6.12. Межі доказування

На певному етапі розслідування або розгляду справи слідчий, про­курор, суд можуть дійти висновку про те, що ними зібрані, перевіре­ні та оцінені докази, сукупність яких дозволяє повно встановити всі фактичні обставини справи, які необхідні для прийняття правильно­го рішення по суті справи. Таку сукупність доказів іменують межами доказування, тобто за наявності необхідної сукупності доказів можна зробити висновок, що процес доказування завершений, інакше кажу­чі, досягнуті межі доказування.

Поняття «межі доказування» в чинному законодавстві не визна­чено, в науковій літературі були висловлені різні думки щодо змісту цього поняття.

Свого часу науковці розглядали межі доказування як межі пред­мета доказування, по суті, ототожнюючи поняття предмета та меж доказування. Зокрема, М.С. Строгович писав, що «визначення пред­мета доказування означає визначення меж та напрямку дослідження в справі» Згодом було запропоновано інший підхід до визначення по­няття «межі доказування». Піддавши критиці наведену вище думку, автори запропонували таке визначення меж доказування: це «необ­хідна і достатня сукупність доказів, яка, коли буде зібрана в справі, забезпечить правильне його вирішення шляхом встановлення «відшу­куваного комплексу» обставин, що підлягають доказуванню. Поняття предмета та меж доказування взаємопов'язані та взаємозалежні: пер­ше виражає мету, друге — засоби її досягнення». На даний час біль­шість науковців поділяють наведену точку зору. Межі доказування розглядають як деяку ідеальну сукупність до­казів, які по винні бути зібрані для встановлення всіх обставин, що складають предмет доказування і таким чином забезпечують правильне вирішення справи. Реально в справі може бути зібрано доказів більше або менше такої ідеальної сукупності, тому в літературі запропонова­не ще одне поняття — обсяг доказування. Обсяг доказування визна­чають як ту сукупність доказів, які реально наявні в справі. Таким чи­ном, межі доказування та обсяг доказування можуть співпадати, але частіше вони не співпадають, оскільки обсяг доказування може бути більшим за межі доказування або меншим.

Певним орієнтиром у визначенні меж доказування, є вимоги ст. 22 КПК, яка покладає на орган дізнання, слідчого, прокурора обов'язок повно, всебічно і об'єктивно досліджувати обставини справи, виявля­ти як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обви­нуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. Вимога проводити доказування всебічно і повно означає необхідність на досудовому слідстві висунути та перевірити всі можливі версії таким чином, щоб на підставі достатньої сукуп­ності доказів можна було зробити впевнений висновок про одну пев­ну версію, яка знайшла підтвердження, а інші версії можна обґрун­товано відкинути. Об'єктивність дослідження означає необхідність збирати як ті докази, які підтверджують версію, так і ті, що спрос­товують версію, як докази, які викривають певну особу, свідчать про обтяжуючі обставини, так і ті, що виправдовують особу і свідчать про пом'якшуючі обставини. Зазначимо, що розглядуваний обов'язок по­кладається на органи дізнання, слідчого та прокурора і не покладаєть­ся на суд. Законодавець таким чином узгоджує вимоги ст. 22 КПК із статтями, які визначають межі судового розгляду та порядок вирішен­ня питання про порушення справи за новим обвинуваченням та щодо нової особи (ст.ст. 275-278 КПК). Суд не може з власної ініціативи по­ставити питання про необхідність зміни обвинувачення щодо підсуд­ного на більш тяжке або про збільшення обсягу обвинувачення, про притягнення до відповідальності нової особи, отже, і збирати докази для перевірки версій про вчинення підсудним більш тяжкого злочину чи нового злочину, у вчиненні якого він не звинувачується, а також про причетність до злочину нової особи (такі питання суд може вирі­шувати тільки за клопотанням певних учасників судового розгляду). Тому в межі доказування в судовому засіданні не можна включити докази, спрямовані на перевірку зазначених обставин. В деяких ви­падках суд, який не має можливості перевірити такі обставини, пови­нен буде ухвалити вирок незважаючи на недостатньо повно з'ясовані обставини. Якщо, скажімо, прокурор підтримує обвинувачення у вчиненні вбивства через необережність, а у суду є деякі підстави вважати,що вбивство можливо було умисним, суд з власної ініціативи не має права перевірити таке припущення. За умови, що сам факт заподіяння підсудним ушкоджень, від яких настала смерть потерпілого, доведено, суд повинен буде ухвалити вирок, яким визнає підсудного винним у вбивстві через необережність. З огляду на вказане, можна зауважити, що підвищується відповідальність органів досудового слідства та про­курора за правильне та повне встановлення всіх обставин справи, за збирання необхідної сукупності доказів для цього.

