Юридичний захист земельних прав: поняття, форми, способи, порядок здійснення

Юридичний за­хист прав на землю - це визначена в за­конодавстві проце­дура реалізації юри­дичної можливості суб'єкта права на землю щодо засування засобів, способів та форм правоохоронного характеру для відновлення його порушеного чи оспорюваного права.

У земельному праві засоби захисту розуміються як дії уповноваже­ної особи, за допомогою яких остання може вимагати здійснення за­хисту своїх земельних прав від посягань інших суб'єктів (напр., по­дання позову, скарги, заяви). Водночас способи захисту - це дії дер­жавних органів у межах їх компетенції, безпосередньо спрямовані на захист земельних прав громадян (напр., визнання права на землю су­дом, розгляд земельних спорів радою, опротестування прокуратурою акта органу державної влади, що порушує земельні права тощо). Спо­соби і засоби захисту земельних прав застосовуються в певних право­вих формах. Форми захисту - це варіанти звернення громадян за за­хистом свого порушеного права, обумовлені особливостями правового становища органів державної влади та реалізації ними функцій і по­вноважень у сфері забезпечення захисту суб'єктивних прав на землю.

Земельне законодавство передбачає змішаний, тобто адміністрати­вно-судовий порядок захисту земельних прав.

Адміністративний порядок захисту прав на землю ґрунтується на конституційному положенні про можливість звернення до органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування із заявою (клопотанням) про усунення шкідливих дій (бездіяльності), що порушують земельні та інші суб'єктивні права. Деякі категорії земе­льних спорів можуть бути вирішені органами місцевого самовряду­вання та органами виконавчої влади у випадках та в порядку, визна­чених ст. 158-161 ЗК України.

Основною формою захисту прав на землю, відповідно до Консти­туції України, є судовий захист, право на звернення до якого гаран­тується кожному в частині оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадо­вих і службових осіб. П. 2 постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни № 7 від 16 квітня 2004 р. "Про практику застосування судами зе­мельного законодавства при розгляді цивільних справ" зазначає, що за загальним правилом, розмежування судами загальної юрисдикції підвідомчості земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається незалежно від суб'єктного складу їхніх учасників. Загальним судам підвідомчі спори в разі, якщо хоча б од­нією з осіб, які беруть участь у справі, є громадянин, а господарським - за участю підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб, а також громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус підприємницької діяльності.

Відповідно до ЗК України юридичні способи захисту прав на землю мають визначатися законом. Захист прав на землю застосовується тоді, коли відповідне суб'єктивне право на землю (право власності чи право користування) уже порушено або є небезпека його порушення в майбутньому, тобто захист спрямовується на усунення негативних для власників, землевласників чи землекористувачів наслідків, про­типравних дій чи бездіяльності. Порушення права власності на землю та права користування землею можуть виражатися в різноманітних діях (обмеження такого права, перешкоджання у здійсненні права на землю, заподіяння збитків землевласникам та землекористувачам то­що) з боку інших осіб або організацій.

За ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекорис­тувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на зе­млю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Ефективним засобом захисту прав на землю є витребування земе­льної ділянки з чужого незаконного володіння (напр., у разі самовіль­ного зайняття земельної ділянки).

Основні способи юридичного захисту земельних прав визначені у ст. З ЦК України та у ч. З ст. 152 ЗК України, а саме: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до пору­шення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішення органів виконавчої влади або орга­нів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Визнання прав на землю виникає тоді, коли в інших осіб виника­ють сумніви про наявність в особи певного суб'єктивного земельного права, суб'єктивне право оспорюється, заперечується чи створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності на земельну ділянку чи права користування нею у зв'язку з наявністю таких сум­нівів чи відсутністю або втратою належних правовстановлюючих до­кументів на таку земельну ділянку тощо.

