§ 1. Загальні зауваги

Серед юридичних фактів, з якими пов'язується динаміка ци­вільних відносин, чільне місце посідають правочини¹.

Термін «правочин» вживався у Цивільному кодексі УРСР 1922 р. На той час українська юридична лексика знала і такі поняття, як «правочинний» та «правосильний». Однак згодом почалася нагі-нка на українську правничу лексику, з метою наближення її до російськомовних аналогів. У результаті в Цивільному кодексі 1963 р. замість терміна «правочин» було введено термін «угода», з неадекватним йому змістовим навантаженням, адже до угод бу­ло зачислено не лише договір, а й повернення боргу, заповіт, оголошення конкурсу, тобто акти, вчинені за волею однієї особи, тобто ті, які не потрібно було узгоджувати (годити) з волею ін­ших осіб.

Російський термін «сделка» (від слова «дело», «делать») пов­ністю охоплював собою усі юридично значимі дії, які вчинили од­на або декілька осіб.

Необхідність відновлення українських традицій, в тому числі і у сфері законотворчості, зумовила пропозицію про повернення терміна «правочин» до нормативної юридичної лексики, прак­тичного і наукового вжитку. Слід сказати, що усі члени Робочої групи з опрацювання проекту Цивільного кодексу України під­тримали ідею такої термінологічної реституції. На жодній із нау-

Наукову відповідальність за зміст Глави 16 «Правочини» Цивіль­ного кодексу України несе 3. Ромовська.

336

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

к ових конференцій доцільність повернення терміна «правочин» не піддавалася сумніву¹.

Термін «правочин» є прозорим за змістом. Ним без будь-яких застережень охоплюються і договори, і односторонні вольові акти.

Термін «правочин», як і «правочинний» - це слова не лише українські за походженням, а й зрозумілі, милозвучні, тому мають одержати нове життя².

Наявність у Цивільному кодексі України терміна «правочин» не означає виключення з правничої лексики терміна, «угода». Він залишається, але лише у значенні домовленості, щонайменше,

двох сторін.

Господарський кодекс у статті 84 вживає термін «угода», ще раз засвідчило неузгодженість між ним та Цивільним кодексом.

Ознаки правочину Першою ознакою правочину, відповідно

до статті 41 ЦК 1963 року, вважалося те,

що він є дією. Такий погляд на правочин був загальноприйнятим і водночас - неточним. Адже правочином є, наприклад, і прийняття спадщини: якщо спадкоємець протягом шести місяців не проявив

¹ Як вважає професор О. В. Дзера, однозначно досить важко дати пози­тивну відповідь на питання про доцільність такого нововведення та його правові наслідки. На його думку, ці негативні наслідки можуть проявитися у неправильному застосуванні правових норм глави про правочин і, врешті, в ігноруванні його застосування у правозастосовній діяльності (Див.: Циві­льний кодекс України. Науково-практичний коментар / За ред. розробни­ків- К., 2004.- С. 151-15; Дзера О. В. Правочини за новим Цивільним коде­ксом України // Вісник Академії адвокатури, 2005, 1 (2).- С. 5.

Друге застереження О. В. Дзери виявилося даремним: у рішеннях судів, особливо загальних, які стосуються заповітів, довіреностей, визнання не­дійсним договорів, термін «правочин» зайняв беззастережно своє місце. Та обставина, що у спорі, наприклад, про застосування наслідків невиконання договору поставки термін «правочин» не використовується, не може сприйматися як щось надзвичайне. Так було і в судовій практиці до 1 січня 2004 p., і у Цивільному кодексі 1963 p., коли термін «угода» був повністю витіснений терміном «договір». І це - правильно: нема потреби застосову­вати загальний термін, якщо є спеціальний.

Що ж до першого застереження, то і воно, на мій погляд, не має надто серйозної підстави, адже кожен тямущий юрист зможе відокремити наслідки недійсності одностороннього правочину від наслідків недійсно­сті договору як правочину двостороннього.

~ «Чин» - діяльність, дія, праця; «чинити» - робити що-небудь, здійс­нювати щось. «А тим часом вороженьки чинять свою волю» (Тарас Шев­ченко), «Чин живий, або живеє слово-се талан мій» (Леся Українка). Див.: Новий тлумачний словник української мови- К., 1998- Т. 4- С. 822-823.

