Суб'єкти земельних правовідносин

У структурі земе­льних правовідно­син визначальними елементами є суб'єк­ти, які, будучи наді­лені правосуб'єктністю відповідно до свого правового ста­новища, шляхом вчинення активних чи пасивних діянь здійснюють суб'єктивні юридичні права і виконують суб'єктивні юридичні обов'я­зки щодо землі, земельних ділянок, реалізують функції й повнова­ження у сфері використання та охорони землі. Без суб'єктів не може бути земельних правовідносин.

Правове становище суб'єктів земельних правовідносин визначаєть­ся законом. У Конституції України (ст. 13, 14, 142) визначено коло су­б'єктів, які можуть здійснювати суб'єктивні права та обов'язки щодо землі. Окремі положення Основного закону держави щодо суб'єктного складу земельних правовідносин конкретизовані в ЗК України, а та­кож у ЦК України.

За Конституцією України суб'єктами земельних правовідносин є: а) український народ; б) громадяни; в) юридичні особи; г) держава; ґ) Президент України; д) органи державної влади; е) органи місцевого самоврядування; є) територіальні громади.

За ЗК України (ст. 2) суб'єктами земельних правовідносин є грома­дяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Крім того, в інших статтях ЗК України суб'єктами земельних правовідносин можуть бути іноземні фізичні та юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації.

За ЦК України, суб'єктами земельних правовідносин є український народ, органи державної влади та місцевого самоврядування, грома­дяни, юридичні особи, держава, АР Крим.

Неузгодженість норм ЗК України з Конституцією та ЦК України щодо суб'єктного складу земельних правовідносин потребує вдоско­налення змісту ЗК України.

Для кожного із названих суб'єктів законом визначається їхня пра- восуб'єктність, тобто здатність (можливість) бути учасниками земель­них правовідносин, яка поєднується з особливостями їхнього загаль­ного, особливого і спеціального правового статусу.

Особливим і самостійним суб'єктом земельних правовідносин є український народ як суб'єкт права власності на землю. Після прого­лошення незалежності український народ здійснив своє природне право на землю в межах кордонів, що історично склались у 1991 р. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські й полі­тичні права (ООН, 1966) всі народи для досягнення своїх цілей мо­жуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресур­сами без шкоди для будь-яких зобов'язань, зумовлених міжнародним економічним співробітництвом, заснованим на принципі взаємної вигоди, та міжнародним правом; жоден народ ні в якому разі не мо­же бути позбавлений засобів існування, що йому належать. Природне право народу на свою землю було об'єктивовано в юридичне право власності шляхом прийняття Декларації про державний суверенітет, а згодом і Конституції України. Якщо народ у таких правових формах може здійснювати владу, то він не може бути позбавлений державою можливості безпосередньо здійснювати право власності на землю та інші природні ресурси, оскільки власність народу являє собою еконо­мічну основу його політичного суверенітету. Конституція України пе­редбачає здійснення народом України права власності на землю і зо­крема розпорядження землею шляхом реалізації норм Основного за­кону у формі актів народовладдя через референдум та інші форми безпосередньої демократії. Зокрема, у ст. 73 Конституції України за­значається, що виключно Всеукраїнським референдумом вирішують­ся питання про зміну території України. Отже, ніхто, крім народу України, не може приймати рішення про зменшення або збільшення землі як об'єкта права власності українського народе

У суб'єктному складі земельних правовідносин головне місце посі­дають громадяни, які згідно зі ст. 13 і 14 Конституції України можуть користуватися природними об'єктами права власності відповідно до закону, а також набувати і реалізовувати право власності на землю виключно відповідно до закону.

У науковій літературі правове становище громадян, а також юри­дичних осіб як суб'єктів земельних правовідносин розглядається че­рез призму цивільної право-дієздатності особи і таких категорій, як правоздатність, дієздатність, деліктоздатність. Однак з огляду на осо­бливості землі в структурі земельних правовідносин такий підхід до визначення правового становища громадян серед суб'єктів таких відносин не дозволяє встановити особливості здійснення громадяна­ми земельних суб'єктивних прав і виконання обов'язків. Тому правове становище громадян має визначатися з урахуванням спеціальної зе­мельної правоздатності. У цьому зв'язку варто зауважити, що не сті­льки біологічна, як соціальна сутність громадян є визначальною для визнання їх учасниками земельних відносин. За своєю природою всі люди як біологічні істоти на землі народжуються рівними, що зумов­лює необхідність законодавчого закріплення рівності прав та обов'яз­ків громадян у суспільних відносинах, і це узгоджується з розумінням природного права людини на землю.

