6.2. Поняття, види, особливості доказування в кримінальному процесі

Розглядаючи доказування в кримінальному судочинстві як одну із форм, або різновидностей пізнання, науковці визначають певні особ­ливості такої діяльності, які притаманні саме пізнанню в криміналь­ному судочинстві на відміну від пізнання в інших галузях — науко­вих, побутових. До таких особливостей можна віднести наступне:

• предмет пізнання в кримінальному судочинстві має свою специ­фіку — це не загальні закономірності природи та суспільства, а кон­кретні факти минулого та теперішнього, які в загальному вигляді за­значені в законі;

• на здійснення пізнання уповноважені тільки певні суб'єкти, для яких така діяльність є юридичним обов'язком; інші суб'єкти, які мають у справі особисті інтереси (підозрюваний, обвинувачений, по­терпілий, цивільний позивач та відповідач), а також особи, які захи­щають або представляють їхні права та інтереси (захисники, законні представники та представники) мають право брати участь у доказу­ванні в певних процесуальних формах (надавати докази, заявляти клопотання т.ін.);

• процес доказування докладно регламентовано законом, він здій­снюється у відповідній процесуальній формі, яка покликана, з одно­го боку, гарантувати правильне встановлення необхідних обставин, а, з іншого, — забезпечити додержання прав осіб, які залучаються до участі в кримінальному судочинстві;

• процес пізнання в кримінальному судочинстві обмежений пев­ними строками (наприклад, строки призначення справи до попере­днього розгляду (ст. 241 КПК), до судового розгляду (ст. 256 КПК). Встановлення строків провадження в кримінальній справі поклика­но забезпечити реальні можливості для збирання доказів і розкриття злочину, зробити ефективним кримінальне покарання, наблизивши його до моменту вчинення злочину. Розгляд та вирішення криміналь­ної справи у визначені строки забезпечує і права обвинуваченого, зо­крема, Європейська конвенція про захист прав людини та основопо­ложних свобод 1950 року передбачає право особи, яку притягнуто до кримінальної відповідальності, на справедливий публічний розгляд справи в розумні строки (ч. 1 ст. 6);

5) комунікативний характер пізнання в кримінальному процесі — результати пізнання мають певного адресата, висновки, які зробив на підставі доказування слідчий, з якими погодився прокурор, стають предметом судового дослідження, рішення суду має бути мотивова­ним і переконливим, як для суб'єктів, які брали участь у розгляді справи, так і для інших осіб; в правильності висновків у криміналь­ній справі зацікавлене суспільство, і саме в публічних інтересах здій­снюється доказування в кримінальному судочинстві;

• необхідність прийняття рішення — незалежно від того, чим за­вершується доказування, в справі повинно бути винесено рішення, яке повідомляється зацікавленим особам;

• пізнання досить часто провадиться в умовах, коли суб'єкту, що здійснює доказування, протистоїть особа, яка не зацікавлена у вста­новленні фактичних обставин, іноді така особа докладає зусиль, щоб перешкодити одержанню необхідних доказів, перекручує певні дані.

Пізнання в кримінальному процесі здійснюється опосередкованим шляхом, а в деяких випадках — безпосереднім. Так, коли слідчий або суд допитують свідка, потерпілого або обвинуваченого (підсудного), вони не спостерігають самі тих подій, про які розповідають допиту­вані, тут має місце опосередковане пізнання, а коли слідчий оглядає місце події, провадить обшук, то він безпосередньо сприймає певні об­ставини наявність слідів на місці події, сховані речі, які знайдено при обшуку, в цих випадках мова йде про безпосереднє пізнання.

Доказування являє собою діяльність пізнавальну та засвідчувальну, точніше було б казати про єдність пізнавальної та засвідчувальної сторін доказування. Йдеться про те, що кожний крок на шляху пізнан­ня обставин злочину, який був вчинений або готувався, обов'язково засвідчується, про перебіг та результати слідчої дії складається про­токол (ст. 85 КПК), застосовуються технічні засоби для додаткової фіксації таких дій (ст.ст. 85-1, 85-2 КПК); в судовому засіданні також ведеться протокол, а на розсуд суду або за клопотанням хоча б одного учасника судового розгляду здійснюється повне фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу (ст. 87 КПК). Такий порядок забезпечує можливість неодноразові перевірки доказів та висновків, що їх зроблено на підставі цих доказів.

