§ 2. Тривалість позовної давності

Ще на початку XX століття професор Г. Ф. Шершеневич зазна­чав, що коротка позовна давність є однією із ознак нецивілізовано-сті законодавства. А позовну давність у десять років професор Д. Й. Мейєр називав нетривалою.

За статтею 71 ЦК 1963 p., загальний строк позовної давності становив три роки, а за позовами державних організацій, колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій одна до одної - один рік.

Якщо позивачем або відповідачем була іноземна організація, позовна давність становила три роки.

Встановлення позовної давності в один рік у відносинах між «соціалістичними організаціями» пояснювалося вимогами госпо­дарської, планової дисципліни.

Оскільки статтею 48 Закону України «Про власність» усім суб'єк­там права власності гарантувалися рівні умови захисту, у статтю 71 ЦК 1963 р. були внесені відповідні зміни: «загальний строк позов­ної давності» став для всіх єдиним - три роки. Згодом Кабінетом Міністрів України було внесено законопроект про відновлення по­переднього тексту статті 71 ЦК 1963 p., але він не був підтриманий.

¹ Чи не зайвим у цьому визначенні є слово «свого», адже особа може звернутися до суду із вимогою про захист чужого права: дитини чи недіє­здатного? На це запитання слід дати заперечну відповідь: право на захист має той, чиї права порушені. Опікун чи представник за довіреністю лише здійснюють це право, не будучи суб'єктом порушених відносин.

У статті 223 ГК позовна давність трактується як «строк реалізації гос­подарсько-правової відповідальності», що не може не дивувати, оскільки звернення до суду в межах позовної давності не є реалізацією відпові­дальності. Навіть у разі задоволення позову рішення суду може бути не виконане, а отже, боржник може не понести відповідальності.

Про можливість застосування норм інституту позовної давності до спорів, що виникають із виборчих правовідносин, див.: 3. В. Ромовська. Рішення Судової палати Верховного Суду України: погляд науковця і громадянина // Вісник Верховного Суду України, 2004. № 12.- С. 6.

535

Українське цивільне право

Керовані ідеєю необхідності значного збільшення тривалості позовної давності, члени Робочої групи по опрацюванню проекту Цивільного кодексу висловлювали пропозиції про встановлення, за прикладом Німеччини, Голландії та інших держав, позовної давності щодо вимог про захист права власності на нерухомість у 10 і навіть у 20 років. Однак згодом, під вагою контраргумен­тів, такі пропозиції було знято.

Загальна позовна давність

У зв'язку з тим, що позовна давність роз­глядається законом як строк, вживання сло­восполучення «строки позовної давності» було помилковим. Цього недоліку у Цивільному кодексі України не­має. Проте він є у статті 223 ГК. Словосполучення «строк позовної давності» без жодних підстав використано і у статті 214 ЦПК Украї­ни. Ним, на жаль, продовжують послуговуватися і окремі науковці. Загальною є позовна давність у три роки. Загальною - тому, що стосується усіх вимог, крім тих, щодо яких встановлена спе­ціальна позовна давність.

Спеціальна позовна давність

Стаття 72 ЦК 1963 р. встановлювала «ско­рочені строки позовної давності» тривалі­стю у шість місяців та один рік. А у стат­ті 366 ЦК позовна давність була визначена у два місяці щодо ви­мог клієнтури до перевізника та у шість місяців - щодо вимог перевізника до відправників, одержувачів та пасажирів.

У Цивільному кодексі України питання іншої, крім загальної, позовної давності вирішено інакше.

Термін «спеціальна позовна давність» обумовлений тим, що вона може за тривалістю бути або коротшою, або довшою, ніж три роки, якщо сторони домовилися про це, і може стосуватися лише тих вимог, які визначені законом. У статті 223 ГК мова йде про «скорочені строки позовної давності, передбачені Цивільним ко­дексом України». Таке уперте небажання авторів проекту Госпо­дарського кодексу України відмовитися від застарілої правничої термінології дивує. Але, як уже відзначалося, у цьому, і не лише в цьому, не тільки їхня вина.

Мінімальна тривалість спеціальної позовної давності - один рік -застосовується, відповідно до статті 258 ЦК, до семи видів вимог, зокрема, до вимог про стягнення неустойки, про спростування не­достовірної інформації, поширеної в засобах масової інформації, про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення його права першого покупця.

За концепцією, яка була закладена у Цивільному кодексі, спе-

536

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

ціальна позовна давність не може бути коротшою за один рік. У статті 315 ГК встановлено шестимісячну межу нарахування не­устойки, а не шестимісячну позовну давність. Це означає, що на вимогу про стягнення неустойки за останні шість місяців невико­нання договірного обов'язку пошириться річна позовна давність.

Позовна давність у п 'ять років поширена на вимоги про ви­знання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Цією нормою засвідчується посилення правових га­рантій вільного волевиявлення учасника правочину.

Позовна давність у десять років поширена на вимоги про за­стосування наслідків нікчемного правочину.

Перелік вимог, до яких застосовується спеціальна позовна давність, не обмежується тими, які зазначені у частинах 2-4 статті 258 ЦК. Не виключається розширення цього переліку іншими законами України.

Збільшення позовної Конвенція ООН про позовну давність у до- давності говорах міжнародної купівлі-продажу то-

варів дозволяє сторонам у договорі збіль­шити позовну давність, але не більш як у два рази.

Пропозиція про перенесення цієї норми у Цивільний кодекс Ук­раїни стосовно усіх вимог, а не лише тих, які випливають із договору міжнародної купівлі-продажу, викликала спершу заперечення: «це ставить одну із сторін у невигідне правове становище». Однак цей аргумент був непереконливим, адже, укладаючи договір, сторони ще не знають, кому може судитися бути позивачем, а кому - відповідачем.

Свобода договору означає, що сторони можуть мати право до­мовитися і про тривалість позовної давності щодо вимоги, яка бу­де наслідком можливого невиконання договору. Від такої домов­леності суспільні інтереси не зазнають втрат.

Відповідно до частини 1 статті 259 ЦК України, позовна дав­ність може бути збільшена за домовленістю сторін. На відміну від конвенційної норми, у статті 259 ЦК не зазначено межі такого збі­льшення, а це означає, що позовна давність, встановлена законом у три роки, може бути збільшена до 10 чи навіть більше років.

Можливість збільшення позовної давності засвідчує перехід від абсолютної імперативності правових норм щодо позовної давності до відносної диспозитивності, що може трактуватися як один із проявів демократизації цивільного законодавства.

Поряд з цим у частині 2 статті 259 ЦК заборонено скорочення позовної давності за домовленістю сторін. Отже, мінімальна часо­ва межа позовної давності є правовим імперативом.

Українське цивільне право