6.14. Суб'єкти процесу доказування
Питання про осіб, які є суб'єктами процесу доказування вирішується в науковій літературі по-різному. Деякі автори суб'єктами доказування вважають тільки осіб, на яких покладається обов'язок доказування. Інші до суб'єктів процесу доказування відносять осіб, на яких покладено обов'язок доказування, та осіб, які вправі брати участь у процесі доказування. Ю.К. Орлов пропонує таке визначення поняття суб'єктів доказування: «Це будь-які органи та особи, що бе- руть якусь участь в доказувальній діяльності, і наділені певними правами та обов'язками». Тобто автор пропонує всіх суб'єктів кримінального процесу розглядати як суб'єктів процесу доказування. З такою думкою можна погодитись. Адже основу кримінально-процесуальної діяльності складає саме процес доказування, і всі суб'єкти кримінального процесу беруть певну участь і в доказуванні. Для того, щоб визначити, яку саме роль у доказуванні виконують різні суб'єкти, доцільно запропонувати їхню класифікацію.
Коли йдеться про роль певних суб'єктів у процесі доказування, перш за все мають на увазі, чи покладено на такого суб'єкта обов'язок доказування. І знов-таки необхідно зазначити, що саме поняття «обов'язок доказування» розуміють по-різному. Ми виходимо з того, що обов'язок доказування — це різновид юридичного обов'язку, який можна визначити як вид і міру належної поведінки. Невиконання або неналежне виконання юридичного обов'язку тягне за собою застосування санкції правової норми. Ще раз нагадаємо, що поняття доказування має два значення, коли йдеться про обов'язок доказування, мається на увазі доказування в першому значенні, тобто змістом такого обов'язку є збирання, перевірка та оцінка доказів з метою встановлення фактичних обставин кримінальної справи. Деякі автори, які не відокремлюють два поняття доказування, обов'язок доказування розглядають як обов'язок довести винність обвинуваченого. Але в такому випадку йдеться про доведення певної тези, вже сформульованого твердження. Ми ж ведемо мову про доказування як діяльність, спрямовану на встановлення невідомих обставин. Коли слідчий починає розслідування, він не завжди впевнений у тому, що діяння, в зв'язку з яким було порушено справу, взагалі є злочином, він не знає, хто, за яких обставин був причетний до певного діяння. Виконуючи обов'язок доказування, слідчий збирає, перевіряє та оцінює докази для встановлення фактичних обставин події.
Отже, визначимо, на яких суб'єктів покладається обов'язок доказування, і віднесемо їх до першої групи. Це державні органи та посадові особи, на яких покладається обов'язок збирати, перевіряти та оцінювати докази в певній стадії кримінального процесу, вони приймають справу до свого провадження, або здійснюють наглядові чи контрольні повноваження і приймають рішення в кримінальній справі — це органи дізнання та особи, які провадять дізнання, слідчі, начальник слідчого відділу, прокурор на досудових стадіях, суддя і суд в судових стадіях, а в певних межах і суддя, який здійснює контрольні повноваження. До цієї групи можна віднести і працівників підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукові дії в зв'язку з провадженням у кримінальній справі.
Друга група — суб'єкти, яким надано право брати участь в доказуванні в формах і межах, передбачених кримінально-процесуальним
законодавством. Йдеться про учасників процесу — підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача захисника, представників потерпілого, цивільного позивача та відповідача, а також законних представників неповнолітніх обвинувачених. До цієї групи слід віднести і прокурора в судових стадіях.
Третя група — суб'єкти, що надають певну інформацію, яка може бути використана як докази в справі — підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, свідки, експерти.
Четверта група — інші особи, які в зв'язку з доказуванням виконують допоміжні функції — поняті, спеціалісти, перекладачі, секретарі.
Віднесення слідчого, особи, яка провадить дізнання, прокурора (на досудовому слідстві) до суб'єктів, на яких покладається обов'язок доказування, заперечень не викликає. Дійсно, слідчий зобов'язаний в справах, які він прийняв до свого провадження, збирати і перевіряти докази, оцінити їх і прийняти необхідне рішення в справі. Для виконання такого обов'язку слідчий наділений процесуальною самостійністю, що дозволяє йому на власний розсуд приймати рішення про спрямування слідства, про час, послідовність провадження слідчих дій, про застосування примусових заходів для забезпечення таких слідчих дій. Звичайно ж у випадках, передбачених законом, слідчий повинен одержати рішення суду або санкцію прокурора для проведення дій і прийняття рішень, які істотно обмежують права громадян. Слідчому гарантована можливість оцінки доказів за внутрішнім переконанням (ч. 2 ст. 114 КПК). Обов'язок доказування покладається також на органи дізнання та особу, яка провадить дізнання. Дізнання, як воно врегульоване КПК, є початковим етапом розслідування, тобто, органи дізнання зобов'язані проводити слідчі дії, застосовувати інші засоби для одержання та перевірки доказів з метою встановлення фактичних обставин справи та викриття винного. В справах про злочини невеликої та середньої тяжкості на органи дізнання покладається обов'язок встановити особу, яка вчинила злочин, в разі, коли така мета не досягнута, орган дізнання зупиняє провадження в справі (ст. 108 КПК). В справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини органи дізнання провадять невідкладні слідчі дії, тобто збирають докази для встановлення фактичних обставин справи. Якщо в такій справі не встановлено особу, що вчинила злочин, орган дізнання після передачі справи слідчому продовжує виконувати оперативно-розшукові дії та повідомляє слідчого про їх результати (ст. 104 КПК).
Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, також є суб'єктом обов'язку доказування, він бере участь у провадженні дізнання та досудового слідства, в необхідних випадках особисто проводить окремі слідчі дії, а також може сам проводити досудове слідство (п. 5 ч. 1 ст. 227 КПК). Виконуючи наглядові повноваження, прокурор теж спрямовує свої зусилля на забезпечення здійснення слідчим чи органом дізнання ефективного доказування, він дає вказівки про розслідування злочинів, про
проведення слідчих дій, повертає кримінальні справи слідчому для проведення додаткового розслідування, тощо.
На начальника слідчого відділу також покладається обов'язок доказування, адже він як і прокурор має право брати участь у провадженні досудового слідства або особисто провадити досудове слідство, він дає вказівки слідчому, вживає заходів до найбільш повного, всебічного і об'єктивного розслідування.
У разі, коли на досудовому слідстві вказаними особами не було виконано обов'язок доказування, внаслідок чого в справі вбачається неповнота досудового слідства, суд повертає справу на додаткове розслідування (якщо таку неповноту неможливо усунути в судовому слідстві). Отже, невиконання обов'язку доказування на досудовому слідстві тягне застосування процесуальної санкції. Як таку ми розглядаємо повернення справи слідчому прокурором для продовження процесу доказування і збирання додаткових доказів, а також повернення справи судом на додатковий розгляд у зв'язку з неповнотою, для виконання слідчим обов'язку доказування. В тих випадках, коли доказів недостатньо для встановлення фактичних обставин і прийняття конкретного рішення в справі, а можливості для одержання нових доказів вичерпані, справа підлягає закриттю.
Суперечки в науковій літературі та в практиці викликає питання про роль суду в процесі доказування. До проведення в Україні так званої малої судової реформи в 2001 році більшість науковців вважали, що на суд покладається обов'язок доказування,- адже суд було названо в ст. 22 КПК серед суб'єктів, які зобов'язані вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи; суд повинен був навіть в тих випадках, коли прокурор відмовився від обвинувачення, довести розгляд справи до кінця і постановити своє рішення; якщо суд вважав, що підсудний вчинив більш тяжкий злочин ніж той, в якому йому було пред'явлено обвинувачення, то він повертав справу на додатковий розгляд, виклавши свою позицію щодо зміни обвинувачення на більш тяжке. Ці та інші правила слугували підставою для висновку в тому, що суд є суб'єктом обов'язку доказування. Але і в той час були прихильники іншої позиції. Так, М.С. Строгович, який під обов'язком доказування розумів необхідність довести сформульовану тезу про винність обвинуваченого, писав, що такий обов'язок на суд не покладається. Про те, що на суд не слід покладати обов'язок доказування, писали і інші автори.
В 2001 році істотно змінені умови діяльності суду, перш за все, обмежена дія принципу публічності. Тепер суд розглядає справу по суті тільки в тих випадках, коли прокурор або потерпілий підтримують обвинувачення (якщо прокурор відмовився від обвинувачення, а потерпілий та його представник не скористалися своїм правом на підтримання обвинувачення, суд закриває справу відповідно до ч. 2 ст. 282 КПК); суд позбавлений права порушувати кримінальні справи, як це було раніше; в зв'язку з необхідністю поставити питання про зміну обвинувачення щодо підсудного на більш тяжке, про притягнення нової особи до відповідальності суд може направити справу на додаткове розслідування тільки за клопотанням сторін. Суд також позбавлений права з власної ініціативи викликати нових свідків, призначати експертизу, витребувати документи та інші докази (раніше таке право було передбачене ч.ч. 5 та 6 ст. 296 КПК). Чи означають такі зміни, що на суд не покладається обов'язок доказування? Деякі сучасні автори дають відповідь на це питання досить незрозумілу. Так, Є. Г. Коваленко, посилаючись на зазначену роботу А.Р. Бєлкіна, пише: «Суд стоїть над сторонами в процесі, він судить, а не доказує, йому належить місце в стадії судового слідства, функція дослідження та оцінки доказів, що надаються сторонами. Але реалізація цієї функції ще не означає участі в доказуванні, оскільки суд не повинен збирати докази, тобто формувати доказову базу обвинувачення та захисту». Перш за все, зауважимо, що важко собі уявити, як можна досліджувати та оцінювати докази, не беручи участь у доказуванні, адже автор під доказуванням розуміє діяльність як розумову, так і практичну, в якій виділяє такі елементи: виявлення, збирання, закріплення, дослідження та перевірку, оцінку доказів.
