3.4. Кримінально-процесуальні (галузеві) принципи

Кримінально-процесуальні принципи є основними положеннями, які властиві переважно лише для кримінального судочинства.

Принцип презумпції невинуватості. У Конституції України визна­чення принципу презумпції невинуватості міститься у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у здійсненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".

Принцип презумпції невинуватості також закріплено у міжнарод­них правових документах. Так, у Загальній декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., презумп­ція невинуватості сформульована таким чином: «Кожна людина, об­винувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинуватою доти, доки її винуватість не буде встановлена у законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечуються всі можливості для захисту» (п. 2 ст. 11).

У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, прий­нятому Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1966 р. записано: «Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального злочину має право вважатися невинуватим, доки його винуватість не буде доведена від­повідно до закону» (п. 2 ст. 14).

У кримінально-процесуальному законодавстві цей принцип роз­кривається у ч. 2 ст. 15 КПК, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також піддано до покарання інакше як за рішенням суду і відповідно до закону.

Юридичний зміст цього принципу складають такі правила:

6. ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції України) чи меншу винуватість, а та­кож наявність обставин, які виключають кримінальну відповідаль­ність;

7. обов'язок доказування винуватості особи покладено на слідчого, прокурора, а в справах приватного обвинувачення — на потерпілого або його представника;

8. заборонено перекладати обов'язок доказування на підозрювано­го, обвинуваченого, підсудного домагатися його показань шляхом на­сильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. 2 і 3 ст. 22 КПК);

9. обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних не­законним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62 Конституції);

10. усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її ко­ристь (ч. З ст. 62 Конституції України);

11. недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину в юри­дичному відношенні означає його невинуватість і тягне за собою за­криття кримінальної справи на досудовому слідстві і постановлений виправдувального вироку — в стадії судового розгляду (п. 2 ст. 213, ч. 4 ст. 327 КПК);

12. до остаточного вирішення кримінальної справи та офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна поводи­тися як з винною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-яких офіційних документах твердити, що ця особа є злочин­цем.

13. факт притягнення особи до участі у справі як підозрюваної, обви­нуваченої, підсудної, обрання щодо неї запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її невинуватості, як покарання винного.

Презумпція невинуватості служить не тільки гарантією для дозрюваного, обвинуваченого, підсудного від безпідставного обвинувачення та осудження, її вимоги про безсумнівну доведеність обвинувачення та тлумачення всіх сумнівів на користь обвинуваченого націлює органи держави на об'єктивне, всебічне та повне встановлена обставин справи, без чого неможливо законне, обґрунтоване та справедливе вирішення справи судом. Найменший відступ від презумпції невинуватості тягне за собою порушення законності в кримінальному судочинстві і обмеженню прав та законних інтересів громадян.

Принцип презумпції невинуватості діє у всіх стадіях процесу і є обов'язковим для усіх суб'єктів кримінального судочинства.

Принцип всебічності, повноти та об'єктивності дослідження обставин справи. Згідно з ч. 1 ст. 22 КПК прокурор, слідчий, орган дізнання зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, вияви­ти як ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, щ₀ пом'якшують і обтяжують відповідальність обвинуваченого.

Всебічність дослідження означає висунення і перевірку всіх мож­ливих версій загального характеру щодо події злочину, окремих вер­сій щодо особи винного, мотиву і мети вчинення злочину, а також од­наково ретельне виявлення обставин, що підтверджують вину обви­нуваченого або спростовують її, а так само обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання.

Під повнотою дослідження слід розуміти правильне визначення предмета доказування, з'ясування всіх обставин, які підлягають до­казуванню у кримінальній справі (ст.ст. 23, 64, 433 КПК), системну оцінку всіх допустимих і належних доказів у сукупності, що є осно­вою прийняття законного і обґрунтованого рішення у справі.

Об'єктивність дослідження означає пізнання органами, що ведуть процес, обставин кожної кримінальної справи в точній відповідаль­ності з дійсністю, неупередженість їх у збиранні, перевірці та оцінці доказів, безсторонність щодо всіх учасників процесу та інших осіб, які беруть участь у справі. Органи, які ведуть процес, повинні уникати як обвинувального, так і виправдувального ухилів.

При наявності обставин, які викликають сумніви в об'єктивності прокурора, слідчого чи органу дізнання, вони підлягають відводу.

Вимога об'єктивності дослідження обумовлює виконання всіх ін­ших компонентів принципу. Об'єктивний підхід дозволяє збирати до­кази, уникати однобічності та досліджувати обставини кримінальної справи з усіх боків.

