logo
450410_B85B7_alenin_yu_p_red_kriminalno_procesu

6.13. Мета доказування

В науковій літературі і в практиці метою доказування зазвичай називають встановлення істини. КПК не визначає прямо мету дока­зування, і в главі 5 «Докази» поняття «істина» не міститься. Але в інших главах це поняття вживається, зокрема, в ст. 61 КПК серед обставин, які виключають участь у справі захисника, зазначено, що не може бути захисником особа, яка, зловживаючи своїми правами, перешкоджає встановленню істини; в ст. 148 КПК метою застосуван­ня запобіжних заходів серед інших названо запобігання спробам пе­решкодити встановленню істини. Отже, аналізуючи зміст наведених статей, можна зробити висновок, що законодавець має на увазі, що результатом доказування повинно бути встановлення істини. В юри­дичній літературі майже одностайною є думка, що метою доказування в кримінальному судочинстві є встановлення істини, а от щодо суті та змісту поняття «істина» науковці висловлюють різні точки зору.

Перш за все, зазначимо, що «істина» — поняття філософське і дослі­джується в філософії з давніх часів. У філософії істинним визнається таке знання, уявлення про реальність, яке відповідає цій реальності, правильно відбиває цю реальність у свідомості суб'єкта, який здійснює пізнання. Істина — це завжди знання об'єктивне, адже зміст знання на залежить від суб'єкта, який здійснював пізнання. Таке визначення по­няття істини є найбільш простим, його називають класичним.

Більшість науковців, які розглядали проблему істини в криміналь­ному судочинстві, виходили саме з такого розуміння істини, і назива­ли таку істину об'єктивною.

Якщо під об'єктивною істиною в кримінальному судочинстві ро­зуміти точні і правильні висновки щодо фактичних обставин спра­ви, то доведеться дійти висновку, що таке не завжди можливе. При­гадаємо, що відповідно до ч. З ст. 62 Конституції України всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Така вимога стосується не тільки питання про вину обвинуваченого, але й інших обставин справи; в тих випадках, коли в результаті доказування від­носно деяких обставин залишаються певні сумніви, усунути які немає можливості, то їх теж необхідно тлумачити на користь обвинувачено­го. Якщо бракує достатньої кількості доказів, на підставі яких можна зробити впевнений висновок про винність обвинуваченого, він визна­ється невинуватим, точніше, справа щодо такої особи повинна бути закрита в зв'язку з недоведеністю її участі у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 213 КПК), або за тією ж підставою суд повинен ухвалити виправ­дувальний висновок (можливе і закриття справи в зв'язку з відмовою прокурора від обвинувачення за згаданою підставою). В тих випадках, коли, наприклад, є достатні докази, на підставі яких можна зробити висновок, що обвинувачений вчинив умисне убивство, але недостатньо доказів, які б підтверджували наявність корисливих мотивів (щодо яких було зроблене припущення), то дії обвинуваченого слід буде роз­глядати ЯК умисне вбивство без обтяжуючих обставин. Очевидно, що в таких випадках вести мову про повну відповідність висновків щодо фактичних обставин справи реальності навряд чи можливо. Але зроб­лені з урахуванням конституційної вимоги про тлумачення сумнівів на користь особи висновки в справі дозволяють суду ухвалити необхід­не процесуальне рішення, щодо якого діє презумпція істиності (якщо рішення набрало законної сили). Під час розгляду справи в суді першої інстанції діє правило про межі судового розгляду (ст. 275 КПК), суть якого в тому, що суд розглядає справу в межах того обвинувачення, яке підтримує в судовому засіданні сторона обвинувачення (прокурор, а в деяких випадках — потерпілий чи його представник). Якщо ж, скажімо, судді вбачають певні підстави для кваліфікації діяння під­судного за статтею про більш тяжкий злочин, то вони не мають права перевірити свої припущення, з огляду на правило про межі судового розгляду, і повинні розглянути справу, не виходячи за межі того обви­нувачення, яке підтримує сторона обвинувачення. Наприклад, проку­рор підтримує обвинувачення у вчиненні підсудним грабежу, а суд вба­чає в діянні підсудного ознаки розбою, але перевірити свої міркування щодо вчинення підсудним більш тяжкого злочину суд не має права, і, переконавшись, що доведено вчинення підсудним певних дій, зможе ухвалити вирок, яким визнає підсудного винним у грабежі. Отже, ви­значити знання щодо фактичних обставин справи в розглянутих нами випадках як об'єктивну істину, було б неправильно.

Для визначення висновків, зроблених на підставі розглянутих правил, більш слушним було б застосувати поняття конвенціональної істини. Конвенціональною вважають істину, яка визнається такою на підставі конвенції, угоди, тобто люди як би домовились вважати істинним знання, отримані з додержання певних умов. Саме про таке йдеться в кримінальному судочинстві, коли закон вважає істинним знання, одержані за умови додержання певних правил (наприклад, правил про тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого, правил про визнання обвинуваченого таким, що не вчиняв злочину, коли бра­кує доказів для впевненого висновку про винність).

Питання про зміст істини також викликає суперечки серед на­уковців. Одні з них вважають, що зміст істини в кримінальному судо­чинстві складають тільки фактичні обставини справи, інші крім фак­тичних обставин справи в зміст істини додають і кваліфікацію злочи­ну, а третя група авторів — ще й правильно обрану міру покарання.

Прихильники першої точки зору вважають, що фактичні обставини справи лишаються незмінними, тоді як кваліфікація злочину може змінюватись, а отже, її не слід включати в зміст істини. Автори, які пропонують крім фактичних обставин справи в зміст істини включити також правильну правову оцінку діяння, інакше кажучи, кваліфіка­цію злочину, аргументують свою позицію таким чином. Злочин — це діяння, яке має певну соціальну сутність, воно є більш або менш су­спільно небезпечним в конкретних умовах місця і часу. Висловити со­ціальну сутність певного злочину можна шляхом його кваліфікації. Науковці, які в зміст істини включають крім фактичних обставин, юридичної кваліфікації злочину, також і обрану міру покарання, за­значають, що правова оцінка суспільно небезпечного діяння включає і покарання, призначене судом.

Безперечно, що в зміст істини необхідно включити фактичні обста­вини справи. Пропозиція про включення до змісту істини і соціальної оцінки діяння (інакше кажучи — кваліфікації злочину) теж заслу­говує на увагу. Злочин — це діяння, якому притаманна властивість, якої не мають явища природи, а саме — соціальна сутність, яка може бути виражена тільки через кваліфікацію злочину. Щодо включення до змісту істини міри покарання, то можна привести досить слушні за­перечення з цього приводу. Процесуальне рішення (яким призначено певну міру покарання), є владним волевиявленням, а не актом пізнан­ня, тому до нього не може бути застосовано поняття істинності.