На наш погляд, суд не тільки є суб'єктом процесу доказування, на нього покладається саме обов'язок доказування як діяльності із збирання, перевірки та оцінки доказів. Те, що суд зобов'язаний дати оцінку всіх доказів, які досліджувалися в судовому засіданні, не викликає сумнівів. Для того, щоб постановити вирок, суд повинен встановити фактичні обставини справи, а це можливо зробити тільки на підставі доказів. В ч. 1 ст. 334 КПК передбачено, що суд повинен навести в мотивувальній частині вироку докази, на яких ґрунтується висновок суду, з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази. З цього випливає, що суд оцінює докази і свою оцінку повинен обґрунтувати у вироку. Для того, щоб оцінити докази, суд повинен мати можливість їх перевірити, і таку можливість закон суду надає — під час допиту підсудного (ст. 300 КПК), потерпілого та свідка (ст. 302 КПК) судді мають право задавати допитуваним запитання після того, як їх допитають сторони, а також упродовж всього допиту суд має право ставити запитання для уточнення і доповнення відповідей. Призначаючи експертизу, суд пропонує сторонам поставити запитання перед експертом, а потім саме суд обмірковує ці питання, усуває ті з них, які не
стосуються справи, формулює також ті питаня, які він ставить перед експертом з власної ініціативи і всі питання викладає в постанові про призначення експертизи (ст. 310 КПК). Питання про те, чи покладається на суд обов'язок збирання доказів, залежить від вирішення питання, на яке в науці немає одностайної відповіді. Чи провадиться взагалі в судовому засіданні збирання доказів? Деякі науковці вважають, що в суді збирання доказів не відбувається, суд тільки перевіряє та оцінює докази. З такою думкою погодитись неможливо. Якщо в суді провадиться допит підсудного, потерпілого, свідка, то відбувається саме збирання доказів, адже допитувані особи надають відомості про факти, які мають відношення до справи, вони можуть повідомити такі ж відомості як і на досудовому слідстві, а можуть розповісти про ті ж події щось інше (до речі, таке досить часто має місце в судовій практиці). Допитуваним особам сторони та суд можуть задати запитання про обставини, які на досудовому слідстві не досліджувалися. За клопотання сторін суд може викликати та допитати нових свідків, та призначити експертизу з питань, з яких експертиза на досудовому слідстві не була проведена. Сторони можуть клопотатися про приєднання до справи нових документів і суд задовольняє такі клопотання, отже в справі з'являються нові докази. Таким чином, у судовому засіданні відбувається збирання доказів. І обов'язок збирання доказів покладається саме на суд. Підсудний, потерпілий, свідки, експерт повідомляють певні фактичні дані саме суду. Навіть тоді, коли вони відповідають на запитання сторін, відповідь адресована суду. До суду звертаються сторони з клопотанням про допит нових свідків, призначення експертизи чи приєднання до справи нових документів, і суд вирішує, чи є підстави для того, щоб задовольнити такі клопотання. Головуючий в судовому засіданні відповідно до ст. 260 КПК усуває з судового слідства все те, що не стосується розглядуваної справи, тобто, він може відвести запитання, які задають сторони, якщо такі запитання стосуються обставин, що не мають відношення до справи. Все, що відбувається в судовому засіданні, відзначається в протоколі судового засідання, за точність і повноту якого відповідає секретар судового засідання та головуючий у справі, які підписують протокол (ст. 87-1 КПК). Сторони мають право ознайомитись з протоколом судового засідання і подати свої письмові зауваження з приводу неправильності або неповноти протоколу. Розглядає зауваження суд (суддя, який одноособово розглядав справу, або склад суду, який розглядав справу колегіально чи більшість цього складу), який посвідчує правильність зауважень або відхиляє їх. Отже, обов'язок повно і правильно відобразити в протоколі все, що відбувалося в судовому засіданні, зокрема, всі свідчення, одержані під час допиту, відповіді на запитання, також покладається на суд.
у тих випадках, коли суд вбачає неповноту досудового слідства, він власної ініціативи може направити справу на додаткове розслідування за умови, що усунути таку неповноту в судовому засіданні неможливо (ст. 281 КПК). Неповнота судового слідства є однією з підстав для скасування вироку чи іншого судового рішення (ст. 368 КПК). Таким чином, забезпечити необхідну повноту судового слідства повинен суд.
Наведені аргументи дозволяють дійти висновку, що в судовому розгляді обов'язок доказування покладається на суд.
На жаль, покладаючи на суд такий обов'язок, закон не забезпечує достатню можливість його виконання, оскільки суд у судовому засіданні не має права з власної ініціативи викликати нових свідків, призначити експертизу, витребувати докази (як це раніше передбачалося ч.ч. 5 та 6 ст. 296 КПК). На це звертає увагу Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 11 лютого 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування», який вказав до того ж, що і направити судове доручення відповідно до ст. 315-1 КПК суд може тільки за клопотанням сторін. Очевидно, що законодавець, позбавивши суд права самому викликати свідків, призначати експертизу, витребувати докази, намагався позбавити суд обвинувального ухилу. Але сподіватися, що сторони самі виявлятимуть таку активність, завдяки якій можна буде забезпечити в усіх випадках повноту та об'єктивність дослідження доказів, навряд чи можливо. До того ж зауважимо, що в місцевих судах захисники беруть участь у розгляді далеко не усіх справ. Отже, за наявності в судовому засіданні прокурора, участь якого обов'язкова, і відсутності захисника, про яку рівність прав сторін і рівні можливості для участі в доказуванні можна вести мову? Цікаво відзначити, що для суду, який розглядає справу в апеляційному порядку, закон передбачає право провести своє судове слідство, витребувати додаткові докази, дати доручення суду першої інстанції про виконання окремих процесуальних дій з метою усунення неповноти та однобічності судового слідства, що було проведено в суді першої інстанції. Збагнути таку логіку законодавця дуже важко.