Обставинами, які викривають, є факти реальної дійсності, пов'язані із вчиненням певною особою дій, які складають об'єктивну сторону складу злочину, або обтяжують його покарання. Вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання, передбачені у ст. 67 КК.

До обставин, які виправдують, відносяться знаходження особи в момент вчинення злочину в іншому місці, вчинення діяння, яке має суспільно-небезпечні наслідки, самою потерпілою або іншою особою та інші факти, які підтверджують, що особа, притягнена до кримінальної відповідальності не вчинила це діяння, а також обставини, які пом'якшують її покарання (ст. 66 КК).

Вимога всебічного, повного і об'єктивного дослідження справи з метою встановлення істини відноситься не до всіх учасників судочинства, в лише до прокурора, слідчого та органу дізнання. На суддю, суд цей обов'язок не покладений у зв'язку з тим, що межі дослідження обставин справи обумовлені позицією обвинувачення та захисту, і в ряді випадків суд не може самостійно змінювати ці межі (наприклад, у ситуації необхідності на думку суду зміни обвинувачення у сторону, яка погіршує положення підсудного, а прокурор із цим не згоден; або коли необхідно залучити до кримінальної відповідальності іншу особу «бо висунути додаткові обвинувачення).

Однак суд не є стороннім спостерігачем і в судовому засіданні прий­має всі заходи до того, щоб були зібрані та досліджені всі докази, необхідні для прийняття законного й обґрунтованого рішення. Суд стоїть не поряд зі сторонами в процесі, а над ними, забезпечуючи здійснення І ними своїх процесуальних прав, створюючи рівні умови у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні переконливості перед судом.

Принцип забезпечення права обвинуваченому на захист. Забезпе­чення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному права на захист і є однією із конституційних засад судочинства. Цей принцип передба­чений у кількох статтях Конституції України, у яких говориться що для забезпечення права на захист в Україні діє адвокатура (ч. 2 ст. 59); підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч. 2 ст. 63); забезпечення обвинуваченому права на захист є однією з основ­них засад судочинства (п. 6 ч. З ст. 129).

Право на захист — це сукупність процесуальних прав, які надані підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному та завдяки яким вони отримують можливість захищатися від обвинувачення чи підозри, відстоювати свою непричетність, домагатися пом'якшення відпові­дальності всіма, передбаченими законом способами.

Право на захист також складається з дотримання органами дізнан­ня, досудового слідства та судом всієї процедури розслідування та су­дового розгляду справи. Ці органи зобов'язані роз'яснити підозрюва­ному, обвинуваченому та підсудному їх процесуальні права та забез­печити можливість їх реалізації.

Зміст принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному права на захист складають такі положення:

1. закон наділяє підозрюваного, обвинуваченого, підсудного такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дає їм можли­вість особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, відстоювати свої законні інтереси (особистий захист);

2. закон надає підозрюваному, обвинуваченому, підсудному пра­во скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає обов'язковим призначення захисника за рахунок держави (професій­ний захист);

4) покладає на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокур₀ суддю і суд до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз'яснити їм, що вони мають право мати захисника та інші права, а також надати їм можливість встановленими законом засобами захищатися від підозри чи обвинувачення та забезпечити охорону особистих і майнових прав (ст. 21 КПК) (офіційний захист).

Згідно зі ст. 45 КПК участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і при розгляді кримінальної справи в суді обов'язковою в таких випадках:

1. у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину у віці до 18 років, — з моменту визнання особи підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення;

2. у справах про злочини осіб, які через свої фізичні чи психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своє право н_а захист, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинува­чення або з моменту встановлення цих вад;

3. у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочин­ство, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинува­чення;

4. якщо санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення;

5. при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру — з моменту встановлення факту наявності в особи душевної хвороби;

6. при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру — з моменту першого допиту неповнолітнього або до поміщення його до приймальника-розподільника.

У суді апеляційної інстанції участь захисника у вищезазначених випадках є обов'язковою, якщо в апеляції стоїть питання про погір­шення становища засудженого чи виправданого.

Відмова від захисника допускається тільки з ініціативи підозрюва­ного, обвинуваченого, підсудного і не позбавляє його права запросити того ж чи іншого захисника в подальших стадіях процесу.

