§ 10. Фізична особа як підприємець

Цивільний кодекс УРСР 1922 р. передбачав існування права приватної власності, а заодно - і приватного підприємництва, ви­значаючи предметом приватної власності підприємства торгівлі, підприємства промисловості з обмеженою кількістю найманих ро­бітників.

Мине небагато часу - і приватне підприємництво буде забороне­но. У Кримінальному кодексі УРСР появиться такий склад злочину, як «заняття забороненим промислом» (згодом - «заняття забороне­ними видами індивідуальної трудової діяльності»), каратиметься скуповування у державних або кооперативних магазинах хліба та інших харчових продуктів для згодовування худобі і птиці.

Складом злочину було, зокрема, виготовлення речей релігійно­го (церковного) вжитку.

Троє косівчан мало не сіли за грати за те, що на замовлення священика виготовили різьблений іконостас для однієї із ко-"—' § ''"* сівських церков. Чудовий інкрустований іконостас було зни- шено.

Суворо переслідувалася спекуляція («скуповування та перепро­даж з метою наживи товарів та інших предметів») - до шести років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Косівчанин М. вирішив відвідати Ленінград і, щоб окупити до­рогу, привіз десять велюрових зелених капелюхів, які полюб­ляли верховинці, кілька відрізів шовкової тканини, інші дріб­ниці. Він був засуджений до позбавлення волі. Повернувся з неволі хворим на туберкульоз і незабаром помер.

Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» був пер­шим законодавчим актом України, який відкрив шлях до індивіду­ального підприємництва.

Об'єктами права приватної власності були названі засоби ви­робництва, земельні ділянки. Кожному власникові, в тому числі громадянинові, було дозволено використовувати своє майно для підприємницької діяльності (стаття 6); одночасно було дозволено ^при здійсненні підприємницької діяльності використовувати най­ману працю (стаття 5).

Право громадянина на підприємницьку діяльність набуло зако­нодавчого завершення у Конституції України: «Кожен має право

277

'аво

Українське цивільне пі

на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом» (стат­тя 42), «Кожен має право на працю, що включає можливість за­робляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується» (стаття 43).

Суб'єктом права на підприємництво є фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Тобто, ним може бути не лише повноліт­ній, а й той, кому надана повна цивільна дієздатність згідно зі статтею 35 ЦК.

За статтею 42 Конституції, підприємницька діяльність депута­тів, посадових та службових осіб органів державної влади та міс­цевого самоврядування обмежується законом.

Закон України «Про боротьбу з корупцією» забороняє держав­ним службовцям та іншим особам, уповноваженим на виконання функцій держави, займатися підприємницькою діяльністю безпо­середньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіре­ним третіх осіб у справах державного органу, в якому вони пра­цюють, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної прак­тики); входити самостійно (крім випадків, коли державний служ­бовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді то­вариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарсько­го товариства, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.

Фізична особа-підприємець підлягає державній реєстрації. За­коном України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» визначено порядок такої реєстрації та видачу Свідоцтва про державну реєстрацію фі­зичної особи-підприємця.

Для зайняття певними видами підприємницької діяльності за­кон вимагає отримання ліцензії.

Фізична особа-підприємець є суб'єктом самостійної цивільної відповідальності. Вона відповідає усім своїм майном, а також часткою, що їй належить у спільній сумісній власності подружжя. Ця норма статті 52 ЦК є засобом охорони прав другого з подруж­жя. Тобто, навіть тоді, коли, наприклад, чоловік займається під­приємницькою діяльністю зі згоди дружини і в інтересах сім'ї, дружина за його зобов'язаннями відповідальності своєю часткою у спільній сумісній власності не несе.

278

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин