§ 5. Визнання фізичної особи недієздатною

Особисті та соціальні негаразди зумовлюють постійне збіль­шення кількості громадян, які страждають на вроджені та набуті психічні розлади здоров'я (душевні хвороби, недоумство).

Ці розлади виключають або істотно знижують здатність особи усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, повністю по­збавляють чи обмежують її свободу.

Юридичним засобом охорони прав та інтересів таких осіб, а опосередковано - і інших громадян, є визнання їх недієздатними.

За статтею 16 ЦК 1963 p., підставою для цього були психічна хвороба або недоумство і викликана цим неможливість особи ро­зуміти значення своїх дій або керувати ними.

Інші обставини не викликали настання такого наслідку, а тому не мали правового значення. Однак нерозуміння значення своїх Дій або неможливість керування ними може бути результатом ін­шого стійкого психічного розладу, наприклад, у разі інсульту, а також сліпо-глухо-німоти.

З Урахуванням цих обставин підставою для визнання фізичної особи недієздатною, за статтею 39 ЦК України, названо хроніч-

259

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

ний, стійкий психічний розлад, який призвів до нездатності особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Це означає, що для визнання фізичної особи недієздатною по­трібні два критерії: психіатричний (медичний) та психологічний (юридичний).

Психіатричний критерій - наявність у фізичної особи хронічно­го, стійкого психічного розладу (шизофренія, прогресуючий пара­ліч тощо).

Психологічний - містить два елемента: інтелектуальний (не­усвідомлення своїх дій) і (або) вольовий (нездатність керувати своїми діями).

Цивільний процесуальний кодекс України детально регламен­тує процедуру визнання особи недієздатною. Неухильне її дотри­мання - запорука охорони інтересів особи. Кодекс чітко визначає перелік осіб, за заявою яких суд розглядатиме справу. До них від­несено, насамперед, членів сім'ї, психіатричний лікувальний за­клад. У заяві повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічну хворобу особи, її недоумство чи інший стійкий психіч­ний розлад, внаслідок чого особа не може розуміти значення своїх дій і (або) керувати ними.

Обов'язковою умовою розгляду заяви є висновок судово-психі­атричної експертизи, яку суд повинен призначити, переконав­шись у наявності достатніх для цього підстав.

Ухвала суду про призначення судово-психіатричної експерти­зи має, на мій погляд, містити такі питання, на які експерт пови­нен дати відповідь:

1. чи страждає особа на психічний розлад здоров'я;

2. чи є психічний розлад здоров'я хронічним, стійким:

3. чи здатна особа усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

4. чи може особа, щодо якої розглядається справа, з'явитися в судове засідання. Це запитання зумовлене правилом стат­ ті 240 ЦПК України, згідно з якою можливість виклику громадя­ нина, щодо якого розглядається справа, вирішується судом з ура­ хуванням стану його здоров'я.

Суд не може зобов'язувати експерта робити висновок про діє­здатність чи недієздатність певного громадянина, оскільки це не входить до його компетенції.

Гарантією недоторканності особистої свободи є встановлення у ча­стині 3 статті 39 ЦК обов'язку заявника відшкодувати моральну шко­ду, якщо заява про визнання особи недієздатною була подана ним не­добросовісно, тобто завідомо без достатньої для цього підстави. 260

Це не дозволить використовувати процесуальне право на звер­нення до суду із заявою про визнання особи недієздатною для зве­дення порахунків з нею.

Як правило, заяви про визнання недієздатними подаються щодо повнолітніх. У той же час Цивільний кодекс не містить такого засте­реження, тому суд може визнати недієздатним і неповнолітнього.

Рішенням суду, яким задоволена вимога, спростовується презу­мпція дієздатності особи, і з моменту набрання ним законної сили ця особа вважається недієздатною.

Розглядаючи заяви про визнання особи недієздатною, суди іно­ді стикалися з випадками вчинення нею правочину у стані так зва­ної «фактичної недієздатності».

З метою запобігання використанню безпорадного стану особи непорядними людьми, анулювання цих юридичних дій Пленум Верховного Суду УРСР у Постанові від 2§ березня 1972 року «Про судову практику у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним або недієздатним» роз'яснив судам, що у випадках, ко­ли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, на прохання осіб, що беруть участь у справі, з врахуван­ням висновку судово-психіатричної експертизи та інших відомос­тей про психічний стан громадянина, вони можуть зазначити, з якого часу громадянин є недієздатним.

Так, якщо судом буде встановлено, що громадянин страждав, наприклад, на післятравматичне недоумство уже на момент реєст­рації шлюбу і не міг усвідомлювати значення своїх дій, суд може пов'язати початок недієздатності з днем реєстрації шлюбу, що зумовить його недійсність.

Це роз'яснення Пленуму Верховного Суду УРСР не можна було вважати конкретизацією норми Цивільного кодексу, воно було по суті новою нормою. Але Пленум Верховного Суду мав рацію і тому його позиція була законодавчо закріплена у статті 40 ЦК України.

Чи можна визнати Визнання особи недієздатною спрямова- людину недієздатною ^{не на} майбутнє, тому воно може стосува- після її смерті? ^тися лише живого. У зв'язку з цим вимо-

га про визнання недієздатним померлої особи не підлягає задоволенню.

С. пред'явила позов про визнання покійного батька Д. недіє­здатним і про визнання недійсним складеного ним заповіту. Суд визнав заповіт недійсним, оскільки було встановлено, шо в момент його підписання Д. не розумів значення своїх дій, а в решті позову відмовив.

261

Українське цивільне право

Розділ IV. Учасники цивтьних правовідносин

У цій ситуації мова може йти лише про звернення до суду з ви­могою про визнання недійсним правочину, шлюбу чи іншого акту, який особа вчинила, не усвідомлюючи значення своїх дій.

Якщо особа померла після пред'явлення до суду заяви про ви­знання її недієздатною, провадження у справі має бути закрите.

Правові наслідки «Визнання особи недієздатною веде за со-

недієздатності бою по суті «цивільну смерть». Як

громадянин особа, яка втратила дієздат­ність у повному обсязі, перестає існувати у будь-якій якості»¹.

Такий висновок може викликати лише подив. Особа, визнана недієздатною, залишається володільцем (носієм) великої кількості прав, хоча нездатна, як правило, оцінити вартісність для себе від­повідних благ і нездатна сама стати на їх захист.

Недієздатність - особливий цивільний стан особи.

Недієздатна особа, як уже зазначалося, залишається правоздат­ною, але обсяг її правоздатності істотно звужується.

Недієздатна особа має право на життя, більшість інших немай-нових прав, здатна мати права та обов'язки власника, права та обов'язки сторони за договором купівлі-продажу, інші майнові права та обов'язки.

Проте здатність мати ці права та обов'язки реалізується уже не нею самою, а її опікуном.

Недієздатна особа нездатна мати такі права та обов'язки, які ор­ ганічно пов'язані із свідомістю та волею людини, і які ніхто, крім неї, реалізувати не може.

Недієздатний - не є вільною особою, оскільки вільною робить людину розум. Тому недієздатний не може мати такі права, як пра­во на особисту свободу чи право на вступ до громадської організа­ції, чи право на представництво.

Визнання особи недієздатною припиняє договірне зобов'язання за її участю, якщо ця обставина робить неможливим його вико­нання.

Якщо недієздатним став, наприклад, набувач за договором до­вічного утримання або художник-підрядник за договором про створення картини, ці договірні зобов'язання припиняються, оскі­льки їхні обов'язки мають особистий характер. І навпаки, недіє­здатність відчужувача у договорі довічного утримання або замов­ника за договором підряду, яка настала після укладення цих дого­ворів, істотно не вплине на виконання договору, а тому не є підставою для припинення зобов'язання.

Див.: Субьектьі гражданского права.- М., 2000.- С. 16.

Права та обов'язки недієздатної особи, які, відповідно до зако-v чи договору, може виконати за неї інша особа, не припиняють­ся а продовжують існувати у межах сформованих правовідносин.

Недієздатний є одночасно і неделіктоздатним. Його дії, якими фактично завдана шкода, не вважаються протиправними, а сам він не визнається суб'єктом відповідальності. За статтею 1184 ЦК, шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати за нею нагляд, якщо вони не доведуть, що шкода була завдана не з їхньої вини.

Якщо шкода завдана без вини або якщо у опікуна чи самого пі­допічного немає майна, на яке можна б накласти стягнення, право потерпілого на відшкодування не буде реалізованим.

