logo
Nosik_Zagalna_chastina

Право власності українського народу на землю: поняття, зміст, набуття, реалізація, припинення

Право власності на землю українсько­го народу закріплено в нормах ст. 13 Кон­ституції України, а також у нормах ЦК України, ГК України, інших законах. Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосфе­рне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, ви­ключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання в межах, установлених Конституцією України. Кожен громадя­нин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

При цьому ні в Конституції України, ні в ЦК України, ні в ЗК України та інших законодавчих актах України немає визначення поняття "земля як об'єкт права власності Українського народу".

В українській науці земельного права проведено комплексне дослі­дження юридичної природи права власності на землю Українського народу, у якому розкриваються основні доктринальні підходи до ви­значення землі та деяких інших природних ресурсів як об'єктів пра­ва власності українського народу.

У контексті предмета земельного права земля як об'єкт права влас­ності українського народу - це розташований над надрами, територіа­льно обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий ґрунтовий і зайнятий водоймами шар земної кори, який є основою ландшафту і просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об'єктів природно-заповідного фонду з урахуванням економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства, належить народу на праві власності і є основним націона­льним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Застосовуючи буквальний, логічний, етимологічний, порівняльний та інші способи тлумачення норм коментованої статті ЦК України, можна стверджувати, що в юридичному значенні земля як об'єкт права власності українського народу не включає в себе надра, водні об'єкти, ліс та інші природні ресурси. У національному природоресур- сному законодавстві даються визначення понять "надра", "ліс", "во­ди", "рослинний і тваринний світ", сформульовано визначення об'єк­тів природно-заповідного фонду тощо.

Зокрема, за Кодексом України про надра, надра - це частина зем­ної кори, розташованої під поверхнею суші й дном водоймищ, що простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення й освоєння. За Конституцією України надра є самостійним об'єктом права власності українського народу так само, як і водні та інші при­родні ресурси. Враховуючи такий підхід законодавця до розмежу­вання землі та інших природних об'єктів права власності Українсько­го народу, поняття "земля як об'єкт права власності українського на­роду" має розглядатися передусім як поверхневий шар земної кори, який розташований над надрами. При цьому земна поверхня над надрами включає в себе не лише ґрунтовий покрив з усім його біо­геоценозом, а й земну поверхню, зайняту водними об'єктами. В еко­системі Земля для інших природних ресурсів, які теж є об'єктами права власності українського народу, є основою природного ландша­фту. Відповідно до Закону України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000- 2015 роки" від 21 вересня 2000 р. формування екологічної мережі передбачає зміни в структурі земельного фонду країни шляхом віднесення (на підставі обґрунтування екологічної безпеки та економічної доцільності) частини земель господарського використання до катего­рій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів.

Земля та інші природні ресурси в межах території України, приро­дні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) еко­номічної зони є об'єктом права власності українського народу, який є самостійним суб'єктом права власності на землю і може у визначених Основним законом формах і межах безпосередньо здійснювати пра­вомочності володіння, користування і розпорядження землею та ін­шими природними ресурсам, або ж від імені українського народу права власника на природні об'єкти можуть здійснювати уповнова­жені органи державної влади та місцевого самоврядування.

Український народ як суб'єкт права власності на природні об'єкти відповідно до преамбули Конституції України становлять громадяни України всіх національностей. Він є самостійним суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси, який володіє, користу­ється і розпоряджається ними в межах території України, континен­тального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а належне йому право є: а) абсолютним, незмінним, постійним, визначальним для встановлення правового режиму інших природних ресурсів; б) не може бути обмежене будь-якими законами України; в) передбачає одержання абсолютної й відносної додаткової вартості (капіталу), що має присвоюватися через суспільні форми розподілу з додержанням пропорцій прогресивного розвитку суспільства; г) здійснює виключ­не право розпорядження землею шляхом зміни території України, відчуження, обміну її часток з іншими суб'єктами міжнародного права, не дозволяє розміщення військових баз іноземних держав на території України тощо.

Від імені українського народу права власника на природні об'єкти здійснюють виключно органи державної влади та місцевого самовря­дування в межах повноважень, визначених Конституцією України, із збереженням сталості й незмінності права власності на землю та інші природні ресурси українського народу в межах території України, ко­нтинентального шельфу та виключної (морської) економічної зони без внесення змін до Основного закону держави.