337

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

інтересу до спадщини, його право на спадкування за заповітом чи за законом припинялося. Якщо протягом строку, що встановлений у договорі, видавець не повідомив автора про те, що його твір не схвалено, він вважається схваленим. Таке мовчання засвідчувало наявність правочину, оскільки породжувало у видавця, щонаймен­ше, обов'язок виплатити авторові гонорар.

Це дало підставу стверджувати, що правочин - це поведінка суб'єкта, тобто «дія» і «недія». Але якщо дія є правочином зав­жди, то «недія» (бездіяльність) - лише тоді, коли це передбачено законом або договором.

За аналогією, термін «злочин» - це також не лише так звана ак­тивна поведінка (дія), а й бездіяльність.

Ці аргументи наводилися при опрацюванні проекту Цивільного кодексу, але не знайшли підтримки. При науковому доопрацюванні проекту традиційне трактування правочину не було переглянуте. То­му, як і раніше, у частині 1 статті 202 ЦК правочином названа «дія».

Другою ознакою правочину є його вольовий характер.

Оскільки спрямованість поведінки особи засвідчує її волю, пра­вочин є поведінкою вольовою. Кожен учасник правочину діє за своєю волею і відповідно до своїх інтересів.

Tolle voluntatem et erit omnis actus indifferens - знищіть волю -і кожна дія стає байдужою.

Воля - це центр, ядро правочину¹.

Принцип волі, у якому відображена ідея приватної особистості, професор Й. О. Покровський порівнював з ниткою Аріадни, яка здатна вивести з кожного заплутаного життєвого лабіринту².

Якщо особа вчинила певну дію під фізичним чи психічним тис­ком іншої особи або в час, коли вона не розуміла значення своїх дій, ця дія вважається правочином завдяки правовій презумпції, а не як наслідок дійсного, справжнього волевиявлення.

Недобросовісність,- вважав О. А. Боровиковський,- є смерте­льною хибою (пороком) правочину, оскільки у ньому відсутня душа. Застосувати до нього закон, розрахований на добросовісний правочин, означало би не лише не виконати закон, а, навпаки,-допустити його порушення, допустити глум над ним³.

¹ Васьковский Е. В. Учебник гражданского права. Вьш. 1.- СПб., 1894.-С. 113.

Покровский И. А. Основньїе проблеми гражданского права.- М., 1998.-С. 249.

³ Боровшовскип О. А. Закон и судейская совесть. В кн.: Антологія ук­раїнської юридичної думки.- Т. 6.- Цивільне право.- С. 230.

Правочин особи як вольовий акт спрямовується на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

В одному випадку такі зміни прав та обов'язків настають або можуть настати негайно, наприклад, при договорі дарування, по­зики чи довічного утримання. У другому - між учиненням право­чину та настанням правових наслідків може пройти відповідний проміжок часу, як це буває, наприклад, між днем посвідчення за­повіту та днем смерті спадкодавця. Впродовж цього часу особа може скасувати заповіт. Однак не можна сказати, що, скасовуючи заповіт, особа припиняє права первісного спадкоємця, адже жод­них прав він ще не набув, та і про заповіт він може і не знати.

У третьому випадку правові наслідки, на які спрямований правочин, можуть взагалі не настати. Таке трапляється у разі не-настання страхового випадку, обумовленого у договорі страху­вання.

Третьою ознакою правочину є те, що він вчиняється головно щодо того, що стосується майбутнього.

Такими є усі, без винятку, договори, в яких одна із сторін зо­бов'язується вчинити після його укладення певну дію: виготовити, збудувати, перевезти, надати іншу послугу тощо.

Проте можуть бути і «анулюючі» договори, за якими сторони припиняють чинність попереднього договору, з повною реституці­єю від моменту його вчинення. У цьому разі особи спрямовують правочин не лише у майбутнє (договір надалі перестає існувати), а й у минуле, забезпечуючи можливість повернення одержаного.

В 1990 р. Ф. подарував матері половину будинку, який він як . : , спадкоємець одержав після смерті батька. У 2004 р. нотаріус і __ ' | ; ! \ посвідчив договір між Ф. та його матір'ю С, за яким сторони відмовилися від попереднього договору, в результаті чого Ф. .Hfe. знову став співвласником будинку.

Четвертою ознакою правочину є те, що він може стосуватися лише того, здійснення чого є можливим. Ніхто не може бути зо­бов'язаний вчиняти неможливе. Ad impossibilia lex non cogit - не­можливого закон не вимагає.

