3.3. Міжгалузеві принципи кримінального процесу
Здійснення правосуддя лише судом. Конституція України у ст. 124 встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Принцип здійснення правосуддя виключно судами відображається у ст. 15 КПК, яка говорить, що правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом.
Правосуддя в кримінальних справах здійснюється судами загальної юрисдикції, у системі яких згідно з ч. 2 ст. 125 Конституції України найвищим органом є Верховний Суд України. Конституція України забороняє створення замість судів або поряд з ними будь-яких органів, які виконують судові функції. У ч. 5 ст. 125 Конституції України вказано, що не допускається створення надзвичайних та особливих судів. Тільки суд має право визнати особу винною у скоєнні злочину, піддати її кримінальному покаранню або звільнити особу, а також вирішувати інші питання, які пов'язані зі сферою застосування кримінального та кримінально-процесуального законодавства.
Принцип здійснення правосуддя характеризує всі судові стадії процесу, в кожних з яких правосуддя здійснюється в тих формах, які відповідають завданням, що вирішуються на цій стадії. Згідно з даним принципом змінити або скасувати судові рішення може лише вищестоящий суд у порядку відправлення правосуддя в кримінальних справах.
Змагальність кримінального судочинства. Статтею 129 Конституції до основних принципів судочинства віднесена змагальність сторін. Суть змагальності кримінального судочинства полягає: а) у розмежуванні основних кримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту, вирішення справи і здійсненні їх різними суб'єктами кримінального процесу; б) у рівності процесуально-правового статусу сторін судового розгляду: обвинувачення і захисту; в) в активному і незалежному положенні суду, винятково якому надається право ухвалювати рішення по справі. Змагальність сторін спонукає суд правильно розглянути матеріали справи і ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення.
Змагальність судочинства дозволяє сторонам реалізувати повною мірою при розгляді кримінальної справи свої права і законні інтереси, на рівних підставах відстоювати свою точку зору перед судом.
Змагальність реалізується і в стадії дізнання і досудового слідства.
При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на той самий орган або на ту саму особу. У судовому засіданні беруть участь сторона обвинувачення у кримінальній справі (прокурор, потерпілий, цивільний позивач чи їх представники) і сторона захисту (підсудний, його захисник або законний представник, цивільний відповідач чи його представник), що користуються рівними правами на заявлення клопотань і відводів, свободою в наданні доказів, їхньому дослідженні і доказуванні їхньої переконливості перед судом, виступів у судових дебатах, оскарженні процесуальних рішень у суді (п. 4 ч. 2 ст. 129 Конституції, ст. 261 КПК).
Розмежування основних процесуальних функцій пов'язане з реалізацією трьох основних правил: 1) здійснення кримінального переслідування тільки стороною обвинувачення; 2) забезпечення обвинуваченому права на захист; 3) здійснення правосуддя тільки судом.
Вимога про здійснення кримінального переслідування тільки стороною обвинувачення, тобто прокурором, а також потерпілим, цивільним позивачем та їхніми представниками реалізується такими шляхами: а) у кожному судовому розгляді повинен брати участь обвинувач — прокурор, за винятком випадків, зазначених у законі, або потерпілий, його представник (ст.ст. 264, 267 КПК); б) суд не має обов'язку за власною ініціативою всебічно і повно досліджувати обставини справи (див. ст. 22 КПК); в) настають певні правові наслідки у разі відмови обвинувача від обвинувачення у вигляді обов'язку суду закрити провадження в кримінальній справі, якщо потерпілий не бажає скористатися правом вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення (ч. 2 ст. 282 КПК).
Державне обвинувачення в суді здійснює прокурор. Згідно зі ст. 267 КПК у справах приватного обвинувачення, а також якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення — обвинувачення підтримує потерпілий або його представник.
Захист підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) здійснюють сам підсудний, його захисник або законний представник.
На суд покладено обов'язок не тільки розглянути кримінальну справу і прийняти по ній рішення, але й, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створити необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Цей обов'язок реалізується шляхом надання суду активних повноважень з дослідження доказів і обставин справи, підтримання порядку під час судового засідання (ст. 271 КПК).
Через правила змагальності суд не має змоги самостійно вирішувати питання про порушення кримінальної справи за новим обвинуваченням, відносно нової особи, за фактом дачі завідомо неправдивих показань, неправильного перекладу і неправильного висновку (ст.ст. 276, 277, 278, 279 КПК). Відповідно до ст. 4 КПК суд зобов'язаний порушити справу тільки в межах своєї компетенції, які визначені в ч. 1 ст. 27 і ч. Зет. 98 КПК (про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК і ст. 356 КК відносно дій, якими заподіяно шкоди правам та інтересам окремих громадян). За своєю правовою природою порушення кримінальної справи є складовою частиною функції кримінально- го переслідування, яка повинна здійснюватися органами і посадовими особами, визначеними законом, і не належить до судової діяльності по здійсненню правосуддя.
