільськогоспо­дарської продукції, а й її реалізації. Ця діяльність також є об'єктом державно-правового регулювання сільського госпо­дарства. Проводячи закупівлю сільськогосподарської продук­ції шляхом державних замовлень і спеціальних договорів між заготівельними організаціями і виробниками, держава бере безпосередню участь у реалізації цієї продукції і здійснює державно-економічне сприяння цій галузі народного госпо­дарства. Виробництво продуктів харчування і сільськогоспо­дарської сировини для переробної промисловості є товарним виробництвом. Характеризуючи економічні методи держав­ного управління сільським господарством, необхідно зазна­чити, що компонентом цього управління є проблема ціни на сільськогосподарську продукцію. За умов товарного виробництва ціна становить собою грошовий вираз вартості товар­ного продукту.

Визначення вартості за сучасних економічних умов госпо­дарювання є справою складною і практично неможливою, а положення п. 2 ст. 27 Закону "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство" щодо того, що зазначені в цій нормі складові економічного методу забезпечують обмін між сіль­ським господарством і промисловістю є спірним.

4. Усі колективні і державні сільськогосподарські підпри­ємства, кожне селянське (фермерське) господарство і кожний громадянин як працівник сільського господарства зобов'яза­ний сплачувати державі податки і податкові платежі. Цей обов'язок закріплено в ст. 67 Конституції України. Одержані в порядку оподаткування суми призначені для поповнення державного бюджету. Види, порядок і розміри податків та збори визначені відповідними законами. Аграрні товарови­робники, їхні працівники — члени колективних сільськогос­подарських підприємств і трудівники державних підприємств, селянські (фермерські) господарства та інші громадяни в обов'язковому порядку сплачують податок на прибуток під­приємств і організацій — 23,1%, податок на додану вартість — 21,6%, акцизний збір — 1,9%, податок з громадян — 7,7%.

Податки — найбільш істотний і вирішальний засіб регулю­вання економічних відносин і інтересів держави, важливе джерело коштів для розв'язання соціальних проблем народу. Зазначені особливості і призначення податків наділяють їх рисами фіскального характеру.

Багаторічний досвід використання податків і зборів під­твердив, що податки і збори суспільство (держава) спроможні використовувати як фінансовий засіб для обмеження або ж стимулювання окремих видів суспільного виробництва, за до­помогою такого важеля як податки і збори регулювати відпо­відні виробничі відносини. За умов сільського господарства такий податково-фінансовий важіль застосовується шляхом зменшення розміру оподаткування при виробництві еколо­гічно чистої сільськогосподарської продукції, тобто тих про­дуктів харчування, що вирощуються на лише органічних добривах. Цей же засіб, як свідчить досвід, застосовується при одержанні продукції високопородного тваринництва, при впровадженні посівів сортових високоцінних культур. Лише наведених випадків підставно твердити про стимулюючу і регулюючу роль для товаровиробника сільськогоспо­дарської продукції встановлених державою податків і зборів. Лише у цьому разі податки і збори підставне розглядати еко­номічним методом державного управління сільським госпо­дарством.