Юрисдикція органів судової влади України у сфері державного регулювання земельних відносин

За Конституцією України судова вла­да є рівноправною і самостійною поряд із законодавчою та виконавчою. У зе­мельному праві та чинному законодавстві роль і місце органів судової влади в регулюванні земельних від­носин визначається через призму вирішення земельних спорів у су­довому порядку.

Відповідно до ст. 13, 14 Конституції України в межах охоронної фун­кції держави судова влада має забезпечувати передусім здійснення права власності українського народу на землю, а також набуття і реалі­зацію громадянами, юридичними особами та державою права власності на землю, охорону землі як основного національного багатства, утвер­дження законності та правопорядку в земельних відносинах.

Серед органів державного регулювання земельних відносин суди посідають особливе місце з огляду на незалежність і самостійність су­дової влади, а також виключність функцій правосуддя та конститу­ційного контролю, які не можуть передаватися органам державної влади та місцевого самоврядування.

Виключність правосуддя означає, що ніякі інші органи державної влади, крім судів, не можуть виконувати функції в межах конститу­ційного, адміністративного, цивільного, арбітражного, кримінального судочинства. Тому не можна схвалити положення ЗК України, за якими, крім суду, земельні спори з питань здійснення прав на землю і регулювання земельних відносин мають розглядатись органами міс­цевого самоврядування, спеціально уповноваженим органом вико­навчої влади з питань земельних ресурсів, до компетенції яких закон відносить: розгляд земельних спорів щодо відновлення меж земельної ділянки; відновлення обмежень щодо використання земель і земель­них сервітутів; відшкодування збитків землевласників і землекорис­тувачів або втрат сільськогосподарських та лісових угідь; правового режиму використання земельних ділянок, які перебувають у спільній власності; розмежування земель населених пунктів; самовільного за­йняття земельної ділянки. І лише в разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням спеціально уповноваженого органу ви­конавчої влади з питань земельних ресурсів, а також органів місцево­го самоврядування спір вирішуються судом. Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя здійснюється виключно судами. Де­легування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Оскільки судова влада є незалежною від інших гілок влади, то су­дові органи шляхом прийняття рішень та ухвал мають забезпечувати регулювання земельних відносин через правосуддя виключно відпо­відно до Конституції, законів інших законодавчих актів у визначених чинним законодавством України процесуальних формах. При цьому суд має виходити з того, що норми Основного закону мають вишу юридичну силу і є нормами прямої дії, а прийняті закони та інші правові акти не повинні суперечити Конституції України. Саме в процесі правосуддя органи судової влади в законодавчо закріпленому процесуальному порядку визначають відповідність законів та інших законодавчих і нормативно правових актів Конституції України, ви­рішують земельні спори, розглядають справи окремого провадження щодо права на землю, здійснюють провадження у справах, що вини­кають з адміністративно-правових відносин, які органічно поєдну­ються із земельними відносинами.

У найбільш загальному визначенні термін "юрисдикція" (від лат. .їигізсіісііо - суд, судочинство) у словниках тлумачиться як передбаче­не законом коло повноважень судових органів щодо правової оцінки конкретних фактів, вирішення спорів, вирішення справ, пов'язаних з правопорушеннями, застосування санкцій.

У ст. 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Не є винятком і земельні правовідносини.

У Конституції України конкретно не закріплено, що органи судової влади наділяються окремими повноваженнями щодо державного ре­гулювання земельних відносин. Тому їхня діяльність у цій сфері необ­хідно розглядати через призму їхнього загального конституційного статусу, визначеного в окремому розділі "Правосуддя" Основного за­кону держави.

Подвійний правовий статус органів судової влади зумовлює особ­ливості судової юрисдикції в регулюванні земельних відносин. Врахо­вуючи, що судова влада, як і законодавча та виконавча, за Конститу­цією України за своєю природою є владою українського народу, то юрисдикція органів судової влади поширюються як на всю землю в межах кордонів України, так і на окремі земельні ділянки, що нале­жать на праві власності громадянам, юридичним особам і державі.

