logo
Nosik_Zagalna_chastina

Право на постійне користування землею: поняття, об'єкти, суб'єкти, зміст, набуття, реалізація, припинення

У структурі прав на користування зем­лею право на по­стійне користування земельними ділянка­ми посідає особливе місце, оскільки воно було притаманне радянському земельному праву, мало похідний характер від права ви­ключної державної власності й тому було об'єктивовано в ЗК УРСР 1990 р., а згодом, після проголошення незалежності України, відтво­рено в ЗК України 1992 та 2001 рр. і підтверджено рішенням Кон­ституційного Суду України від 22 вересня 2005 р.

Право на постійне користування землею можна розглядати в об'єк­тивному і суб'єктивному значенні. Здійснення права на постійне ко­ристування землею породжує земельні правовідносини.

За своєю юридичною природою право на постійне користування землею характеризується такими ознаками, які вирізняють його се­ред інших прав на користування землею, а саме: а) об'єктом є земель­ні ділянки державної та комунальної власності; 6} суб'єктами можуть » бути громадяни, юридичні особи; в) зміст становлять права і обов'яз­ки користувачів щодо володіння і користування земельною ділянкою; ґ) законом можуть бути встановлені обмеження щодо набуття такого права відповідними суб'єктами; г) здійснюється без визначення стро­ку; д) обов'язковість сплати земельного податку; е) неможливість віль­ного розпорядження земельними ділянками без рішення органів дер­жавної влади та місцевого самоврядування; е) на земельні ділянки, що перебувають у постійному користуванні не може бути звернуто стягнення за претензіями кредиторів; є) може бути припинено лише з підстав, визначених законом; ж) оформляється Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою тощо.

Об'єктом здійснення права постійного землекористування є земе­льні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності, перелік яких визначається чинним земельним законодавством.

Згідно з ч. 1 ст. 84 ЗК України в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної й приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність належать: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого і житлового призначення; в) землі під об'єк­тами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне і загальнодержавне значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності ВР України, Прези­дента України, КЬЇ України, інших органів державної влади, Націона­льної академії наук України, державних галузевих академій наук тощо.

За чинним ЗК України (п. 2 ст. 83) в комунальній власності перебу­вають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

У законодавстві України суб'єктами права на постійне користу­вання земельними ділянками визнаються фізичні та юридичні особи, які за законом можуть набувати і реалізовувати таке право. Так, на­приклад, за ЗК України 2001 р. такими суб'єктами можуть бути лише: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їхні підприємства (об'єднання), установи та організації.

За рішенням Конституційного Суду України суб'єктами права на постійне користування земельними ділянками визнаються також ті фізичні особи, які набули прав постійних землекористувачів до 1 січ­ня 2002 р. відповідно до ЗК України від 18 грудня 1990 р. в новій ре­дакції від 13 березня 1992 р. і не переоформили його на право влас­ності або оренди земельної ділянки в період з 1 січня 2002 р. по 22 вересня 2005 р. і продовжують використовувати такі ділянки за цільовим призначенням. Коло таких суб'єктів було визначено в ЗК України 1992 р.: 1) громадяни України, яким були надані земельні ді­лянки для ведення селянського (фермерського) господарства, особис­того підсобного господарства; 2) сільськогосподарські підприємства та організації; 3) громадські об'єднання; 4) релігійні організації; 5) промислові, транспортні та інші несільськогосподарські підприємс­тва, установи й організації; 6) військові частини, установи, військово- навчальні заклади, підприємства та організації Збройних сил Украї­ни, інші військові формування та внутрішні війська; 7) спеціалізовані підприємства лісового господарства; 8) житлові, житлово-будівельні, гаражно-будівельні й дачно-будівельні кооперативи; 9) спільні під­приємства, міжнародні об'єднання та організації за участю українсь­ких, іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємства, що повніс­тю належать іноземним інвесторам.

