22.5. Видача гаданих злочинців

Інститут видачі, або екстрадиції (від франц. extradition < лат. ех із, поза + traditio передача), особи має найдавнішу історію серед інших форм міжнародного співробітництва в сфері кримінальної юстиції. В законодавстві України і під час існування у колишньому СРСР, і до цього часу немає певної встановленої регламентації на рівні наці­онального законодавства інституту видачі, як це визначено в законах країн Європи, наприклад, Німеччині, Франції та ін.

На цей час видачу (екстрадицію) особи можна визначити як діяль­ність компетентних органів, що базується на загальновизнаних прин­ципах міжнародного права, нормах міжнародних договорів і внут­рішньодержавного законодавства, під час якої держава, в разі, якщо злочин входить до її юрисдикції (якщо вона потерпіла від злочину, чи він був вчинений на її території, або ж його вчинив її громадянин), запитує і отримує обвинуваченого, підсудного чи засудженого з дер­жави, на території якої він перебуває, з метою притягнення його до кримінальної відповідальності чи виконання обвинувального вироку, або ж розглядає заявлене клопотання іноземної держави і передає за­питувану особу.

Серед основних джерел, які регламентують видачу в Україні, є: Конституція України, КК України, Європейська конвенція про ви­дачу правопорушників від 13.12.1957 p. (ETS № 024) та додаткові протоколи до неї від 15.10.1975 p., від 17.03.1978 p., Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кри­мінальних справах, що уклали держави-члени Співдружності Неза­лежних Держав у м. Мінську 22.01.1993 p., Додатковий протокол до неї від 29.03.1997 p., її Кишинівська редакція від 07.10.2002 p., Закони України про ратифікацію вказаних конвенцій та постанова Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання застосуван­ня законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією» № 16 від 08.10.2004 р.

Існує декілька підстав для класифікації видачі: за метою видачі (для притягнення до кримінальної відповідальності, для виконан­ня обвинувального вироку), за умовами видачі (безумовна, умовна, спрощена, повторна видача, перевидача), за принципами криміналь­ної юрисдикції Запитуючої сторони (територіальний, персональний, універсальний) щодо особи, яку видають; у залежності від правового зв'язку особи й держави, що його видає; правової підстави, на основі якої здійснюється видача; форми участі держави у процедурі видачі; способу передачі виданої особи (А. Маланюк).

Обов'язковою правовою підставою для видачі особи з України є на­явність міжнародного договору про видачу, укладеного з відповідною державою, а фактичною підставою — перебування особи, яка обви­нувачується або засуджена за вчинення екстрадиційного злочину, на території запитуваної держави. Єдиним приводом екстрадиції особи є клопотання (вимога) про її видачу, хоча окремі етапи екстрадиційного процесу можуть здійснюватися за наявності інших приводів (напри­клад» її затримання або тимчасовий арешт).

Важливе значення мають умови видачі (екстрадиційність злочину, правило ad hoc) та обставини, що перешкоджають видачі особи (дис­креційні та імперативні.

Екстрадиційний процес розпочинається з оголошення міжнарод­ного розшуку особи, вжиття тимчасових заходів при встановленні її місцезнаходження за кордоном, підготовки запиту про видачу; на­правлення запиту про видачу. Слід звернути увагу на те, що у світі склалося декілька систем прийняття рішення про видачу особи (Люк­сембурзька, судова та інші).

Завершується екстрадиційний процес виконанням рішення про видачу Запитуваною стороною, яке охоплює доручення прокуро­ра області з організації видачі особи; звернення до суду про вжиття тимчасових заходів або затримання (арешту) особи з метою її видачі іноземній державі; етапування особи до державного кордону та пере- дачу-отримання виданої особи на кордоні з її етапуванням до місця провадження в кримінальній справі.

На хід екстрадиційного процесу можуть впливати рішення про за­стосування тимчасових заходів, прийняті міжнародними судовими органами, наприклад Європейським судом з прав людини (див.: рі­шення у справах *Соурінг проти Сполученого Королівства*Шамаєв та інші проти Росії та Грузії*).

У правозастосовній практиці іноді мають місце і екстериторіаль­ні затримання, викрадення осіб з території іноземної держави (в тому числі і приватними особами за грошову винагороду), прихована екс­традиція. У зв'язку з цим інтерес становить концепція Верховного Суду США, сформульована у справах Кера_% Фрісбоя, Мачаина, кон­цепція зловживання процесом, сформульована британськими судами у справі Беннета, а також рішення Європейського Суду з прав людини у справі *Боцано проти Франції».