При цьому межі здійснення таких повноважень у державному ре­гулюванні земельних відносин мають визначатися з огляду на соціа­льне призначення судової влади, її місце серед інших гілок влади, а також конституційний статус судових органів. У системі поділу влади на три гілки основними функціями судової влади є здійснення судами правосуддя, конституційного контролю, поновлення порушеного пра­ва і застосування заходів державного примусу. У межах цих функцій органи судової влади можуть забезпечувати здійснення права власно­сті українського народу на землю, набуття, реалізацію і захист суб'єк­тивних прав на землю, раціональне використання та охорону землі як основного національного багатства, виконання органами законодав­чої, виконавчої влади, місцевого самоврядування повноважень у сфері земельних відносин тощо.

Порівняно з діяльністю органів законодавчої та виконавчої влади щодо регулювання земельних відносин юрисдикція суду в цих відно­синах обмежена конкретними юридичними фактами, коли виникає потреба в застосуванні Конституції України, законів та інших норма­тивних актів: прийняття органом законодавчої чи виконавчої влади акта, що суперечить Конституції України чи закону, наявність спору між особами, учинення правопорушення, визнання факту, що має юридичне значення тощо.

Правові рамки судової юрисдикції у відносинах здійснення прав власника на землю від імені українського народу визначаються Кон­ституцією України та іншими законами, які визнають землю в межах території України об'єктом права власності українського народу, за­кріплюють правове становище українського народу як суб'єкта права власності на землю, установлюють повноваження інших суб'єктів здій­снення прав власника на землю від імені українського народу. Тому органи судової влади не можуть приймати рішення з тих питань реалі­зації прав власності на землю від імені українського народу, які відне­сені Конституцією України до повноважень українського народу як власника землі, а також мають здійснюватися виключно ВР України.

З огляду на закріплений в Конституції України принцип поділу державної влади на три рівноправні гілки діяльність органів судової влади обмежується також виключною компетенцією інших органів державної влади, а також правомочностями органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин. Так, наприклад, без рішення ВР України органи судової влади не можуть оголосити землю об'єктом земельної реформи, не можуть визначати для власни­ків правила використання тих чи інших категорій земель, приймати загальнообов'язкові рішення про порядок надання земельних діля­нок в оренду на території місцевої ради тощо. Крім того, судові ор­гани не можуть втручатись у здійснення прав власника на землю від імені українського народу іншими органами державної влади та мі­сцевого самоврядування, за винятком випадків, коли необхідно за­стосовувати право і закон.

Водночас незалежність і самостійність судової влади від інших гі­лок влади дозволяють її органам впливати на діяльність органів зако­нодавчої й виконавчої влади щодо регулювання, оскільки немає такої діяльності органів держави, яка б не підлягала судовому контролю. Це може проявлятися у визнані неконституційними законів, незаконни­ми постанов та інших урядових актів, недійсними розпоряджень об­ласних і районних адміністрацій, рішень органів місцевого самовря­дування з відповідними правовими наслідками.

Характерною особливістю судової юрисдикції щодо здійснення прав власника на землю від імені українського народу є те, що лише органи судової влади можуть обмежити інтереси держави щодо права власності на землю чи використання землі, або регулювання земель­них відносин, керуючись всенародними інтересами.

За Конституцією України судочинство здійснюється Конституцій­ним судом України та судами загальної юрисдикції. Правове стано­вище Конституційного суду України визначається в розд. 12 Основ­ного закону, а також відповідним законом України. Завданням Кон­ституційного Суду є гарантування верховенства Основного закону на всій території України. Виключно цей орган судової влади вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Консти­туції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів Укра­їни. Із цих питань він ухвалює рішення, які мають нормативний ха­рактер на території України, є остаточними і не можуть бути оскар­жені, а його роз'яснення є офіційним тлумачення закону, що має найвищу юридичну силу.

