logo
Nosik_Zagalna_chastina

Види джерел земельного права України

Земельно-правові норми, якими регу­люються земельні ­відносини в Україні, знаходять своє зов­нішнє закріплення в різних за формою виразу, юридичною силою та іншими властивостями джерелах земельного права (законах, указах, постановах, наказах, рішеннях тощо), які в теорії земельного права класифікуються за різними критеріями.

У загальній теорії права визнаються три основні види джерел пра­ва, які відповідають трьом формам позитивного права - право зако­нодавця (нормативні юридичні акти), право народу (правові звичаї) та право суду (правові прецеденти).

Нормативні юридичні акти - це офіцій­ні письмові документи, що прийняті чи санкціоновані уповноваже­ними державними органами, містять земельно-правові норми та за­безпечуються державою. Вони займають пріоритетне місце серед джерел земельного права. До нормативних юридичних актів як дже­рел земельного права належать нормативно-правові акти, норматив­но-правові договори та міжнародно-правові акти.

Нормативно-правовий акт як джерело земельного права - це юри­дичний документ, який приймається компетентними органами дер­жавної влади або уповноваженими державою іншими суб'єктами, має формально-визначений, загальнообов'язковий характер, містить нові або змінює чи скасовує чинні земельно-правові норми та забез­печується державою.

Нормативно-правові акти є основними джерелами земельного пра­ва України. Нормативно-правові акти як джерела земельного права необхідно відрізняти від індивідуальних юридичних актів, в яких міс­тяться не земельно-правові норми, а результати індивідуальних дій або разові, індивідуальні приписи з конкретних питань (рішення суду з урегулювання земельного спору, рішення місцевої ради про переда­чу земельної ділянки в оренду, розпорядження голови місцевої дер­жавної адміністрації про продаж земельної ділянки на аукціоні, запо­віт земельної частки (паю), земельно-правові договори). Нормативно-правові акти також необхідно відмежовувати від інтерпретаційних актів (актів тлумачення), в яких дається тільки роз'яснення діючих

земельно-правових норм, але не встановлюються нові, не змінюються чи припиняються діючі норми земельного права.

Нормативно-правовий договір як джерело земельного права - це така зовнішня форма земельно-правових норм, за якої два і більше суб'єкти земельних відносин домовилися про взаємні права та обов'я­зки щодо здійснення прав на землю, її раціонального використання й охорони, уклали між собою правочин в усній або письмовій формі, виконання якого забезпечується державою. Нормативно-правові до­говори як джерела земельного права можуть мати міжнародний (між­народно-правовий договір) або внутрішньо-національний характер (Конституційний Договір між ВР України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і міс­цевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Кон­ституції України" від 8 червня 1995 р.).

Особливим видом нормативних юридичних актів є міжнародно-правові акти - акти міжнародного співтовариства (декларації, хартії, пакти, конвенції, протоколи), правові норми яких, за умови надання згоди на обов'язковість Верховною Радою України, розповсюджуються на територію України з метою врегулювання земельних відносин і за­безпечуються державою. Зокрема, Україна приєдналася до Конвенції про водно-болотні угіддя від 2 лютого 1971 р., Європейської ландшаф­тної конвенції від 20 жовтня 2000 р., Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату від 11 грудня 1997 р. та ін.

Правовий звичай як джерело земельного права - це історично обу­мовлене, неписане правило поведінки (діяльності) людей в межах усієї держави, у певній місцевості або всередині окремої соціальної групи, спрямоване на врегулювання земельних відносин чи їхніх груп, яке ввійшло у звичку в силу багаторазового застосування протягом три­валого часу та санкціоноване державою і забезпечується нею. Тради­ційно в теорії та практиці земельного права радянського періоду і в нинішній час правовий звичай не визнавався джерелом земельного права. Проте побудова правової держави, забезпечення верховенства права, здійснення земельної реформи, гарантування права власності українського народу на землю потребує перегляду усталених у радян­ський час підходів до ролі та значення звичаєвого права в регулю­ванні земельних відносин у незалежній Україні.

Традиційно правовий прецедент розглядається як рішення певного уповноваженого державного органу із конкретної справи, правовий принцип вирішення якої яв­ляє собою норму права і має загальнообов'язковий характер для регу­лювання наступних аналогічних справ у майбутньому. Залежно від органу, який прийняв рішення, прецедент поділяється на судовий та адміністративний. У теорії права та доктрині земельного права Укра­їни правовий прецедент не визнається джерелом земельного права, оскільки рішення судів незалежно від їхнього рівня, інших загально­державних і місцевих державних органів, органів місцевого самовря­дування із конкретних земельних справ не містять загальнообов'язко­вих норм. Зокрема, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, Пленумів вищих спеціалізованих судів не мають обов'язкової сили, тому не можуть визнаватися актами судової правотворчості і джере­лом земельного права України.

Водночас правові прецеденти необхідно відрізняти від рішень Кон­ституційного Суду України, який в межах своїх повноважень вирішує питання конституційності нормативно-правових актів земельного за­конодавства, і рішень судів загальної юрисдикції, якими скасовують­ся нормативно-правові акти на підставі їхньої невідповідності зако­нодавству. Рішення судів із зазначених питань є актами судової "не­гативної" правотворчості у вигляді судових рішень і можуть розгляда­тися як джерела земельного права, оскільки спрямовані на зміну або скасування земельно-правих норм. Такі акти не належать до судових прецедентів, оскільки для створення судового прецеденту необхідна наявність земельного спору або факту земельного правопорушення. Більше того, у випадку наявності земельного спору Конституційний Суд України відмовляє у відкритті конституційного провадження, так як вирішення питань, віднесених до компетенції судів загальної юрисдикції, не належить до його повноважень.

Висновки Конституційного Суду України щодо офіційного тлума­чення Конституції України та земельних законів, рішення Конститу­ційного Суду України щодо конституційності нормативно-правових актів земельного законодавства, а також рішення судів загальної юрисдикції щодо скасування незаконних актів земельного законодав­ства можна розглядати як правові квазіпрецеденти - одне із джерел земельного права України.

Як джерело земельного права можна розглядати також інтерпрета- ційно-правовий прецедент - акт казуального (від. лат. сазиз - випа­док) офіційного роз'яснення (тлумачення) органом державної влади змісту правової норми, що набуває загальнообов'язкового характеру при з'ясуванні цієї норми в усіх наступних випадках її застосування іншими державними органами. Так, відповідно до ст. 46 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 р., для України є обов'язковими судові прецеденти Європейського суду з прав людини щодо захисту земельних прав громадян України. У ст. 17 Закону України "Про ви­конання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 р. передбачено, що суди застосовують при розгляді справ зазначену Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.