logo search
Nosik_Zagalna_chastina

Поняття та види прав на землю в Україні

У земельному пра­ві України права на землю необхідно роз­глядати як головні соціальні цінності, що визнаються в су­спільстві, об'єктиву­ються в нормах Конституції чи інших законів і передбачають для громадян, юридичних осі б, інших учасників земельних відносин юридично забезпечені мо­жливості щодо використання землі на основі забезпечення балансу приватних і суспільних інтересів з метою задоволення життєвих по­треб та інтересів.

Права на землю і система правових норм являють собою самостійні соціально-історичні суспільні явища, які можна розглядати як суть і форму, в якій виявляється економічна природа і механізм викорис­тання землі для задоволення приватних і суспільних потреб. Система правових норм утверджує і закріплює визнані в суспільстві соціальні, матеріальні та інші цінності, серед яких найважливішими є право людини на життя і свободу, яке органічно поєднується з природним правом на використання землі для виробництва капіталу, його розпо­ділу і споживання через приватну і суспільну форму власності.

Права на землю - категорія не лише юридична, а й соціально-історична. У ретроспективному плані земельне питання як економі­чне, соціальне, політичне, правове явище на території сучасної України характеризується дослідниками як постійний процес за­йняття, займанщини, захоплення, завоювання, розподілу і перероз­поділу сільськогосподарських та інших земель, проведення земель­них реформ, закріплення в різних правових формах загальнообов'я­зкових для членів суспільства правил щодо використання земельних угідь, межування, судових тяжб з метою набуття у власність чи за- володіння земельних ділянок або ж усієї землі "від Сяну до Дону" з метою задоволення тих чи інших потреб та інтересів окремих осіб, суспільних груп чи класів та інших держав.

Визнання в суспільстві та нормативне закріплення певних правил поведінки особи, традицій, звичаїв, принципів, доктринальних ідей детерміноване передусім природними правами особи на землю, які формалізуються у вигляді загальнообов'язкових для суспільства норм і принципів, що регулюють суспільні відносини. Визначення в нормах права змісту прав, їхній розвиток, припинення, зміна, скасування тощо відбувається в конкретних історичних, географічних, економіч­них, соціальних, правових та інших умовах.

Виникненню суспільних земельних відносин завжди передує при­родне право людини на землю, а також визнане в суспільстві й кон­ституційно гарантоване об'єктивне право щодо можливості викорис­тання та охорони землі на юридичному титулі, гарантування здійс­нення захисту суб'єктивних земельних прав відповідних осіб. Так, наприклад, у радянському земельному праві не визнавалися природні права на землю, тому й не могло бути реалізовано суб'єктивне право приватної власності на земельні ділянки, унаслідок чого земельне право не виконувало функції регулювання відносин приватної, коле­ктивної чи комунальної власності на землю.

Після проголошення незалежності України як суверенної, демокра­тичної, соціальної, правової держави і закріплення в законі положен­ня щодо права власності українського народу на землю Україна, так само як і інші держави колишнього СРСР. приступила до реформу­вання земельних та аграрних відносин шляхом розподілу і перерозпо­ділу землі, оскільки ще за рік до вказаної історичної події ВР УРСР в Постанові "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 р. всю землю в межах УРСР оголосила об'єктом земельної реформи, одним із пріори­тетів якої стала відмова від монополії державної власності на землю та запровадження багатоманітності форм використання землі на різ­них юридичних титулах.

При цьому в українському суспільстві не відразу були визнані й за­кріплені в законах норми щодо здійснення всіх можливих у демокра­тичній правовій державі прав на землю. У становленні й розвитку земельних прав в Україні можна виділити декілька етапів, кожен з яких має особливості щодо визначення переліку прав на землю, їхніх об'єктів і суб'єктів, змісту, порядку набуття, реалізації, припинення.

Зокрема, у період з 1990 до 1992 р. в суспільній свідомості і в за­конодавстві сприймалися такі права на землю, як право державної власності на землю, право постійного користування землею, право довічного спадкового володіння землею. Відповідно в законах закріп­лювалися особливості суб'єктно-об'єктного складу та змісту цих прав. Так, наприклад, народ України визнавався суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси, однак держава залишалася виклю­чним і єдиним власником землі, право постійного користування могли набувати фізичні та юридичні особи, право довічного спадкового во­лодіння могли реалізувати фізичні особи для створення фермерських господарств. У період із січня 1992 р. до жовтня 2001 р. в законодав­стві України були закріплені такі права на землю, як право власності українського народу на землю, право приватної, державної й колекти­вної власності на землю, право постійного користування землею, право оренди землі, право на іпотеку землі, право на земельну частку (пай).

З прийняттям ЗК України 2001 р. були внесені зміни до системи прав на землю. Зокрема, у цьому кодексі нічого не сказано про право колективної власності на землю. Водночас закріплюється право кому­нальної власності на землю, право власності іноземних держав на зе­млю в Україні, право земельного сервітуту, право добросусідства. З метою приведення у відповідність ЗК України до ЦК України у кві­тні 2007 р. ВР України внесла зміни до ЗК України, де в системі земе­льних прав були законодавчо закріплені також право на забудову чу­жої земельної ділянки, право на користування чужою земельнвю ді­лянкою для сільськогосподарських потреб, право ренти, право конце­сійного землекористування.

На кожному з етапів реформування земельних відносин в україн­ському суспільстві поступово сприймалися потреби в об'єктивному вираженні та закріпленні в законодавстві тих чи інших прав грома­дян, юридичних осіб, держави, територіальних громад на землю, у можливості здійснення таких прав на землі різних категорій, як сіль­ськогосподарського, так і не сільськогосподарського призначення. Так, наприклад, у 1992 р. було закріплено право колективної власнос­ті на землю, однак суб'єкти такого права не були наділені можливос­тями самостійно розпоряджатися цими землями, оскільки в законі була встановлена заборона на вільне відчуження таких земель іншим особам, крім повернення їх органам місцевого самоврядування. Теж саме можна сказати про встановлення заборони на відчуження зе­мель сільськогосподарського призначення, які були виділені власни­кам Сертифікатів на право на земельну частку (пай) для ведення то­варного сільськогосподарського виробництва чи особистого селянсь­кого господарства.

У сучасних умовах юридична природа прав на землю характеризу­ється такими істотними ознаками: а) вони об'єктивно детерміновані природними правами на землю та функціональним призначенням землі в природі, економіці, суспільстві; б) потребують суспільного ви­знання того чи іншого права на землю; в) мають бути нормативно за­кріплені як загальнообов'язкові правила можливої й допустимої пове­дінки особи як права об'єктивного і суб'єктивного; ґ) нормативно за­кріплюють міру свободи, обмежень і заборон у використанні землі; г) мають формальне вираження в законах; д) гарантованість; е) дер­жавна забезпеченість.

Права на землю - це детерміновані природним правом людини на землю та об'єктивними функціями землі, визнані в суспільстві, нор­мативно закріплені, формально виражені в законах, гарантовані й підтримувані державою правила поведінки, у яких установлюється міра можливої й допустимої свободи особи у використанні землі, а також передбачаються обмеження, заборони і здійснення цих прав.

У кожному суспільстві система прав на землю може бути визнана і законодавчо виражена по-різному з огляду на об'єктивні й суб'єктив­ні особливості народу та його держави. Україна як демократична і правова держава в Основному законі держави визнає всі громадян­ські права і свободи особи щодо використання землі.

Права на землю в Україні можна класифікувати за різними крите­ріями. У теорії земельного права визнається, що всі права на землю поділяються на два види: а) об'єктивні; б) суб'єктивні. Об'єктивні права - це закріплені в нормах права та формально визначені в зако­нах можливі й допустимі правила поведінки суб'єктів у сфері викори­стання землі, які визнаються в суспільстві, гарантуються, підтриму­ються і захищаються державою.

Відповідно до Конституції України та інших законів, у яких закріп­люються права на землю, можна визначити систему об'єктивних прав на земельні ділянки: а) право загального користування землею; б) пра­во власності на землю; в) право оренди землі; ґ) право постійного ко­ристування землею; ґ) право земельного сервітуту; д) право на корис­тування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських по­треб; е) право на забудову чужої земельної ділянки; є) право ренти; ж} право добросусідства; д) право на земельну частку (пай); з) право концесійного користування землею.

З огляду на виражені та закріплені в законах об'єктивні права на землю в законодавстві визначаються можливі форми, способи та ме­ханізм здійснення суб'єктивних прав на землю, під якими розуміють законодавчо забезпечену можливість і здатність особи реалізувати земельну правосуб'єктність щодо використання землі для задоволення власних потреб.