4.5. Занепад гільдій

У Франції гільдії скасував закон від 17 березня 1791 p., а при­вілеї англійських гільдій було відмінено в 1835 р. Проте занепад гільдій розпочався задовго до цього, адже вони поступалися місцем нерегульованим професіям, міжнародній торгівлі, вели­комасштабним підприємствам. Порушення правил гільдій при­звело до зникнення їхньої символіки, яку замінили більш сучасні типи товарних знаків у XVIII ст.

46

4.6. Товарні знаки XIX ст. '

Товарні знаки отримали свою сучасну функцію у XIX ст. По­ява масового виробництва, ускладнення системи надходження товарів від виготівника до покупця, розвиток торгівлі вимагали універсальної ідентифікації товарів. Останні одержали наймену­вання на додаток до родових найменувань, таких як інструменти, сірники, пиво тощо.

4.7. Необхідність захисту товарних знаків

Зі збільшенням використання товарних знаків зростало і їх копіювання. Зазвичай законні користувачі знаків не мали засобів зупинити підробників. Маркування товарів не надавало їм юри­дично визнаного права.

В Англії засіб захисту від цього порушення сформували суди по­чинаючи із середини XIX ст. Так народилася доктрина «видання за інше»: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.

4.8. Формування законодавства США про товарні знаки

У США сформувалася сильна коаліція володільців товарних знаків, яка переконала федеральний законодавчий орган, Конг­рес, прийняти закон про товарні знаки. Це було зроблено у 1870 p., проте зазначений закон проіснував лише 7 років, адже його було визнано неконституційним. Лише 1905 р. був прийнятий новий всеоб'ємний закон про товарні знаки.

4.9. Перший європейський закон про товарні знаки

Однією з перших країн, яка прийняла всеоб'ємний закон про товарні знаки, була Франція, у якій закон від 1857 р. залишався чинним понад 100 років. Перший всеоб'ємний закон Німеччини про товарні знаки був прийнятий у 1896 р.

4.10. Розвиток права на товарний знак у XX ст.

Історію розвитку права на товарний знак у XX ст. можна ви­класти в кількох розділах: використання або реєстрація як осно­ва виникнення прав; визнання сучасних способів використання товарних знаків (відступлення, ліцензування); визнання нових те­орій охорони товарних знаків.

Цей розвиток відбувався не тільки законодавчим шляхом. Найважливіші підходи формували судові рішення.

Нові теорії охорони товарних знаків знайшли втілення у британському законі 1938 р. і законі Бенілюкса про товарні зна­ки 1970 р.

4.11. Британський закон і закон Бенілюкса про товарні знаки

Британський закон уперше запровадив право для володільця товарного знака, а саме право заперечувати проти будь-якого ви­користання товарного знака іншими особами, незалежно від того, чи існує ймовірність змішування, чи ні. Так, за британським пра­вом, якщо конкурент посилається на певну продукцію з товар­ним знаком для того, щоб підкреслити переваги власної продукції, суд може заборонити йому порушувати право на товарний знак.

Закон Бенілюкса запровадив право забороняти будь-яке ви­користання, здатне завдати шкоди володільцеві товарного знака, незалежно від подібності товарів.

4.12. Становлення міжнародної системи охорони товарних знаків

Розвиток права на товарні знаки всередині країн був значною мірою пов'язаний із розвитком його міжнародної охорони. На особливу увагу заслуговує Паризька конвенція про охорону про­мислової власності (1883), якає основою міжнародних конвенцій у галузі промислової власності. її доповнюють Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків, підписана в 1891 p., що засну­вала Спеціальний союз для країн - членів Паризької конвенції, та інші міжнародні угоди.

S 5. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ НЕТРАДИЦІЙНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ .. , "

5.1. Історія охорони наукових відкриттів _fl

Перші спроби охорони наукових відкриттів. Відкриття - це самостійний об'єкт права. Вперше питання про правову охорону наукових відкриттів було поставлено в 1879 р. на Лондонському конгресі Міжнародної літературної і художньої асоціації. Пізніше — у Венеції (1888), Берні (1896), Тунісі (1898), Гольдельберзі (1899). Проте до Першої світової війни жодна з пропозицій не призвела до конкретних результатів.

Після війни в Європі відновилися спроби врегулювати права авторів наукових відкриттів. У Франції були висунуті пропозиції винагороджувати вчених шляхом виділення їм частки прибутку, одержуваного від використання винаходів, ґрунтованих на нау­кових відкриттях.

У парламент Франції було направлено два проекти. Професор Ж. Бартельмі пропонував запровадити до патентного законодав­ства так званий патент на принцип, що дає право автору на участь у вигодах, одержуваних від використання відкриття. Проект Кон­федерації працівників розумової праці пропонував визнати само­стійне право власності на наукові відкриття. Автору мало б нале­жати виключне право на одержання вигоди від відкриттів. Про­понували не вважати це право правом виключного користування, оскільки не можна заборонити промисловий або комерційний обіг власних творінь. Для виникнення авторського права була необ­хідна публікація, від моменту якої відраховували строк його дії (50 років).

Обидва проекти були відкинуті на їх батьківщині, але пере­дані Комісії з інтелектуального співробітництва, створеній Лігою Націй, а також спеціальній підкомісії інтелектуальної власності.

Проекти міжнародних конвенцій Ф. Руффіні та Г. Гаріеля про охорону наукових відкриттів. За дорученням підкомісії іта­лійський вчений, сенатор Ф. Руффіні підготував доповідь і про­ект міжнародної конвенції про охорону наукових відкриттів. Ос­новний принцип проекта містила ст. 2, відповідно до якої автори відкриттів мають виключне право одержувати вигоду від своїх відкриттів.

Комісія з інтелектуальної власності схвалила проект Руффіні та передала його Раді Ліги Націй. Пленум схвалив проект «у прин­ципі» та розіслав його всім урядам держав - членів Ліги Націй для подання висновків.

Паралельно віце-директор Міжнародного бюро з охорони про­мислової власності Г. Гаріель підготував інший проект, у якому пропонував покласти виплату винагороди на промисловців, які використовують відкриття, і створити спеціальний фонд для та­ких виплат спочатку всередині окремих країн, а потім у міжна­родному масштабі. Розмір винагороди мала визначати спеціаль­на комісія.

Оскільки від урядів надходили відповіді, у яких вони вислов­лювали серйозні сумніви щодо проекту Руффіні, Міжнародному інституту інтелектуального співробітництва, створеному Лігою

49

Націй у 1925 p. у Парижі, було доручено продовжити вивчення цього питання.

Проект міжнародної конвенції Інституту інтелектуального співробітництва. Комісія експертів Інституту інтелектуального співробітництва запропонувала розробити новий Проект міжна­родної конвенції. У 1927 р. документ був поданий Міжнародній комісії з інтелектуального співробітництва.

Проект пропонував охороняти лише відкриття прикладного характеру, придатні для матеріального використання. Автор та­кого відкриття мав право на винагороду з боку осіб, які його ви­користовують.

Проект міжнародної конвенції був прийнятий Радою Ліги Націй і в 1930 р. представлений на розгляд урядам. Із 17 держав, уряди яких надіслали відповіді, тільки 6 у принципі підтримали проект. Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва в 1932 р. прийняв резолюцію, у якій наголосив на передчасності скликання дипломатичної конференції для розгляду цього проекту.

У 1933 р. Міжнародна комісія з інтелектуального співробіт­ництва повернулася до цього питання і дійшла того самого вис­новку. У 1937 р. директор Міжнародного інституту інтелектуаль­ного співробітництва відзначив у своїй доповіді, що обставини не дозволяють скликати дипломатичну конференцію для обговорен­ня проекту міжнародної конвенції.

Повоєнні спроби запровадження міжнародної охорони нау­кових відкриттів. Після закінчення Другої світової війни спроби запровадити міжнародне регулювання в галузі охорони наукових відкриттів відновилися спочатку в рамках неурядових, а потім і міжурядових організацій - ЮНЕСКО та Міжнародного об'єдна­ного бюро з охорони інтелектуальної власності.

Комітет експертів з питань прав учених, створений у 1953 р. Комісією з авторського права ЮНЕСКО, спробував юридично обґрунтувати права вчених. У його доповіді йшлося про специфі­ку охорони відкриттів трьох груп:

• відкриття має суто академічний характер, автор не розробив форм його практичного застосування;

• автор відкриття запропонував шлях його практичного за­ стосування, але не розробив деталей;

• автор відкриття може використовувати патентну форму охо­ рони.

У перших двох випадках автор має тільки моральне право пріо­ритету на відкриття. Відзначалося, що жодна з чинних систем за-

50

конодавства не встановлює спеціальної охорони прав авторів на­укових відкриттів і тільки премії, надані за відкриття, є підтверд­женням авторства.

Як можливий спосіб охорони була запропонована видача па­тентів на принцип, а також система свідків відкриття. Практичне ж вирішення проблеми, як було зазначено, залежить перш за все від юридичного визнання в міжнародному масштабі прав учених на охорону їхнього авторства.

Проте Комітет з авторського права ЮНЕСКО відмовився про­довжувати розробку цього питання, зваживши на те, що воно не належало до сфери авторського права в його тодішньому ро­зумінні.

Віднесення наукових відкриттів до інтелектуальної власності. У подальшому питання про міжнародно-правове регулювання відносин, пов'язаних із науковими відкриттями, виникло у зв'яз­ку зі створенням Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). На Стокгольмській дипломатичній конференції 14 лип­ня 1967 р. була підписана Конвенція про заснування ВОІВ, ст. 2 якої говорить, що інтелектуальна власність включає і права, які стосуються наукових відкриттів. Стокгольмська конвенція роз­глядає наукові відкриття як самостійний об'єкт охорони. Проте жодна з чинних міжнародних конвенцій не регулює питань охо­рони відкриттів.

Включення поняття відкриття до тексту Стокгольмської кон­венції слід розглядати як визнання того, що необхідно здійсню­вати спеціальну охорону прав авторів наукових відкриттів як на національному, так і на міжнародному рівні, незалежно від охо­рони наукових творів як об'єктів авторського права.

Договір про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів. Пропозиції укладення спеціальної конвенції в цій галузі вносили різні автори. Ще в 70-ті роки XX ст. Міжнародне бюро ВОІВ прий­няло рішення розробити проект спеціальної конвенції про охоро­ну пріоритету наукових відкриттів, вивчення питання про охоро­ну наукових відкриттів було включене до довгострокової програ­ми Міжнародної асоціації з охорони промислової власності.

На Дипломатичній конференції 1978 р. у Женеві був укладе­ний Договір про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів, який досі не набув чинності (його підписали 5 країн, у тому числі колишній СРСР, а для введення в дію необхідне приєднання 10 країн). Цей документі містить визначення понять «наукове від­криття», «автор наукового відкриття», «міжнародна реєстрація»,

51

ОХОРОНА НАУКОВИХ ВІДКРИТТІВ У СРСР Охорона наукових відкриттів у 40-50-ті роки XX ст. У СРСР

інститут правової охорони наукових відкриттів був створений у 1947 р. за ініціативою президента Академії наук СРСР академіка С. І. Вавілова і набув чинності відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 14 березня 1947 р. за № 525 «Про утворення при Раді Міністрів СРСР Комітету з винаходів і відкриттів».

У 1946-1950 роках було зареєстровано 25 пріоритетів науко­вих відкриттів.

У лютому 1948 р. Комітет включили до складу Держтехніки СРСР. У 1949 р. була розроблена Інструкція про порядок прийо­му і реєстрації заявок на відкриття, яку майже не застосовували, оскільки в 1951 р. Держтехніку СРСР було ліквідовано, а функції керівництва винахідництвом були передані міністерствам та відомствам. Функції ж і права Держтехніки СРСР, що стосува­лися управління справами з охорони відкриттів, міністерствам та відомствам передані не були, тому реєстрацію наукових відкриттів не здійснювали.

23 лютого 1956 р. Рада Міністрів СРСР постановою № 274 надала чинності Положенню про Комітет у справах винаходів та відкриттів. Відтоді в СРСР почалася загальнодержавна реєстра­ція відкриттів та винаходів.

10 травня 1956 р. Комітет у справах винаходів та відкриттів при Раді Міністрів СРСР затвердив Порядок розгляду заявок на відкриття. Наказом Комітету від 2 вересня 1959 р. за № 163 за­тверджено Інструкцію про порядок прийому і розгляду заявок на відкриття. Відділ реєстрації науково-дослідних робіт спрямову­вав заявки про відкриття до Експертної ради Комітету, який після експертизи подавав відповідний висновок про можливість реєст­рації розглянутих відкриттів на затвердження голові Комітету.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 24 квітня 1959 р. за № 435 були затверджені Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції та Інструкція про винагороду за відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції.

Розділ V «Права на відкриття» Основ цивільного законодав­ства Союзу РСР і союзних республік містив статті: «Право на

52

відкриття» (107), «Право автора відкриття» (108), «Перехід прав автора відкриття за спадкоємством» (109).

Охорона наукових відкриттів у 60-70 ті роки XX ст. У 1960-1965 роках у СРСР було зареєстровано 32 наукових відкриття.

Чинний у державі інститут реєстрації відкриттів мав певні недоліки, що спонукало у 1971 p. AH СРСР надіслати до Ради Міністрів СРСР доповідну записку з пропозицією розглянути подальшу доцільність здійснення охорони відкриттів. Урядова комісія рекомендувала Держкомвинаходів і АН СРСР вжити не­обхідних заходів для дальшого вдосконалення і розвитку чинної системи охорони відкриттів.

У Положенні 1973 р. уточнено визначення поняття «відкрит­тя». Чинне визначення («відкриттям визнається встановлення невідомих раніше об'єктивно існуючих закономірностей, власти­востей і явищ матеріального світу») доповнене ознакою: «які вно­сять докорінні зміни у рівень пізнання».

У Положенні 1973 р. були зафіксовані також наступні нововве­дення: службове відкриття, тобто відкриття, зроблене у зв'язку з виконанням службових завдань; можливість опротестування реє­страції відкриття та диплому, який був виданий на нього, незалеж­но від терміну, що сплинув з моменту його офіційного визнання.

Положення 1973 р. визначило розмір винагороди за відкрит­тя, яка становила 5 тис. крб.

З 1 січня 1974 р. набуло чинності нове Положення про від­криття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції, затвердже­не постановою Ради Міністрів СРСР від 31 серпня 1973 р. за № 584, яке передбачало уточнення, розробку та запровадження документів задля вдосконалення процедури охорони наукових відкриттів.

Спроби відновлення охорони наукових відкриттів. Система реєстрації наукових відкриттів і охорони прав їхніх авторів у СРСР мала ряд недоліків. Так, питання про розмір матеріальної винагороди авторам відкриттів вирішували в адміністративному порядку. До того ж правові відносини виникали лише з приводу наукових відкриттів у галузі природознавства. Постановою Пре­зидії АН СРСР від 14 травня 1991 р. було скасовано реєстрацію наукових відкриттів у СРСР. За період з 1947 по 1991 роки в СРСР було зареєстровано 403 наукові відкриття, при цьому були опубліковані відомості про 392 наукові відкриття.

У 1992 р. з ініціативи наукової громадськості Російської Фе­дерації при Російській Академії природничих наук (РАПН) була

53

У 1995 р. наукова громадськість України створила Асоціацію авторів наукових відкриттів України. У 1997 р. виникла Міжна­родна асоціація авторів наукових відкриттів, засновниками якої стали Російська асоціація авторів наукових відкриттів і Асоціа­ція авторів наукових відкриттів України.

Згідно з Наказом Російського агентства з патентів і товарних знаків від 10 грудня 1997 р. за № 203 «Про проведення заходів щодо завершення діловодства за заявками на відкриття» виключні права щодо експертизи заявок на наукові відкриття були офіцій­но передані РАПН та Міжнародній асоціації авторів наукових відкриттів.

У 1992-2003 роках було зареєстровано 220 відкриттів, у тому числі по Україні - ЗО.

Охорона наукових відкриттів в Україні. Право на наукове відкриття в Україні законодавчо закріплене як окремий цивіль­но-правовий інститут (глава 38 ЦК), наукові відкриття відокрем­лені як самостійний об'єкт інтелектуальної власності (ст. 41 За­кону України «Про власність»), про відкриття згадують Закон «Про авторське право і суміжні права» (п. 2 ст. 7), Закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» (ст. 1).

Разом із тим відсутні правові механізми реалізації вказаного суб'єктивного права, що значною мірою пояснюється відсутністю єдиного погляду на природу права на наукове відкриття.

5.2. Історія охорони компонувань інтегральних мікросхем

Питання виду охорони, якій мають підлягати компонування інтегральних мікросхем, є порівняно новим. Інтегральні мікросхе­ми виготовляють відповідно до детальних схем, або компонувань.

Провідні виробники інтегральних мікросхем почали лобіюва-ти питання створення окремої системи охорони компонувань. їхні аргументи на користь запровадження спеціальної охорони поля­гали в тому, що розробку нового компонування, наприклад для високошвидкісного мікропроцесора, можна скопіювати з невели­кими затратами. До того ж новому компонуванню може не виста­чати ознаки новизни, необхідної для одержання патентної охоро-

54

ни, і воно може не вписатися в систему вимог, яким мають відпо­відати об'єкти, що їх охороняє авторське право.

Багато розвинених індустріальних країн запровадили спеціаль­ний правовий інститут охорони компонувань. Цим шляхом пішла й Україна, прийнявши 5 листопада 1997 р. Закон «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» за № 621/97-ВР.

Міжнародна охорона компонувань інтегральних мікросхем передбачена Угодою TRIPS (статті 35-38). У травні 1989 р. Дип­ломатична конференція у Вашингтоні ухвалила текст Договору про інтелектуальну власність відносно інтегральних мікросхем, який ще не набрав чинності.

5.3. Історія охорони сортів рослин, порід тварин (селекційних досягнень)

Перші спроби охорони сортів рослин. Хоча селекція як ціле­спрямована діяльність людей з перетворення об'єктів живої при­роди є одним із ранніх досягнень людства, правова регламентація суспільних відносин у цій галузі виникла лише у XX ст. Не­обхідність виключного права для селекціонерів рослин була ви­знана в СІЛА у 1930 p., коли почали видавати патент на рослини, що поширювався тільки на сорти із безстатевим розмноженням.

Становлення міжнародної системи охорони сортів рослин. У 1962 р. була прийнята Міжнародна конвенція про охорону се­лекційних досягнень, до якої в 1972 і 1978 роках вносили зміни. Акт 1978 р. охороняє всі сорти рослин незалежно від способу роз­множення або технології, використовуваної при їх виведенні. Акт 1978 р. засновує Міжнародний союз з охорони селекційних до­сягнень - скорочено UPOV (за першими літерами французької назви).

У березні 1991 р. на Дипломатичній конференції в Женеві дер­жави - члени UPOV прийняли новий, переглянутий Акт Конвен­ції UPOV. Акт 1991 р. набуде чинності, коли до нього приєдна­ються 5 держав. Для нинішніх держав Союзу Акт 1991 р. стане обов'язковим лише після внесення змін до чинного законодавства і здавання на збереження документа про приєднання до нового Акта.

