logo
Nosik_Zagalna_chastina

Об'єкти земельних правовідносин

Одним з основних елементів у структу­рі земельних право є їхні об'­єкти, з приводу яких суб'єкти здійснюють свої суб'єктивні пра­ва і виконують су­б'єктивні юридичні обов'язки.

У теорії земельного права України загальновизнано, що об'єктами земельних правовідносин є земля та земельні ділянки.

За конституцією України (ст. 13-14) об'єктом земельних правовід­носини є земля. В Основному законі держави не дається визначення поняття землі, а лише вказується, в яких значеннях може використо­вуватися цей термін як юридична категорія: а) як об'єкт права власності українського народу в межах території України; б) як основне національне багатство; в) як об'єкт здійснення суб'єктивного права власності та інших прав і виконання обов'язків громадянами, юриди­чними особами і державою; г) як фінансова і матеріальна основа міс­цевого самоврядування.

Водночас у чинному ЗК України (п. З ст. 2) передбачається, що об'­єктами земельних відносин є землі в межах території України, земе­льні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). За цим законом до земель України належать усі землі в межах її терито­рії, у тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. У ЗК України (ч. 1. ст. 79) дається визначення поняття земельної ділянки як об'єкта правового регулювання. При цьому не визначається юри­дична природа прав на землю та права на земельну частку (пай) як об'єктів земельних правовідносин.

З огляду на природні, економічні, соціально-економічні властивос­ті землі в теорії земельного, екологічного права земля розглядається в багатьох аспектах і в різних значеннях, а саме: земна куля, місце проживання усього людства, поверхневий шар земної кулі, частина земної кори, розташованої над надрами, об'єкт природи, об'єкт прайа власності, об'єкт господарювання, частина навколишнього природно­го середовища, головний засіб виробництва в сільському і лісовому господарстві, просторовий базис, основа ландшафту, об'єкт земель­них правовідносин, об'єкт земельної реформи, об'єкт інтеграційного і диференційованого правового регулювання тощо.

В українській земельно-правовій науці тривають наукові дискусії з питань юридичної природи таких категорій, як "земля", "землі", "земельна ділянка", оскільки в Конституції України, в ЗК України, ЦК України та в інших законодавчих актах ці поняття закріплюють­ся без визначення їхніх істотних ознак, що дає підстави по-різному тлумачити норми цих законів. Так, наприклад, у ЦК України земля і земельні ділянки за своїм правовим режимом необхідно розглядати як синоніми, однак у ЗК України ці поняття не вважаються тотож­ними, у земельно-реєстраційному законодавстві ці поняття розгля­даються як об'єкт нерухомості.

Починаючи з 1980 р. в теорії земельного права використовувалося визначення поняття "земля" як найважливіша частина навколишнього природного середовища, яка характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, рослинністю, надрами, водами, є головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного господарства

Аналіз змісту норм ст. 13 і 14 Конституції України показує, що в юридичному значенні земля як об'єкт суспільних правовідносин не включає в себе надра, водні та інші природні ресурси. За Конституці­єю надра є самостійним об'єктом правового регулювання так само, як і водні та інші природні ресурси. Тому землю як об'єкт правовідносин слід розглядати як поверхневий шар земної кори, який розташований над надрами. При цьому земна поверхня над надрами включає в себе не лише ґрунтовий покрив з усім його біогеоценозом, а й поверхню зе­млі, зайняту водними та іншими природними об'єктами і являє собою основу природного ландшафту, поняття якого дається в законі України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологіч­ної мережі України на 2000-2015 роки" від 21 вересня 2000 р.

Характерною ознакою землі як об'єкта правовідносин власності є її територіальна обмеженість, зумовлена тим, що землю не можна фізи­чно заново створити, розширити, зменшити. Як поверхня земної ко­ри й основа ландшафту земля не може бути перенесена людиною з одного місця на інше, тобто земля є абсолютним нерухомим природ­ним об'єктом порівняно з розташованими на земельних ділянках бу­дівлями, спорудами та іншими об'єктами.

Відповідно до Закону України "Про планування і забудову територій" від 20 квітня 2000 р. територія - це частина земної поверхні у визначе­них межах (кордонах) із властивими їй географічним положенням, при­родними та створеними діяльністю людей умовами і ресурсами, а також з повітряним простором і розташованими під нею надрами.

Український народ, здобувши політичну незалежність, зміг реалізу­вати належне йому природне право власності на землю в межах тери­торії, кордони якої історично склалися на момент проголошення суве­ренітету держави, визнаються державами сусідніх народів і юридично закріплюються в міжнародних договорах з Україною. Територіальна обмеженість землі кордонами дозволяє народу забезпечувати цілісність землі як об'єкта права власності, який без виявлення волі всього наро­ду України не може бути змінений (зменшений, збільшений, поділений, виділений, відчужений іншим державам і народам).