Розглядаючи доказування як пізнання, доцільно поставити пи­тання: чи все пізнання в кримінальному процесі є доказуванням; чи можливе пізнання поза доказуванням. На ці питання науковці відпо­відають по-різному. Деякі розглядають доказування як єдино можли­вий шлях пізнання в кримінальному судочинстві. Інші вважають, що пізнання в кримінальному процесі ширше за доказування, тобто, що можливе пізнання поза доказуванням, зокрема в разі використання оперативно-розшукової інформації. При цьому такі автори підкреслю- дать, що рішення в кримінальній справі можуть бути ухвалені тільки на підставі доказів, які одержані в порядку, передбаченому законом, інакше кажучи — в результаті доказування.

З останньою думкою можна погодитись. Дійсно, рішення по суті справи можна винести тільки на підставі доказів, але як орієнтуючу інформацію слідчий може використати, наприклад, відомості, одер­жані при проведенні оперативно-розшукової діяльності. Зазначимо, що чинний КПК України розглядає оперативно-розшукові дії як за­сіб одержання доказів, але це не виключає можливості використання даних, одержаних оперативним шляхом, і в іншій якості — як орієн­туючої інформації, на підставі якої, наприклад, слідчий вирішує, де, коли, яку слідчу дію необхідно провести.

Таким чином, доказування як різновид пізнання в кримінальному судочинстві — це діяльність, спрямована на встановлення фактич­них обставин справи шляхом збирання, перевірки, оцінки доказів, яка здійснюється уповноваженими суб'єктами (судом, суддею, проку­рором, слідчим, органом дізнання, дізнавачем) з участю інших осіб, в порядку, передбаченому законодавством.

Саме таке поняття доказування пропонується в більшості підруч­ників.

Разом з тим, в науковій літературі та у практиці поняття доказу­вання вживається ще і в іншому значенні — як обґрунтування певно­го твердження, певної тези.

Доказування як діяльність, спрямована на встановлення фактич­них обставин, здійснюється, наприклад, слідчим, який допитує свід­ків, провадить огляд місця події та інші слідчі дії, і одержує таким чи­ном відомості про факти, які є доказами в кримінальній справі. Слід­чий перевіряє відомості, оцінює їх, робить висновки щодо того, які саме відомості є достовірними. Аналізуючи такі докази, слідчий робить ви­сновки про фактичні обставини, тобто про те, чи було вчинено злочин, який саме злочин, хто винен у вчиненні злочину та про інші обставини, знання яких дозволяє кваліфікувати злочинне діяння за певною стат­тею КК. В подальшому слідчий, спираючись на виявлені ним фактичні обставини, приймає необхідні процесуальні рішення — про притягнен­ня певної особи як обвинуваченого, складає обвинувальний висновок або інше рішення (про закриття кримінальної справи, про направлення

справи до суду для звільнення обвинуваченого від кримінальної відпо­відальності, тощо). Свої висновки щодо встановлених обставин справи слідчий викладає в таких процесуальних рішеннях і наводить обґрун­тування своєї позиції.

Доказування в іншому значенні, тобто як діяльність, яка спря­мована на наведення аргументів для обґрунтування своєї думки, свого твердження, має місце, наприклад, в судових дебатах, коли прокурор пропонує визнати підсудного винним у вчиненні злочину, і аргументує свою позицію шляхом аналізу доказів, яких було до­сліджено в судовому засіданні, викладає міркування щодо достовір­ності одних доказів і недостовірності інших, і робить висновок про те, які обставини, на його думку, встановлені в справі, як необхідно кваліфікувати дії підсудного і яке обрати покарання. Захисник, у свою чергу, теж висловлює думку щодо тих обставин, які, на його думку, встановлені, які докази відповідають дійсності, а які є не­достовірними, і таким чином аргументує свою пропозицію по суті справи — визнати підсудного невинним або винним у вчиненні менш тяжкого злочину т.ін. В.М. Савицький, який відокремлював розгля­дувані два значення поняття доказування, слушно підкреслював, що доказування як діяльність, спрямована на збирання та дослідження доказів, призначена перш за все для формування внутрішнього пе­реконання суб'єкта, який здійснює пізнання, а доказування певної тези, висновку звернено до зовнішнього адресата.

Розмежування цих двох аспектів, двох видів доказування необхід­но для правильного вирішення питання про роль окремих суб'єктів у процесі доказування, зокрема, про покладання на них обов'язку до­казування (як збирання, перевірки, оцінки доказів) тощо.

Деякі науковці, які розглядають два значення поняття доказуван­ня, пропонують під доказуванням розуміти тільки діяльність з наве­дення аргументів на підтвердження своїх суджень, тверджень, а ді­яльність, спрямовану на встановлення фактичних обставин справи, тобто збирання, перевірку та оцінку доказів іменувати пізнанням. З огляду на те, що поняття доказування традиційно вживається для визначення, перш за все, діяльності, яка складається із збирання, пе­ревірки та оцінки доказів, вживати інший термін навряд чи доцільно.