Охорона сортів рослин у СРСР. У СРСР охорона деяких об'єктів селекції була запроваджена в 1937 р. у зв'язку з прийнят­тям постанови Ради Народних Комісарів СРСР «Про заходи по­дальшого поліпшення насіння зернових культур». Зазначена по­станова передбачала створення системи державних випробувань

55

сортів зернових культур і планове використання їх у народному господарстві, надання охоронних документів авторам нових сортів рослин і преміювання за їхнє впровадження у виробництво, реє­страцію та публікацію відомостей про нові сорти рослин, які прой­шли державні сортові випробування та районування у господар­ствах. Коло охоронних об'єктів селекції первинно обмежувалося лише виведеними або поліпшеними сортами зернових.

У 1941 р. нові сорти рослин були віднесені до об'єктів твор­чості, що охороняють норми винахідницького права. Положення про винаходи та технічні вдосконалення, затверджене постано­вою Ради Народних Комісарів СРСР від 5 березня 1941 p., зазна­чало, що на нові сорти насіння селекціонерам і селекційним стан­ціям видають авторські свідоцтва, аналогічні авторським свідоц­твам на винаходи.

У подальшому коло охоронюваних об'єктів селекції постійно розширювалося. Окремі постанови Уряду СРСР запровадили охо­рону результатів селекції цукрових буряків, бавовника, інших сільськогосподарських культур, а також нових і поліпшених порід сільськогосподарських тварин і птиці. У 1955 р. був запровадже­ний новий загальний порядок оформлення прав на селекційні досягнення, раніше регульований багатьма розрізненими відом­чими особами. Вирішенням усіх питань щодо проведення держав­них випробувань, визначення порядку районування та видачі охо­ронних документів селекціонерам займалося Міністерство сільського господарства СРСР.

Прирівнення результатів селекції до винаходів мало місце і під час подальшого розвитку законодавства (п. 22 Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції 1973 p.). Ви­рішення всіх питань експертного і юридичного характеру щодо селекційних досягнень, як і раніше, було покладено на Міністер­ство сільського господарства СРСР. Це міністерство затвердило ряд нормативних актів, що регламентували правову охорону се­лекційних досягнень, зокрема, Положення про правову охорону нових сортів рослин у СРСР від 13 серпня 1980 p., Положення про державне випробування і районування сортів сільськогоспо­дарських культур від 11 травня 1981 p., Положення про апроба­цію селекційних досягнень у тваринництві тощо.

Охорона сортів рослин і порід тварин в Україні. Питання про правомірність прирівнення селекційних досягнень до винаходів було дискусійним. Багато вчених доводили недоцільність такого прирівнення і висловлювалися за провадження самостійної пра-

56

вової охорони селекційних досягнень. Зазначений погляд відоб­ражено в Законі України «Про охорону прав на винаходи і ко­рисні моделі» від 15 грудня 1993 p., який вилучив сорти рослин і породи тварин з патентоздатних виробів. їхню правову охорону забезпечує спеціальний Закон України «Про охорону прав на сор­ти рослин» від 21 квітня 1993 р. Праву інтелектуальної власності на сорти рослин, породи тварин присвячена глава 42 ЦК (статті 485-488).

5.4. Історія охорони раціоналізаторських пропозицій

Перші програми раціоналізаторських пропозицій. Вже понад століття ідеї та пропозиції, висунуті працівниками підприємств і організацій, відіграють помітну роль, у підвищенні ефективності економіки й управління.

Одну з перших програм висування пропозицій запровадили в США в 1896 р. на фірмі «Нешнл кеш режистер». План висування пропозицій надавав можливість людині, зайнятій певною робо­тою, представляти свої думки щодо її вдосконалення. Це забезпе­чувало ефективніше використання ресурсів, підвищення продук­тивності праці, зниження відходів виробництва, собівартості про­дукції та покращення її якості.

У 50-ті роки XX ст. японські фірми перейняли концепцію та програми висування раціоналізаторських пропозицій у США і почали активно їх запроваджувати.

У Німеччині «прості» пропозиції регулює колективна угода, а «складні» (від використання яких підприємець має такий самий доход, як і від винаходу) - Закон 1957 р. «Про винаходи пра­цівників».

Заслуговує на увагу практика стимулювання робітників-раціо-налізаторів у Франції. Понад ЗО років у цій країні організовують конкурси на кращу раціоналізаторську пропозицію.

Запровадження правової охорони раціоналізаторських про­позицій у СРСР. Особливу правову охорону раціоналізаторсь­ких пропозицій було запроваджено в СРСР у 1931 р. у зв'язку із прийняттям Положення про винаходи і технічні вдосконалення. Нарівні з винаходами об'єктом охорони були визнані інші технічні вдосконалення, які не могли мати таку характеристику, як новиз­на. Особи, які запропонували ті або інші технічні вдосконалення, що не були новими винаходами, одержували від підприємств і організацій, де останні було впроваджено, спеціальні свідоцтва.