Земельна правоздатність, як і цивільна, виникає з моменту наро­дження людини і закінчується з її смертю. Водночас зумовлена при­родним правом людини на землю і загальним конституційним стату­сом особи рівність земельної правоздатності не передбачає для всіх без винятку громадян однакового обсягу правоздатності, оскільки в законодавстві можуть бути вміщені норми щодо обмеження тих чи інших фізичних осіб набувати у власність земельні ділянки чи здійс­нювати інші суб'єктивні права на землю. Тому земельна правоздат­ність громадян порівняно із цивільною правоздатністю не є рівною для всіх громадян. Так, наприклад, земельна правоздатність мати у власності земельну ділянку сільськогосподарського призначення не завжди виникає з моменту народження, а залежить від того, чи є на­роджена фізична особа громадянином України. Підстави набуття громадянства України є одночасно підставами виникнення земельної правоздатності громадян, яка припиняється зі смертю особи, а також у зв'язку з утратою громадянства України.

Земельну правоздатність громадян України не можна ототожнюва­ти з реалізацією суб'єктивних прав на землю, оскільки ці поняття співвідносяться між собою як можливість і дійсність.

Правоздатна особа може реалізувати суб'єктивне право власності на землю, якщо вона своїми діями спроможна набувати земельні пра­ва і створювати для себе земельні обов'язки, тобто мати земельну діє­здатність. У чинному земельному законодавстві України не визнача­ється поняття "земельна дієздатність", не вказується на момент на­стання такої дієздатності у громадян України. Приймаючи закони, законодавець виходить із того, що така дієздатність виникає з моме­нту повноліття, тобто при досягненні особою 18 років, однак правової норми, в якій би містився подібний запис, у ЗК України немає.

У теорії земельного права земельна дієздатність розглядається як спроможність особи своїми діями набувати земельні права і створю­вати для себе земельні обов'язки, або ж як здатність своїми діями на­бувати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки щодо конкретної земельної ділянки. Оскільки право приватної власності на землю має земельно-майновий характер, то земельна дієздатність громадян України має визначатися також на основі норм чинного цивільного законодавства щодо правового статусу особи.

Земельна дієздатність громадян України залежить не лише від віку, а й від стану здоров'я. Вона не може передаватись або відчужуватись іншим особам порівняно із суб'єктивним правом, а також не зале­жить від місця проживання особи.

За Конституцією України суб'єктами земельних правовідносин в Україні можуть бути іноземні громадяни та особи без громадянства, які можуть здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки від­повідно до закону.

У суб'єктному складі земельних правовідносин самостійне місце посідають юридичні особи, які за ст. 14 Конституції України можуть набувати і реалізовувати право власності на землю виключно відпові­дно до закону. За чинним законодавством України юридичні особи можуть бути суб'єктами права приватної власності на землю, а також здійснювати суб'єктивні права на землю на інших юридичних титу­лах - право оренди, право постійного користування тощо. Юридичні особи визнаються суб'єктами земельних правовідносин за наявності у них загальної цивільної та спеціальної земельної право-дієздатності. Юридичні особи є суб'єктами земельних правовідносин незалежно від фізичних осіб, які її заснували та інших засновників, оскільки за законом можуть від свого імені мати та здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки щодо землі.

За ЦК України під правоздатністю юридичної особи розуміється здатність такої особи мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фі­зична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Визнання юридичної особи суб'єктом земельних правовідносин здійснюється на основі поєднання її загального, спеціального та інди­відуального правових статусів. Загальний правовий статус закріпле­ний в Конституції України та інших законах, передбачає рівність прав і обов'язків осіб, рівність їх перед законом, є основою для набут­тя суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідально­сті. Тому згідно зі ст. 14 Конституції України всі юридичні особи мо­жуть бути суб'єктами права власності, якщо в законі не будуть визна­чені особливості щодо спеціального правого статусу. Так, наприклад, Земельним кодексом України передбачено, що суб'єктами права вла­сності на землі сільськогосподарського призначення для веденій то­варного сільськогосподарського виробництва можуть бути лише юри­дичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення такого виробництва. Законодавче закріплення спеціального правового статусу для одних юридичних осіб не повинно обмежувати земельну правосуб'єктність, права і свободи інших юридичних осіб.

Іноземні юридичні особи можуть також бути суб'єктами земельних правовідносин у разі здійснення суб'єктивних прав і виконання обо­в'язків щодо землі на території України відповідно до закону.

Суб'єктами земельних правовідносин є також органи державної влади та місцевого самоврядування, які за Конституцію України ма­ють здійснювати від імені українського народу права власника на землю в межах, визначених Основним законом держави. Здійснення правомочностей власника землі від імені українського народу перед­бачає реалізацію органами держави і місцевого самоврядування норм Основного закону та інших законодавчих і нормативно-правових ак­тів з метою забезпечення права українського народу на виключне во­лодіння землею як територією і основним національним багатством, раціонального використання і охорони землі, збереження і підвищен­ня родючості ґрунтів, розпорядження землею в межах існуючих кор­донів, регулювання земельних відносин.