Направити справу на додаткове розслідування суд може й за відсутності на те клопотання сторони (ст. 281 КПК).
Незалежність суду. Незалежність та недоторканність суддів гарантовано Конституцією України (ст.ст. 126, 129) та законами України. КПК України закріплює положення, що судді вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів (ст. 18). У Законі України «Про статус суддів» уст. 11 зазначається, що незалежність суддів забезпечується також передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; недоторканністю суддів. Аналогічні положення містяться у Законі України «Про судоустрій України» (п. 7 ст. 14). Суть цього принципу полягає в тому, що суддя при здійсненні правосуддя та прийнятті рішення у кримінальній справі повинен керуватися лише законом, приймати рішення засвоїм внутрішнім переконанням без стороннього впливу. Ніхто не може вказувати суддям, як вони повинні вирішувати справу, яке прийняти рішення, кого засуджувати та яке покарання назначати. Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення, інакше як у випадках і порядку, передбачених законом (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про статус суддів»).
Розгляд і вирішення конкретної справи відбувається виключно на основі закону.
Судді незалежні від впливу та ідей різних органів державної влади та управління, посадових осіб, громадських організацій, партій, рухів, колективів та угруповань, засобів масової інформації, окремих громадян. Принцип незалежності суддів та підкорення їх тільки закону визначає також взаємини судів різних ланок. Так, скасовуючи вирок і направляючи справу на новий судовий розгляд, вищестоящий суд не вправі вирішити наперед висновки суддів і зв'язувати своїм рішенням їх незалежність (ст.ст. 376, 395 КПК). При повторному розгляді справи суд першої інстанції незалежний у висновках від вищестоящого суду й самостійний не тільки в частині оцінки доказів та встановлення фактів, але й відносно застосування кримінального закону та призначення покарання.
Також цей принцип проявляється у незалежності суддів від висновків органів досудового слідства і прокурора, а також від висновків і поглядів учасників судового засідання.
Суд (суддя) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням; ніякі докази для них не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК). Усі рішення повинні бути мотивовані і базуватися на аналізі всіх доказів у сукупності. Таким чином, незалежність суду від поглядів інших посадових осіб має відповідним чином оформлюватись у вигляді обґрунтування прийнятих рішень.
Незалежність суддів у середині колегії забезпечується, зокрема тим, що вони мають рівні права, головуючий голосує останнім (ст 325 КПК).
Під гарантіями принципу незалежності суддів розуміється система умов і засобів, які спрямовані на реальну практичну реалізацію даного принципу, його вдосконалення, а в необхідних випадках — його ефективний захист від будь-яких протиправних посягань.
Чинне законодавство встановлює гарантії незалежності суддів, які забезпечуються:
особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів (ст.ст. 126, 127, 128 Конституції України);
незмінюваністю суддів та їх недоторканністю;
порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею постановлений судового рішення (ст. 322 КПК);
забороною втручання у здійснення правосуддя;
відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом;
особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленим законом;
належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів;
функціонуванням органів суддівського самоврядування;
визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.
Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону можна визначити як врегульовану чинним законодавством демократичну засаду, яка передбачає здійснення судцями процесуальної діяльності без будь-якого незаконного впливу, а також непідзвітність суддів будь-кому та самостійне право кожного судді вільно брати участь у дослідженні доказів, обговоренні і прийнятті рішень за власним переконанням.
Гласність судового розгляду. Засаду гласності кримінального судочинства можна визначити як звернену до суду конституційно-правову вимогу про відкритий розгляд справ, яка визначає спрямованість та напрямки реалізації певної групи норм кримінального процесу, впливає на порядок провадження у справі на різних його стадіях, спрямована на реалізацію завдань кримінального судочинства, і є засобом формування громадської думки про судочинство (правосуддя), підвищення соціальної активності громадян, рівня їх правової, моральної та політичної культури, гарантією прав і законних інтересів громадян, реалізації інших засад кримінального судочинства.
Принцип гласності та відкритого розгляду справи відображається у ст. 129 Конституції України, яка визначає, що розгляд справ у всіх судах (місцевих, апеляційних, касаційних) є відкритим.
У сучасній юридичній літературі виділяють так звану «зовнішню» і «внутрішню» гласність. Зовнішня гласність передбачає, що кожний
громадянин, який не бере участь у провадженні по справі, після досягнення 16-річного віку, має право бути присутнім у залі судового засідання при розгляді справи, крім випадків коли такі особи є підсудними, потерпілими або свідками у справі (ст. 271 КПК). Згідно зі ст. 9 Закону У країни «Про судоустрій України» учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео- і звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом. Суд може заборонити застосування технічних засобів фіксації, радіо- і телетрансляції учасниками судового розгляду, які можуть заважати ходу процесу або порушити права та інтереси сторін.