57

Винагороду цим особам виплачували за особливою шкалою ста­вок, затвердженою Інструкцією Комітету у справах винахідниц­тва від 31 жовтня 1931 р. Зазначена Інструкція відокремила ще один особливий об'єкт охорони - організаційні вдосконалення, які називали також раціоналізаторськими пропозиціями. Перві­сно поняття «раціоналізаторська пропозиція» позначало лише пропозиції організаційного характеру, які не стосувалися вирі­шення технічних задач. Постанова Комітету у справах винахід­ництва від 2 жовтня 1932 р. передбачала однакові пільги для осіб, які запропонували технічні та організаційні вдосконалення.

Розширення поняття -«раціоналізаторська пропозиція». Зго­дом поняття «раціоналізаторська пропозиція» отримало інше зна­чення. Так, в Інструкції про винагороду за винаходи, технічні вдос­коналення і раціоналізаторські пропозиції, затвердженій Радою Народних Комісарів СРСР 27 листопада 1942 p., було зазначено, що її дія не поширюється на раціоналізаторські пропозиції щодо поліпшення обліку і звітності, документації, постачання, збуту тощо. Тим самим суто організаційні пропозиції були вилучені з об'єктів, що їх охороняють норми винахідницького права. Проте, як і раніше, аж до 1973 р. визнавали раціоналізаторськими й охо­роняли нарівні із суто технічними вдосконаленнями і так звані організаційно-технічні пропозиції, тобто пропозиції щодо органі­зації виробництва, які не мають своїм безпосереднім об'єктом тех­ніку і технологію. Положення про відкриття, винаходи і раціона­лізаторські пропозиції 1973 р. обмежило тлумачення раціоналі­заторських пропозицій лише технічним вирішенням виробничих задач.

Специфіка радянського законодавства про раціоналіза­торські пропозиції. Радянське законодавство, присвячене раціо­налізаторській діяльності, від моменту свого зародження і протя­гом наступних років базувалося на принципі централізованого правового регулювання раціоналізаторських пропозицій. Єдиний союзний акт визначав не тільки поняття раціоналізаторської про­позиції, а й порядок оформлення прав на неї, саме коло цих прав, розміри належної раціоналізаторам винагороди та інші питання. Підприємства й організації, яким пропонували ці пропозиції, практично були позбавлені можливості заохочувати своїх праці­вників до творчої ініціативи, спрямованої на вдосконалення тех­ніки та технології.

Таке становище суперечило новим ринковим умовам госпо­дарювання. У кінці 80-х років XX ст. активно обговорювали

58

перспективи подальшого правового регулювання раціоналі­зації. Висловлювалися на користь доцільності регулювання раціоналізаторської діяльності як на державному рівні, так і на рівні підприємств; надання правової охорони як технічним, так і органі­заційним рішенням; можливості хоча б у рамках конкретних підприємств визнати раціоналізаторськими пропозиції праців­ників інженерно-технічної сфери; суттєвого спрощення процеду­ри оформлення прав на раціоналізаторські пропозиції і вдоско­налення системи матеріального стимулювання раціоналізаторів.

Становлення системи охорони раціоналізаторських пропо­зицій в Україні. Положення про охорону раціоналізаторських пропозицій знайшли відображення у Тимчасовому положенні про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналіза­торських пропозицій в Україні, затвердженому Указом Президен­та України від 18 вересня 1992 р. за № 479/92.

Правову охорону раціоналізаторських пропозицій передбачає глава 41 «Право інтелектуальної власності на раціоналізаторсь­ку пропозицію» ЦК (статті 481-484).

5.5. Історія охорони комерційної таємниці

Від секретів стародавніх майстрів до положень міжнародних угод. Комерційна таємниця - один із давніх методів охорони інте­лектуальної власності. Майстри стародавнього світу зберігали секрети своєї майстерності задовго до виникнення поняття інте­лектуальної власності. їхні виробничі секрети не мали письмової форми, а були знаннями і ноу-хау окремих людей.

На час промислової революції в Європі природа виробничих секретів змінилася. Складні виробничі процеси і система ділових відносин вимагали запровадження письмової документації й обу­мовили можливість для більшості найманих працівників вільно змінювати роботодавця.

З'явилися дві основні загрози секретам виробництва: нело­яльність працівника щодо колишнього роботодавця та крадіжка документації. Роботодавці почали включати до трудових кон­трактів умови, що вимагали від працівника збереження секретів виробництва, які становили комерційну таємницю.

Законодавці і судова влада відповіли на зазначену проблему посиленням переслідувань працівника за порушення умов кон­ тракту, що було засобом захисту від нелояльності останнього та крадіжки секретів. . ,

59

Правове регулювання на міжнародному рівні відносин, пов'я­заних із комерційною таємницею, з'явилося лише в XX ст. в рам­ках законодавства про недобросовісну конкуренцію. У 1900 р. до Паризької конвенції про охорону промислової власності було вве­дено ст. 10^bis про недобросовісну конкуренцію. У 1994 р. була підписана Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода TRIPS), ст. 39 якої присвячена захисту нероз-голошуваної інформації.