У тих випадках, коли суд (суддя) здійснює контрольні повноваження, обов'язок доказування також покладається на суд (суддю). Наприклад, розглядаючи подання про обрання до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, саме суддя повинен переконатися на підставі доказів, які надають сторони, в наявності чи відсутності обставин, які слугують підставами для обрання запобіжного заходу, врахувати всі обставини (ст. 150 КПК), які дозволять прийняти правильне рішення. Надати докази на підтверждення підстав для взяття обвинуваченого під варту повинні слідчий (особа, яка провадить дізнання), прокурор. Обвинувачений, його захисник вправі теж надати певні дані на підтвердження своєї думки — позитивну характеристику з місця роботи чи навчання обвинуваченого, довідки про наявність на утриманні обвинуваченого дітей, про захворювання обвинуваченого, тощо. Суддя вивчає матеріали справи, допитує обвинуваченого, при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа. Тобто суддя перевіряє надані докази, оцінює їх для того, щоб встановити певні фактичні обставини, і на цих підставах ухвалити рішення. Якщо таким чином суддя не може отримати необхідні дані про особу обвинуваченого та про інші обставини, він вправі продовжити затримання особи на строк до 10 діб, а за клопотанням обвинуваченого — до 15 діб. У своєму рішенні про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або про відмову в цьому суддя наводить мотиви прийнятого рішення, посилаючись на докази, які досліджувались під час розгляду подання.
В другу групу суб'єктів процесу доказування включено осіб, для яких участь у доказуванні є правом, а не обов'язком. До таких суб'єктів ми віднесли і прокурора в судовому засіданні. Питання про роль прокурора в процесі доказування в суді тісно пов'язане з визначенням ролі суду в цьому процесі. Оскільки ми обґрунтували думку про те, що обов'язок доказування в суді покладається на суд, то звичайно ж такий обов'язок не покладається на прокурора. Процесуальне становище прокурора в доказуванні в суді визначене ст. 261 КПК, яка передбачає, що сторони користуються рівними правами на участь у доказуванні, вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступати в судових дебатах. Йдеться саме про право брати участь у доказуванні, прокурор має право задавати питання допитуваним підсудному, потерпілому, свідкам, може звертатися з клопотаннями про виклик нових свідків, приєднання до справи документів, тощо. Таке ж право надано і іншим учасникам судового розгляду. Зазначимо тільки, що на відміну від інших суб'єктів, наділених правом на участь у доказуванні, прокурор відстоює в процесі публічні інтереси, тому він повинен бути об'єктивним, його участь у доказуванні спрямована на з'ясування всіх обставин справи відповідно до реальності, в тих випадках, коли прокурор дійде висновку, що наявні докази свідчать про невинуватість підсудного, він повинен відмовитися від обвинувачення. Інші суб'єкти даної групи захищають власні інтереси або інтереси осіб, яких вони представляють або щодо яких здійснюють захист. Вони повинні діяти відповідно до закону, але бути об'єктивними вони не зобов'язані.
У судових дебатах прокурор, як і протилежна сторона, сторона захисту, висловлює свою думку щодо вирішення справи по суті, пропонує оцінку доказів з позиції обвинувачення, наводить аргументи на підтвердження своєї позиції. Тут має місце доказування в другому значенні — як формулювання певного твердження, певної тези і обгрунтування своєї позиції. Як же визначити роль прокурора в такому доказуванні? Чи доречно взагалі вести мову про обов'язок доказування, якщо змістом такого обов'язку буде необхідність переконати суд у правильності своєї позиції в справі і в необхідності прийняти певне рішення, а саме рішення про визнання підсудного винним, застосування до нього кримінального покарання? Відповідь на таке питання може бути тільки негативною. Неможливо, нелогічно вести мову про юридичний обов'язок, змістом якого буде необхідність переконати суд У правильності своєї позиції, своєї думки щодо визнання підсудного винним у вчиненні злочину. До того ж не може бути і якихось кримінально-процесуальних санкцій в тому разі, коли суд не погодиться з думкою прокурора і ухвале виправдувальний вирок. Ми вважаємо, що доцільно визначити становище прокурора щодо його участі в доказуванні як обґрунтуванні певної тези, через поняття •тягар доказування». Звичайно ж, поняття обов'язок та тягар доказування ми вживаємо як такі, що мають різний зміст. Обов'язок доказування — це різновид юридичного обов'язку, за невиконання якого застосовуються санкції правової норми. Тягар доказування — таке положення, коли особа, намагається довести, аргументувати свою позицію, надає для цього докази, бере участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, а в тому випадку, коли довести свою позицію особі не вдається, настають несприятливі наслідки — суд не погоджується з наведеними доводами і ухвалює інше рішення.
Участь у доказуванні (збиранні, перевірці, оцінці доказів) учасників процесу теж є їх правом.
Щодо участі обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) в доказуванні, то принциповою є вимога, передбачена ч. 2 ст. 22 КПК — суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Ця вимога закону відповідає сформульованій в міжнародно-правових актах, в Конституції України (ст. 62) презумпції невинуватості. Оскільки кожна особа, яка обвинувачується у вчиненні злочину, вважається невинуватою доти, доки її вина не буде доведена в порядку, передбаченому законом, і встановлена обвинувальним вироком суду, то і доказувати свою невинуватість, або інші обставини, в яких така особа зацікавлена, вона не повинна. Але брати участь у доказуванні така особа має право. Для реалізації цього права обвинувачений може скористатися послугами захисника, а також тими можливостями, які надає йому закон — звертатися з клопотаннями, подавати докази, давати показання т. ін. В тих випадках, коли обвинувачений веде себе пасивно, не використовує надані йому права, це не повинно негативно позначитись на його становищі. Із змісту презумпції невинуватості випливають ще деякі правила доказування. Так, якщо в справі є певні сумніви щодо доказаності якихось обставин справи і їх не можна усунути, то такі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. Згідно з цим правилом, якщо є сумніви у винності обвинуваченого, і вичерпані всі можливості для одержання доказів щодо його причетності до злочину, обвинувачений визнається невинуватим. Сумніви можуть торкатися і окремих обставин справи. Якщо, скажімо, доведено, що обвинувачений заподіяв потерпілому ушкодження, від яких настала смерть останнього, але є сумніви, які не можна усунути, щодо наявності умислу на вбивство, то тлумачення сумнівів у такому випадку потребує кваліфікації діяння винного як вчиненого з необережності. Ще одне правило — не доведена винність особи у вчиненні злочину розглядається як доведена невинуватість її. Тому в КПК України сформульована єдина підстава для виправдання особи — не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. За цією підставою суд виправдовує і тих осіб, чия непричетність до злочину доведена, і тих, щодо яких немає достатніх доказів для впевненого висновку про їх винність у вчиненні злочину.
