5.5.9. Цивільний відповідач, його права і обов'язки

У ході провадження по кримінальній справі особа, яка проводить дізнання, слідчий, суддя зобов'язані встановити, хто несе відповідаль­ність за шкоду, заподіяну обвинуваченим.

Як ми вже зазначили, вимога про відшкодування шкоди, заподі­яної злочином, пред'являється до обвинуваченому, оскільки саме він несе відповідальність за заподіяну їм матеріальну шкоду.

В такому випадку сам факт винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого є достатньою підставою для покладання на неї обов'язку відшкодування шкоди заподіяної злочином. Винесення окремо постанови про притягнення обвинуваченого як цивільного від­повідача закон не вимагає.

Проте нерідко така відповідальність покладається не на обвинува­ченого, а на інших осіб, які у вказаних законом випадках несуть ма­теріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями об­винуваченого. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Як цивільні відповідачі можуть притягуватися батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, а також учбова, лікувальна або виховна установа, під наглядом якої знаходився або повинен був знаходитися неповнолітній у момент вчинення злочину, яким заподіяно шкоду. Йдеться лише про неповнолітніх у віці від 14 до 18 років, оскільки осо­ба, що не досягла до моменту вчинення суспільно небезпечного діяння віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, не може притя­гуватися як обвинувачений, і, отже, в рамках кримінального процесу розгляд позову про відшкодування збитку, заподіяного його діями, не­можливо. Ці питання вирішуються у порядку цивільного судочинства.

За збиток, заподіяний неповнолітнім у віці від 14 до 18 років, від­повідає він сам на загальних підставах (ч. З ст. 33 ЦК України). Проте у разі відсутності у нього майна або заробітку, достатнього для відшко­дування заподіяного ним збитку, збиток у тій частині, що бракує або в повному обсязі відшкодовується його батьками (усиновлювачами) або опікунами, якщо вони не доведуть, що шкода заподіяна не з їх вини. Теж саме стосується і установ, під піклуванням яких знаходиться не­повнолітня особа. Такий обов'язок батьків (усиновлювачів), опікунів, установи, що здійснює відносно неповнолітнього функції піклування, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка за­подіяла шкоду, повноліття, або коли дана особа до досягнення повно­ліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди (ст. 1179 ЦК України). Якщо збиток, заподіяний особою з повною ци­вільною дієздатністю, але яка не досягла повноліття, відшкодовується самостійно на загальних підставах. Проте, якщо дана особа не володіє майном, достатнім для відшкодування заподіяного ним збитку, то цей збиток відшкодовується в тому ж порядку і тими ж особами як щодо неповнолітніх.

Крім того, у відповідних ситуаціях при визначенні можливості відшкодування збитку в порядку кримінального судочинства і потен­ційного цивільного відповідача слід керуватися статтями 1184-1186 ЦК України, що встановлюють підстави, суб'єктів і загальні умови відшкодування збитку, заподіяного недієздатною фізичною особою, особою з обмеженою цивільною відповідальністю, особою, яка не усві­домлювала значення своїх дій і (або) не могла ними керувати.

Крім неповнолітніх законом передбачена відповідальність осіб за заподіяний збиток джерелом підвищеної небезпеки. Такі особи несуть відповідальність, якщо не доведуть, що збиток був заподіяний внаслі­док непереборної сили або умислу потерпілого (ч. 5 ст. 1187 ЦК). До джерел підвищеної небезпеки відносяться наступні види діяльності, що створюють небезпеку як для самої особи, що здійснює цю діяль­ність, так і для інших осіб: діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та устаткування; діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням хі­мічних, радіоактивних, вибухово- і вогненебезпечних, а також інших речовин; діяльність, пов'язана із утриманням диких звірів, службових собак і собак бійцівських порід і т.п. (ч. 1 ст. 1187 ЦК). ЦК України встановлює суб'єктів, які відповідають за збиток, заподіяний джере­лом підвищеної небезпеки — це особа, яка володіє джерелом підвище­ної небезпеки на законних підставах (право власності і т.п.) (ч. 2 ст. 1187 ЦК); особа, яка неправомірно заволоділа об'єктом, який є джере­лом підвищеної небезпеки (ч. З ст. 1187 ЦК); а також спільно вказани­ми вище особами у випадку, якщо неправомірному заволодінню таким об'єктом сприяла недбалість його власника (ч. 4 ст. 1187 ЦК). Також цивільний закон передбачає особливості відшкодування збитку, запо­діяного внаслідок взаємодії декількох джерел підвищеної небезпеки (ст. 1188 ЦК).

Щодо матеріальної відповідальності юридичних осіб за дії обвинува­ченого, то вона виникає у випадку спричинення збитку з вини праців­ників підприємств, установ, організацій під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків (ст. 1172 ЦК). Збиток, заподіяний ор­ганом дізнання, досудового слідства, прокуратурою або судом фізичній або юридичній особі внаслідок незаконної дії або бездіяльності або не­законного рішення, окрім вказаних в ч. 1 ст. 1176 ЦК (за які збиток відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини поса­дових чи службових осіб вказаних органів), відшкодовується на загаль­них підставах (ч. 6 ст. 1176 ЦК).

Притягнення осіб до участі в кримінальному процесі як цивільних відповідачів можливе як за ініціативи цивільного позивача, так і за ініціативи особи, яка проводить дізнання, слідчого, судді.

Особа стає цивільним відповідачем, набуваючи відповідних прав і обов'язків, тільки після винесення постанови (ухвали) про притягнен­ня її як цивільного відповідача. Прийняття такого рішення можливе лише після того, як буде притягнено як обвинуваченого конкретну особу або будуть встановлені обставини, що свідчать про те, що за за­подіяний матеріальний збиток повинні нести відповідальність не сам обвинувачений (або не тільки він), а інші особи.

Постанова про притягнення особи як цивільного відповідача має бути оголошена особі. Після цього їй оголошуються і роз'яснюються н процесуальні права, про що робиться відмітка на постанові, яка за­свідчується підписом цивільного відповідача або його представника.

Цивільний відповідач може реалізовувати свої процесуальні права особисто або уповноваживши на участь у справі свого представника.

Процесуальний статус цивільного відповідача або його представ­ника складається з наступних прав: право заперечувати проти пред'­явленого позову; давати пояснення по суті пред'явленого позову; по­давати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися а матеріала­ми справи, що стосуються цивільного позову, в моменту закінчення досудового слідства, я у справах, в яких досудове слідство не провади­лося, після призначення справи до судового розгляду; брати участь

у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, а також подавати скарги на вирок і ухвали суду в частині, що стосується цивільного по­зову, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки (ч. 2 ст. 52 КПК).

Проте наведений перелік процесуальних прав цивільного відпо­відача не є вичерпним. Так, йому належить право робити заяви, ви­ступати в суді своєю рідною мовою і користуватися послугами пере­кладача (ст. 19 КПК); подавати у письмовому вигляді питання, які він бажає поставити експертові при проведенні експертизи в суді (ч, З ст. 310 КПК); виступати в судових дебатах (ст. 268, ч. 2 ст. 318 КПК) та деякі інші.

Також складовою процесуального статусу цивільного відповідача є його обов'язки: з'являтися за викликом слідчого, прокурора та суду; дотримуватися порядку під час судового засідання і виконувати роз­порядження судді; виконувати постанову про накладення арешту на його майно для забезпечення цивільного позову; пред'являти на ви­могу органу, що веде процес, предмети і документи тощо.