Предмет гласності кримінального судочинства складає інформація, яка безпосередньо пов'язана із реалізацією правових норм у судовій діяльності. Але якщо на досудовому розслідуванні та при постановленні вироку в нарадчій кімнаті ця інформація повинна бути процесуально оформленою, цілісною та завершеною, то в процесі судового розгляду вона, крім того, може полягати і в розголошенні змісту окремих показань, матеріалів, документів тощо, тобто характеризуватися ще й повнотою та послідовністю.
Зміст засади гласності кримінального судочинства складають правові вимоги, звернені безпосередньо до суду (процесуальний зміст), і положення, які закріплюють права громадян (публіки), що виникають у зв'язку з проведенням відкритого судового розгляду.
За мотивованим рішенням суду розгляд справи проводиться у закритому судовому засіданні:
якщо мова йде про охорону державної або іншої захищеної таємниці (ч. 1 ст. 20 КПК). Перелік відомостей, які складають державну таємницю, зазначений у Законі України «Про державну таємницю». До іншої таємниці відносяться відомості, які захищені нормами інших галузей права (наприклад: сімейного права (таємниця усиновлення), банківського права (таємниця банківського вкладу); податкового права (декларування доходів) т. ін.). Крім того, закритий судовий розгляд допускається за мотивованою ухвалою суду або за клопотанням учасників:
в справах про злочини осіб, які не досягли 16 років;
в справах про статеві злочини;
в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;
якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист.
Дія принципу гласності при провадженні досудового розслідування значно обмежена, тому що у цій стадії діє положення про нерозголошення даних досудового розслідування, яке закріплено у ст. 121 КПК, згідно з яким інформація про хід та результат досудового слідства може бути оголошена лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.
Вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно. В них не повинні розголошуватися відомості, заради збереження таємниці яких судове засідання було закритим.
Гласність судового розгляду забезпечується обов'язковим веденням протоколу (ст. 87 КПК) та передбаченим ст. 129 Конституції України повним фіксуванням судового процесу технічними засобами що закріплені у ст. 871 КПК.
Принципи публічності та диспозитивності судочинства. Засада публічності у кримінальному судочинстві виявляється насамперед в нормах закону, які зобов'язують суд, прокурора, слідчого, орган дізнання, відповідальних за провадження у справі, вжити всіх залежних від них заходів до повного, об'єктивного і всебічного дослідження обставин справи з тим, щоб винний зазнав справедливого покарання, а помилково запідозрений і обвинувачений був реабілітований. Тобто, публічність кримінального процесу полягає у тому, що уповноважені на ведення кримінального процесу державні органи та їх посадові особи за своєю ініціативою зобов'язані при порушенні, розслідуванні та вирішенні кримінальних справ, у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу у кожному випаду виявлення ознак злочину, застосувати всі передбачені законом засоби для його розкриття, викриття винних осіб, встановлення всіх обставин справи і забезпечення прав учасників процесу, не ставлячи здійснення цих дій у залежність від позиції зацікавлених осіб. Покладання на уповноважених державних органів обов'язку з виконання кримінально-процесуальної діяльності на підставі закону надає зацікавленим особам право вимагати здійснення цієї діяльності.
Згідно з ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються іменем України.
Прояв принципу публічності має місце у ст. 4 КПК, де закріплено, що суд, прокурор, слідчий, орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, осіб винних у вчиненні злочину, і до їх покарання. При цьому названі державні органи застосовують надані їм кримінально-процесуальним законом засоби і способи (слідчі та інші процесуальні дії) і приймають рішення у межах своєї компетенції, як правило, незалежно від думок, бажань або прохань інших учасників процесу чи будь-кого. Вони діють насамперед в інтересах суспільства і держави, оскільки вчинення злочину — це порушення громадського миру, спокою ї злагоди, і одночасно з цим захищають права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб.
Правозастосовні органи повинні, не чекаючи офіційних сигналів про злочини (заяв і скарг громадян, повідомлень організацій, посадових осіб і т.д.), самі проводити активні заходи щодо виявлення вчинених злочинів або злочинів, які готуються.
Практична реалізація принципу публічності має місце під час розгляду кримінальної справи в суді першої інстанції, через те, що суд діє як орган державної влади, на який покладено обов'язок здійснення
правосуддя. При цьому, порушуючи кримінальну оправу, суд лише реагує на факт вчинення злочинного діяння, що став йому відомий, тобто ініціює кримінальне судочинство і не здійснює не властивої йому функції обвинувачення.
