logo
450410_B85B7_alenin_yu_p_red_kriminalno_procesu

1.7. Крнмінально-процесуальні функції

У філософії функція (від лат. functio — здійснення, виконання) ви­значається як діяльність, роль об'єкта в рамках деякої системи, якій він належить та як вид зв'язку між об'єктами, коли зміна одного з них тягне зміну іншого, при цьому другий об'єкт також називається функ­цією першого. У різних галузях знання застосовуються, як правило, обидва поняття функції.

В науці кримінального процесу склалися різні підходи до визна­чення поняття кримінально-процесуальних функцій. Так, О.М. Ларін розглядає функції, як види кримінально-процесуальної діяльності, що відрізняються за окремими безпосередніми завданнями, І.В. Тирічев розуміє під функціями види, напрями діяльності суб'єктів кри­мінального процесу, зумовлені їх роллю, призначенням і завданнями участі у справі. В цілому, в теорії кримінального процесу кримінально- процесуальні функції розглядаються як напрями діяльності суб'єктів кримінального процесу та як специфічне призначення останніх.

Таким чином, кримінально-процесуальні функції можна визна­чити як основні напрями діяльності суб'єктів кримінального проце­су в залежності від завдань останніх у кримінальному судочинстві. Оскільки функції суб'єктів кримінального процесу, які здійснюють провадження у кримінальних справах, різні, різними є й покладені на них завдання. Так, органи дізнання, досудового слідства повинні розкрити злочин, встановити осіб, які його вчинили. Основна місія ж суду полягає у здійсненні правосуддя у кримінальних справах, тобто забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнений до кримінальної відповідальнос­ті та жодна невиновна особа не була покарана.

Традиційно в науці кримінального процесу виділяють тріаду основ­них кримінально-процесуальних функцій: кримінального (обвину­вачення переслідування), захисту і правосуддя (вирішення кримі­нальної справи).

Необхідність виділення та розмежування основних функцій кримі­нального процесу випливає не лише з різних процесуальних завдань участі суб'єктів кримінального процесу, але й з положень принципу змагальності кримінального судочинства. Так, сутність змагальнос­ті кримінального судочинства полягає: а) в розмежуванні основних кримінально-процесуальних функцій кримінального переслідуван­ня, захисту, вирішення кримінальної справи та здійснення їх різни­ми суб'єктами кримінального процесу; б) в рівності процесуально- правового статусу сторін судового розгляду: обвинувачення та захис­ту; в) в активному і незалежному становищі суду, виключно якому надається право приймати рішення у справі.

Розмежування основних процесуальних функцій пов'язано з реа­лізацією трьох основних правил: 1) здійснення кримінального пере­слідування тільки стороною обвинувачення; 2) забезпечення обвину­ваченому права на захист; 3) здійснення правосуддя тільки судом.

Кримінальне переслідування — сукупність процесуальних дій, спрямованих на викриття осіб, які вчинили злочин, та забезпечення застосування до них кримінальної відповідальності.

Складовою функції кримінального переслідування є функція обви­нувачення, яка починає реалізовуватися з моменту порушення кри­мінальної справи щодо конкретної особи або притягнення особи як об­винуваченого.

Вимога про здійснення кримінального переслідування тільки сто­роною обвинувачення, тобто прокурором (на досудових стадіях — слід­чим, органом дізнання), а також потерпілим, цивільним позивачем та їх представниками (див. ст. 261 КПК) обумовлена тим, що: а) в кож­ному судовому розгляді повинен брати участь обвинувач: прокурор, за винятком випадків, зазначених у законі, або потерпілий, його пред­ставник (ст.ст. 264, 267 КПК); б) у суду відсутній обов'язок з власної

ініціативи, всебічної повно досліджувати обставини справи (див. ст. 22 КПК); в) наступають певні правові наслідки в разі відмови обвинувача від обвинувачення у вигляді обов'язку суду закрити провадження у кримінальній справі, якщо потерпілий не бажає скористатися правом вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачен­ня (ч. 2 ст. 282 КПК).

Державне обвинувачення в суді здійснює прокурор. Відповідно до ст. 267 КПК у справах приватного обвинувачення, а також, якщо про­курор відмовився підтримувати державне обвинувачення, — обвину­вачення підтримує потерпілий або його представник.

В залежності від характеру вчиненого злочину виділяють чоти­ри види обвинувачення: публічне, приватне, приватно-публічне і публічно-приватне обвинувачення.