Ми можемо зважитись лише на те,- писав Памфіл Юркевич,-Що перебуває у нашій владі, а у нашій владі перебуває усе те, що можливе і здійсненне¹.

¹ Памфіл Юркевич. Історія філософії права. Філософія права, філософський щоденник.-К., 1999.-С. 146.

339

''Українське цивільне право

«З неба зіроньку дістану і на пам'ять подарую» - так може бути лише у пісні. Якщо за договором особа зобов'язалася вчинити дію яка була завідомо нереальною у момент укладення договору, та­кий договір є недійсним.

«Лікую псоріаз, рак, інші важкі хвороби»,- у таких рекламних оголошеннях немає нічого нереального, адже «лікувати» і «вилі­кувати» - це різні речі. Тому той, хто піддався такій спокусі, але не позбувся хвороби, не може вимагати визнання договору про надання ворожбитських чи медичних послуг недійсним і повер­нення відповідної плати. Якщо, звичайно, не доведе у діях такого цілителя обману.

Правочин є недійсним, якщо він стосувався речі, якої на мо­мент його вчинення уже не існувало, або якщо він стосувався фі­зичної особи, яка на цей момент померла (оголошена померлою), чи юридичної особи, яка взагалі не існувала або вона була лікві­дована.

П'ятою ознакою правочину називають його правозгідність.

Дії, які у всіх ситуаціях є злом (наклеп, наїзд на пішохода, під­пал будинку), хоча також призводять до виникнення відповідних цивільно-правових наслідків, не є правочином.

Лише законний правочин можна назвати правочином, вважав професор Д. Й. Мейєр¹. Його думка була підтримана іншими авто­рами².

Якщо беззастережно пристати до такої точки зору, то не зали­шиться місця для понять «незаконний правочин», «недійсність правочину», «недійсність договору». Однак ними широко послу­говується не лише наука, а й законодавець, оскільки немає іншого терміна, який повністю підходив би до усіх порушень закону. Це пов'язано і з тим, що поряд із договорами, які відкрито, явно супе­речать вимогам закону, є і квазідоговори, незаконність яких захо­вана за презумпцією їх дійсності. Вони створюють відповідні ци­вільні права та обов'язки, які, згодом може виявитися, були на­справді квазіправами чи квазіобов'язками. Квазіправовідносини, що виникають у цій ситуації, відрізняється від істинних правовід­носин незаконністю свого виникнення, а отже,- нестабільністю свого існування³.

¹ МейерД. Й. Русское гражданское право.- Ч. 1.- М., 1977.- С. 179.

" Хапфец Ф. С. Недействительность сделок по российскому граждан-скому праву.- М., 1999.- С. 15; Матвеев И. В. Правовая природа недей-ствительннх сделок.- М., 2002.- С. 17.

Ромовская 3. В. Защита в советском семейном праве...- С. 15.

340

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

Я кщо сторони домовилися про поширення за винагороду неправдивих ганебних відомостей про іншу особу, вчинення терористичного акту чи вбивства, то така домовленість є неза­конним договором, спрямованим проти публічного порядку, а вчинення таких дій чи лише приготування до їх вчинення -

злочином.

Сумна доля може очікувати правочин, який суперечить мо­ральним засадам суспільства.

Зміст правочину ^Зміст правочину становлять права та обо-

в'язки сторін, а також умови їх виникнен­ня, здійснення, припинення. Зачислення імен учасників правочину до його змісту - істотна помилка.

Зміст договору чи іншого правочину закріплюється у його стат­тях (пунктах).

Зміст правочину прийнято називати його умовами.

Мета правочину «Метою є те безумовне, заради якого реа-

лізуються певні дії»¹.

Метою правочину є той матеріально-правовий інтерес, який сто­рона прагне задовольнити завдяки правочинові і який задовольняє, вчинивши його. Так, укладаючи договір довічного утримання, одна сторона діє з метою набуття права власності на будинок чи інше цінне майно, а друга - з метою набуття права на довічне утриман­ня та (або) піклування чи догляд.

Договір підряду на капітальне будівництво підрядник укладає з метою одержання прибутку (доходу), а замовник - з метою набут­тя у власність житлового будинку чи іншої споруди.

