Право власності держави на землю: поняття, зміст, набуття, реалізація, припинення

За ст. 14 Консти­туції України само­стійним суб'єктом права власності на зем­лю українського на­роду є держава, яка

реалізує це право через органи державної влади з підстав і в порядку, передбаченому виключно законом. У системі органів державної влади право власності на землі державної власності мають здійснювати органи законодавчої влади - ВР Украї­ни, ВР АР Крим, центральні і місцеві органи виконавчої влади -ЛШ України, Міністерство екології та природних ресурсів, Державний комітет України по земельних ресурсах, РМ АР Крим, місцеві держав­ні адміністрації (обласні, Київська і Севастопольська міські, районні державні адміністрації).

Говорячи про державу як самостійного суб'єкта права власності на землю, не варто плутати державу як власника землі з органами дер­жави як суб'єктами земельних правовідносин, які за Конституцією України зобов'язані здійснювати від імені українського народу право власності на землю, а також забезпечувати державні інтереси шляхом набуття у власність землю з підстав і в порядку, передбаченому чин­ними законами України. Однак в Україні немає законодавчих актів, які б чітко розмежовували правове становище народу України та держави як суб'єктів права власності на землю. Аналіз норм ст. 13, 14 Конституції України, а також ЗК України дозволяє констатувати, що не органи державної влади чи місцевого самоврядування є суб'єкта­ми права власності держави на землю, а Українська держава як полі­тична організація суспільства виступає самостійним суб'єктом права власності на землю лише у випадках, передбачених законами Украї­ни. Законодавче закріплення в ст. 13 Конституції України і визнання народу України суб'єктом права власності на землю змінює суть пра­ва власності держави на землю як політичної організації суспільства. Конституція України містить норми, які закріплюють особливий ста­тус держави як суб'єкта права власності на землю і як регулятора земельних відносин з метою забезпечення не лише державних, а й загальнонародних інтересів, реалізації громадянами та юридичними особами суб'єктивних прав на землю, охорони землі як національно­го багатства. Держава як самостійний власник землі вправі володі­ти, користуватися і розпоряджатися землею в порядку, передбаче­ному законами України.

Відповідно до ст. 84 ЗК України в державній власності перебува­ють усі землі, крім земель комунальної та приватної власності. Зокре­ма, об'єктами права виключної державної власності є землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних діля­нок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальноде­ржавне значення; під водними об'єктами загальнодержавного зна­чення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення дія­льності ВР України, Президента України, КМ України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних га­лузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумов­ного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруд­нення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Згідно з п. 4 ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі права виключної державної власності, які не можуть передаватися також і в комунальну власність. До державної власності за межами населених пунктів мають належати землі лісового фонду, за винятком замкне­них земельних ділянок лісового фонду загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств, що на­лежать громадянам чи юридичним особам на праві приватної влас­ності. Склад і правовий режим лісового фонду як об'єктів права дер­жавної власності визначається не лише цим кодексом, а й окремими нормами ЛК України. До об'єктів права державної власності в межах і за межами населених пунктів належать також землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, склад і правовий режим яких визначається ЗК України, також нормами ВК України. До дер­жавної власності належать також земельні ділянки, які використову­ються для забезпечення діяльності ВР України, Президента України, КМ України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук. "Маються на увазі земельні ділянки під будівлями і спорудами права державної власнос­ті, які використовуються для забезпечення діяльності органів місце­вого самоврядування. Оскільки ЗК України закріплює перелік земель, які не можуть передаватись у приватну власність, то це не означає, що вказані землі не можуть бути передані в комунальну власність.

За Конституцією України підстави, умови, способи і порядок на­буття державою права власності на землю визначаються виключно законом. Тому в ст. 84 ЗК України держава через центральні та міс­цеві органи влади набуває у власність земельні ділянки в разі відчу­ження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхіднос­ті та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земе­льної ділянки. Указаний перелік правових підстав набуття державою права власності на землю є вичерпним. Передбачені в цій статті ЗК України підстави набуття в державну власність земельних ділянок можуть бути застосовані лише після того, як у встановленому законом порядку буде проведено розмежування земель права державної та комунальної власності відповідно до Закону "Про розмежування зе­мель державної і комунальної власності" від 17 червня 2004 р.

За ст. 14 Конституції України суб'єктом права власності на землю українського народу є держава Україна. Водночас у ЗК України, у ЦК України суб'єктом права власності на землю (земельну ділянку) ви­знаються іноземні держави. Підстави, умови і порядок набуття інозе­мними державами у власність земельних ділянок регулюється ЗК України, а також іншими законодавчими актами. Відповідно до ст. 85 ЗК України іноземні держави можуть набувати у власність земель­ні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних предста­вництв та інших, прирівняних до них організацій відповідно до між­народних договорів. Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки, якщо таке право тієї чи іншої країни передбачено міжнародними договорами, ратифікованими ВР України. Іноземні держави визнаються суб'єктами права власності на земельні ділянки, що відчужуються їм лише для розміщення будівель і споруд диплома­тичних представництв та інших, прирівняних до них організацій від­повідно до міжнародних договорів. Тому іноземні держави не можуть мати у власності земельні ділянки з метою використання їх для інших потреб (видобуток корисних копалин, розміщення військових баз і формувань, для потреб космосу тощо). Для таких потреб земельні ді­лянки можуть надаватися лише в оренду на умовах, передбачених чинним законодавством України та міждержавними договорами, ра­тифікованими ВР України.

Продаж земельних ділянок іноземним державам і юридичним осо­бам передбачає проведення комплексу організаційно-правових дій, пов'язаних з підготовкою до продажу земельної ділянки, проведення погодження такого продажу з ВР України та КМ України, безпосеред­ньо з продажем земельної ділянки, і легалізацією права власності на придбану земельну ділянку.

Крім іноземних держав, до суб'єктів права власності на землю в Україні ЦК України відносить також міжнародні організації. Водно­час у ЗК України такі суб'єкти права власності на землю не зазначені. Наявна колізія законів створює перешкоди до набуття у власність зе­мельних ділянок міжнародними організаціями. Тому в ЗК України має бути визначений правовий статус таких організацій, а також особливості набуття ними земельних ділянок у власність.