Щодо ролі захисника в процесі доказування в науковій літературі є різні думки. Більшість авторів вважають, що на захисника обов'язок доказування не покладається, участь у доказуванні є його правом. Аргументують таку думку посиланням на дію презумпції невинуватості: оскільки обвинувачений вважається невинуватим, то і на обвинуваченого і на його захисника обов'язок доказування покладатися не може. Але деякі науковці вважають, що захисник є суб'єктом обов'язку доказування. Вони вважають, що захисник, який прийняв на себе захист обвинуваченого стає суб'єктом певних кримінально- процесуальних обов'язків, виконання яких неможливо, якщо захисник не буде брати участі в доказуванні обставин, які свідчать на користь обвинуваченого. Є і така точка зору: на захисника не покладається обов'язок доказування, як на слідчого, прокурора, суд, але у нього є обов'язок брати участь у доказуванні.
На наш погляд, на захисника не покладається обов'язок доказування, перш за все тому, що такий обов'язок на досудових стадіях покладається на слідчого, дізнавача, прокурора, а в судових стадіях -- на суд. Законодавство не наділяє захисника повноваженнями, які б давали йому змогу збирати, перевіряти та оцінювати докази. Можливості одержання речей та документів захисником досить обмежені, адже захисник не наділений правом застосовувати примус, якщо в розпорядженні захисника є певні речі чи документи, вони стають доказами тільки тоді, коли відповідне рішення прийме особа або орган, в провадженні якого перебуває кримінальна справа. Дія презумпції невинуватості виключає перекладення обов'язку доказування не тільки на обвинуваченого, але й на його захисника. До того ж, нагадаємо, що в значній кількості кримінальних справ захисники не беруть участі, оскільки обвинувачені, підсудні не запрошують захисника, відмовляються від його участі. Отже, якщо виходити з того, що на захисника покладено обов'язок доказування, то такий обов'язок не виконувався б в тих справах, в яких немає захисника, тобто в таких справах не було б повноти та об'єктивності дослідження доказів. Але законодавство покладає обов'язок забезпечити повноту, всебічність та об'єктивність дослідження всіх обставин справи на органи дізнання, слідчого та прокурора.
Передбачені ст. 48 КПК положення проте, що захисник зобов'язаний використовувати передбачені законодавством засоби захисту з метою з'ясування обставин, які спростовують обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність, ми розуміємо так: захисник зобов'язаний діяти тільки на підставі законів, не застосовувати незаконних методів (не схиляти свідка або потерпілого до відмови від своїх показань чи до дачі завідомо неправдивих показань, не схиляти експерта до відмови від висновку або дачі завідомо неправдивого висновку, тощо). Крім того, захисник не має права шкодити своєму підзахисному, він повинен спрямовувати свої зусилля на встановлення тільки тих обставин, які свідчитимуть на користь обвинуваченого. Захисник не повинен бути об'єктивним, він захищає тільки інтереси підзахисного. Інше тлумачення привело б нас до висновку, що на захисника покладається обов'язок використовувати права, а це вже юридичний нонсенс. Пасивність захисника, який не користується наданими йому правами, не передбачає застосування до нього правових санкцій. А от вчинення захисником дій, які перешкоджають встановленню істини в справі, затягують розслідування чи судовий розгляд, порушують порядок у судовому засіданні, можуть стати підставою для усунення захисника від участі в справі з повідомленням адвокатському об'єднанню про таке усунення для вирішення питання про відповідальність адвоката (ч. 4 ст. 61, ст. 61-1 КПК).
Отже, захисник має право брати участь у процесі доказування — в збиранні, перевірці доказів, пропонувати свої міркування щодо оцінки доказів, обов'язку доказування він не несе.
Чи покладається на захисника тягар доказування, коли йдеться про доказування в іншому аспекті — в доказуванні, змістом якого є аргументування своєї позиції, свого твердження? Відповідь на це питання може бути тільки негативною. Адже кримінальний процес будується на таких засадах, які повинні виключити негативні наслідки для обвинуваченого, підсудного в тих ситуаціях, коли захисник (а за його відсутності — сам підсудний) не зміг переконати суд в обґрунтованості своєї позиції. Суд може постановити обвинувальний вирок тільки за умови, що судді на підставі доказів переконалися у причетності підсудного до вчинення злочину, ними встановлені всі обставини, які складають предмет доказування, всі сумніви тлумачилися на користь підсудного. Звичайно ж активна участь захисника сприятиме надійнішому захисту прав обвинуваченого, і певним чином допомагає і суду в з'ясуванні обставин, що свідчать на користь обвинуваченого. Але і за відсутності захисника суд повинен бути неупередженим, постановити вирок законний та обґрунтований, мотивувати всі свої висновки.