При цьому Конституція України не виключає можливості здійснен­ня громадянами України, а також юридичними особами України права власності на землю та інші природні ресурси шляхом викорис­тання природних об'єктів права власності українського народу не лише на праві загального природокористування, а й на юридичному титулі права власності на конкретну земельну ділянку чи інші приро­дні ресурси для задоволення особистих потреб та інтересів виключно відповідно до закону. Водночас іноземні фізичні й юридичні особи можуть мати у власності земельні ділянки за умови законодавчого за­кріплення такого права для них у законі. Верховна Рада України мо­же взагалі заборонити іноземним особам набувати у власність земель­ні ділянки на території України. Подібні обмеження щодо здійснення прав тих чи інших суб'єктів можуть бути встановлені законом і для інших природних об'єктів права власності українського народу.

Конституційна концепція права власності на землю українського народу зумовлює специфіку не лише в об'єктно-суб'єктному складі відносин власності на землю, а й містить у собі особливості змісту та­кого права. Оскільки в Конституції України передбачається, що укра­їнський народ є суб'єктом права власності на землю, то він має бути наділений відповідними правомочностями щодо належного йому об'­єкта. У чинному законодавстві України такі правомочності українсь­кого народу конкретно не визначені, що дає підстави окремим уче­ним не визнавати український народ суб'єктом права власності на землю, а законодавцям приймати закони, у яких право власності на землю українського народу безпідставно закріплювати за державою.

Український народ у межах кордонів держави володіє, користуєть­ся і розпоряджається землею, яка, крім того, як основне національне багатство перебуває під особливою охороною держави. При цьому зміст кожної із цих правомочностей має свою специфіку, зумовлену публічно-правовим характером права власності народу на землю, і тому не повністю охоплюється цивілістичним змістом суб'єктивного права власності на майно.

Реалізація правомочностей українського народу щодо володіння, користування і розпорядження землею забезпечується системою вну­трішньодержавного публічного права, а також системою норм між­народного права. Аналіз змісту норм Конституції України, інших за­конів щодо права власності народу на землю показує, що для україн­ського народу володіння землею означає можливість у межах існую­чих кордонів мати для життя і прогресивного розвитку свою терито­рію та розташовані на поверхні й у надрах природні ресурси, повіт­ряний простір, виключну морську зону і континентальний шельф. То­му ніхто в Україні не може одноосібно, чи у складі соціальних, полі­тичних, державних та інших суспільних утворень володіти всією те­риторією на титулі права власності.

Право українського народу на володіння землею обумовлено об'єк­тивними і суб'єктивними передумовами. Адже беззаперечним нині є той факт, що право українського народу на володіння землею за похо­дженням, як переконливо свідчать історичні джерела, базується на природному праві української нації на свою територію. Здобувши не­залежність, український народ на своїй землі (території) створив дер­жаву, що була визнана у світі, і прийняв Конституцію, у якій закріпив право власності народу на землю. Тому, крім природного права, украї­нський народ володіє землею на основі внутрішнього законодавства та норм і принципів міжнародного права. Це означає, що ніхто не може припинити володіння землею без згоди українського народу, оскільки територія України в межах її державних кордонів є недоторканною. Тому правомочність українського народу володіти землею має абсолю­тний характер, що є визначальним для розуміння сутності інших пра- вомочностей права власності українського народу на землю і розробки законодавчої моделі регулювання відносин власності па землю.

Право українського народу володіти землею є також незмінним і постійним, тобто український народ здійснює на вищому рівні вказа­ну правомочність незалежно від того, хто володіє земельними ділян­ками, використовуючи їх на різних правових титулах відповідно до закону. Набуття у власність земельних ділянок суб'єктами приватного права не означає втрати для українського народу правомочності во­лодіння землею, оскільки право володіння народу і правомочність во­лодіння окремої особи - це різні за економічним змістом і юридичною природою явища. Право українського народу володіти землею не ви­ключає, а навпаки передбачає можливість і необхідність використан­ня землі на різних правових титулах, передбачених у законі. Водно­час український народ володіє землею лише на титулі права власнос­ті, і в такому аспекті право власності українського народу є виключ­ним. Тому правомочність українського народу володіти землею не може бути обмежене ні внутрішніми законами, ні міжнародними ак­тами. Характерною рисою правомочності володіння землею на вищо­му рівні є її визначальний характер для законодавчого закріплення правового режиму інших природних ресурсів.

Виключне право українського народу на володіння землею має поєднуватися з доступністю кожного громадянина до землі. При цьому органи державної влади мають забезпечувати реалізацію со­ціальної функції права власності українського народу на землю шля­хом прийняття законів, у яких закріплювалися б обмеження щодо набуття в приватну власність земельних ділянок фізичними і юридичними особами, не допускалася можливість утворення латифундій чи подрібнення земель.

Важливим елементом у змісті права власності українського народу на землю є правомочність користування, яка є похідною і певною мі­рою залежною від правомочності володіння землею. Тому для народу правомочність використання землі як основного національного багат­ства передбачає одержання абсолютної й відносної додаткової варто­сті {капіталу), який має присвоюватись і обмінюватись за об'єктив­ними законами природи, економіки, суспільства. За ст. 13 Конститу­ції України народ України зобов'язаний користуватися землею відпо­відно до закону, у якому мають визначатися загальні для всіх членів суспільства на території України вимоги і правила, організаційно-правові форми використання землі з метою одержання і розподілу абсолютної й відносної ренти.

Оскільки в Конституції України власником землі на національному рівні є не держава, а український народ, то розподіл і використання абсолютної й частини диференційної ренти має здійснюватися через приватну і суспільну форми власності з додержанням пропорції про­гресивного розвитку суспільства. При цьому обов'язок держави поля­гає в тому, щоб розробити і прийняти такі закони, які б забезпечува­ли непорушність принципу розподілу капіталу на основі економічної теорії прогресу на користь тих осіб, хто використовує ґрунти для ви­рощування продукції рослинництва і тваринництва в сільському гос­подарстві. Саме в цьому і полягає одна з істотних ознак права украї­нського народу на користування землею. Таке розуміння цієї право­мочності українського народу як власника землі дозволяє відмежува­ти від цивільно-правової природи правомочності користування земе­льною ділянкою як складової частини суб'єктивного права власності, що передбачає безпосереднє господарське використання земельної ділянки, можливість одержання доходів та інших матеріальних, при­родних благ, задоволення від використання земельної ділянки різно­манітних потреб та інтересів.

Особливий зміст має також правомочність українського народу щодо розпорядження землею, що зумовлено об'єктивними і суб'єктив­ними факторами, український народ є суб'єктом публічного і міжна­родного права. Однак він не виступає безпосередньо суб'єктом права власності в цивільно-правових відносинах. Від імені народу права власника на землю здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування.

Тому до характеристики права українського народу на розпоря­дження землею як об'єктом права власності не може застосовуватися цивілістичне розуміння правомочності розпорядження речами чи майном. Земля як основне національне багатство і об'єкт права влас­ності українського народу не може через об'єктивні ознаки фізично передаватися від народу до інших осіб, так само не може переходити від однієї особи до іншої. Обмеженість землі кордонами, а земельних ділянок межами, а також нерухомість землі є характерними рисами для розуміння юридичної природи розпорядження землею, українсь­кий народ як суб'єкт права власності може безпосередньо або ж опо­середковано визначати правовий режим території України як у внут­рішніх відносинах, так і в зовнішніх.

Розпорядження землею на вищому рівні органічно поєднується з реалізацією владних повноважень органами державної влади та міс­цевого самоврядування з метою забезпечення балансу суспільних і приватних інтересів у використанні землі. Тому вказані органи зобо­в'язані забезпечити на основі внутрішнього і міжнародного законо­давства регулювання земельних відносин на території України шля­хом установлення в законі правил щодо виникнення, зміни або при­пинення правовідносин з приводу землі як об'єкта права власності українського народу. Ураховуючи особливість правового статусу українського народу як суб'єкта права власності, виключно народ може розпорядитися землею як територією України шляхом передачі частини землі іншим державам і в такий спосіб провести зменшення своєї території. Таке розуміння правомочності українського народу щодо розпорядження землею є визначальним для розвитку в чинному законодавстві України конституційної концепції регулювання земель­них відносин в Україні.