Принцип публічності пронизує все провадження у справі і забезпечує, як вирішення загальних завдань кримінального процесу, так і виконання завдань кожної його стадії. Вій діє на всіх стадіях процесу.
У стадії порушення кримінальної справи він проявляється в обов'язку цих органів перевірити, чи е законні приводи і підстави до порушення справи, і винести відповідні постанову чи ухвалу.
При провадженні досудового розслідування орган дізнання, слідчий і прокурор згідно з цим принципом зобов'язані вжити передбачених законом заходів до збирання, перевірки та оцінки доказів для з'ясування всіх обставин кримінальної справи і прийняти необхідні рішення.
У стадії попереднього розгляду справи, суддя зобов'язаний перевірити повноту і правильність проведеного розслідування і вирішити питання про наявність достатніх підстав для розгляду справи по суті в судовому засіданні.
Розглядаючи справу по суті, суд зобов'язаний не обмежуватись дослідженням зібраних органом дізнання і слідчим доказів, а за своєю ініціативою збирати і досліджувати додаткові докази з метою встановлення об'єктивної істини у справі, винесення законного й обгрунтованого вироку або іншого рішення.
В апеляційній і касаційній інстанціях суд, керуючись принципом публічності, зобов'язаний у повному обсязі перевірити законність та обґрунтованість вироку чи ухвали суду щодо всіх підсудних, у тому числі і тих, хто скарги не подав і щодо яких прокурор не приніс апеляційної або касаційний скарги.
Після набуття вироком законної сили суд зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів до його виконання.
Закон передбачає і деякі винятки з принципу публічності:
справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) про злочини, які передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК України, порушуються судом не інакше як за скаргою потерпілого, обвинувачення підтримує сам потерпілий, дізнання та досудове слідство по цих справах не проводиться, ці справи закриваються за примиренням сторін;
справи приватно-публічного обвинувачення (ч. 2 ст. 27 КПК) про злочини, які передбачені ч. 1 ст. 152 КК України, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, або за її відсутності, коли потерпіла особа знаходиться в безпорадному стані, але закриватися за примиренням сторін вони не можуть, оскільки після порушення справи вони стають справами публічного обвинувачення.
Публічність як принцип кримінального судочинства полягає в обов'язку процесуальних органів діяти в інтересах держави та суспільства, визначається завданнями кримінального судочинства і виходить за межі зв'язків з кримінально-правовим принципом невідворотності покарання. Диспозитивність принцип кримінального процесу Є МОЖЛИВІСТЬ суб'єктів кримінального процесу самостійно або за допомогою захисників/представників обирати засоби, форми захисту і реалізації своїх суб'єктивних прав і законних інтересів. Принцип диспозитивності є міжгалузевим (процесуальним) принципом кримінального процесу який полягає в свободі здійснення (або відмови від здійснення) учасниками процесу своїх матеріальних і процесуальних прав.
Структуру принципів публічності та диспозитивності складають не лише вертикальні, але й горизонтальні рівні. Останні полягають у виділенні елементів, пов'язаних з реалізацією суб'єктами процесу матеріальних вимог і здійсненням процесуальних прав (С. Л. Дере- вянкін).
Сфера дії принципу диспозитивності (матеріального його елемента) визначається в залежності від виду кримінального провадження (приватного, приватно-публічного, публічно-приватного або публічного обвинувачення). Публічність як принцип кримінального процесу має домінуючий характер в кримінальному судочинстві, у зв'язку з чим дія диспозитивності має обмежуючий публічність характер.
Від публічності та диспозитивності як принципів кримінально- процесуального права слід відрізняти імперативний та диспозитивний методи правового регулювання кримінально-процесуальних правовідносин. Імперативний метод полягає у встановленні категоричного правила поведінки для суб'єктів права, зміст якого визначено джерелом права і не може змінюватися за розсудом суб'єктів права. Диспозитивний метод, навпаки надає суб'єктам певну альтернативну можливість вибору варіантів поведінки в межах закону, виходячи з певних інтересів, що відповідно проявляється в дискреційних повноваженнях публічних суб'єктів судочинства і в диспозитивних правах приватних суб'єктів процесу.
Матеріальна диспозитивність і публічність полягає в праві розпорядження правовими вимогами і виражається у правових діях публічного органу (службової особи) або суб'єктивно заінтересованої особи, які тягнуть: порушення справи; її зупинення або закриття (в тому числі шляхом мирової угоди). Формальна публічність розкривається в процесуальних повноваженнях публічних органів (службових осіб) з провадження у справі, відстоювання своєї (публічної) позиції у справі з використанням процесуальних засобів (заперечення слідчого на вказівки прокурора, самовідвід, звернення з апеляційним, касаційним поданням тощо). Формальна диспозитивність — це свобода розпорядження процесуальними засобами захисту і виявляється в діях учасника процесу з зупинення провадження справи; оскарження дій процесуальних органів; відмови від захисника чи представника; надання доказів у справі та доказування обставин, що входять у предмет доказування.