Відповідно до статті 49 ЦК 1963 p., недійсною вважалася угода, укладена «з метою, яка суперечила інтересам держави та суспіль­ства». Якщо, наприклад, підприємство України уклало договір з іноземною фірмою про таємну утилізацію ядерних відходів на те­риторії України, то метою такого договору було збагачення, а не порушення інтересів держави та суспільства.

Порушення екологічної безпеки населення - це усвідомлений, можливий або реальний результат договору, а не його мета. Жаль, Що у статті 208 Господарського кодексу відтворена помилка, що містилася у статті 49 ЦК.

Набуття обов'язку метою правочину вважатися не може. Цим мета відрізняється від змісту правочину, компонентами якого, як уже зазначалося, є права та обов'язки сторін.

Памфіл Юркевич. Цит. праця.- С. 406.

341

Українське цивільне право

Мета правочину може бути сформульована у загальних рисах, притаманних всім правочинам і кожному зокрема. Такою «консо­лідованою» метою є задоволення стороною своїх особистих не-майнових та (або) майнових інтересів.

Якщо мета правочину незаконна, то незаконним є і він сам. За­кон, наприклад, не дозволяє неповнолітньому стати власником вогнепальної зброї, тому спроба стати ним свідчить про незакон­ність мети і заодно - самого правочину.

Законна мета може досягатись незаконними методами, на­приклад, за допомогою обману, насильства.

Не можна вважати метою правочину наміри (плани) покупця щодо використання речі чи наміри продавця щодо використання грошей, одержаних від покупця.

Намір особи використати куплену річ як знаряддя для вчинення злочину не може бути підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним, навіть якщо продавець знав про злочинну ме­ту свого контрагента. Продавець може бути суб'єктом криміналь­ної відповідальності за співучасть або принаймні за недонесення про злочин, який покупець готувався вчинити. Правочинів, які б не мали мети, немає.

У літературі виділяється особливий вид правочинів — казуаль­ний, «дійсність якого залежить від їхньої мети»¹. Ця теза поясню­ється так: «якщо у борговій розписці не визначено мету, тобто не­має пояснення, чому Н. видав розписку М., то вона повинна бути визнана недійсною».

З таким міркуванням погодитися важко. Адже недоліки розпис­ки не можуть викликати недійсності договору позики, якщо пози­чальник визнає борг. Крім цього, відсутність у розписці згадки про підставу передачі грошей не засвідчує відсутності мети і не веде до недійсності договору, а може призвести лише до часткового позбавлення такої розписки доказової сили. Адже вона лише під­тверджує факт одержання певної грошової суми, але не засвідчує правової підстави її одержання.

Якщо у борговому документі не зазначена підстава, з якої ви­ник борг, то він (документ) не може бути належним доказом укладення певного договору. Він засвідчує факт одержання гро­шової суми, але не засвідчує юридичної підстави такого одер­жання. Тому у разі спору не можна зробити висновку про те, що ж відбулося насправді: позика грошей чи повернення раніше одер-

¹ Цивільне право України: Підручник. У 2-х книгах. Кн. 1.- К., 2004.-С. 172-173.

342

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

ж аної позики; дарування чи позика; позика чи відшкодування за­вданих раніше збитків тощо.

І лише у векселі не потрібно зазначати, з якого договору виник обов'язок платежу, оскільки вексель - це нічим не обумовлене, беззастережне зобов'язання векселедавця виплатити певну грошо­ву суму володільцеві векселя.

«Causa» - означає насамперед «причину», «привід», «мотив»'. Виходячи із такого значення цього слова, слід зробити висновок про те, що казуальним є кожен правочин.

Мотив правочину Правочини завжди мотивовані². Мотив -

це система спонук, які штовхають людину до відповідної поведінки.

Мотив органічно пов'язаний з потребами людини, з її психіч­ним станом у певний момент.

Мотив правочину загалом не проявляється ззовні. В одних ви­падках мотив правочину виважений, в інших - особа піддається впливові раптових емоцій і лише тоді, коли юридична дія уже вчинена, може усвідомити свою поспішність. Повернути все назад у таких випадках дуже непросто, а то й неможливо.

Мотив учинення особою правочину є байдужим для її контр­агента і, як правило, взагалі юридично інертним.

Винятком із цього загального правила може бути вчинення пра­вочину під впливом важкої обставини. Хвороба, смерть члена сім'ї, матеріальна скрута як чинники специфічного душевного стану особи, що спонукали її до вчинення правочину, можуть за певних умов (про це йтиметься нижче) призвести до визнання його недійсним. А отже, мотив вчинення правочину у випадках, що пе­редбачені законом, а також з урахуванням інших обставин, може мати правове значення. Може він мати правове значення і тоді, коли про це зазначено у договорі.

Мотив та мета правочину за своїм конкретним проявом можуть наближатися, але ніколи не збігаються. Якщо мотив,- писав про­фесор В. П. Шахматов,- відповідає на питання, чим керувалася особа, вчиняючи правочин, то мета визначає той правовий резуль­тат, якого прагнули досягти суб'єкти³.*

Латинско-русский словарь.-М., 1976.-С. 165.

«Вмотивований» і «обгрунтований» - поняття нетотожні. «Обгрун­тованим» є те, що належним чином доведено, підтверджено. Відповідно, рішення суду має бути обгрунтованим, а не мотивованим.

Шахматов В. П. Состави противоправньїх сделок и обусловленньїе йми последствия.- Томск, 1967- С. 79.

343

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

Класифікація правочинів

Правочини поділяються на:

• односторонні;

• двосторонні;

• багатосторонні.

Односторонні правочини є актом волі однієї сторони. «Цю одну сторону представляє одна особа»,- таке твердження тривалий час вважалося незаперечним.

Чи можуть вчинити односторонній правочин двоє або кілька осіб?

Питання це виникло у зв'язку з моєю пропозицією включити до проекту Цивільного кодексу України норми про право подружжя щодо складення єдиного, спільного заповіту. її несприйняття окремими членами Робочої групи базувалося на твердженні про можливість вчинення одностороннього правочину лише однією особою.

Результатом дискусії була ствердна відповідь на поставлене пи­тання.

І для того, щоби раз і назавжди визначитися щодо суті односто­роннього правочину, у частині 3 статті 203 ЦК було записано: «Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами»¹. Отже, односторонній правочин може вчинити кілька осіб, які є однією стороною тому, що всі вони є носіями і виразниками однієї і тієї ж за змістом, тоб­то спільної, єдиної волі.

Прикладом одностороннього правочину кількох осіб може бути прощення боргу кількома солідарними кредиторами, повернення боргу кількома солідарними боржниками, відмова кількох співвла­сників від права на річ, видання подружжям єдиної довіреності на вчинення від їх імені договору оренди щодо їхнього спільного майна тощо.

Односторонні правочини можуть вчинятися майже в усіх сфе­рах цивільних відносин.

У сфері відносин власності односторонніми правочинами є: ви­готовлення речі; заволодіння дарами природи; знищення речі; від­мова від права власності на річ; заповіт; прийняття спадщини; від­мова від спадщини.

Ця норма, однак, була або не помічена, або знехтувана деякими нау­ковцями: «Односторонність правочину — залежність його укладення від волевиявлення саме однієї особи». Див.: Заїка Ю. Заповіт подружжя // Право України, 2004. № 4.- С. 93.

У цивільному праві, і це ніким не заперечувалося досі, «сторона» та «особа» є нетотожними поняттями.

344

У сфері договірних відносин односторонніми правочинами є: сплата боргу; відмова від прийняття речі, виготовленої невідпо­відно до договору; прощення боргу; відмова від договору; при-тримання перевізником вантажу до внесення плати за перевезення.

У недоговірних відносинах одностороннім правочином є: при-тримання худоби, яка потравила посіви, до моменту відшкодуван­ня шкоди її власником; відшкодування потерпілому матеріальної та моральної шкоди.

Односторонній правочин може викликати у особи, яка його вчинила, відповідні обов'язки. Так, особа, яка оголосила конкурс, стає носієм низки обов'язків щодо проведення конкурсу та випла­ти винагороди.

Чи може односторонній правочин створити обов'язки для іншої особи?

Професор С. С. Алєксєєв серед односторонніх правочинів виді­ляв «односторонньозобов'зуючі», ствердно відповідаючи на це питання. Проте переконливого прикладу такого правочину, що створив би обов'язки для іншої особи, окрім наряду - замовлення, який тепер не застосовується, С. С. Алєксєєв так і не навів¹.