У такій ситуації залишається останній шанс: використати модель, закріплену у статті 1207 ЦК «Обов'язок держави відшкодувати шко­ду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину», пред'явивши відповідну вимогу до держави.

При цьому слід мати на увазі, що термін «злочин» не наповне­ний у цій статті змістом, тотожним поняттю «злочин», що визна­чений у статті 11 Кримінального кодексу, оскільки про злочин не можна говорити за відсутності особи, яка вчинила відповідну про­типравну дію.

Якщо протиправна поведінка була вчинена особою до визнання її недієздатною, її обов'язок по відшкодуванню шкоди після визнання її недієздатною не припиниться. Він буде і надалі виконуватися за ра­хунок належного цій особі майна, але уже за волею опікуна.

Визнання фізичної особи недієздатною справляє свій вплив не лише на сферу цивільних відносин. Особа, визнана недієздатною, не може бути стороною у трудовому договорі, вона втрачає право обирати і бути обраною, може позбутися членства в політичній партії чи громадській організації, не має права на укладення шлю­бу, на усиновлення дитини.

Тому недієздатність фізичної особи (громадянина) є актом ци­вільного стану у широкому його розумінні.

Недієздатність і неосудність

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. В. Г. Гончаренка, П. П. Андрушка. Кн. 1.- К., 2005.- С. 61.

Недієздатність відрізняється від неосуд­ності. Неосудністю вважається психіч­ний стан особи лише у зв'язку з вчинен­ням нею конкретної суспільно небезпечної поведінки, яка має ознаки злочину'.

262

263

Українське цивільне право

Недієздатність є тривалим, часто довічним станом людини, тоді, як неосудність стосується якогось певного проміжку часу. •

Визнання особи недієздатною не розцінюється як достатній до­каз її неосудності. Адже у час ремісії особа могла розуміти зна­чення своїх дій.

Якщо особа визнана недієздатною у зв'язку з олігофренією у стадії дебільності, то цей хворобливий стан психіки не має все­осяжного пораження інтелекту. Тому олігофрени можуть усвідом­лювати суспільну небезпеку діяння. Убивство, крадіжку, розбій, у зв'язку з їх явною антисоціальністю, розум олігофрена осилює'.

Тому питання неосудності завжди повинно вирішуватись окре­мо. Отже, неосудність не є достатньою підставою для наступно-; го визнання особи недієздатною, а визнання особи недієздатною не має преюдиційної сили для визнання її неосудною.

Марнотратництво фізичної особи

«Чоловік був пияк і марнотратник»,- Ми­хайло Коцюбинський. Марнотратити - значить нерозумно, без потреби витрачати гроші, майно, тринькати, розтринькувати, гай­нувати, переводити².

За статтею 8 ЦК 1922 p., повнолітня особа могла бути оголоше­на недієздатною, якщо вона своїм надмірним марнотратництвом розорювала майно, що було у її розпорядженні.

За статтею 9 цього Кодексу, над марнотратником встановлюва­лася опіка. Марнотратник мав право вчиняти правочини лише за згодою законних представників (батьків, опікуна), проте міг само­стійно розпоряджатися заробітною платою і сам відповідав за шкоду, заподіяну іншим особам.

У Цивільному кодексі 1963 р. можливість визнання громадяни­на марнотратником не передбачалася.

При опрацюванні проекту Цивільного кодексу ця проблема бу­ла предметом дискусії. Перемогла позиція, згідно з якою визнання особи марнотратником зазіхало би на її свободу, на можливість вільного здійснення свого права власності.

Законодавство України містить достатній перелік засобів правово­го стримування особи, яка намарно тратить своє майно під впливом алкоголю, наркотичних засобів чи особливостей характеру: стягнен­ня з неї аліментів батькам, дітям, іншим членам сім'ї; врахування цієї

' Див.: Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации.-М., 1998-С. 47.

² Див.: Новий тлумачний словник української мови. В 4-х томах. Т. 2.-К., 1998.-С. 576.

264

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

б ставини при поділі спільного майна подружжя; накладення забо-°они відчуження майна з метою забезпечення позову. І цими засоба­ми правова корекція поведінки такої особи має вичерпуватися.

За статтею 53 ЦК, можливим є визнання банкрутом фізичної особи, але лише тієї, яка зареєстрована як підприємець.