За чинним ЗК України, ЦК України власник земельної ділянки, який незаконно позбавлений володіння нею, має право витребувати її з чужого незаконного володіння, тобто таким способом забезпечуєть­ся відновлення правового становища землевласника, яке існувало до порушення права (ст. З ЦК України). Згідно зі ст. 36 Закону України "Про оренду землі" в разі виявлення орендарем недоліків земельної ділянки, що не були передбачені договором оренди і перешкоджають використанню земельної ділянки за договором, він має право вимага­ти: зменшення орендної плати або відшкодування витрат на усунен­ня недоліків земельної ділянки; відрахування з орендної плати певної суми своїх витрат на усунення таких недоліків з попереднім повідом­ленням про це орендодавця; дострокового розірвання договору.

Одним із способів захисту порушених прав власника чи користу­вача земельної ділянки є виконання обов'язків у натурі (ст. 6, 622 ЦК України).

Суб'єктивні права на земельні ділянки можуть набуватися шляхом укладання таких правочинів: купівлі-продажу, дарування, успадку­вання, застави, міни, оренди (суборенди) тощо.

Згідно з ч. 2 ст. 131 ЗК України укладання таких угод здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог ЗК України. Водночас не можуть забезпечити правомірного переходу землі від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Згідно зі ст. 203-207, 215-236 ЦК України недійсними є ті угоди, які не відповідають вимо­гам закону, тобто щодо яких: недодержано встановлену законом фо­рму (відповідно до вимог ст. 132 ЗК України, ст. 14 Закону України "Про оренду землі" це має бути письмова форма); немає нотаріального посвідчення, якщо цього вимагає одна із сторін (ст. 14 Закону Украї­ни "Про оренду землі"); якщо відсутня його державна реєстрація (ст. 18, 20 Закону України "Про оренду землі"); не зазначені всі істотні умови договору оренди землі; угода укладена з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства (напр., продаж земельних ділянок державної або комунальної власності іноземним державам, іноземним юридичним особам особливо цінних земель); угода, укладена юридич­ною особою, що суперечить її цілям діяльності (напр., не можуть пе­редаватися гірничодобувному підприємству землі природних запові­дників відповідно до вимог ст. 16 Закону України "Про природно- заповідний фонд України"); угоди, укладені неповнолітнім, громадя­нином, визнаним недієздатним, обмеженим у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, не­здатним розуміти значення своїх дій; угоди, укладені внаслідок поми­лки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника од­нієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин; має місце мнима і удавана угода, а також угода, укладена під умовою.

За ЗК України (ст. 21 (п. "б") порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недій­сними угод щодо земельних ділянок.

Визнання угод недійсними тягне настання негативних юридичних наслідків для суб'єктів земельних правовідносин: повернути все одер­жане за угодою, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошовій формі, якщо інші наслідки не­дійсності угод не передбачені законом (ст. 203, 215, 228 ЦК України).

У земельному законодавстві передбачено відшкодування збитків, заподіяних як правомірними, так і неправомірними діями. Збитки, заподіяні правомірними діями відшкодовуються у тих випадках, коли це прямо передбачено в законі. Так, зокрема, до таких випадків від­несено відшкодування збитків, заподіяних вилученням (викупом) зе­мельних ділянок для суспільних потреб, тимчасовим зайняттям земе­льних ділянок, обмеженням прав власників землі та землекористува­чів, якщо воно здійснюється відповідно до ст. 111 ЗК України за рі­шенням уповноважених органів.

Шкода, заподіяна фізичній або юридичній особі незаконними рі­шеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів влади АР Крим або органів місцевого самоврядування, службових і посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодову­ється державою, АР Крим або органом місцевого самоврядування не­залежно від вини цих органів, посадових і службових осіб (ст. 1173- 1175 ЦК України). Якщо шкода завдається не у сфері владно- адміністративних відносин, а в господарській або технічній діяльнос­ті органів державної влади, органів влади АР Крим або органів місце­вого самоврядування, вона відшкодовується на загальних підставах (ст. 1166, 1172 ЦК України).

Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків є най­поширенішим способом захисту земельних прав і охоронюваних за­коном інтересів, який застосовується як у договірних, так і в позадо­говірних відносинах.

Законом можуть бути передбачені й інші способи захисту здійс­нення суб'єктивних прав на землю.

РОЗДІЛ 9 ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ В УКРАЇНІ

Поняття, особливості та види земельних правовідносин в Україні

Предмет земель­ного права України становлять правові відносини (правовід­носини), тобто вре­гульовані нормами права суспільні від­носини, що виника­ють між суб'єктами у сфері здійснення прав на землю, використання та охорони землі як об'єкта права власності українського народу та основного національного багатства.

У системно-структурному виразі земельні правовідносини мають та­кі ж ознаки, які і інші види суспільних відносин, що регулюються нор­мами права і забезпечуються державною підтримкою та захистом.

Передусім вони є різновидом соціальних зв'язків між членами су­спільства як суб'єктами права з приводу землі. Це означає, що нор­мами земельного права регулюється поведінка між учасниками сус­пільства з приводу землі чи окремих земельних ділянок і прав на них, а не відносини між людиною і землею в процесі її використання для задоволення тих чи інших потреб та інтересів особи, колективу, держави, народу.

Земельні правовідносини є результатом усвідомленої поведінки членів суспільства, спрямованої на реалізацію об'єктивованих у нор­мах Конституції України та інших законах правових принципів, по­ложень, імперативів щодо здійснення суб'єктивних прав на землю, виконання обов'язків.

Земельні правовідносини є вольовими відносинами, оскільки по-перше, вони можуть виникати за умови, що держава в особі органів законодавчої влади від імені українського народу виражає і закріп­лює в нормах земельного законодавства волю народу щодо викорис­тання та охорони землі в межах території України, її континентально­го шельфу та виключної (морської) економічної зони; по друге, втілю­ють у собі прояв свободи учасників правовідносин щодо використан­ня землі для задоволення тих чи інших потреб та інтересів. Свобода волевиявлення є характерною ознакою для переважної більшості сус­пільних відносин, що виникають з приводу землі й регулюються нор­мами права. За певних обставин земельні правовідносини можуть виникати і поза волею їхніх учасників, як, наприклад, у разі приму­сового викупу земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності, вилучення земельної ділянки для суспільних потреб, конфіскації земе­льної ділянки за рішенням суду, знищення земельної ділянки внаслі­док природних чи техногенних катастроф тощо.

Не всі суспільні відносини з приводу землі становлять предмет зе­мельного права, а лише ті, які регулюються нормами права. Тому зе­мельні правовідносини виникають, змінюються і припиняються в ра­зі настання юридичних фактів, передбачених нормами права. Лише в правовідносинах реалізуються земельно-правові норми, досягається результат здійснення суб'єктивних прав, забезпечується раціональне використання й охорона землі, утверджується законність і правопо­рядок у сфері використання та охорони землі.

Земельні правовідносини є своєрідною формою виразу взаємозв'язку між конкретними правомочними і зобов'язаними суб'єктами, ос­новним змістом якого є здійснення суб'єктивних юридичних прав і виконання юридичних обов'язків, реалізації повноважень органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, за­стосування юридичної відповідальності за порушення правових норм у сфері використання та охорони землі як об'єкта права власності українського народу й основного національного багатства.

Земельні правовідносини, так само як і інші правовідносини, за­безпечуються заходами державного впливу з метою утвердження за­конності й правопорядку у сфері здійснення суб'єктивних земельних прав і виконання обов'язків, державного регулювання земельних від­носин, використання та охорони землі.

Загальна структура земельних правовідносин нічим не відрізняєть­ся від інших видів правовідносин і включає в себе такі основні еле­менти - об'єкти, суб'єкти (суб'єктний склад), зміст, юридичні факти. Водночас земельні правовідносини мають спеціальні ознаки, які до­зволяють розкрити особливості суспільних відносин, що виникають з приводу землі й регулюються нормами права.