Як суб'єкти земельних правовідносин, органи державної влади та місцевого самоврядування мають складний правовий статус. З одно­го боку, у Конституції України ці органи визнаються суб'єктами здій­снення прав власника на землю від імені українського народу, що зу­мовлює особливий характер правовідносин власності на землю. З ін­шого - виходячи зі змісту норм ст. 14 і 142 Основного закону, указані органи мають виступати також як суб'єкти здійснення суб'єктивного права державної й комунальної власності, однак при цьому земельні правовідносини матимуть дещо інший характер, ніж при здійсненні прав власника на землю від імені українського народу. Водночас ор­гани державної влади та місцевого самоврядування забезпечують ре­алізацію функцій і повноважень у сфері державного регулювання зе­мельних відносин і державного управління у сфері раціонального використання та охорони землі як основи національного багатства. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Виходячи із цього, а також ураховуючи юридичну сутність здійснення права власності на землю, усі органи трьох гілок державної влади зобов'язані в межах своєї компетенції відповідно до законів України діяти від імені та в інтересах народу кожного разу, коли виникає потреба забезпечити на національному, регіональному і місцевому рівнях реалізацію норм Конституції України щодо воло­діння, користування і розпорядження землею як об'єктом права вла­сності українського народу.

Особливе місце в суб'єктному складі земельних правовідносин по­сідає Президент України, який є Главою Держави, гарантом держав­ного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент України має діяти лише в межах тих функцій, які визначені в Конституції України і не може передавати свої повноваження іншим особам або органам, що є важливою гарантією конституційного ладу в країні. Зо­крема, до таких функцій належать представницька, нормотворча, установча, призначення референдуму за народною ініціативою, при­йняття та припинення громадянства України, підписання і оприлюд­нення законів, прийнятих ВР України, використання права вето тощо.

Реалізуючі закріплені в Конституції України основні функції й по­вноваження в чітко визначених правових формах - укази і розпоря­дження, Президент України може безпосередньо чи опосередковано впливати на процеси реформування земельних відносин, реалізацію права власності на землю, державне і самоврядне регулювання відносин власності й користування землею, вживати заходів до забез­печення охорони землі як найціннішого національного багатства українського народу.

За Конституцією України самостійним суб'єктом земельних право­відносин є держава Україна. У земельно-правовій літературі питання співвідношення правового становища українського народу і держави як самостійних суб'єктів земельних правовідносин не залишається дискусійним, що зумовлено збереженням в суспільній свідомості сте­реотипів щодо виключності держави як власника землі, поєднанням в особі держави загальнонародних і державних інтересів, невизнанням народу України самостійним суб'єктом права власності на землю тощо.

У теорії держави і права загальновизнано, що держава - це особ­ливий суб'єкт, який не має ні правоздатності, ні дієздатності, ні спе­ціальної компетенції, не є звичайним видом юридичної особи, являє собою суверенну особу, що представляє суспільство всередині країни і за кордоном, у взаєминах з іншими державами і покликана виража­ти публічні, загальні інтереси. У такому правовому статусі держава має виконувати конституційний обов'язок перед народом щодо особ­ливої охорони землі як основного національного багатства шляхом ре­алізацій притаманних лише їй функцій. У громадянському суспільстві держава є зобов'язаною перед народом, а не навпаки. Саме через зо­бов'язальний характер держави перед українським народом можна зрозуміти юридичну природу правосуб'єктності держави відносно зе­млі як основного національного багатства та об'єкта права власності українського народу.

Водночас, не маючи у власності землю, держава зобов'язана діяти в інтересах народу як орган публічної влади, використовуючи для цього владні повноваження у визначених законом межах і забезпе­чуючи реалізацію основних функцій у сфері регулювання земельних відносин, державного управління в галузі раціонального використан­ня та охорони землі (планування територій, справляння плати за зем­лю, ведення державного земельного кадастру, проведення землеуст­рою, установлення виключного права власності народу на землі того чи іншого призначення, викуп земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності, закріплення пріоритету сільськогосподарських земель, установлення екологічних, санітарних, будівельних та інших норма­тивів, обмеження ринкового обігу прав на земельні ділянки, установ­лення відповідальності за порушення земельного та іншого законо­давства тощо). Виконання зазначених функцій і повноважень з боку держави перед народом здійснюється через органи державної влади та місцевого самоврядування, які не набувають статусу суб'єктів права власності на землю.

У теорії українського права держава визнається суб'єктом земель­них приватноправових відносин, що знайшло своє закріплення в чинному ЗК України, який визначає підстави набуття державою права власності на землю, а також ЦК України, який визначає орга­нізаційно-правові форми участі держави у відносинах приватно­правового характеру.

Серед суб'єктів земельних правовідносин Конституція України, ЗК України, ЦК України вирізняють територіальні громади, які, з одного боку, мають здійснювати право комунальної власності на землю, з іншого - забезпечувати регулювання земельних відносин на своїй те­риторії шляхом реалізації органами місцевого самоврядування своїх функцій і повноважень. У ст. 142 Конституції України передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, зе­мля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власнос­ті, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.