Може видатися, що односторонньозобов'язуючим є заповідаль­ний відказ та передача державі знайденого скарбу. Але - лише на перший погляд. Адже заповідальний відказ покладає певний обо­в'язок лише на того спадкоємця, який прийняв спадщину. При­йняття ним спадщини є одностороннім правочином, одночасно спрямованим на виникнення у нього права власності і обов'язку вчинити певну дію на користь відказоодержувача. Отже, запові­дальний відказ не може вважатися односторонньозобов'язуючим правочином (стаття 1237 ЦК).

Що стосується передачі державі скарбу, то обов'язок виплатити винагороду виникне у держави на підставі статті 343 ЦК. Передача особою скарбу - це лише передумова виникнення у держави цього обов'язку.

Отже, односторонній правочин, за загальним правилом, не мо­же спрямовуватися на виникнення обов'язків у інших осіб.

Такий висновок зумовив включення у статтю 202 ЦК спеціаль­ного застереження: «Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила».

Двосторонніми правочинами є договори, які, за словами Гегеля,

Алєксєєв С. С. Односторонние сделки в механизме гражданско-пра-вового регулирования // Теоретические проблеми гражданского права: Сборник ученьїх трудов.- Вьш. 13.- Свердловск: Свердловский юриди-ческий институт, 1970.-С. 57.

345

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

є «єдністю розрізнених воль»'. Інтерес з'єднує сторони у договорі. Водночас інтерес - це те, що їх розмежовує.

До багатостороннього правочину слід віднести договір про спі­льну діяльність, установчий договір про заснування господарсько­го товариства з участю, щонайменше, трьох сторін.

Правочини можна поділити ще на:

• основні;

• допоміжні;

• додаткові.

Допоміжні правочини вчиняються для здійснення інших, уже іс­нуючих правовідносин, наприклад, повернення боргу, що виник на підставі основного правочину - договору позики. Додатковим пра-вочином є внесення змін до договору, що був укладений раніше.

За наслідками правочини поділяють на такі, що спрямовані на:

• виникнення;

• зміну;

• припинення цивільних правовідносин.

Виникнення правовідносин пов'язується, наприклад, з укладен­ням договору, виготовленням речі чи прийняттям спадщини.

Правовідносини зміняться у результаті часткового повернення боргу чи зміни ціни товару у договорі поставки.

Правовідносини припиняться у зв'язку з виконанням договірно­го чи недоговірного обов'язку чи відмовою сторін від договору.

Свою особливу класифікацію мають договори;

• односторонні, двосторонні та багатосторонні;

• реальні та консенсуальні;

• обмінні та ризикові;

• відплатні та безвідплатні.

(Критерії такого розмежування досліджуватимуться окремо.)

jj . Термін «правозгідність» вдалося зберегти

правозгідності У ^Сімейн°^мУ кодексі України. У Цивіль-

„ ному кодексі вжитий термін - «правомір-

ність». На жаль, калька з російської мови

витіснила красивий український термін. Однак термін «правозгід­ність» уже включено в українську законодавчу лексику. І це не може не радувати.

Повага до гідності особи зумовила потребу у спеціальній нормі, яка закріпила би презумпцію правозгідності правочину, і вона у Цивільному кодексі є: правочин є правомірним, якщо його недійс-

ність прямо не встановлена в законі або якщо він не визнаний не­дійсним судом (стаття 204 ЦК).

Презумпція правозгідності правочину спростовується, насампе­ред, нормою закону, яка містить відповідну заборону. Так, якщо договір про заставу квартири укладений письмово, але не посвід­чений нотаріусом, його правозгідність спростовується стаття­ми 547 та 577 ЦК.

Якщо особа склала заповіт, але не виділила частини спадщини тому, хто має право на обов'язкову частку, правозгідність заповіту частково заперечується відповідним приписом статті 1241 ЦК.

В інших випадках презумпція правозгідності правочину може бути спростована судом.

Якщо встановлена презумпція дійсності правочину, то чи є сенс у зверненні до суду з позовом про визнання його дійсним ?

На перший погляд, це питання може видатися дивним: навіщо визнавати правочин дійсним, якщо він презюмується таким. Однак для заперечення потреби та юридичної можливості визнання дійс­ним одностороннього чи двостороннього правочину немає достат­ніх підстав¹.