За своєю юридичною природою (об'єкти, суб'єкти, зміст) земельні правовідносини є однорідними, оскільки основу їхнього виникнення, розвитку і припинення становить земля як особливий об'єкт правово­го регулювання, що дозволяє легко вирізняти їх серед інших право­відносин у процесі законотворення, правозастосування, державного регулювання, проведення наукових досліджень тощо.

Земельні правовідносини характеризуються особливостями право­вого становища суб'єктів, визначеного в Конституції України і конк­ретизується в окремих законах. До таких суб'єктів належать україн­ський народ, громадяни, юридичні особи, держава, територіальні громади, органи державної влади та місцевого самоврядування, іно­земні фізичні й юридичні особи.

Однією з істотних специфічних ознак земельних правовідносин є те, що вони виникають, змінюються і припиняються не на підставі перед­баченого в нормах права одного юридичного факту, а на підставі су­купності таких фактів, тобто юридичного складу. Це означає, що для набуття права власності на земельну ділянку шляхом безоплатної при­ватизації громадянину України недостатньо буде лише подати письмо­ву заяву до органів державної влади чи місцевого самоврядування й одержати відповідне рішення, а необхідно виконати ще комплекс юридично значимих дій для того, щоб стати повноправним власником землі - відвести земельну ділянку в натурі (на місцевості), виготовити і затвердити технічну документацію, одержати Державний акт на право власності на землю, провести його державну реєстрацію.

Характерною особливістю земельних правовідносин є також і те, що переважною більшістю вони є тристоронніми, оскільки, крім фі­зичних та юридичних осіб, які реалізують суб'єктивні права і вико­нують юридичні обов'язки, у них у тій чи інші формі присутніми є ор­гани державної влади чи місцевого самоврядування, які за Конститу­цією України та іншими законами зобов'язані реалізувати функції й повноваження у сфері регулювання земельних відносин, раціонально­го використання і охорони землі, законності та земельного правопо­рядку з метою забезпечення балансу публічних і приватних інтересів у використанні землі.

З огляду на функціональні особливості землі, структура земельних правовідносин залежить від форм власності на землю, цільового при­значення окремих категорій земель, функціонального використання земельних ділянок, якості ґрунтів, правового становища суб'єктів, які здійснюються суб'єктивні права на землю чи виконують обов'язки щодо землі, функції та компетенції органів державної влади і місце­вого самоврядування тощо. Так, наприклад, суб'єктами приватиза­ційних земельних відносин можуть бути лише громадяни України, яким закон надає право безоплатно набути в приватну власність зе­мельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будин­ку, ведення особистого селянського господарства, фермерського гос­подарства, садівництва тощо. Водночас іноземні громадяни не мо­жуть набути в приватну власність земельні ділянки сільськогосподар­ського призначення і зобов'язані впродовж року з моменту одержан­ня земельної ділянки в спадщину відчужити її громадянам України. За чинним ЗК України особливо цінні землі сільськогосподарського та іншого призначення можуть бути переведені в землі несільськогосподарського призначення за згоди Верховної Ради України.

Отже, земельні правовідносини - це врегульовані нормами земель­ного права, підтримувані й забезпечені державою суспільні відноси­ни, що виникають, змінюються і припиняються у зв'язку із здійснен­ням правомочними суб'єктами на основі свободи волевиявлення су­б'єктивних прав і виконанням обов'язків, реалізацією функцій і пов­новажень органами державної влади та місцевого самоврядування, застосуванням відповідальності у сфері використання та охорони зе­млі як об'єкта права власності українського народу й основного наці­онального багатства.

З огляду на функціональні особливості землі як об'єкта правового регулювання, суспільні земельні відносини є багатоманітними за їхні­ми видами, складними за внутрішньою будовою та змістом, потребу­ють застосування комплексного підходу до їхнього правового регулю­вання. У науці земельного права України, у навчальних підручниках і посібниках із земельного права авторами по-різному проводиться по­діл цих правовідносин.

У системному виразі земельні правовідносини можна класифіку­вати за різними критеріями - універсальними, які використовуються в теорії права, а також спеціальними, які дозволяють показати сис­тему і розкрити особливості земельних правовідносин як предмета земельного права.