Принцип обґрунтованості процесуальних рішень. Кримінально- процесуальне рішення — це правовий акт особи, яка на законних підставах бере участь у кримінальному судочинстві, закріплений в певному процесуальному документі, спрямованого на виконання за- вдань кримінального судочинства, охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
Обґрунтованість як властивість правового акта, означає, що висновки і рішення по ньому мають ґрунтуватись на сукупності фактів, на достатніх доказах, які б в обов'язковому порядку охоплювали всі істотні обставини справи і відбивали реальну дійсність.
Обґрунтуванню процесуального рішення притаманні такі суттєві риси.
Демонстративний характер, який припускає обов'язкове зовнішнє вираження, об'єктивізацію зовні тих доводів, на підставі яких правозастосувач дійшов до переконання в правильності своїх висновків у справі. В кримінальному процесі обґрунтування прийнятого рішення виражається зовні у вигляді мотивування. Поняття обґрунтування і мотивування перебувають у певному взаємозв'язку та взаємозалежності. Саме тому ці поняття не можна не тільки протиставляти, але й ототожнювати. Будь-яке рішення не може бути визнане обґрунтованим, якщо воно не вмотивоване.
Обґрунтування має сукупний характер, котрий припускає наведення на підтвердження висновків по справі логічно взаємопов'язаної сукупності доказів та доводів, які підтверджують правильність висновків у справі.
Обґрунтування має комплексний характер. Про це свідчить той факт, що для обґрунтування висновків у справі можуть бути використані різні як за якістю, так і за призначенням взаємопов'язані між собою засоби.
Нарешті, останньою рисою обґрунтування є його системний характер. Обґрунтування відображає об'єктивно існуючий закономірний зв'язок норм права, доказів та доводів, сукупність яких наводиться на підтвердження прийнятого рішення, що свідчить про їх взаємообумовленість, єдине функціональне призначення відносно встановлених ними конкретних висновків у справі.
Узагальнення наведених ознак дозволило сформулювати визначення обґрунтування як особливого виду інтелектуально-практичної діяльності суб'єктів, які вирішують кримінально-процесуальні рішення, які проявляються у наведенні в описово-мотивувальному розділі процесуального акта посилань на конкретні правові норми, сукупність доказів і заснованих на законах логіки доводів, які підтверджують правильність прийнятого рішення.
Метою обґрунтування кримінально-процесуальних рішень є:
виконання вимог закону щодо прийняття обґрунтованих рішень;
вираження позиції органу чи особи, яка веде процес, з конкретного правового питання;
забезпечення логічної несуперечності висновків, відображених у конкретному рішенні;
переконання суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності в правильності прийнятого рішення;
забезпечення виконання прийнятого рішення;
— попередження необгрунтованого оскарження процесуальної, акта; забезпечення правової стабільності рішення, що відповідає вимогам законності та обґрунтованості.
Предметом обґрунтування є відображені в кримінально-процесуальному рішенні висновки правозастосовувача правового та фактичного характеру, які підлягають обґрунтуванню за допомогою конкретних норм права, доказів і відповідних їм доводів.
Межі обґрунтування — це ті межі, в яких необхідно здійснювати обґрунтування правильності зроблених правозастосовувачем висновків.
У законі відсутня загальна норма, у якій би говорилося як про те що потрібно обґрунтувати в будь-якому кримінально-процесуальному рішенні (тобто предмет обґрунтування), так і про те, як глибоко (чи широко) потрібно обґрунтовувати те чи інше твердження, що міститься в конкретному акті (тобто межі обґрунтування). Однак це не дозволяє зробити висновок про те, що закон взагалі не регулює названі питання. Для деяких рішень (наприклад, для вироку суду першої інстанції (ст. 324 КПК) і рішень апеляційного суду (ст. 378 КПК) у конкретній нормі вказується перелік питань, що підлягають вирішенню у відповідному акті.