Пред'явлення позову про визнання договору дійсним може бу­ти, за певних умов, цілеспрямованим актом, щоби ускладнити для другої сторони або іншої заінтересованої особи можливість ви­знання в майбутньому цього договору недійсним. Саме так, на мою думку, слід трактувати рішення Господарського суду м. Киє­ва, яким було визнано законною купівлю Консорціумом «Інвести­ційно-металургійний союз» 93,2% акцій гірничо-металургійного комбінату «Криворіжсталь». Це рішення за постановою Вищого господарського суду України було залишено в силі. За касаційним поданням Генерального прокурора України, Верховний Суд України це рішення та постанову скасував.

Правочини, щодо У Цивільному кодексі 1963 р. містилася

яких правові наслідки стаття 61 з назвою «Угоди, укладені під пов'язуються з умовою». Таких умов було дві:

настанням певної події ~ відкладальна;

- скасувальна.

Угода вважалася такою, що укладена під відкладальною умовою, якщо сторони обумовили виникнення прав та обов'язків обстави­ною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні.

Угода вважалася такою, що укладена під скасувальною умовою,

ГеоргВ. Ф. Гегель. Основи філософії права...- С. 80.

Див.: Адвокат. № 2, 2000.- С. ЗО.

346

347

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

якщо сторони обумовили припинення прав та обов'язків обстави­ною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні.

Однак термін «умова», стосовно даної ситуації, є невдалим.

У юридичній лексиці слово «умова» вживається в розумінні пе­вної частини договору, у якій визначені права та обов'язки сторін. Умовами договору вважається домовленість про предмет догово­ру, строки, місце виконання тощо.

Відкладальними чи скасувальними є не умови, а обставини. Включення цієї обставини до змісту (тексту) правочину (договору) слід розглядати як одну із його умов.

У зв'язку з цим стаття 121 ЦК має назву «Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини».

У договорі найму житла було зазначено, шо, у разі реєстрації шлюбу дочки власника будинку, наймач має звільнити помеш­кання.

Реєстрація шлюбу дочкою власника будинку буде скасувальною обставиною.

У договорі купівлі-продажу меблів та інших речей домашньо­го вжитку було зазначено, шо право власності до набувача перейде з моменту одержання продавцем візи на в'їзд до США.

У цьому разі діє відкладальна_обставина, з настанням якої у по­купця виникне право власності.

Відкладальними чи скасувальними обставинами є ті життєві си­туації, щодо яких невідомо, настануть вони чи ні. Дочка власника помешкання може так і не одружитися, а у виїзді з України та у в'їзді до США продавцеві речей може бути відмовлено.

Саме за цією ознакою відкладальна чи скасувальна обставини відрізняються від строку (терміну), який колись неодмінно наста­не. Тому, якщо в договорі найму житла обумовлено, що у разі про­ведення капітального ремонту наймач мусить звільнити квартиру, то проведення ремонту - це скасувальна обставина, оскільки неві­домо, буде він проводитися чи ні.

Якщо позичальник повинен повернути гроші після закінчення навчання у вузі, то це - умова про строк, а не скасувальна обста­вина, оскільки це навчання колись обов'язково закінчиться.

348

Обставиною як скасувальною, так і відкладальною не може бу­ти названа смерть, оскільки вона є неминучою.

Сторона не має права недобросовісно сприяти настанню або ненастанню цих обставин. У разі доведення такої недобросовісно­сті однієї із сторін певна обставина вважатиметься такою, що не настала, або, навпаки, такою, що настала.

Норма статті 61 ЦК 1963 р. могла бути дієвим інструментом охорони інтересів учасників угод, але таким не стала через недо­оцінку її ролі у регулюванні поведінки особи. В договорі даруван­ня, приміром, могло бути записано, що у разі виїзду обдарованого на постійне проживання за кордон або вчинення злочину щодо да-рувальника його право власності на дарунок буде припинено. Сво­боді договору така умова не суперечить.

Є підстави сподіватися, що на статтю 121 ЦК України буде звер­нена належна увага і вона запрацює на повну силу.

Момент у правочині

«Момент» визначається як мить, корот­кий відрізок часу, в який виконується, відбувається якась дія; короткий час перебування у певному стані; певний проміжок часу, етап у житті, у розвитку чого-небудь.

«... Життя - момент і зложене з моментів»,- Іван Франко.

Для потреб цивільного права найбільш прийнятним є тракту­вання моменту як короткого відрізку часу, у якому здійснився пе­вний юридичний факт: народилася дитина, виникло право власно­сті, укладено договір, передано річ тощо.

Таким відрізком часу може бути хвилина, година, день.

