logo
450410_B85B7_alenin_yu_p_red_kriminalno_procesu

10.3.1. Допит

Поняття, види і загальні положення допиту. Кримінально- процесуальний закон серед джерел доказів називає показання свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, які отримані при допиті вказаних осіб (ст.ст. 65, 68, 72, 73, 74 КПК).

Допит — це слідча дія, змістом якої є отримання та фіксація у встановленій кримінально-процесуальним законом формі показань, в яких містяться дані, що мають значення для правильного вирішення справи.

Допит є не тільки ефективною і найпоширенішою, але і у всіх ви­падках ще й необхідною або обов'язковою слідчою дією. Без допитів жодна кримінальна справа обійтися не може. Будучи найбільш поши­реною слідчою дією, допит служить не тільки продуктивним засобом отримання нових, але і якісної перевірки доказів, що вже маються у справі. За допомогою допиту слідчий встановлює наявність або відсут­ність суспільно-небезпечного діяння й інші обставини, що підлягають доказуванню в кожній кримінальній справі (ст. 64 КПК).

Важливе значення вказана слідча має і для перевірки переконли­вості висунутих до її провадження слідчих версій. В перебігу допиту можуть висовуватися і в якійсь мірі перевірятися нові версії. Крім того, спираючись на дані, які отримані за результатами завершеного допиту, слідчий має можливість побудувати чергові і скорегувати ра­ніш висунуті версії, вийти на рівень принципово нових задач, визна­чити напрямок, засоби, методи та прийоми їх вирішення.

Види допитів пропонується розрізнювати в залежності:

Подібні класифікації мають значення для розробки адресних при­йомів і рекомендацій, систематизації процесуальних та криміналіс­тичних знань з метою вирішення як наукових, так і правозастосовних задач.

Але незалежно від категорії допитуваних осіб, учасників цієї слід­чої дії та інших обставин кримінально-процесуальним законом вста­новлюються обов'язкові правила, що поширюються на всі без винятку випадки провадження допиту. Недотримання процесуальних правил тягне за собою недійсність проведеної слідчої дії та недопустимість отриманих показань як джерела доказів.

Встановлений КПК порядок пропонує слідчому починати допит по суті справи з пропозиції розказати все, що йому відомо про обставини, у зв'язку з якими він викликаний на допит. На початку допиту обви­нуваченого слідчий питає, чи визнає він себе винним у пред'явленому обвинуваченні, після чого пропонує дати показання по суті обвину­вачення (ч. 6 ст. 143 КПК). Після вільної розповіді свідка чи обвину­ваченого слідчий має право задати їм питання, що виникли у нього. Аналогічним чином регламентований в законі і порядок допиту по­терпілого й підозрюваного, які також зразу в вільній формі дають по­казання про обставини, що послужили підставою для їх виклику, а потім відповідають на запитання слідчого.

Питання, які ставляться допитуваній особі, розділяються на основ­ні і додаткові, первісні, проміжні та заключні, уточнюючі, конкрети­зуючі, нагадуючі, деталізуючі, викриваючі, контрольні.

Питання слідчого повинні бути адресними, лаконічними, конкрет­ними. Формулювання питання повинно бути чітким, конкретним та зрозумілим для допитуваної особи.

Стосовно допиту, а також інших слідчих дій вербальної групи, необхідно також дотримання моральних засад, а це значить, що пи­тання треба задавати в спокійному тоні; забороняється ставити навід­ні «вловлюючі» й аморальні питання; забороняється в ході слідчої дії оцінювати і коментувати вслух відповіді допитуваного.

Небезпечність і аморальність навідних питань полягає в тому, що вони діють навіюючи на допитуваного, оскільки вже в самому форму­люванні міститься бажана для слідчого відповідь і тим самим пред­ставляє серйозну небезпеку для всього процесу встановлення істини в справі. Особливо небезпечні вони при допитах неповнолітніх, які схильні до сугестії (навіювання).

За цими підставами справедливо поступив законодавець, який пе­ретворив моральну заборону задавати навідні питання в нормативну і, таким чином, в ч. 6 ст. 143, ч. 4 ст. 167, ч. 2 ст. 171 КПК з'явилися доповнення такого змісту: «Забороняється ставити запитання, у фор­мулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні питання)».

Недопустимо також звертатися і до постановки образливих питань. Слід взагалі уникати поспішних оціночних суджень, міркувань щодо неправдивості або істинності показань як з моральної, так і з тактичної точки зору. Спростовувати ті чи інші показання допитуваного можна лише при наявності сукупності зібраних достовірних доказів. Інакше слідчий фактично порушує гуманний і глибоко моральний ключовий принцип кримінального процесу — принцип презумпції невинуватості і того положення, що випливає з нього, про те, що всякі сумніви тлума­чаться на користь обвинуваченого (ст. 62 Конституції України).

Поспішний, необґрунтований і до того ж образливий висновок слідчого може призвести до психічної травми. Неправильне, не етич­не, зневажливе ставлення до показань допитуваного може бути вира­жено не тільки словами, а й всією поведінкою слідчого. Природно, що після цього між слідчим і допитуваним неминуче виникне морально- психологічний бар'єр, що призводить до втрати контакту.

Не рекомендується формулювати запитання таким чином, щоб в ньому фактично було закладено декілька підпитань, кожне з яких потребує самостійного осмислення і відповіді. Такі формулювання можуть поставити допитуваного у важке становище і він, зазвичай, усвідомлює тільки суть останнього питання і випускає з виду попе­редні.