Право особи на захист належить до тих прав людини, які особливо ретельно охороняються відповідними міжнародними установами. Єв­ропейська конвенція про захист прав та основоположних свобод лю­дини містить норму про те, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має право захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд. Якщо така особа не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника, вона може одержати її безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя (п. «с» ч. З ст. 6 Конвенції). Слід на­гадати, що відповідно до ст. 9 Конституції України Конвенція є час­тиною національного законодавства України і, отже, норма Конвенції має застосовуватись як норма прямої дії. Більше того, у разі колізії застосовуватиметься саме норма Конвенції.

Порушення права на захист є істотним порушенням вимог кримі­нально-процесуального закону і тягне скасування процесуального рішення з поверненням справи на ту стадію, на якій було допущене порушення у випадку неможливості його усунення (п. З ч. 2 ст. 370 КПК).

Принцип доведеності вини. Принцип забезпечення доведеності вини закріплений у п. З ст. 129 Конституції України.

Верховний Суд у постанові Пленуму від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» звернув увагу судів на те, що визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за доведеності її вини (п. 19). Зазначе­на конституційна норма змушує суди більш прискіпливо дивитись на проблему доказів, їх якісності, добротності, достатності для прийнят­тя рішення по справі, зумовлює визнавати людину винною у вчиненні злочину лише тоді, коли немає жодного сумніву в тому, що саме вона вчинила злочин, в наявності є всі елементи складу злочину і немає підстав для закриття справи.

Забезпечення доведеності вини означає, що кожний елемент обви­нувачення, кожна кваліфікуюча та обтяжуюча чи пом'якшуюча від­повідальність обставина, кожна обставина, від якої залежать певні правові наслідки, кожний висновок судді чи суду повинні ґрунтува­тись на відповідних доказах, зібраних у передбаченому законом по­рядку.

Необхідно виділити три групи чи блоки питань, що у сукупності і складають юридичний зміст цього принципу кримінального судочин­ства.

Говорячи про такий блок як «забезпечення" доведеності, то він міс­тить правила, що регулюють питання про те, хто повинен забезпечува­ти доведеність вини обвинуваченого по справах публічного, приватно- публічного і приватного обвинувачення, інакше мова йде про визна­чення тягаря доведення в кримінальному процесі. Доказування — це обов'язок органів і посадових осіб, які ведуть процес (ч. 1 ст. 22 КПК). Конституцією України (ч. 2 ст. 62) та ч. 2 ст. 22 КПК заборонено пе­рекладати обов'язок доказування на обвинуваченого, примушувати його приводити докази невинуватості. У відповідності зі всіма міжна­родними нормами він має право мовчати. Вину його мають доводити ті органи, які висунули обвинувачення. На це звернув увагу суддів Пленум Верховного Суду ^в постанові № 9 від 1 листопада 1996 р.: ♦Не­припустимо покладати на обвинуваченого (підсудного) доведення своєї невинуватості* (п. 18). Суд, прокурор і слідчі не вправі перекладати обов'язок доказування також на потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Ці особи можуть, але не зобов'язані брати участь у процесі доказування в справі (за винятком справ приватного обвинувачення). Суб'єкти доведення вини обвинува­ченого (державні органи і посадові особи) зобов'язані доводити і неви­нність громадянина, притягнутого до відповідальності, якщо це буде випливати з обставин кримінальної справи.

Друга група норм пов'язана з ходом доведення, тобто своєрідність пізнання істини в кримінальному процесі, складається з наступних правил: обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом; обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини, якщо вичерпані можливості їх усунення, а також сумніви у тлумаченні закону вирішуються на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а для встановлення істини в справі використовуються судом лише ті докази, які зібрані, перевірені й оцінені в порядку, передбаченому КПК; недоведеність вини дорівнює виправданню.

До третьої групи відносяться такі правила: ніхто не може бути визнаний винуватим інакше як за вироком суду; факт визнання особи пі­дозрюваною, обвинуваченою, підсудною не є визнання її вини.

Безумовною підставою притягнення особи при здійсненні кримі­нального процесу до будь-якої відповідальності є наявність системи і беззаперечних, безсумнівних, достовірних та неспростовних доказів вини обвинуваченого у вчиненні злочину.

Розгляд цих трьох елементів дозволяє зробити висновок про те, Що принцип забезпечення доведеності вини тісно пов'язаний із презумп­цією невинуватості обвинуваченого, логічно випливає з нього, дозво­ляє конкретизувати ці положення на рівні відповідних норм КПК, реалізується на всіх стадіях кримінального процесу до вступу вироку в законну силу, а тому маються всі підстави вважати цю засаду само­стійним принципом кримінального процес