Названі ознаки характеризують виключне правове становище Кон­ституційного Суду не лише серед органів судової влади, а й відносно законодавчої та виконавчої влади, що має особливе значення для ре­гулювання земельних відносин у тих випадках, коли інші гілки влади не додержуються вимог Основного закону у сфері земельних відно­син. Так, наприклад, ВР України, приймаючи в 2001 р. ЗК України, установила, що особи, які не можуть мати земельні ділянки на праві постійного користування землею, зобов'язані були до кінця 2005 р. переоформити це право у право власності на землю чи право оренди землі. Однак Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі про постійне користування землею від 22 вересня 2005 р. визнав не­конституційною згадану норму цього кодексу і тим самим врегулював на майбутнє земельні відносини щодо використання землі на юриди­чному титулі права постійного користування землею.

Аналіз компетенції Конституційного Суду України показує, що но­рми Основного закону держави не містять будь-яких приписів щодо забезпечення реалізації цим органом судової влади прав власника на землю від імені українського народу. Зокрема, цей орган судової вла­ди не наділений повноваженнями від імені українського народу за­безпечувати здійснення володіння, користування, чи розпорядження землею, виконувати обов'язки з охорони і раціонального використан­ня земель, надавати, вилучати земельні ділянки, припиняти право власності чи право користування фізичних або юридичних осіб тощо.

Крім Конституційного Суду України, державне регулювання земе­льних відносин мають забезпечувати у формі провадження судочинс­тва суди загальної юрисдикції, система яких базується за принципа­ми територіальності й спеціалізації.

Узагальнюючи практику розгляду земельних, а також земельно-майнових спорів, Верховний Суд України у своїх роз'ясненнях вихо­дить із того, що юридичну основу для застосування земельного та ін­шого законодавства при вирішенні земельних спорів становить нор­ма ч. 1 ст. 14 Конституції України про те, що земля є основним націо­нальним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, залишаючи поза увагою норми Основного закону стосовно права вла­сності на землю українського народу. Застосовуючи Конституцію України та інші закони з питань здійснення права власності на землю українського народу, суди зобов'язані використовувати положення ст. 13 Основного закону держави, оскільки практично будь-який спір має вирішуватися судом з огляду на юридичну природу здійснення права власності на землю українського народу.

Суди загальної юрисдикції через відправлення правосуддя забезпе­чують від імені українського народу правомочності щодо володіння, користування і розпорядження землею шляхом прийняття рішень про надання земельних ділянок у користування, передачі у власність, вилучення, викупу земельних ділянок, повернення самовільно зайнятих земельних ділянок тощо. При цьому суди не зв'язані будь-якими рі­шеннями інших органів державної влади чи місцевого самовряду­вання і мають здійснювати права власника на землю від імені украї­нського народу, підкоряючись лише закону.

Приймаючи рішення у земельних справах, суди водночас забезпе­чують реалізацію таких функцій державного регулювання земельних відносин на місцевому рівні, як розподіл і перерозподіл земель, офор­млення прав на землю, охорона землі, захист прав власників землі і землекористувачів. Відповідно до ЗК України надання земельних ді­лянок, що перебувають у власності чи користуванні, провадиться тільки після їхнього вилучення (викупу) за погодженням із власника­ми землі чи землекористувачами. У разі відмови вказаних суб'єктів права власності чи користування дати згоду на вилучення (викуп) зе­мельних ділянок чи відмови місцевої ради у вилученні (викупі) землі, зацікавлені особи вправі звернутися до суду. При вирішенні таких вимог суд повинен враховувати як інтереси громадянина, підприємс­тва, установи, організації, для потреб яких вилучається земельна ді­лянка, так і інтереси її власника або землекористувача, і визначити, якому із цих інтересів у даній ситуації належить надати перевагу. Особа, у якої без її згоди рішенням ради вилучено земельну ділянку, може звернутися з позовом про визнання цього рішення незаконним.