Регламентуючі допит процесуальні правила мають загальний ха­рактер і, природно, не встановлюють конкретних прийомів і спосо­бів, потреба в яких може виникнути у разі добросовісної помилки або умисної неправди допитуваних. Цю роль виконують тактичні прийо­ми, що розробляються криміналістикою, зокрема таким її розділом, як слідча тактика.

Тактичні прийоми допомагають слідчому цілеспрямовано й успіш­но проводити допити, максимально використовувати потенціал цієї слідчої дії зі збирання та перевірки доказів.

Правомірність застосування тактичних прийомів допиту визнача­ється обов'язковим дотриманням низки умов (законності, відповід­ності нормам етики), що встановлюють межі допустимості цих при­йомів у кримінальному судочинстві.

Допустимість застосування прийомів базується насамперед на їх строгій відповідності духу і букві закону. Тактичний прийом пови­нен відповідати як загальним принципам і положенням закону, так і конкретним нормам КПК, що регламентують провадження допиту. Ще раз варто підкреслити важливість приписів ст. 22 КПК, якими забороняється домагатися показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів і до числа яких відноситься й обман допи­туваного.

Допит свідка. Показання свідка є найбільш поширеним джерелом доказів. Закон в ст. 68 КПК вказує, що як свідок може бути викликана

будь-яка особа, про яку маються відомості, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок незамінний і його поява в кримінально­му процесі обумовлена обставинами злочину та фактами, що супрово­джують його. Коли особа може бути свідком у справі, то вона повинна бути допитана і не може брати участь у справі в іншій якості в силу чинної заборони на суміщення процесуальних обов'язків.

В законі встановлені обмеження на виклик і допит як свідка низки категорій осіб. Зокрема, не підлягають допиту як свідки:

1) адвокати й інші спеціалісти в галузі права, які мають за законом право на надання правової допомоги особисто або за дорученням юри­дичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі — з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні своїх професійних обов'язків, якщо вони не звільнені від зобов'язання збе­рігати професійну таємницю особою, яка довірила їм ці відомості;

  1. захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представ­ник потерпілого, цивільного позивача, відповідача — про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителем;

  2. особи, які у відповідності з висновками судово-психіатричної або судово-медичної експертизи внаслідок своїх фізичних чи психологіч­них вад не можуть правильно сприймати факти, які мають доказове значення, і давати щодо них показання;

  3. свідок, який у відповідності зі ст. 523 КПК дає показання під псевдонімом, — відносно дійсних даних про свою особу;

  4. особи, які володіють відомостями про дійсні дані щодо свідка, який у відповідності до ст. 523 КПК дає показання під псевдонімом — стосовно цих даних (ч. 1 ст. 69 КПК).

Свідок може бути допитаний про будь-які обставини, що цікав­лять слідство, в тому числі і про особу обвинуваченого, потерпілого та своїх взаємовідносинах з ними. Предметом допиту свідка, тобто коло обставин, що встановлюються за допомогою показань свідка, визна­чається слідчим. До предмета допиту насамперед належать обстави­ни, які підлягають доказуванню в кримінальній справі (ст. 64 КПК).

Однак, при всій важливості з'ясування на допиті обставин, що від­носяться до предмета доказування, не рекомендується обмежуватися лише їх розглядом. У деяких випадках актуальне значення набувають обставини, що опосередковано пов'язані з предметом доказування, на­приклад факти, які допомагають правильній оцінці зібраних доказів або активізуючих асоціативні зв'язки у допитуємого.

Оскільки предметом допиту свідка є всі відомі йому факти, які під­лягають встановленню в справі, в необхідних випадках свідок може бути допитаним і про обставини, які містять державну або службо­ву таємницю. В таких випадках на слідчого законом покладається обов'язок прийняття заходів щодо її нерозголошення (ст. 121 КПК).

У практичній діяльності дуже часто виникають ситуації, коли оче­видцями, свідками злочину є близькі родичі. Наявність особливих відношень між обвинуваченим і його родичами — свідками не може не враховуватися слідчим. Вказані стосунки при необхідності викрит­тя свідком обвинуваченого утруднюють дачу правдивих показань, ви­магають від свідка великих моральних зусиль, нерідко можуть при­звести до розриву між близькими людьми або суттєво відбитися на інтересах свідка. Тому слідчий по можливості не повинен наполягати на допиті як свідка вказаних осіб. Давати показання в подібній ситуа­ції — це право свідка. Якщо ці особи реалізують своє право, то слідчий з огляду на названі причини повинен підходити до оцінки подібних показань з обережністю.

Свідка не можна допитувати і про обставини, які викривають Його самого у вчиненні злочину. В такому випадку свідок був би позбавле­ний процесуальних прав на захист, наданих законом підозрюваному і обвинуваченому. При наявності відповідних даних особа, яка при­четна до скоєння злочину, повинна допитуватися не як свідок, а як підозрюваний або обвинувачений, але перед допитом ці особи повинні бути поставлені офіційно у відповідний процесуальний стан.

Враховуючи названі обставини Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Консти­туції України при здійсненні правосуддя» п. 20 вказав: «Відповідно до вимог ст. 63 Конституції особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а отже, вона не може бути змушена свідчити проти себе, членів сім'ї чи близьких родичів».

Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред'явленого об­винувачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз'яснити йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст. 63 Конституції. Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близь­кому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб по­винні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.

Роз'яснити судам, що з урахуванням зазначеного конституційного положення члени сім'ї чи близькі родичі обвинуваченого, цивільно­го позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відпо­відальність за завідомо неправдиві показання.

В розвиток вказаних положень в 2001 році ст. 69 КПК доповнена наступними правилами. Відмовитися давати показання як свідки ма­ють право: