Суб'єкти земельних правовідносин
У структурі земельних правовідносин визначальними елементами є суб'єкти, які, будучи наділені правосуб'єктністю відповідно до свого правового становища, шляхом вчинення активних чи пасивних діянь здійснюють суб'єктивні юридичні права і виконують суб'єктивні юридичні обов'язки щодо землі, земельних ділянок, реалізують функції й повноваження у сфері використання та охорони землі. Без суб'єктів не може бути земельних правовідносин.
Правове становище суб'єктів земельних правовідносин визначається законом. У Конституції України (ст. 13, 14, 142) визначено коло суб'єктів, які можуть здійснювати суб'єктивні права та обов'язки щодо землі. Окремі положення Основного закону держави щодо суб'єктного складу земельних правовідносин конкретизовані в ЗК України, а також у ЦК України.
За Конституцією України суб'єктами земельних правовідносин є: а) український народ; б) громадяни; в) юридичні особи; г) держава; ґ) Президент України; д) органи державної влади; е) органи місцевого самоврядування; є) територіальні громади.
За ЗК України (ст. 2) суб'єктами земельних правовідносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Крім того, в інших статтях ЗК України суб'єктами земельних правовідносин можуть бути іноземні фізичні та юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації.
За ЦК України, суб'єктами земельних правовідносин є український народ, органи державної влади та місцевого самоврядування, громадяни, юридичні особи, держава, АР Крим.
Неузгодженість норм ЗК України з Конституцією та ЦК України щодо суб'єктного складу земельних правовідносин потребує вдосконалення змісту ЗК України.
Для кожного із названих суб'єктів законом визначається їхня пра- восуб'єктність, тобто здатність (можливість) бути учасниками земельних правовідносин, яка поєднується з особливостями їхнього загального, особливого і спеціального правового статусу.
Особливим і самостійним суб'єктом земельних правовідносин є український народ як суб'єкт права власності на землю. Після проголошення незалежності український народ здійснив своє природне право на землю в межах кордонів, що історично склались у 1991 р. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (ООН, 1966) всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, зумовлених міжнародним економічним співробітництвом, заснованим на принципі взаємної вигоди, та міжнародним правом; жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений засобів існування, що йому належать. Природне право народу на свою землю було об'єктивовано в юридичне право власності шляхом прийняття Декларації про державний суверенітет, а згодом і Конституції України. Якщо народ у таких правових формах може здійснювати владу, то він не може бути позбавлений державою можливості безпосередньо здійснювати право власності на землю та інші природні ресурси, оскільки власність народу являє собою економічну основу його політичного суверенітету. Конституція України передбачає здійснення народом України права власності на землю і зокрема розпорядження землею шляхом реалізації норм Основного закону у формі актів народовладдя через референдум та інші форми безпосередньої демократії. Зокрема, у ст. 73 Конституції України зазначається, що виключно Всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Отже, ніхто, крім народу України, не може приймати рішення про зменшення або збільшення землі як об'єкта права власності українського народе
У суб'єктному складі земельних правовідносин головне місце посідають громадяни, які згідно зі ст. 13 і 14 Конституції України можуть користуватися природними об'єктами права власності відповідно до закону, а також набувати і реалізовувати право власності на землю виключно відповідно до закону.
У науковій літературі правове становище громадян, а також юридичних осіб як суб'єктів земельних правовідносин розглядається через призму цивільної право-дієздатності особи і таких категорій, як правоздатність, дієздатність, деліктоздатність. Однак з огляду на особливості землі в структурі земельних правовідносин такий підхід до визначення правового становища громадян серед суб'єктів таких відносин не дозволяє встановити особливості здійснення громадянами земельних суб'єктивних прав і виконання обов'язків. Тому правове становище громадян має визначатися з урахуванням спеціальної земельної правоздатності. У цьому зв'язку варто зауважити, що не стільки біологічна, як соціальна сутність громадян є визначальною для визнання їх учасниками земельних відносин. За своєю природою всі люди як біологічні істоти на землі народжуються рівними, що зумовлює необхідність законодавчого закріплення рівності прав та обов'язків громадян у суспільних відносинах, і це узгоджується з розумінням природного права людини на землю.