Як правило, момент пов'язується з днем вчинення певної дії, адже саме день зафіксовується у відповідних документах.

Нотаріуси не зобов'язані зазначати у договорі, довіреності чи заповіті годину (хвилину) їх нотаріального посвідчення. Але це не означає, що нотаріуси не мають права цього робити.

Якщо година чи навіть хвилина настання юридичного факту не зафіксована, а саме це є найпоширенішим явищем, то при виник­ненні спору (наприклад, треба з'ясувати, чи повноваження довіри­теля виконані довіреною особою до години смерті довірителя чи уже після цього) ця обставина може бути встановлена судом.

Як засвідчує практика, найбільш проблематичним є трактуван­ня «моменту» вчинення угоди дієздатною собою, щодо якої при­пускається, що вона при її вчиненні не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними (стаття 255 ЦК).

Психічний стан особи похилого віку або особи, яка страждає на певну хворобу, може змінюватися протягом дня, тому моментом у Цьому разі слід вважати не день, а більш короткий проміжок часу,

349

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

який охоплює період від приготування - до безпосереднього вчи­нення правочину (оформлення відповідних документів, якщо пра-вочин слід вчинити письмово).

Тлумачення правочину Можливість тлумачення правочину його

учасниками або судом передбачена в Ци­вільному кодексі України вперше.

Потреба тлумачення змісту правочину може бути викликана різними обставинами: включенням до тексту правочину терміна, який неоднозначно трактується сторонами; неузгодженістю окре­мих частин правочину; помилковим включенням до тексту право­чину сполучника «і» замість «або» тощо.

За позовом сестри суд провів тлумачення заповіту, зробивши висновок, що синові заповідачка виділила все інше майно, крім квартири. При цьому суд взяв до уваги, що сестра заповідачки тривалий час проживала з нею, доглядала її, власного житла не має, а син, навпаки, має своє помешкання.

Тлумачення має проводитися на підставі буквального значення слів, які були використані сторонами; порівняння усіх частин пра­вочину. Якщо цього буде замало, справжня воля особи може бути виявлена з врахуванням мети, яку вона прагнула досягти, змісту попередніх переговорів, усталеної практики взаємин сторін, зви­чаїв ділового обороту, подальшої поведінки сторін, а також інших обставин, що мають істотне значення.

Тлумачення правочину судом може проводитися у позовно­му провадженні за позовом однієї із сторін або в окремому провадженні, якщо із заявою до суду про тлумачення правочину звернулися обидві сторони.

Відмова від правочину Цивільний кодекс 1963 р. можливості від­мови від правочину не передбачав.

Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР (затверджена Мініст­ром юстиції УРСР 31 жовтня 1975 року) у статті 38 встановлювала порядок «розірвання нотаріально посвідченого договору про від­чуження майна». Це положення було повторене у статті 37 Інстру­кції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України

350

1994 р. Отже, йшлося про «розірвання договору», який уже вико­наний, тобто якого уже немає. Це означало, що особи, які уклали і виконали договір купівлі-продажу будинку, могли згодом провес­ти реституцію, повернувши взаємно гроші та будинок.

Проте, термін «розірвання договору» не підходив до цієї ситуа­ції. До того ж, він не був загальним, оскільки не стосувався одно­сторонніх правочинів. Тому було запропоновано термін «відмова від правочину», хоча і він не абсолютно точно відображає ту юри­дичну ситуацію, яка вкладається у його зміст.

У статті 214 ЦК право відмовитися від правочину закріплено вперше. Передбачено, насамперед, право відмовитися від односто­роннього правочину.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду тому, хто знайде загу­блену річ, має право у будь-який час публічно оголосити про при­пинення завдання (частина 2 статті 1149 ЦК). Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення (частина 1 статті 1153 ЦК). Особа, яка склала заповіт, має право його скасувати (части­на 1 статті 1254 ЦК). Той, хто відмовився від прийняття спадщини, може відкликати цю відмову (частина 6 статті 1273 ЦК).

Право на відмову надано і учасникам дво- або багатосторонньо-го правочину (договору), і

А. та С. в 1990 р. уклали договір купівлі-продажу будинку, а в 2003 р. вони домовилися про двосторонню реституцію: ко­жен мав повернути те, що було одержане ним за дого­вором.

Відносини сторін були юридично оформлені нотаріусом як до­говір про відмову від договору купівлі-продажу будинку.