Потерпілий також є суб'єктом права на участь у доказуванні, обов'язок доказування (збирання, перевірки, оцінки доказів) на нього не покладається. В справах приватного обвинувачення (в яких не бере участі прокурор), а також в інших справах, коли потерпілий сам підтримує обвинувачення (в разі відмови прокурора від обвинувачення, або зміни обвинувачення в бік пом'якшення), на потерпілого покладається тягар доказування, як на особу, котра бере участь у доказуванні, що являє собою обґрунтування певної тези (тобто доказування в другому аспекті). Таке ж положення в доказуванні займає і представник потерпілого.
Цивільний позивач та цивільний відповідач, їх представники також мають право брати участь у доказуванні (збиранні, перевірці, оцінці доказів), обов'язок доказування на них не покладається, адже характер та розмір шкоди, завданої злочином, — це одна з обставин, що включені в предмет доказування, а встановлення цих обставин покладається на слідчого, прокурора, суд.
Третя група осіб — це ті, чия участь у процесі доказування являє собою реалізацію права чи виконання обов'язку повідомити певні фактичні дані, які можуть бути використані як докази в кримінальній справі. В зв'язку з такою участю в процесі доказування ці особи набувають деякі права. Підозрюваний, обвинувачений мають право давати чи не давати показання, відповідати чи не відповідати на запитання, право власноручно записати свої показання, потерпілий також має право відмовитися давати показання, записати їх власноручно. Деякі особи мають право відмовитися давати показання як свідки (ст. 69 КПК). свідки набувають права, передбачені ст. 69-1 КПК, експерти, які залучаються до участі в процесі доказування також мають права, зазначені в ст. 77 КПК. Особи, яких ми віднесли до цієї групи, мають також і обов'язки. Для потерпілого — це обов'язок з'явитися за викликом, давати правдиві показання (якщо він скористується відповідним правом), для свідків — обов'язок з'явитися за викликом, давати показання та давати показання правдиві, для експертів — обов'язок промести відповідне дослідження і надати правдивий і обґрунтований висновок. За невиконання обов'язків встановлюється відповідальність.
Участь суб'єктів четвертої групи в доказуванні спрямована на надання певної допомоги в зв'язку з проведенням дій, пов'язаних з одержанням та перевіркою доказів.
Чітке визначення ролі суб'єктів у процесі доказування необхідно для того, щоб можна було в законодавстві таким чином зазначити їх процесуальне становище, щоб надати таким особам відповідні можливості для виконання певної ролі. Суб'єктів, на яких покладається обов'язок доказування, законодавство повинно наділити необхідними повноваженнями, які дозволять їм на відповідному рівні виконувати такий обов'язок, тобто, збирати, перевіряти та оцінювати докази для встановлення фактичних обставин справи і ухвалення законного рішення. Можна вдосканалювати також процесуальний статус осіб, яким надано право брати участь у процесі доказування. Доцільно, наприклад, було б надати захисникові, який бере участь у допитах, очних ставках на досудовому слідстві, права задавати через слідчого запитання допитуваним особам (як це передбачалося раніше), надати захисникові право ставити запитання перед експертом під час призначення експертизи на досудовому слідстві т. ін.
Yandex.RTB R-A-252273-3- Тема 1 12
- Тема 2 23
- Тема 4 50
- Тема 5 суб'єкти кримінального процесу 57
- Тема 6 95
- Тема 7 137
- Тема 8 151
- Тема 9 162
- Тема 10 слідчі дії 170
- Тема 11 206
- Тема 12 212
- Тема 13 підсудність 230
- Тема 14 233
- Тема 15 судовий розгляд 243
- Тема 16 280
- Тема 17 293
- Тема 18 297
- Тема 19 307
- Тема 20 313
- Тема 21 316
- Тема 22 323
- Тема 23 329
- Тема 1 поняття, завдання, суть і система кримінального процесу
- 1.1. Поняття кримінального процесу
- 1.2. Завдання кримінального судочинства
- 1.3. Система кримінального процесу
- 1.4. Загальна характеристика стадій кримінального процесу
- 1.5. Типи кримінального процесу
- 1.6. Кримінально-процесуальні відносини та юридичні факти
- 1.7. Крнмінально-процесуальні функції
- 1.8. Кримінально-процесуальна форма
- Тема 2 кримінально-процесуальне право україни. Джерела кримінально- процесуального права
- 2.1. Кримінально-процесуальне право як галузь сучасного права
- 2.2. Джерела кримінально-процесуального права
- 2.3. Кримінально-процесуальні норми
- 2.4. Дія норм кримінально-процесуального права у просторі, у часі та по колу осіб
- 2.5. Прогалини у кримінально-процесуальному праві та застосування норм кримінально-процесуального права за аналогією
- Тема з принципи кримінального процесу
- 3.1. Поняття та система принципів кримінального процесу
- 3.2. Загальноправові принципи кримінального процесу
- 3.3. Міжгалузеві принципи кримінального процесу
- 3.4. Кримінально-процесуальні (галузеві) принципи
- 3.5. Принципи досудового провадження
- Тема 4 цивільний позов у кримінальному судочинстві