Захист комерційної таємниці в Російській імперії. З кінця 80-х років XIX ст. Російська імперія, до складу якої входила й Украї­на, стає на шлях стимулювання державою капіталістичної індус­тріалізації. Конкуренція, боротьба за ринки збуту породжують промислове шпигунство. Положення, спрямовані на боротьбу з цим явищем, були включені до Уложення про покарання кримі­нальні і виправні в редакції 1885 р. і до Кримінального уложення 1903 р.

Для захисту промислової та торговельної таємниці Криміналь­не уложення передбачало главу 29 «Про розголошення таємниць», ст. 543 якої стверджувала: «Службовець заводу, фабрики або іншої промислової установи, їх робітник, винний у розголошенні особ­ливих вживаних на заводі, фабриці або в установі запропонова­них до впровадження прийомів виробництва, які доручені вин­ному як такі, що підлягають збереженню в таємниці, караються арештом або грошовим штрафом до 500 рублів.

Якщо цей вчинок здійснено з метою завдати майнової шкоди підприємству або одержати власну майнову вигоду, то винний карається тюремним ув'язнення строком до шести місяців»¹.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

' 1. Яку роль відіграло винайдення книгодрукування у становленні авторського права?

2. Які норми Статуту королеви Анни - першого положення про ав­ торське право - ви знаєте?

3. Які можна виділити періоди в історії патентного права?

4. Коли був прийнятий перший європейський закон про товарні знаки?

5. Якими були перші кроки щодо охорони сортів рослин?

" • ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

Основи правової охорони інтелектуальної власності в Україні: Підручник для студентів неюрид. вузів. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - С. 30-34.

Право інтелектуальної власності: Підручник для студентів вищих навч. закладів. - 2-е вид., перероб. та допов. - К: Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. - С. 50-65.

Підопригора О. А., Підопригора О. О. Право інтелектуальної власності України: Навч. посібник для студентів юрид. вузів і ф-тів ун-тів. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 8-15.

Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Россий-ской Федерации: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ТК «Вел-би», 2004. - С. 34-63.

Введение в интеллектуальную собственность. - ВОИС, 1998. -С. 17-25.

¹ Андрощук Г. А., Крайнєє П. П. Зкономическая безопасность предпри- ятия: защита коммерческой тайньї. - К.: Издательский Дом «Ин Юре», 2000. -С. 61. .■;::.

60

61

ГЛАВА З

Система джерел правового

регулювання відносин, пов'язаних

з охороною і використанням об'єктів

інтелектуальної власності

S 1. СИСТЕМА ДЖЕРЕЛ АВТОРСЬКОГО ПРАВА: НАЦІОНАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА

1.1. Конституція України, кодекси України

Авторське право становить собою не розрізнену сукупність чинних на певний момент часу нормативних актів, а цілісну сис­тему. Це положення переконливо підтверджує, наприклад, зако­нодавство України.

Конституція України відносить авторське право до прав, сво­бод та обов'язків людини і громадянина (ст. 54).

Праву інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторському праву) присвячена глава 36 ЦК (статті 433-448), до якої увійшли положення про: об'єкти авторського права; твори, які не є об'єктами авторського права; суб'єкти ав­торського права, співавторство; виникнення авторського права; особисті немайнові права автора; забезпечення недоторканності твору; майнові права інтелектуальної власності на твір; викорис­тання твору; опублікування твору (випуск твору у світ); викори­стання твору за згодою автора; випадки правомірного викорис­тання твору без згоди автора; право автора на винагороду за використання його твору; строк чинності майнових прав інте­лектуальної власності на твір; правові наслідки закінчення стро­ку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір; пра­во автора на частку від суми продажу оригіналу твору.

Авторське право розглядають як складову частину цивільного права, хоча авторські відносини і регулює спеціальний закон. З цього принципового положення випливає важливий висновок: до авторських відносин застосовують і ті правила, які мають загаль­ний характер та покликані регулювати цивільно-правові відно­сини.

До авторського законодавства входять окремі статті кодексів, присвячених загалом регулюванню інших суспільних відносин.

62

Сюди, зокрема, відносять ст.179 Кримінального кодексу України, статті 51², 164⁶,164⁷,164⁸ Кодексу України про адміністративні правопорушення, які передбачають кримінальну й адміністратив­ну відповідальність за порушення авторських і суміжних прав.

1.2. Закон України «Про авторське право та суміжні права»

Узагальнюючим документом є Закон України від 23 грудня 1993 р. «Про авторське право і суміжні права» (у редакції від 11 липня 2001 p.). Закон ґрунтований на міжнародних нормах вико­ристання творів, враховує сучасні тенденції правового регулюван­ня як традиційних, так і нових об'єктів авторського права — на­приклад, комп'ютерних програм, баз даних. До мінімуму зведено випадки бездоговірного використання творів. Уперше передба­чено охорону суміжних прав. Йдеться про охорону прав тих, хто доносить створене авторами до публіки: виконавців, виробників фонограм і відеограм, організацій телерадіомовлення.