Земельна правоздатність, як і цивільна, виникає з моменту народження людини і закінчується з її смертю. Водночас зумовлена природним правом людини на землю і загальним конституційним статусом особи рівність земельної правоздатності не передбачає для всіх без винятку громадян однакового обсягу правоздатності, оскільки в законодавстві можуть бути вміщені норми щодо обмеження тих чи інших фізичних осіб набувати у власність земельні ділянки чи здійснювати інші суб'єктивні права на землю. Тому земельна правоздатність громадян порівняно із цивільною правоздатністю не є рівною для всіх громадян. Так, наприклад, земельна правоздатність мати у власності земельну ділянку сільськогосподарського призначення не завжди виникає з моменту народження, а залежить від того, чи є народжена фізична особа громадянином України. Підстави набуття громадянства України є одночасно підставами виникнення земельної правоздатності громадян, яка припиняється зі смертю особи, а також у зв'язку з утратою громадянства України.
Земельну правоздатність громадян України не можна ототожнювати з реалізацією суб'єктивних прав на землю, оскільки ці поняття співвідносяться між собою як можливість і дійсність.
Правоздатна особа може реалізувати суб'єктивне право власності на землю, якщо вона своїми діями спроможна набувати земельні права і створювати для себе земельні обов'язки, тобто мати земельну дієздатність. У чинному земельному законодавстві України не визначається поняття "земельна дієздатність", не вказується на момент настання такої дієздатності у громадян України. Приймаючи закони, законодавець виходить із того, що така дієздатність виникає з моменту повноліття, тобто при досягненні особою 18 років, однак правової норми, в якій би містився подібний запис, у ЗК України немає.
У теорії земельного права земельна дієздатність розглядається як спроможність особи своїми діями набувати земельні права і створювати для себе земельні обов'язки, або ж як здатність своїми діями набувати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки щодо конкретної земельної ділянки. Оскільки право приватної власності на землю має земельно-майновий характер, то земельна дієздатність громадян України має визначатися також на основі норм чинного цивільного законодавства щодо правового статусу особи.
Земельна дієздатність громадян України залежить не лише від віку, а й від стану здоров'я. Вона не може передаватись або відчужуватись іншим особам порівняно із суб'єктивним правом, а також не залежить від місця проживання особи.
За Конституцією України суб'єктами земельних правовідносин в Україні можуть бути іноземні громадяни та особи без громадянства, які можуть здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки відповідно до закону.
У суб'єктному складі земельних правовідносин самостійне місце посідають юридичні особи, які за ст. 14 Конституції України можуть набувати і реалізовувати право власності на землю виключно відповідно до закону. За чинним законодавством України юридичні особи можуть бути суб'єктами права приватної власності на землю, а також здійснювати суб'єктивні права на землю на інших юридичних титулах - право оренди, право постійного користування тощо. Юридичні особи визнаються суб'єктами земельних правовідносин за наявності у них загальної цивільної та спеціальної земельної право-дієздатності. Юридичні особи є суб'єктами земельних правовідносин незалежно від фізичних осіб, які її заснували та інших засновників, оскільки за законом можуть від свого імені мати та здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки щодо землі.
За ЦК України під правоздатністю юридичної особи розуміється здатність такої особи мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Визнання юридичної особи суб'єктом земельних правовідносин здійснюється на основі поєднання її загального, спеціального та індивідуального правових статусів. Загальний правовий статус закріплений в Конституції України та інших законах, передбачає рівність прав і обов'язків осіб, рівність їх перед законом, є основою для набуття суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідальності. Тому згідно зі ст. 14 Конституції України всі юридичні особи можуть бути суб'єктами права власності, якщо в законі не будуть визначені особливості щодо спеціального правого статусу. Так, наприклад, Земельним кодексом України передбачено, що суб'єктами права власності на землі сільськогосподарського призначення для веденій товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути лише юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення такого виробництва. Законодавче закріплення спеціального правового статусу для одних юридичних осіб не повинно обмежувати земельну правосуб'єктність, права і свободи інших юридичних осіб.
Іноземні юридичні особи можуть також бути суб'єктами земельних правовідносин у разі здійснення суб'єктивних прав і виконання обов'язків щодо землі на території України відповідно до закону.
Суб'єктами земельних правовідносин є також органи державної влади та місцевого самоврядування, які за Конституцію України мають здійснювати від імені українського народу права власника на землю в межах, визначених Основним законом держави. Здійснення правомочностей власника землі від імені українського народу передбачає реалізацію органами держави і місцевого самоврядування норм Основного закону та інших законодавчих і нормативно-правових актів з метою забезпечення права українського народу на виключне володіння землею як територією і основним національним багатством, раціонального використання і охорони землі, збереження і підвищення родючості ґрунтів, розпорядження землею в межах існуючих кордонів, регулювання земельних відносин.