Суб'єктами здійснення функції кримінального переслідування є: органи дізнання, особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, потерпілий, його представник або законний представник, цивільний позивач, його представник або законний представник, обвинувач.

Захист — сукупність процесуальних дій, спрямованих на спросту­вання підозри або обвинувачення (повністю або у частині фактичної сторони або правової кваліфікації), доказування невинуватості або меншої винуватості, пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного) і встановлення невинуватості обвинуваченого. Захист у кримінальних справах може здійснюватися у двох формах: захист самим підозрюваним, обвинуваченим (підсудним, засудженим або ви­правданим) та захист за допомогою захисника.

Суб'єктами здійснення функції захисту є особа, щодо якої поруше­но кримінальну справу, підозрюваний, обвинувачений (підсудний, засуджений або виправданий), захисник (ним може бути: адвокат, ін­ший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи; близь­кі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, його опікуни або піклувальники), законний представник, цивільний відповідач, пред­ставник цивільного відповідача.

Законодавець відносить функцію вирішення кримінальної спра­ви до компетенції лише одного органу держави — суду. Згідно із ч. 1 ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно су­дами, делегування функцій судів, а також привласнення цих функ­цій іншими органами і посадовими особами не допускаються. Це по­ложення про відправлення правосуддя тільки судом підкреслює два важливих моменти: по-перше, що покарання може бути призначено лише судом, а не позасудовим органом, і, по-друге, що тільки за ви­роком суду особу може бути визнано винуватою у вчиненні злочину і піддано кримінальному покаранню.

Покладаючи на суд у кримінальному процесі виняткове завдання здійснення правосуддя, Конституція не відносить до його компетенції кримінальне переслідування, за допомогою якого реалізуються закріплені за виконавчою владою конституційні повноваження з охо­рони громадського порядку і боротьби зі злочинністю.

На суд покладено обов'язок не тільки розглянути кримінальну справу і прийняти по ньому рішення, але і, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створити необхідні умови для виконання сторо­нами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Цей обов'язок реалізується шляхом надання суду активних повноважень з дослідження доказів та обставин справи, підтримання порядку під час судового засідання (ст. 271 КПК).

Відповідно до ст. 4 КПК суд зобов'язаний порушити справу лише в межах своєї компетенції, визначеної ч. 1 ст. 27 і ч. З ст. 98 КПК (щодо злочинів, передбачених ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК і ст. 356 КК у відношен­ні дій, якими завдано шкоди правам та інтересам окремих громадян). Таким чином, згідно з правилами змагальності суд позбавлений мож­ливості самостійно вирішувати питання про порушення кримінальної справи за новим обвинуваченням, у відношенні нової особи, за фак­том дачі завідомо неправдивих показань, за неправильний переклад або неправильний висновок (ст.ст. 276, 277, 278, 279 КПК). За своєю правовою природою порушення кримінальної справи є складовою час­тиною функції кримінального переслідування, яка повинна здійсню­ватися органами і посадовими особами, визначеними законом, і яка не відноситься до судової діяльності щодо здійснення правосуддя.

Три основні кримінально-процесуальні функції: кримінального переслідування, захисту і правосуддя доповнюються іншими функці­ями суб'єктів кримінального процесу, що не є менш важливими, але, як правило, мають епізодичний характер у кримінальному процесі.

Під час провадження у кримінальній справі реалізуються й інші процесуальні функції: прокурорського нагляду, судового контролю тощо.

Конституційною функцією прокуратури є нагляд за дотриманням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (ст. 121 Конституції України).

У відповідності зі ст. 29 Закону України «Про прокуратуру» за­вданнями нагляду за дотриманням законів органами, що здійсню­ють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, є сприяння: розкриттю злочинів, захисту особи, його прав, свобод, власності, прав підприємств, установ, організацій від злочинних по­сягань; запобігання незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності; охороні прав і законних інтересів громадян, які пе­ребувають під слідством; здійснення засобів щодо запобігання злочи­нів, усунення причин і умов, які сприяють їх вчиненню.

При здійсненні нагляду за дотриманням законів органами, орга­нами дізнання, досудового слідства, прокурор зобов'язаний вживати

заходів до того, щоб органи дізнання та досудового слідства дотри­мували передбачений законом порядок порушення кримінальних справ, розслідування діянь, які містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, про зупинення провадження в спра­ві і припинення справ, строки провадження дізнання і досудового слідства; установлювали всі ті обставини, які входять у предмет дока­зування і являють собою кінцеву мету процесу доказування.

Прокурор повинен також запобігати порушенням законів при про­вадженні дізнання і слідства, сприяти належному розслідуванню зло­чинів. Він вправі: вилучати будь-яку справу від одного органу розслі­дування і передавати її іншому з метою забезпечення найбільш повного і об'єктивного розслідування, з врахуванням при цьому вимог ст. 112 КПК про підслідність кримінальних справ; давати санкції щодо прове­дення обшуку (за винятком житла чи іншого володіння особи); відсто­ронювати обвинуваченого від посади з метою запобігання негативно­го впливу на хід слідства тощо; давати чи не давати згоду на внесення подання до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також на продовження строку тримання під вартою; давати згоду на направлення до суду справу з постановою про звільнення від кримінальної відповідальності і закриття справи внаслідок зміни об­становки, дійового каяття, у зв'язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим, застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, передачею особи на поруки, закінченням строків давності (ст.ст. 7-111 КПК); затверджувати обвинувальні висновки, постанови про направлення справ до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

Прокурорський нагляд за дотриманням законів органами дізнан­ня, досудового слідства, здійснюється у визначеній законом проце­суальній формі. Важливою особливістю прокурорського нагляду за дотриманням законів органами дізнання, досудового слідства, є на­явність у прокурора владно-розпорядницьких повноважень. Владно- розпорядницький характер повноважень прокурора проявляється в тому, що акти реалізації наглядових повноважень мають обов'язкову чинність як для осіб, які провадять дізнання і досудове слідство, так і для учасників процесу. Прокурор вправі скасувати незаконну і необ­грунтовану постанову особи, яка провадить дізнання, слідчого, дава­ти їм обов'язкові (за винятком випадків, передбачених ст. 114 КПК України) для виконання вказівки. Прокурор перевіряє кримінальні справи, санкціонує провадження деяких процесуальних дій, дає зго­ду на звернення до суду з поданням і т.д. Особливістю процесуального положення прокурора в ході дізнання і досудового слідства є те, що прокурорський нагляд містить у собі право вирішувати всі процесу­альні питання, які виникають на цій стадії процесу, за винятком тих питань, рішення яких ставиться до виняткової компетенції суду.

Суть поняття «судовий контроль» відображається у положенні ст. 55 Конституції України: кожному гарантується право на оскар­ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Завданням судового контролю за органами досудового слідства та дізнання є забезпечення особі гарантії захисту своїх прав і інтересів у суді. Особа, права якої порушуються на стадії дізнання, досудово­го слідства, не позбавлена судового захисту і має перспективу такого захисту, а суд за чинним законодавством має широкі можливості у поновленні прав та інтересів особи. Такий контроль повинен забезпе­чити гарантію оскарження всіх рішень, діянь органів досудового слід­ства, прокурора, які здатні завдати шкоди конституційним правам і свободам учасників кримінального судочинства або утруднити доступ громадян до правосуддя (ст.ст. 110, 234-236-8 КПК т. ін.).

Суд здійснює судовий контроль за законністю та обґрунтованістю рішень та дій при провадженні досудового розслідування у кримі­нальних справах у таких напрямках:

а) дає згоду на провадження окремих процесуальних дій (усунення захисника від участі у справі, обрання запобіжного заходу у вигля­ді взяття під варту, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, проведення обшуку, виїмки), а також окремих оперативно-розшукових заходів, які торкаються консти­туційних прав громадян (ст. 8 Закону України «Про оперативно- розшукову діяльність») (окремі автори говорять про здійснення судом дозвільної функції);

б) перевірка законності та обґрунтованості процесуальних рішень, прийнятих органами дізнання, досудового слідства. Згідно зі ст.ст. 110, 234, 236 КПК будь-які рішення і дії органу дізнання, слідчого або прокурора можуть бути оскаржені до суду першої інстанції та мають бути розглянуті при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті.

Однак в окремому провадженні (не очікуючи попереднього розгля­ду справи чи розгляду її по суті) розглядаються скарги: на постанови про порушення кримінальної справи (ст. 236-9 КПК); на постанови про закриття справи (ст. 215 КПК); на затримання особи, яку підозрю­ють у вчиненні злочину (ст. 106 КПК); на постанови про відмову в за­стосуванні заходів безпеки або про їх скасування (ст. 52-5 КПК).