Щодо багатьох актів, які приймаються на досудовому слідстві, крім загальної вимоги вмотивованості та необхідності викладати в них «обґрунтування прийнятого рішення» (ст. 130 КПК), закон нічого більше не говорить. Йдеться про такі процесуальні рішення як, наприклад, постанова слідчого про проведення обшуку та виїмки (ст.ст. 177, 178 КПК), про ексгумацію трупа (ст. 192 КПК), проведення освідування (ст. 193 КПК), одержання зразків для експертного дослідження (ст. 199 КПК), про зупинення досудового слідства (ст. 206 КПК) т. ін. Аналіз практики складання процесуальних документів на досудовому слідстві говорить про те, що в названих актах слідчі, як правило, вказують лише сам висновок з провадження тієї чи іншої дії. Обґрунтування і мотивування в таких рішеннях або взагалі відсутні, або полягають у простому перенесенні диспозиції відповідної статті КПК в описову частину прийнятого акта. Разом з тим розглянутий підхід до обґрунтування прийнятих рішень не виключає можливості їхнього свавільного прийняття, оскільки правові підстави, сформульовані в гіпотезі конкретної правової норми, мають загальний характер і дозволяють приймати те чи інше рішення майже з будь-якої справи.
- Тема 1 12
- Тема 2 23
- Тема 4 50
- Тема 5 суб'єкти кримінального процесу 57
- Тема 6 95
- Тема 7 137
- Тема 8 151
- Тема 9 162
- Тема 10 слідчі дії 170
- Тема 11 206
- Тема 12 212
- Тема 13 підсудність 230
- Тема 14 233
- Тема 15 судовий розгляд 243
- Тема 16 280
- Тема 17 293
- Тема 18 297
- Тема 19 307
- Тема 20 313
- Тема 21 316
- Тема 22 323
- Тема 23 329
- Тема 1 поняття, завдання, суть і система кримінального процесу
- 1.1. Поняття кримінального процесу
- 1.2. Завдання кримінального судочинства
- 1.3. Система кримінального процесу
- 1.4. Загальна характеристика стадій кримінального процесу
- 1.5. Типи кримінального процесу
- 1.6. Кримінально-процесуальні відносини та юридичні факти
- 1.7. Крнмінально-процесуальні функції
- 1.8. Кримінально-процесуальна форма
- Тема 2 кримінально-процесуальне право україни. Джерела кримінально- процесуального права
- 2.1. Кримінально-процесуальне право як галузь сучасного права
- 2.2. Джерела кримінально-процесуального права
- 2.3. Кримінально-процесуальні норми
- 2.4. Дія норм кримінально-процесуального права у просторі, у часі та по колу осіб
- 2.5. Прогалини у кримінально-процесуальному праві та застосування норм кримінально-процесуального права за аналогією
- Тема з принципи кримінального процесу
- 3.1. Поняття та система принципів кримінального процесу
- 3.2. Загальноправові принципи кримінального процесу
- 3.3. Міжгалузеві принципи кримінального процесу
- 3.4. Кримінально-процесуальні (галузеві) принципи
- 3.5. Принципи досудового провадження
- Тема 4 цивільний позов у кримінальному судочинстві
- 4.1. Поняття, природа та значення цивільного позову у кримінальному судочинстві
- 4.3. Загальна характеристика провадження за цивільним позовом у досудових і судових стадіях кримінального процесу
- 4.4. Обов'язки держави щодо відшкодування шкоди, заподіяної злочином
- Тема 5 суб'єкти кримінального процесу
- 5.1. Поняття та класифікація суб'єктів кримінального процесу
- 5.2. Процесуальна правоздатність і дієздатність суб'єктів кримінального процесу
- 5.3.1. Суд як орган правосуддя у кримінальних справах. Завдання і загальна характеристика повноважень суду при здійсненні правосуддя. Форми здійснення правосуддя
- 5.3.2. Прокурор у кримінальному судочинстві. Процесуальне положення прокурора на різних стадіях процесу
- 5.3.3. Слідчий та начальник слідчого відділу у кримінальному процесі. Взаємодія слідчого з органами дізнання
- 5.3.4. Органи дізнання, їх завдання і повноваження. Особа, що проводить дізнання, їі процесуальне положення
- 5.5. Учасники процесу, загальна характеристика їх процесуального положення
- 5.5.1. Обвинувачений (підсудний, засуджений, виправданий), його процесуальне положення в різних стадіях процесу
- 5.5.2. Підозрюваний у скоєнні злочину, термін перебування особи в статусі підозрюваного, його права і обов'язки
- 5.5.3. Процесуальне положення неповнолітньої особи, що не досягла віку кримінальної відповідальності, відносно якої ведеться кримінальне судочинство
- 5.5.4. Законний представник неповнолітнього обвинуваченого і підозрюваного
- 5.5.5. Захисник у кримінальному судочинстві
- 5.5.6. Заявник про злочин, його права і обов'язки
- 5.5.7. Потерпілий у кримінальному судочинстві, його права і обов'язки на різних стадіях процесу
- 5.5.8. Цивільний позивач, його права і обов'язки у кримінальному процесі
- 5.5.9. Цивільний відповідач, його права і обов'язки
- 5.5.10. Представники потерпілого, цивільного позивача і відповідача, їх процесуальне положення
- 5.6. Інші суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності, загальна характеристика їх процесуального положення
- 5.7. Обов'язок суду, прокурора, слідчого і особи, що проводить дізнання щодо роз'яснення і забезпечення прав учасників процесу і інших суб'єктів кримінального судочинства
- 5.8. Забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві
- 5.9. Імунітети суб'єктів кримінального процесу
- 6.2. Поняття, види, особливості доказування в кримінальному процесі
- 6.3. Предмет доказування в кримінальній справі
- 6.4. Предмет доказування в окремих категоріях кримінальних справ та в окремих стадіях кримінального процесу
- 6.5. Зміст обставин, які складають предмет доказування
- 6.6. Локальний предмет доказування
- 6.7. Поняття доказів та джерел доказів у кримінальному процесі
- 6.8. Властивості доказів
- 6.9. Процесуальні порушення та допустимість доказів
- 6.10. Класифікація доказів
- 6.11. Процес доказування, його елементи
- 6.12. Межі доказування
- 6.13. Мета доказування
- 6.14. Суб'єкти процесу доказування
- 6.15. Джерела доказів
- Заходи процесуального примусу, за допомогою яких забезпечується законний порядок у ході провадження в справі. Такими заходами є наступні.
