logo search
Учебник по ИС

§ 3. Законодавство України у сфері правової охорони сучасних біотехнологій

Процес створення механізмів контролю біотехнологічної діяль­ності в Україні почався, фактично, з підписання Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття.

Спеціального вітчизняного закону у сфері сучасних біотехно­логій, зокрема стосовно створення, правової охорони та викорис­тання в Україні живих змінених організмів, поки що не існує. Але існуюча на сьогодні національна законодавча база, що деякою мірою пов'язана із зазначеними питаннями, в цілому відповідає європейському рівню, тому нині ключовим завданням є інфор­маційна підтримка та координація наукових досліджень і розробок у цій сфері суспільної діяльності, моніторинг охорони й відтворен­ня видів та популяцій рослин і тварин, включаючи такі, що ство­рені з використанням біотехнологічних засобів.

Виходячи із вищезазначеного, Кабінетом Міністрів України опрацьовано і схвалено державну програму, окремі напрями якої спрямовані на забезпечення генної безпеки при здійсненні опе­рацій щодо створення живих змінених організмів, одержаних су­часними методами біотехнології, уникнення негативного впливу зазначених організмів на тваринний і рослинний світ та стійке ви­користання природних біологічних ресурсів відповідно до Концепції збереження біологічного різноманіття в Україні. Цю Концепцію розроблено на виконання Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття згідно з Картахенським протоколом про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття.

З моменту ратифікації зазначеної Конвенції Україною прийня­то низку законів щодо ратифікації міжнародних договорів, норми яких мають обов'язковий або необов'язковий характер та регулю­ють питання збереження і використання біологічного різно­маніття. Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, якою

506

507

Р озділ V. Інститут прав на інші об'єкти права інтелектуальної власності

стверджується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримка екологічної рівноваги на території нашої держави є її прямим обов'язком (ст. 16), кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля (ст. 50) і кожен зобов'язаний не завдавати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66).

Окремого закону стосовно збереження і збалансованого використання біологічного різноманіття в Україні поки що не роз­роблено, але ці питання практично регулюються чинним законо­давством. Так, згідно із Законом України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» (1991 р.) всі об'єкти рослинного і тваринного світу підлягають державній охороні, а їх спеціальне використання повинно відбуватися на платній основі на підставі відповідних дозволів, наданих особами, яким належать майнові права на них.

Поки що, незважаючи на відсутність вітчизняного закону, яким регулюватимуться питання генно-інженерної діяльності, спе­ціальні питання щодо транскордонного переміщення живих змінених організмів регулюються чинним законодавством, зокре­ма законами України «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 р. (статті 53, 57, 58, 71, 72), «Про екологічну екс­пертизу» 1995 р. (статті 1,5,7, 14, 51), «Про тваринний світ» 1993 р. (статті 45, 46, 48, 52, 53, 58, 59).

Крім того, незважаючи на відсутність спеціального закону, практично склалися основні елементи біологічної безпеки. Вони включають Комісію з питань біобезпеки при Міністерстві освіти і науки (біологічна та екологічна безпека), відповідні структурні підрозділи Міністерства охорони здоров'я (санітарно-гігієнічна та харчова оцінка), Державну службу з охорони сортів рослин Міністерства аграрної політики (випробування та реєстрація нових сортів), Міжвідомчу Раду з питань нових біотехнологій. Водночас «Тимчасовий порядок ввезення та випробувань трансгенних сортів рослин», затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 1304 від 17 серпня 1998 p., фактично не діє, бо не передбачає логічного розподілу відповідальності ключових міністерств і відомств у межах державного контролю за використанням живих