Закон складається з шести розділів. Розділ І «Загальні поло­ження» розкриває основні поняття, використані в Законі (ст. 1), склад українського законодавства про авторське право і суміжні права (ст. 2), визначає сферу дії Закону (ст. 3), повноваження установи у сфері охорони авторського права та суміжних прав (ст. 4), застосування правил міжнародного договору (ст. 5), а та­кож права іноземних осіб та осіб без громадянства (ст. 6).

У розділі II «Авторське право», якому відведено особливе місце в Законі, визначені суб'єкти й об'єкти авторського права, а також об'єкти, які не охороняють (статті 7-9), розглянуто питання охо­рони авторського права на частину твору (ст. 9), виникнення та здійснення авторського права (ст. 10), авторського права та пра­ва власності на матеріальний об'єкт, у якому втілено твір (ст. 12), співавторства (ст. 13). Детально окреслені особисті немайнові та майнові права автора (статті 14,15), авторське право на службові, аудіовізуальні твори, комп'ютерні програми, збірники та інші складені твори, авторські права перекладачів і авторів інших по­хідних творів (статті 16-20), перелічено випадки вільного вико­ристання об'єктів авторського права (статті 21-25), розкрито пра­во доступу до твору образотворчого мистецтва та право слідуван­ня (статті 26-27), визначено строк дії авторського права, механізм переходу авторського права у спадщину і переходу творів у сус­пільне надбання (статті 28-30), а також способи передання май­нових прав (статті 31-34).

63

Розділ IV Закону «Управління майновими правами суб'єктів авторського права і суміжних прав» присвячений способам управ­ління майновими правами (ст. 45), управлінню майновими пра­вами через повіреного (ст. 46), забезпеченню колективного управ­ління майновими правами (ст. 47), діяльності організацій колек­тивного управління (статті 48-49).

Розділ V Закону «Захист авторського права і суміжних прав» містить норми, що розкривають поняття порушення авторського права та суміжних прав (ст. 50), а також порядок, способи їхнього захисту та забезпечення реалізації відповідних способів (статті 51-53).

Прикінцеві положення Закону встановлюють, що:

• починаючи з дня набрання чинності Законом відповідні стро­ ки охорони авторського права застосовують у тих випадках, коли 50-річний строк дії авторського права по смерті автора не вичер­ пано до дня набрання чинності цим Законом;

• Закон застосовують до виконань і фонограм, створених чи вперше опублікованих до дня набрання чинності цим Законом, якщо на цей день не минуло 50 років після їх першого запису або опублікування;

• об'єкти авторського права і суміжних прав, що є предметом міжнародного договору (до якого Україна приєдналася, а Верхов­ на Рада дала згоду на його обов'язковість) і створені чи вперше опубліковані до дня набрання чинності цим Законом, підлягають захисту за цим Законом від дня набрання ним чинності, якщо на цей день зазначені об'єкти не стали суспільним надбанням у країні походження у зв'язку із закінченням строку їхньої охорони в цій країні.

Структура Закону дає змогу легко орієнтуватися у правовому матеріалі, практично виключає дублювання норм і послідовно розкриває всі основні аспекти правового регулювання в зазначеній сфері.

За своєю юридичною природою Закон України «Про ав­торське право і суміжні права» має багатогалузевий характер, будучи частиною українського цивільного законодавства. Нор-

64

ми іншої галузевої приналежності в Законі практично не пред­ставлені. Винятки становлять норми посилання на криміналь­не й адміністративне законодавство (ст. 51). Ця обставина, без­умовно, забезпечує цілісність Закону та взаємоузгодженість його норм.

1.3. Положення авторського права в інших законодавчих актах України

На розвиток законодавства України про авторське право та суміжні права, виконання міжнародних зобов'язань України щодо захисту інтересів осіб, які мають ці права, захист прав та інтересів осіб, які займаються розповсюдженням примірників об'єктів ав­торського права і суміжних прав, та споживачів спрямований За­кон України від 23 березня 2000 р. «Про розповсюдження при­мірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютер­них програм, баз даних» у редакції від 10 липня 2003 р.

Праву інтелектуальної власності присвячена ст. 9 Основ за­конодавства про культуру від 14 лютого 1992 р. Авторське пра­во телерадіоорганізацій визначене в ст. 36 Закону України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення». Дотриман­ня норм авторського права є обов'язком видавців згідно із Зако­ном України від 5 червня 1997 р. «Про видавничу справу». Відпо­відно до Закону України від 7 жовтня 1997 р. «Про професійних творчих працівників і творчі спілки» держава гарантує профе­сійний і соціальний захист членам творчих спілок, захист їхніх авторських прав. Відносини, що виникають у процесі виробниц­тва і використання фільму як об'єкта авторського права, регу­лює Закон України від 13 січня 1998 р. «Про кінематографію». Авторському праву на твори архітектури присвячено розділ IV Закону України від 20 травня 1998 р. «Про архітектурну діяльність».