Міжнародно-правові акти та договори в системі джерел земельного права України

Відповідно до За­кону України "Про міжнародні договори України" від 29 чер­вня 2004 р. міжна­родний договір Ук­раїни - це договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься він в одному чи декількох пов'язаних між собою докумен­тах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'яз­ковість яких надана ВР України, є частиною національного законо­давства України. Згода України на обов'язковість для неї міжнарод­ного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, за-

твердження, прийняття договору, приєднання до договору. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установле­ному порядку, установлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті земельного законодавства України, то застосову­ються правила міжнародного договору.

Міжнародно-правові акти та міжнародно-правові договори віді­грають значну роль у регулюванні земельних відносин в Україні. Зок­рема, від імені України Президентом України або за його дорученням можуть укладатися міжнародні договори, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і кон­тинентального шельфу України; земельних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина; використання території та природних ресур­сів України тощо.

Визначальна роль серед таких актів належить Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ООН, 1966), відповідно до ч. 2 ст. 1 якого всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджа­тися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь- яких зобов'язань, зумовлених міжнародним економічним співробітниц­твом, заснованим на принципі взаємної вигоди, та міжнародним пра­во м; жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений засобів іс­нування, що йому належать. У силу зазначених положень після прого­лошення незалежності український народ здійснив своє природне право на землю в межах кордонів, що історично склались у 1991 р.

Важливе значення щодо регулювання земельних відносин мають договори України із сусідніми державами, які визначають межі дер­жавних кордонів України з метою гарантування права власності українського народу на землю. Із дня проголошення незалежності України ВР України прийняла закони про ратифікацію договорів про режим державного кордону з Республікою Білорусь, Угорською Респу­блікою, Республікою Молдова, Словацькою Республікою, Чеською Рес­публікою. Вирішуються також питання щодо режиму державного ко­рдону з Російською Федерацією, Румунією.

Норми міжнародних договорів також визначають правовий статус суб'єктів земельних правовідносин, конкретизують їхні суб'єктивні права та земельні обов'язки щодо раціонального використання та охорони земель в Україні. Зокрема, згідно з Конвенцією про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхус, 25 червня 1998 р.), ратифікованою Законом України від 6 липня 1999 р., Украї­на повинна гарантувати громадськості (одній або більше фізичній чи юридичній особі) право вільного доступу до екологічної інформації, зокрема про стан складових навколишнього середовища, таких як повітря й атмосфера, вода, ґрунт, земля, ландшафт і природні об'єк­ти, та взаємодію між цими складовими.

Окремі міжнародно-правові договори та міжнародно-правові акти істотно впливають на правовий режим окремих категорій земель в Україні. Так, відповідно до Європейської ландшафтної конвенції (Флоренція, 20 жовтня 2000 р.), яка була ратифікована Законом України від 7 вересня 2005 р., Україна взяла на себе зобов'язання ви­знавати ландшафти в законах як суттєвий компонент оточення лю­дей, як вираження різноманітності їхньої спільної культурної й при­родної спадщини, та як основу їхньої ідентичності; установлювати та впроваджувати ландшафтну політику, спрямовану на охорону, регу­лювання і планування ландшафту; установлювати порядок участі широкого загалу, місцевих і регіональних органів влади та інших сто­рін, заінтересованих у визначенні й упровадженні ландшафтної полі­тики; включати ландшафт до власної регіональної й міської планової політики та до її культурної, екологічної, сільськогосподарської, соціа­льної та економічної політики, а також до будь-якої іншої політики, що може безпосередньо або опосередковано впливати на ландшафт.

Кіотським протоколом до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату (Кіото, 11 грудня 1997 р.), ратифікованим Законом України від 4 лютого 2004 р., на нашу державу покладено зобов'язання забезпе­чувати охорону та поліпшення якості поглиначів і накопичувачів па­рникових газів; сприяння поширенню раціональних методів ведення лісового господарства, лісонасадження та лісооновлення на стабільній основі; заохочення форм сталого та раціонального ведення сільського господарства в контексті урахування особливостей зміни клімату.

Відповідно до Конвенції про охорону біологічного різноманіття (Ріо- де-Жанейро, 5 червня 1992 р.), ратифікованої Законом України від 29 листопада 1994 р., з метою збереження і сталого використання біологічного різноманіття Україна зобов'язана встановлювати систему охоронних територій або територій, в яких необхідно приймати спе­ціальні заходи для збереження біологічного різноманіття; розробляти керівні принципи відбору, установлення і раціонального використан­ня охоронних територій або територій, на яких необхідно приймати спеціальні заходи для збереження біологічного різноманіття тощо.

Згідно з Конвенцією про водно-болотні угіддя, що мають міжнаро­дне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар, 2 лютого 1971 р.), ратифікованої Законом України від 29 жовтня 1996 р., Україна повинна визначати придатні водно-болотні угіддя на своїй території для внесення їх до Списку водно-болотних угідь міжнародного значення. Межі кожного водно-болотного угіддя точно описуються та наносяться на карту, вони мо­жуть включати прибережні річкові та морські зони, суміжні із водно-болотними угіддями, і острови або морські акваторії із глибиною бі­льше шести метрів під час відпливу, що розташовані в межах водно-болотних угідь, особливо там, де вони важливі як середовища існу­вання водоплавних птахів.

Конвенцією про охорону архітектурної спадщини Європи (Гранада, З жовтня 1985 р.), ратифікованою Законом України від 20 вересня 2006 р., Україна зобов'язана сприяти збереженню та використанню архітектурної спадщини в процесі планування забудови міських і сільських територій. Європейська конвенція про охорону археологіч­ної спадщини (переглянута) (Валлетта, 16 січня 1992 р.), ратифікова­на Законом України від 10 грудня 2003 р., зобов'язує Україну докла­дати зусиль для узгодження і поєднання потреб археології з планами облаштування територій шляхом забезпечення участі археологів у плануванні, спрямованому на забезпечення збалансованих стратегій охорони, збереження та введення в культурний обіг ділянок терито­рій, що мають археологічну цінність.