Право постійного користування земельними ділянками може здій­снюватися в межах всіх категорій земель за різним цільовим призна­ченням. Так, наприклад, державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям на такому юридич­ному титулі можуть надаватися земельні ділянки сільськогосподарсь­кого призначення для науково-дослідних, навчальних цілей і ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а державним водого­сподарським організаціям - для догляду за водними об'єктами, при­бережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо. Земельні ділянки лісогосподарського призначення надаються на зазначеному юридичному титулі спеціалізованим державним або комунальним лі­согосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалі­зовані підрозділи для ведення лісового господарства.

Підстави і порядок надання земельних ділянок у постійне користу­вання визначаються законом. Право постійного користування земе­льними ділянками надається на підставі рішень органів державної влади та місцевого самоврядування на основі розроблених і затвер­джених проектів відведення таких ділянок та оформляється Держав­ним актом на право постійного користування земельною ділянкою, який підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Земельні ділянки, що перебувають у постійному користуванні, можуть бути надані іншим суб'єктам на такому праві за умови примусового вилучен­ня такої ділянки в попереднього землекористувача.

Зміст права постійного користування земельним ділянками станов­лять передбачені в законі права та обов'язки суб'єктів щодо володіння і користування такими ділянками. За чинним ЗК України суб'єкти пра­ва на постійне користування земельними ділянками можуть реалізува­ти свої права та обов'язки у сфері ефективного і раціонального вико­ристання та охорони землі, а також у сфері здійснення майнових і немайнових прав, пов'язаних з використанням землі. Зокрема, постійні землекористувачі мають право самостійно господарювати на землі; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі.

До прав постійних землекористувачів у сфері реалізації інших майнових і немайнових прав належать: право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, вироблену сіль­ськогосподарську продукцію; право землекористувачів на відшкоду­вання збитків у випадках, передбачених законом; право споруджува­ти житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди (напр., фер­ми, млини, комори тощо). Наведений перелік прав постійних земле­користувачів не є вичерпним з огляду на особливості правового ре­жиму земельних ділянок у межах тієї чи іншої категорії.

Реалізація права на постійне користування земельними ділянками передбачає також виконання землекористувачами обов'язків, які ви­значаються законом. Наприклад, у чинному ЗК України (ч. 1. ст. 93) всі обов'язки постійних землекористувачів умовно можна поділити на три групи: перша - у галузі ефективного використання земельних ді­лянок, а саме: а) забезпечувати використання їх за цільовим призна­ченням; б) своєчасно сплачувати земельний податок; в) своєчасно по­давати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель; друга - у галузі відтворення і комплексної охорони земель: а) додержуватися вимог за­конодавства про охорону довкілля; б) підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші корисні властивості землі; третя - у галузі виконання ін­ших майнових і немайнових обов'язків; а) не порушувати прав власни­ків суміжних земельних ділянок і землекористувачів; б) зберігати геоде­зичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушуваль­них систем; в) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, по­в'язаних з установленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Припинення права на постійне користування земельними ділянка­ми в земельному праві розглядається як сукупність юридично значи­мих дій, із настанням яких у суб'єктів припиняються повноваження щодо володіння та користування земельними ділянками. Підстави, умови, способи та порядок припинення права постійного користу­вання земельними ділянками визначаються законом.

Передбачені в чинному ЗК України підстави, способи і порядок при­пинення права постійного користування землею можна поділити на групи: а) добровільна відмова особи від права на постійне користування землею; б) примусове припинення права постійного користування земе­льною ділянкою; в) смерть фізичної особи і припинення діяльності дер­жавних чи комунальних підприємств, установ та організацій.

Суб'єкти права на постійне користування земельними ділянками можуть на основі власного волевиявлення добровільно відмовитися від права на постійне користування землею шляхом подачі заяви до власника земельної ділянки, який приймає рішення і повідомляє зем­лекористувача про припинення такого права.

За чинним ЗК України примусове припинення права постійного ко­ристування земельними ділянками може бути здійснено з таких підстав: а) примусове вилучення земельної ділянки для суспільних та інших по­треб за рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування; б) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; в) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологіч­ним вимогам; г) систематична несплата земельного податку.

Законом можуть бути передбачені особливості примусового вилу­чення особливо цінних земель.