У земельному праві та в законодавстві України земля як об'єкт зе­мельних правовідносин у межах кордонів держави за основним ці­льовим призначенням поділяється на категорії земель, відповідно до яких визначаються особливості правового режиму земельних ділянок з кожної із категорій. Поняття "цільове призначення земель" є не стільки критерієм класифікації землі як основного національного багатс­тва і об'єкта права власності українського народу на певні категорії, як юридичним фактом, з настанням якого закон пов'язує виникнен­ня, зміну і припинення земельних правовідносин, а також визначен­ня правового режиму землі й земельних ділянок зокрема.

У чинному ЗК України визначено дев'ять категорій земель: сільсько­господарського призначення; житлової й громадської забудови; приро­дно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; оздоров­чого призначення; рекреаційного призначення; історико-культурного призначення, лісогосподарського призначення; водного фонду; проми­словості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони тощо. Земельні ді­лянки кожної із категорій земель, не надані у власність або в користу­вання громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати в запасі.

Земля як об'єкт права власності українського народу в межах кор­донів становить територію, яка є цілісною і недоторканною. Ціліс­ність землі як території України в межах кордонів передбачає її внут­рішню узгодженість між усіма складовими екосистеми, що зумовлює необхідність пошуку і розроби відповідних організаційно-правових форм використання землі, а також визначення правового режиму землі як об'єкта права власності українського народу й основного наці­онального багатства, що перебуває під особливою охороною держави.

Поняття "земля" в правовому значенні - це закріплені в законі фізи­чні та юридичні ознаки землі, а також правомочності власника щодо землі. При цьому фізичні ознаки землі є об'єктивними чинниками, що безпосередньо впливають на визначення специфіки правового режиму землі як об'єкта права власності та інших прав на землю. Конкретно це проявляється у визначенні підстав і порядку набуття земельних діля­нок у власність, реалізації прав на землю різними суб'єктами, органі­заційно-правового механізму державного регулювання земельних від­носин і забезпечення управління в галузі використання та охорони зе­млі, визначенні правового режиму землі як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави.

В юридичному значенні земля як об'єкт правовідносин - це розта­шований над надрами, територіально обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий ґрунтовий і зайнятий водоймами шар земної кори, який є основою ландшафту і просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об'єк­тів природно-заповідного фонду з урахуванням економічних, соціа­льних, екологічних та інших інтересів суспільства, належить україн­ському народу на праві власності, є основним національним багатст­вом, що перебуває під особливою охороною держави.

Порівняно з іншими природними об'єктами права власності украї­нського народу, указаними в ст. 13 Основного закону, земля має осо­бливий правовий режим власності з огляду на те, що в ст. 14 Консти­туції України земля визнається основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Земля як основне національне багатство - це розташована над надрами в межах державних кордонів частина земної поверхні з ро­дючим шаром ґрунту, який використовується для виробництва в сільському господарстві абсолютної й додаткової вартості, що має розподілятися між сільським господарством, промисловістю і дер­жавою через приватну і суспільну форми власності за об'єктивним природним законом прогресивного економічного розвитку суспільс­тва, що забезпечує збереження і підвищення родючості ґрунту, від­новлення людської праці й розширеного відтворення капіталу з ме­тою забезпечення потреб та інтересів кожного громадянина і всього українського народу.

У Конституції України поняття "земля" вживається також у зна­ченні об'єкта права власності громадян, юридичних осіб, держави і територіальних громад (ст. 14, 142). З погляду здійснення суб'єктив­них прав на землю і правового регулювання земельних відносин за­кріплений в Основному законі держави термін "земля" має тлумачи­тися як "земельна ділянка".

Правовий режим землі як об'єкта земельних правовідносин визна­чається загальними ознаками, характерними для поняття "земля", так і спеціальними властивостями, притаманними цьому об'єкту права. Зокрема, земельна ділянка є частиною поверхні землі над її надрами. Обмеженість і цілісність земельної ділянки визначається на місцевості шляхом нормування її розмірів для тих чи інших потреб. Земельна ді­лянка є основою для наявного на ній ландшафту. Однією з істотних ознак правового режиму земельної ділянки є її місцезнаходження. Характерною ознакою земельної ділянки є її конкретно визначене функціональне призначення. Обсяг правомочностей суб'єктів права власності та інших прав на земельну ділянку, а також коло їхніх обо­в'язків щодо земельної ділянки визначаються в законі, адміністрати­вному акті, договорі, рішенні суду.

Відповідно до п. 1 ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташу­вання, з • визначеними щодо неї правами. При цьому земна поверхня являє собою ґрунтовий шар, а також водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній розташовані. Крім поверхневого шару, земе­льна ділянка як об'єкт права власності включає в себе також простір над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зве­дення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Серед об'єктів земельних правовідносин у чинному законодавстві України називаються також садиба, поняття якої визначається в ЦК України, а саме - земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

Самостійними об'єктами земельних правовідносин у ЗК України названі також права на землю, у тому числі й право на земельну частку пай.