- 4.1. Поняття, природа та значення цивільного позову у кримінальному судочинстві
- 4.3. Загальна характеристика провадження за цивільним позовом у досудових і судових стадіях кримінального процесу
- 4.4. Обов'язки держави щодо відшкодування шкоди, заподіяної злочином
- Тема 5 суб'єкти кримінального процесу
- 5.1. Поняття та класифікація суб'єктів кримінального процесу
- 5.2. Процесуальна правоздатність і дієздатність суб'єктів кримінального процесу
- 5.3.1. Суд як орган правосуддя у кримінальних справах. Завдання і загальна характеристика повноважень суду при здійсненні правосуддя. Форми здійснення правосуддя
- 5.3.2. Прокурор у кримінальному судочинстві. Процесуальне положення прокурора на різних стадіях процесу
- 5.3.3. Слідчий та начальник слідчого відділу у кримінальному процесі. Взаємодія слідчого з органами дізнання
- 5.3.4. Органи дізнання, їх завдання і повноваження. Особа, що проводить дізнання, їі процесуальне положення
- 5.5. Учасники процесу, загальна характеристика їх процесуального положення
- 5.5.1. Обвинувачений (підсудний, засуджений, виправданий), його процесуальне положення в різних стадіях процесу
- 5.5.2. Підозрюваний у скоєнні злочину, термін перебування особи в статусі підозрюваного, його права і обов'язки
- 5.5.3. Процесуальне положення неповнолітньої особи, що не досягла віку кримінальної відповідальності, відносно якої ведеться кримінальне судочинство
- 5.5.4. Законний представник неповнолітнього обвинуваченого і підозрюваного
- 5.5.5. Захисник у кримінальному судочинстві
- 5.5.6. Заявник про злочин, його права і обов'язки
- 5.5.7. Потерпілий у кримінальному судочинстві, його права і обов'язки на різних стадіях процесу
- 5.5.8. Цивільний позивач, його права і обов'язки у кримінальному процесі
- 5.5.9. Цивільний відповідач, його права і обов'язки
- 5.5.10. Представники потерпілого, цивільного позивача і відповідача, їх процесуальне положення
- 5.6. Інші суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності, загальна характеристика їх процесуального положення
- 5.7. Обов'язок суду, прокурора, слідчого і особи, що проводить дізнання щодо роз'яснення і забезпечення прав учасників процесу і інших суб'єктів кримінального судочинства
- 5.8. Забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві
- 5.9. Імунітети суб'єктів кримінального процесу
- 6.2. Поняття, види, особливості доказування в кримінальному процесі
- 6.3. Предмет доказування в кримінальній справі
- 6.4. Предмет доказування в окремих категоріях кримінальних справ та в окремих стадіях кримінального процесу
- 6.5. Зміст обставин, які складають предмет доказування
- 6.6. Локальний предмет доказування
- 6.7. Поняття доказів та джерел доказів у кримінальному процесі
- 6.8. Властивості доказів
- 6.9. Процесуальні порушення та допустимість доказів
- 6.10. Класифікація доказів
- 6.11. Процес доказування, його елементи
- 6.12. Межі доказування
- 6.13. Мета доказування
- 6.14. Суб'єкти процесу доказування
- 6.15. Джерела доказів
- Заходи процесуального примусу, за допомогою яких забезпечується законний порядок у ході провадження в справі. Такими заходами є наступні.
- 7.2. Поняття, значення та види запобіжних заходів
- 7.3. Мета, підстави та умови застосування запобіжних заходів
- 7.4. Запобіжні заходи, що не пов'язані з позбавленням волі
- 7.5. Запобіжні заходи, що пов'язані з позбавленням волі
- 7.6. Загальні положення щодо порядку застосування, скасування і зміни запобіжного заходу
- Провадження на досудових стадіях кримінального процесу Тема 8 порушення кримінальної справи
- 8.1. Поняття, значення, завдання стадії порушення кримінальної справи
- 8.2. Органи і посадові особи, які мають право порушити кримінальну справу
- 8.3. Приводи і підстави до порушення кримінальної справи
- 8.4. Процесуальний порядок порушення кримінальної справи
- 8.5. Підстави і порядок прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи
- 8.6. Нагляд прокурора і судовий контроль у стадії порушення кримінальної справи
- Тема 9 загальні положення стадії досудового розслідування
- 9.1. Поняття, значення, завдання стадії досудового розслідування
- 9.2. Форми досудового розслідування
- 9.3. Характеристика основних положень досудового слідства
- 4. Об'єднання і виділення кримінальних справ (ст. 26 кпк). Об'єднання і виділення кримінальних справ є правом, а не обов'язком слідчого.
- Достатні дані, які свідчать про те, що якийсь злочин або особа не мають зв'язку з основною кримінальною справою;
- Виконання органом дізнання постанови слідчого про розшук обвинуваченого (ст. 139 кпк).
- Тема 10 слідчі дії
- 10.1. Поняття, система та класифікація слідчих дій
- 10.2. Загальні умови провадження слідчих дій
- 10.3. Процесуальні особливості провадження вербальних слідчих дій
- 10.3.1. Допит
- Члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновлені підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;
- Особа, яка б своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого у вчиненні злочину.