- 7.2. Поняття, значення та види запобіжних заходів
- 7.3. Мета, підстави та умови застосування запобіжних заходів
- 7.4. Запобіжні заходи, що не пов'язані з позбавленням волі
- 7.5. Запобіжні заходи, що пов'язані з позбавленням волі
- 7.6. Загальні положення щодо порядку застосування, скасування і зміни запобіжного заходу
- Провадження на досудових стадіях кримінального процесу Тема 8 порушення кримінальної справи
- 8.1. Поняття, значення, завдання стадії порушення кримінальної справи
- 8.2. Органи і посадові особи, які мають право порушити кримінальну справу
- 8.3. Приводи і підстави до порушення кримінальної справи
- 8.4. Процесуальний порядок порушення кримінальної справи
- 8.5. Підстави і порядок прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи
- 8.6. Нагляд прокурора і судовий контроль у стадії порушення кримінальної справи
- Тема 9 загальні положення стадії досудового розслідування
- 9.1. Поняття, значення, завдання стадії досудового розслідування
- 9.2. Форми досудового розслідування
- 9.3. Характеристика основних положень досудового слідства
- 4. Об'єднання і виділення кримінальних справ (ст. 26 кпк). Об'єднання і виділення кримінальних справ є правом, а не обов'язком слідчого.
- Достатні дані, які свідчать про те, що якийсь злочин або особа не мають зв'язку з основною кримінальною справою;
- Виконання органом дізнання постанови слідчого про розшук обвинуваченого (ст. 139 кпк).
- Тема 10 слідчі дії
- 10.1. Поняття, система та класифікація слідчих дій
- 10.2. Загальні умови провадження слідчих дій
- 10.3. Процесуальні особливості провадження вербальних слідчих дій
- 10.3.1. Допит
- Члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновлені підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;
- Особа, яка б своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого у вчиненні злочину.
- 10.3.2. Очна ставка
- 10.3.3. Пред'явлення для впізнання
- 10.3.4. Відтворення обстановки і обставин події
- 10.4. Процесуальні особливості провадження нонвербальних слідчих дій
- 10.4.1. Слідчий огляд
- 10.4.2. Освідування
- 10.4.3. Ексгумація трупа
- 10.4.4. Обшук
- 10.4.6. Накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку
- 10.4.7. Підготовка і призначення судової експертизи
- Тема 11 пред'явлення обвинувачення і допит обвинуваченого
- 11.1. Суть, значення та підстави притягнення особи як обвинуваченого
- 11.2. Процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого
- 11.3. Допит обвинуваченого
- 11.4. Зміна і доповнення обвинувачення на досудовому слідстві
- Тема 12 зупинення і закінчення досудового слідства
- 12.1. Підстави та процесуальний порядок зупинення досудового слідства
- 12.2. Форми закінчення досудового слідства
- 12.3. Закінчення досудового слідства складанням обвинувального висновку
- 12.4. Закінчення досудового слідства складанням постанови про закриття справи
- 12.5. Закінчення досудового слідства складанням постанови про направлення справи до суду для застосування примусових заходів медичного характеру
- 12.6. Закінчення досудового слідства складанням постанови про закриття справи і застосування примусових заходів виховного характеру
- 12.7. Закінчення досудового слідства складанням постанови про направлення справи до суду для її закриття та звільнення особи від кримінальної відповідальності
- 12.8. Нагляд прокурора за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства
- 12.9. Контроль суду за законністю дій органів дізнання та досудового слідства
- Тема 13 підсудність
- 13.1. Поняття і значення підсудності
- 13.2. Види підсудності
- 13.3. Направлення справи за підсудністю. Недопустимість спорів про підсудність
- Тема 14 попередній розгляд справи суддею
- 14.1. Поняття, завдання, значення стадії попереднього розгляду справи суддею
- 14.2. Порядок, строки попереднього розгляду справи
- 14.3. Рішення, які приймає суддя в результаті попереднього розгляду справи
- 14.4. Особливості попереднього розгляду в справах приватного обвинувачення
- Тема 15 судовий розгляд
- 15.1. Поняття, значення, завдання стадії судового розгляду