Серед універсальних критеріїв можна назвати: функції права; ха­рактер обов'язків; ступінь визначеності суб'єктів; субординацію в правовому врегулюванні тощо. Так, за функціями земельного права земельні правовідносини умовно можна поділити на три групи: а) со­ціально-правові; б) регулятивні; в) охоронні. У межах кожної групи можна деталізувати ці правовідносини за окремими підгрупами. За способом волевиявлення і характером обов'язків суб'єктів земельні правовідносини можна класифікувати на три типи: активного, паси­вного, змішаного. За ступенем визначеності суб'єктів ці правовідно­сини можуть бути абсолютними, як наприклад, право власності укра­їнського народу на землю, та відносними (надання землі в оренду, купівля-продаж земельної ділянки тощо). За субординацією в правовому регулюванні земельні правовідносини можна поділити на матеріально-правові та процесуально-правові. Проведення класифікації земельних правовідносин дає загальне уявлення про їхню систему і структуру.

Водночас застосування спеціальних критеріїв до класифікації зе­мельних правовідносин дозволяє конкретизувати і систематизувати їх у певні типи, види, групи, які повніше розкривають предмет земель­ного права України. Серед таких критеріїв можна обрати такі: а) об'­єкти; б) форми власності; в) суб'єктний склад; г) зміст; ґ) юридичні титули. Цей перелік не є вичерпним і може бути розширений.

За об'єктами земельні правовідносини поділяються на два типи: а) виключно земельні та б) комплексні. Кожний із цих типів включає в себе конкретні види земельних правовідносин.

Виключно земельні правовідносини поділяються на: а) внутрішні відносини щодо землі в межах території України як об'єкта права власності українського народу і основи національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави; б) зовнішні відносини України з іншими державами щодо землі як об'єкта права власності українського народу і основи національного багатства; в) земельні відносини щодо правового режиму земель окремих категорій; г) від­носини щодо землі як території в межах адміністративно-терито­ріальних одиниць; ґ) відносини щодо земельних ділянок; д) відносини щодо набуття і реалізації прав на землю (включаючи й право на земе­льну частку (пай));

До комплексних земельних правовідносин можна віднести такі: а) земельно-майнові; б) земельно-екологічні; в) земельно-природоресурсні; г) земельно-господарські; ґ) земельно-управлінські; д) земе­льно-інвестиційні; е) земельно-аграрні; є) земельно-фінансові; ж) іпо­течні; з) земельно-рентні тощо.

За формами власності на землю земельні правовідносини поділя­ються на такі, що виникають у сфері здійснення: а) права власності українського народу на землю; б) права приватної власності на земе­льні ділянки; в) права державної власності на землю; г) права кому­нальної власності на землю; ґ) права колективної власності на землю; д) права спільної власності на землю.

За суб'єктним складом земельні правовідносини можна поділити на такі види: між українським народом та органами державної влади і місцевого самоврядування у сфері здійснення прав власника на зем­лю; між фізичними особами; між фізичними і юридичними особами; між юридичними особами; між фізичними, юридичними особами й органами державної влади та місцевого самоврядування; між орга­нами державної влади та місцевого самоврядування; між Україною та іншими державами.

За змістом земельні правовідносини можна класифікувати на ти­пи, кожний з яких включає в себе види та групи суспільних відносин як предмета земельно-правового регулювання, які виникають у таких сферах суспільного життя: а) здійснення суб'єктивних прав на землю і виконання юридичних обов'язків; б) у сфері раціонального викорис­тання та охорони землі; в) у сфері державного регулювання земельних відносин; г) у сфері захисту земельних прав; ґ) у сфері забезпечення законності та правопорядку у використанні землі.

За юридичними титулами суб'єктивних прав на земельні ділянки земельні правовідносини можна поділити на такі види: а) права влас­ності; б) права постійного користування землею; в) права оренди зем­лі; г) права довірчого управління землею; ґ) права володіння; д) права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб чи будівництва; е) права іпотеки тощо.