- 10.3.2. Очна ставка
- 10.3.3. Пред'явлення для впізнання
- 10.3.4. Відтворення обстановки і обставин події
- 10.4. Процесуальні особливості провадження нонвербальних слідчих дій
- 10.4.1. Слідчий огляд
- 10.4.2. Освідування
- 10.4.3. Ексгумація трупа
- 10.4.4. Обшук
- 10.4.6. Накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку
- 10.4.7. Підготовка і призначення судової експертизи
- Тема 11 пред'явлення обвинувачення і допит обвинуваченого
- 11.1. Суть, значення та підстави притягнення особи як обвинуваченого
- 11.2. Процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого
- 11.3. Допит обвинуваченого
- 11.4. Зміна і доповнення обвинувачення на досудовому слідстві
- Тема 12 зупинення і закінчення досудового слідства
- 12.1. Підстави та процесуальний порядок зупинення досудового слідства
- 12.2. Форми закінчення досудового слідства
- 12.3. Закінчення досудового слідства складанням обвинувального висновку
- 12.4. Закінчення досудового слідства складанням постанови про закриття справи
- 12.5. Закінчення досудового слідства складанням постанови про направлення справи до суду для застосування примусових заходів медичного характеру
- 12.6. Закінчення досудового слідства складанням постанови про закриття справи і застосування примусових заходів виховного характеру
- 12.7. Закінчення досудового слідства складанням постанови про направлення справи до суду для її закриття та звільнення особи від кримінальної відповідальності
- 12.8. Нагляд прокурора за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства
- 12.9. Контроль суду за законністю дій органів дізнання та досудового слідства
- Тема 13 підсудність
- 13.1. Поняття і значення підсудності
- 13.2. Види підсудності
- 13.3. Направлення справи за підсудністю. Недопустимість спорів про підсудність
- Тема 14 попередній розгляд справи суддею
- 14.1. Поняття, завдання, значення стадії попереднього розгляду справи суддею
- 14.2. Порядок, строки попереднього розгляду справи
- 14.3. Рішення, які приймає суддя в результаті попереднього розгляду справи
- 14.4. Особливості попереднього розгляду в справах приватного обвинувачення
- Тема 15 судовий розгляд
- 15.1. Поняття, значення, завдання стадії судового розгляду
- 15.2. Загальні умови судового розгляду
- 15.3. Суд і сторони в судовому розгляді
- 15.4. Межі судового розгляду
- 15.6. Судове слідство
- 15.7. Судові дебати і останнє слово підсудного
- 15.8. Рішення, якими закінчується судовий розгляд
- 15.9. Поняття, види, зміст вироків
- 15.10. Порядок постановления та проголошення вироку
- Тема 16 провадження по перевірці вироків, постанов і ухвал суду, які не набрали законної сили
- 16.1. Поняття, значення і форми перевірки судових рішень, які не набрали законної сили
- 16.2. Суб'єкти права оскарження судових рішень, які не набрали законної сили
- 16.3. Строки оскарження судових рішень, які не набрали законної сили
- 16.4. Вимоги до апеляції, касаційної скарги чи подання
- 16.5. Порядок оскарження судових рішень, які не набрали законної сили. Дії суду у зв'язку з оскарженням судового рішення
- 16.6. Попередній розгляд справи апеляційним судом
- 16.7. Розгляд справи в суді апеляційної інстанції
- 16.8. Підстави для скасування чи зміни судових рішень, які не набрали законної сили
- 16.9. Результати розгляду справи апеляційним судом
- Тема 17 виконання вироку, ухвали і постанови суду
- 17.1. Поняття та ознаки стадії виконання вироку
- 17.2. Звернення вироку до виконання
- 17.3. Виконання ухвали та постанови суду
- Тема 18 провадження по перевірці вироків, постанов і ухвал суду, які набрали законної сили
- 18.1. Поняття, значення і форми перевірки судових рішень, які набрали законної сили
- 18.2. Особливості розгляду касаційних скарг і подань на судові рішення, які набрали законної сили
- 18.3. Результати розгляду справи судом касаційної інстанції
- 18.4. Строки та підстави для перегляду судових рішень в порядку виключного провадження
- 18.5. Процесуальний порядок перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами
- Тема 19 застосування примусових заходів медичного характеру
- 19.1. Поняття, мета та види примусових заходів медичного характеру
- 19.2. Підстави застосування примусових заходів медичного характеру
- 19.3. Особливості досудового провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру
- 19.4. Особливості судового провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру
- 19.5. Рішення суду у справах про застосування примусових заходів медичного характеру
- 19.6. Зміна і скасування примусових заходів медичного характеру
- 19.7. Відновлення кримінальної справи щодо особи, до якої були застосовані примусові заходи медичного характеру
- Тема 20 протокольна форма досудової підготовки матеріалів
- 20.1. Поняття, сутність і значення протокольної форми досудової підготовки матеріалів
- 20.2. Підстави та умови застосування протокольної форми досудової підготовки матеріалів
- 20.3. Особливості протокольної форми досудової підготовки матеріалів
- 21.2. Обставини, що підлягають встановленню в справах неповнолітніх
- 21.3. Досудове слідство в справах неповнолітніх
- 21.4 . Особливості застосування запобіжних заходів до неповнолітніх
- 21.5. Участь у провадженні в справах неповнолітніх осіб, залучених з метою представництва та охорони прав та інтересів неповнолітніх
- 21.6. Провадження в справах неповнолітніх у судових стадіях кримінального процесу
- 22.2. Особливості правової регламентації та принципи транснаціонального кримінального процесу
- 22.3. Суб'єкти транснаціонального кримінального процесу та характер правовідносин між ними
- 22.4. Міжнародна правова допомога у кримінальних справах
- 22.5. Видача гаданих злочинців
- 22.6. Передача провадження у кримінальних справах
- 22.7. Передача засуджених осіб
- 22.8. Виконання іноземних вироків та інших остаточних рішень у кримінальних справах
- 22.9. Основи міжнародного кримінального процесу
- Тема 23 основи кримінально-процесуального права іноземних держав
- 23.1. Основи кримінально-процесуального права Франції
- 23.2. Основи кримінально-процесуального права Німеччини
- 23.3. Основи кримінально-процесуального права Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії
- 23.4. Основи кримінально-процесуального права сша