Форми права власності на землю

Починаючи з 1990 р. й дотепер практика законотворень і правозастосування у сфе­рі регулювання відно­син власності вихо­дить із того, що право власності на землю, також на майно може здійснюватися лише в трьох економічних фор­мах власності, що мають бути обов'язково закріплені в законах, у ме­жах яких дозволяється реалізація суб'єктивних земельних і майнових прав. Так, наприклад, у перших законах незалежної України "Про еко­номічну самостійність" і "Про власність" було передбачено державну, колективну та індивідуальну власність; у законі України "Про форми власності на землю", а також у ЗК України 1992 р. закріплювалися державна, колективна та приватна форми власності; у ЗК України 2001 р. та в ЦК України 2003 р. закріплені приватна, державна і ко­мунальна форми власності на землю та майно.

При цьому заміна в законах одних форм власності на інші проводи­лася без будь-якого науково-теоретичного і практичного обґрунтування необхідності відмови від однієї форми і запровадження іншої, зокрема індивідуальної, приватної, колективної, комунальної. Проголошений в законах України "Про власність", "Про форми власності на землю" принцип рівноправності державної, колективної й приватної форм власності на землю насправді залишився політико-правовим гаслом, яке використовують там і тоді, де і коли де було вигідним для захисту політичних інтересів. У реальній же дійсності юридичної рівності на­званих форм власності на було, оскільки пріоритетне значення мала державна власність. Немає такої рівності між державною, приватною, комунальною формами власності після прийняття нового ЗК України.

У сучасній земельно-правовій науці, а також у доктрині цивільного права України дослідження юридичної природи здійснення права власності на землю поки що обмежується теоретичним і практично-прикладним аналізом тих форм власності на землю, які закріплені в законодавстві. При цьому в науковій юридичній літературі вченими висловлюються різні погляди, думки, пропозиції щодо необхідності законодавчого закріплення форм власності на землю і на майно з огляду на власність як явище суто економічне. Більшість авторів під­тримують ідею правового оформлення економічних відносин власно­сті на землю шляхом законодавчого визначення множинності форм права власності на землю, а саме: приватної, колективної, державної, комунальної, або ж установлення в законодавстві лише приватної й публічної форми власності на землю.

Такі пропозиції ґрунтуються не на основі аналізу сучасного стану взаємодії й суперечливості приватних, громадських, державних і су­спільних інтересів у процесі здійснення права власності на землю, а базуються на усвідомленні того, що для правового регулювання від­носин власності на землю первинною має бути законодавчо закріп­лена економічна форма власності, відповідно до якої законодавець визначає зміст права власності на землю. Однак для здійснення права власності на землю важливим є не закріплена в законі еконо­мічна форма власності в її статичному виразі, а форма реалізації норм права тими суб'єктами, які визначені в Конституції України, з метою задоволення потреб і законних інтересів у використанні землі на титулі права власності.

Виходячи із змісту норм ст. 13 і 14 Конституції України, доцільним буде сьогодні говорити не про закріплену раз і назавжди форму права власності на землю, а про можливість здійснення суб'єктивного права власності на землю через усі прийнятні форми реалізації норм права з метою задоволення приватних, сз'спільних, громадських, державних, колективних, спільних інтересів громадян, юридичних осіб, держави, територіальних громад, забезпечення оптимальної взаємодії цих інте­ресів. У законі найвищої юридичної сили закріплюються не форми власності на землю, а шляхи і способи здійснення права власності на землю зазначеними суб'єктами, що з науково-теоретичного і практи­чного погляду не одне й теж.

З урахуванням наведених аргументів доцільно на законодавчому рівні розробити такі правила поведінки, які б визначали суб'єктам основні засади вільного волевиявлення у виборі шляхів і способів здійснення, набуття і реалізації права власності на землю без обме­жень закріпленими формами. Тому немає практичної потреби в зако­нодавчому закріпленні поділу власності на різноманітні форми, оскі­льки це буде суперечити Конституції України, у якій економічні від­носини власності, у тому числі й на землю розглядаються з позицій забезпечення прав людини, а не форм власності. В Основному законі держави йдеться про форми реалізації правових норм щодо власності на землю українського народу. При цьому форми реалізації норм пра­ва щодо володіння, користування і розпорядження землею визнача­ються залежно від виду і характеру норм права, правового станови­ща суб'єкта, а також правового режиму землі (земельної ділянки) та інших чинників об'єктивного і суб'єктивного характеру.