Як суб'єкти земельних правовідносин, органи державної влади та місцевого самоврядування мають складний правовий статус. З одного боку, у Конституції України ці органи визнаються суб'єктами здійснення прав власника на землю від імені українського народу, що зумовлює особливий характер правовідносин власності на землю. З іншого - виходячи зі змісту норм ст. 14 і 142 Основного закону, указані органи мають виступати також як суб'єкти здійснення суб'єктивного права державної й комунальної власності, однак при цьому земельні правовідносини матимуть дещо інший характер, ніж при здійсненні прав власника на землю від імені українського народу. Водночас органи державної влади та місцевого самоврядування забезпечують реалізацію функцій і повноважень у сфері державного регулювання земельних відносин і державного управління у сфері раціонального використання та охорони землі як основи національного багатства. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Виходячи із цього, а також ураховуючи юридичну сутність здійснення права власності на землю, усі органи трьох гілок державної влади зобов'язані в межах своєї компетенції відповідно до законів України діяти від імені та в інтересах народу кожного разу, коли виникає потреба забезпечити на національному, регіональному і місцевому рівнях реалізацію норм Конституції України щодо володіння, користування і розпорядження землею як об'єктом права власності українського народу.
Особливе місце в суб'єктному складі земельних правовідносин посідає Президент України, який є Главою Держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент України має діяти лише в межах тих функцій, які визначені в Конституції України і не може передавати свої повноваження іншим особам або органам, що є важливою гарантією конституційного ладу в країні. Зокрема, до таких функцій належать представницька, нормотворча, установча, призначення референдуму за народною ініціативою, прийняття та припинення громадянства України, підписання і оприлюднення законів, прийнятих ВР України, використання права вето тощо.
Реалізуючі закріплені в Конституції України основні функції й повноваження в чітко визначених правових формах - укази і розпорядження, Президент України може безпосередньо чи опосередковано впливати на процеси реформування земельних відносин, реалізацію права власності на землю, державне і самоврядне регулювання відносин власності й користування землею, вживати заходів до забезпечення охорони землі як найціннішого національного багатства українського народу.
За Конституцією України самостійним суб'єктом земельних правовідносин є держава Україна. У земельно-правовій літературі питання співвідношення правового становища українського народу і держави як самостійних суб'єктів земельних правовідносин не залишається дискусійним, що зумовлено збереженням в суспільній свідомості стереотипів щодо виключності держави як власника землі, поєднанням в особі держави загальнонародних і державних інтересів, невизнанням народу України самостійним суб'єктом права власності на землю тощо.
У теорії держави і права загальновизнано, що держава - це особливий суб'єкт, який не має ні правоздатності, ні дієздатності, ні спеціальної компетенції, не є звичайним видом юридичної особи, являє собою суверенну особу, що представляє суспільство всередині країни і за кордоном, у взаєминах з іншими державами і покликана виражати публічні, загальні інтереси. У такому правовому статусі держава має виконувати конституційний обов'язок перед народом щодо особливої охорони землі як основного національного багатства шляхом реалізацій притаманних лише їй функцій. У громадянському суспільстві держава є зобов'язаною перед народом, а не навпаки. Саме через зобов'язальний характер держави перед українським народом можна зрозуміти юридичну природу правосуб'єктності держави відносно землі як основного національного багатства та об'єкта права власності українського народу.
Водночас, не маючи у власності землю, держава зобов'язана діяти в інтересах народу як орган публічної влади, використовуючи для цього владні повноваження у визначених законом межах і забезпечуючи реалізацію основних функцій у сфері регулювання земельних відносин, державного управління в галузі раціонального використання та охорони землі (планування територій, справляння плати за землю, ведення державного земельного кадастру, проведення землеустрою, установлення виключного права власності народу на землі того чи іншого призначення, викуп земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності, закріплення пріоритету сільськогосподарських земель, установлення екологічних, санітарних, будівельних та інших нормативів, обмеження ринкового обігу прав на земельні ділянки, установлення відповідальності за порушення земельного та іншого законодавства тощо). Виконання зазначених функцій і повноважень з боку держави перед народом здійснюється через органи державної влади та місцевого самоврядування, які не набувають статусу суб'єктів права власності на землю.
У теорії українського права держава визнається суб'єктом земельних приватноправових відносин, що знайшло своє закріплення в чинному ЗК України, який визначає підстави набуття державою права власності на землю, а також ЦК України, який визначає організаційно-правові форми участі держави у відносинах приватноправового характеру.