- 15.2. Загальні умови судового розгляду
- 15.3. Суд і сторони в судовому розгляді
- 15.4. Межі судового розгляду
- 15.6. Судове слідство
- 15.7. Судові дебати і останнє слово підсудного
- 15.8. Рішення, якими закінчується судовий розгляд
- 15.9. Поняття, види, зміст вироків
- 15.10. Порядок постановления та проголошення вироку
- Тема 16 провадження по перевірці вироків, постанов і ухвал суду, які не набрали законної сили
- 16.1. Поняття, значення і форми перевірки судових рішень, які не набрали законної сили
- 16.2. Суб'єкти права оскарження судових рішень, які не набрали законної сили
- 16.3. Строки оскарження судових рішень, які не набрали законної сили
- 16.4. Вимоги до апеляції, касаційної скарги чи подання
- 16.5. Порядок оскарження судових рішень, які не набрали законної сили. Дії суду у зв'язку з оскарженням судового рішення
- 16.6. Попередній розгляд справи апеляційним судом
- 16.7. Розгляд справи в суді апеляційної інстанції
- 16.8. Підстави для скасування чи зміни судових рішень, які не набрали законної сили
- 16.9. Результати розгляду справи апеляційним судом
- Тема 17 виконання вироку, ухвали і постанови суду
- 17.1. Поняття та ознаки стадії виконання вироку
- 17.2. Звернення вироку до виконання
- 17.3. Виконання ухвали та постанови суду
- Тема 18 провадження по перевірці вироків, постанов і ухвал суду, які набрали законної сили
- 18.1. Поняття, значення і форми перевірки судових рішень, які набрали законної сили
- 18.2. Особливості розгляду касаційних скарг і подань на судові рішення, які набрали законної сили
- 18.3. Результати розгляду справи судом касаційної інстанції
- 18.4. Строки та підстави для перегляду судових рішень в порядку виключного провадження
- 18.5. Процесуальний порядок перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами
- Тема 19 застосування примусових заходів медичного характеру
- 19.1. Поняття, мета та види примусових заходів медичного характеру
- 19.2. Підстави застосування примусових заходів медичного характеру
- 19.3. Особливості досудового провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру
- 19.4. Особливості судового провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру
- 19.5. Рішення суду у справах про застосування примусових заходів медичного характеру
- 19.6. Зміна і скасування примусових заходів медичного характеру
- 19.7. Відновлення кримінальної справи щодо особи, до якої були застосовані примусові заходи медичного характеру
- Тема 20 протокольна форма досудової підготовки матеріалів
- 20.1. Поняття, сутність і значення протокольної форми досудової підготовки матеріалів
- 20.2. Підстави та умови застосування протокольної форми досудової підготовки матеріалів
- 20.3. Особливості протокольної форми досудової підготовки матеріалів
- 21.2. Обставини, що підлягають встановленню в справах неповнолітніх
- 21.3. Досудове слідство в справах неповнолітніх
- 21.4 . Особливості застосування запобіжних заходів до неповнолітніх
- 21.5. Участь у провадженні в справах неповнолітніх осіб, залучених з метою представництва та охорони прав та інтересів неповнолітніх
- 21.6. Провадження в справах неповнолітніх у судових стадіях кримінального процесу
- 22.2. Особливості правової регламентації та принципи транснаціонального кримінального процесу
- 22.3. Суб'єкти транснаціонального кримінального процесу та характер правовідносин між ними
- 22.4. Міжнародна правова допомога у кримінальних справах
- 22.5. Видача гаданих злочинців
- 22.6. Передача провадження у кримінальних справах
- 22.7. Передача засуджених осіб
- 22.8. Виконання іноземних вироків та інших остаточних рішень у кримінальних справах
- 22.9. Основи міжнародного кримінального процесу
- Тема 23 основи кримінально-процесуального права іноземних держав
- 23.1. Основи кримінально-процесуального права Франції
- 23.2. Основи кримінально-процесуального права Німеччини
- 23.3. Основи кримінально-процесуального права Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії
- 23.4. Основи кримінально-процесуального права сша