Поняття предмета та меж доказування тісно пов'язані між со­бою. Вирішуючи питання про достатню сукупність доказів, слідчий, прокурор, суд визначають, чи є належними зібрані докази, тобто, чи можна з допомогою таких доказів з'ясувати обставини, що складають предмет доказування, а також перевіряють, чи всі обставини предме­та доказування можна встановити на підставі наявних доказів. Зви­чайно ж, в межі доказування можна включити тільки докази, які є допустимими. Як вже було зазначено, фактичний обсяг доказів відрізняється від меж доказування (тобто ідеальної сукупності необхідних доказів). По- перше, фактичний обсяг доказів може бути меншим за межі доказуван­ня, в такому випадку доказів недостатньо для впевненого з'ясування всіх необхідних обставин справи, внаслідок чого можуть бути не вста­новлені деякі елементи предмета доказування (інакше кажучи — де­які обставини справи не будуть з'ясовані). В інших випадках, коли фактичний обсяг доказів менше за межі доказування, можливо, що всі обставини предмета доказування встановлені, але доказів замало, за­лишаються певні сумніви щодо деяких обставин, йдеться про недостат­ню глибину дослідження. В таких випадках слід продовжувати процес доказування і збирати необхідні докази. В разі ухвалення рішення в справі, в якій було недостатньо доказів, великий ризик ухвалення по­милкового рішення.

По-друге можливі ситуації, коли фактичний обсяг доказів буде більшим за межі доказування, тобто доказів зібрано більше, ніж було необхідно для з'ясування всіх обставин предмета доказування. Маєть­ся на увазі саме необґрунтоване розширення меж доказування, коли, скажімо, в межі доказування включено фактичні дані, які не мають відношення до обставин справи, або такі, що встановлюють обстави­ни, які вже встановлено на підставі достатньої сукупності доказів, чи такі, що стосуються обставин, які не потребують процесуального до­казування (загальновідомі факти). Таке необґрунтоване розширення меж доказування теж має нега­тивні наслідки: відволікаються сили та час працівників правоохорон­них органів та суду на виконання зайвої роботи; необгрунтовано збільшуються строки досудового та судового слідства; ускладнюється пере­вірка правильності висновків слідчого та суду, оскільки доводиться аналізувати зайві докази т.ін. В деяких випадках певне розширення меж доказування пов'язане з необхідністю забезпечити права сторін на надання доказів. Суд, на­приклад, не може відмовити підсудному в його праві на виклик свід­ків (таке право передбачене підпунктом «d» пункту 3 ст. 6 Європей­ської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Конституція України (ст. 129), КПК (ст. 16-1) вимагають від суду за­безпечити сторонам можливість надавати докази та обґрунтовувати перед судом їх переконливість. Це також потребує від суду надати можливість сторонам залучати нові докази. Таким чином, фактичний обсяг доказування може бути розширений за рахунок доказів, які, на думку суддів, були зайвими, але на приєднанні яких до справи напо­лягають сторони. Фактичний обсяг доказів протягом всього провадження коригуєть­ся в напрямку максимального наближення до меж доказування, тобто визначення меж доказування — це не разова дія. Під час досудового слідства можуть виникнути нові версії, коли, наприклад, обвинуваче­ний, який заперечує свою участь у вчиненні злочину, висловлює своє припущення щодо осіб, які могли вчинити такий злочин. Перевірка такої нової версії потребує збирання нових доказів, нові докази необ­хідно буде одержати і для перевірки заперечень обвинуваченого. Під час переходу справи з однієї стадії в іншу також визначаються межі доказування, скажімо, слідчий, склавши обвинувальний висновок, вирішує, яким повинен бути список осіб, яких він пропонує виклика­ти в судове засідання, він може в такий список не включати тих свід­ків, за допомогою показань яких були перевірені версії, що згодом не підтвердилися. Суддя, який призначає справу до судового розгляду, за клопотанням сторін, а також з власної ініціативи може змінити такий список (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК), а за наявності до цього підстав відмовитися від виклику в судове засідання потерпілих та свідків, по­казання яких стосувалися фактичних обставин, які не оспорюються сторонами (ч. 2 ст. 253 КПК). З огляду на розглянуте можна знайти і відповідь на питання, яке виникає в теорії та практиці — яке співвідношення меж доказуван­ня на досудовому слідстві та в судовому розгляді. Науковці з цього питання висловлюють різні думки. На наш погляд, якщо виходити з того, що межі доказування — це ідеальна сукупність доказів, необхід­на та достатня для встановлення всіх обставин справи, то можна дійти висновку, що межі доказування єдині для досудового і судового слід­ства. Змінюватись може тільки фактичний обсяг доказування, причо­му в деяких випадках, такий фактичний обсяг більше на досудовому слідстві за рахунок, наприклад доказів, яких було зібрано для пере­вірки версій, що не підтвердилися, якщо суд не перевіряє такі версії. Іноді, коли сторони подають нові докази в судовому слідстві, фактич­ний обсяг доказування в судовому розгляді більше, ніж на досудовому слідстві.