Серед суб'єктів земельних правовідносин Конституція України, ЗК України, ЦК України вирізняють територіальні громади, які, з одного боку, мають здійснювати право комунальної власності на землю, з іншого - забезпечувати регулювання земельних відносин на своїй території шляхом реалізації органами місцевого самоврядування своїх функцій і повноважень. У ст. 142 Конституції України передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
- § 9. Право на земельну частку (пай):
- Функції земельного права України
- Принципи земельного права України
- Методи в земельному праві України
- Система і структура земельного права України
- Співвідношення та взаємодія земельного права з іншими галузями правової системи України
- Основні етапи, стан і тенденції розвитку земельного права України
- Поняття та особливості джерел земельного права України
- Види джерел земельного права України
- Нормативно-правові акти як джерела земельного права України
- Міжнародно-правові акти та договори в системі джерел земельного права України
- Нормативні акти Конституційного Суду України в системі джерел земельного права України
- Узагальнення судової практики в системі джерел земельного права
- Адаптація земельного законодавства України до права Європейського Союзу
- Поняття та види прав на землю в Україні
- Здійснення прав на землю в Україні
- Підстави, умови, способи набуття і реалізації прав на землю в Україні
- Розділ 5 право власності на землю в україн
- Форми права власності на землю
- Право власності українського народу на землю: поняття, зміст, набуття, реалізація, припинення
- Право власності громадян на землю: поняття, зміст, набуття, реалізація, припинення
- Право власності юридичних осіб на землю: поняття, зміст, набуття, реалізація, припиненн
- Право власності держави на землю: поняття, зміст, набуття, реалізація, припинення
- Право територіальних громад на землю: поняття, зміст, набуття, реалізація, припинення
- Припинення права власності на землю
- Право на загальне користування землею: поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення
- Право на оренду землі: поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення
- Право на постійне користування землею: поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення
- Земельні сервітути: поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення
- Право на користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис): поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення
- Право на користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій): поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення
- Право на іпотеку землі: поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення
- Право на земельну частку (пай): поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення
- Поняття і види юридичних обов'язків власників землі та землекористувачів
- Юридичні обов'язки власників землі та землекористувачів за законом
- Юридичні обов'язки власників землі та землекористувачів за договором й іншими правочинами
- Юридичні обов'язки власників землі та землекористувачів за рішеннями суду
- Конституційні гарантії здійснення суб’єктивних прав на землю
- Законодавчі гарантії здійснення суб'єктивних прав на землю
- Юридичний захист земельних прав: поняття, форми, способи, порядок здійснення
- Об'єкти земельних правовідносин
- Суб'єкти земельних правовідносин
- Зміст земельних правовідносин
- Земельні реформаційні правовідносини в Україні
- Державне регулювання земельних відносин органом законодавчої влади України
- Державне регулювання земельних відносин органами виконавчої влади України
- Юрисдикція органів судової влади України у сфері державного регулювання земельних відносин
- Юрисдикція органів місцевого самоврядування у сфері державного регулювання земельних відносин в Україні
- Землеустрій: поняття, правові форми, види, порядок здійснення та юридичне значення
- Моніторинг земель: права моніторинг земельного регулювання поняття, правові форми, види,
- Державний земельний кадастр: поняття, зміст, порядок ведення, юридичне значеня
- Державна реєстрація прав на землю: поняття, зміст, порядок ведення, юридичне значення
- Стадія - установлення відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав на земельну ділянку та їхні обмеження.
- Стадія - державна реєстрація речових прав або відмова в такій реєстрації прав і внесення даних до Державного реєстру прав.
- Справляння плати за землю: поняття та юридичне значення види і форми плати за землю, порядок справляння
- Примусове відчуження земельних ділянок3 мотивів суспільної НеОохідності
- Нормування і стандартизація у сфері регулювання земельних відносин
- Правова охорона землі як основного національного багатства
- Межування земель: поняття, порядок здійснення та юридичне значення
- Вирішення земельних спорів землевласників і землекористувачів.
- Контроль за додержанням законодавства у сфері використання та охорони земель
- Поняття, підсТаВи Та види юридичної відповідальності
- Особливості адміністративної відповідальності за порушення земельного законодавства
- Особливості цивільно-правової та майнової відповідальності за порушення земельного законодавства
- Земельно-правова відповідальність:поняття, підстави, порядок притягнення
- ОсОблИвості кримінальної відповідальності пОрушеНня земельного законодавства