15.3. Суд і сторони в судовому розгляді

Кримінальний процес у стадії судового розгляду побудований на підставі принципу змагальності, що потребує чіткого розмежування кримінально-процесуальних функцій — обвинувачення, захисту та вирішення справи, виконання цих функцій різними, незалежними один від одного суб'єктами.

Важливішою умовою змагальності є правило про рівність прав сторін, передбачене ст. 261 КПК. Сторона обвинувачення в судовому розгляді представлена прокурором, потерпілим та його представни­ком, а також цивільним позивачем та його представником, а сторона захисту — підсудним, захисником та законним представником, а та­кож цивільним відповідачем та його представником. Чинне законо­давство, запровадивши поняття сторін, підкреслює, що йдеться саме про учасників судового розгляду, які наділені рівними правами. Рів­ні права їм надані для участі в доказуванні — поданні доказів, участі в їх дослідженні та доведеності переконливості певних доказів, висту­пу в судових дебатах. Сторони мають рівні можливості для заявлення відводів та клопотань, оскарження судових рішень. В подальших статтях КПК права сторін регламентовано більш детально, а також передбачено обов'язок головуючого в судовому засіданні роз'яснити сторонам їх права та забезпечити реалізацію цих прав. Відповідно до п. 4 ст. 129 Конституції України та ч. 5 ст. 16-1 КПК сторони користу­ються не тільки рівними правами, але й свободою в поданні доказів. А це означає, що сторони самі вирішують, які докази, в який саме момент судового слідства надати суду, а суд не повинен відмовляти сторонам у дослідженні доказів, які мають відношення до справи.

Рівні права надано сторонам для участі в доказуванні, що зебезпечує для них можливість захисту інтересів: для прокурора — публіч­ного інтересу, а для інших учасників — своїх власних інтересів або інтересів осіб, яких вони захищають чи представляють. Інші права та обов'язки сторін різні, вони забезпечують виконання певних завдань, які покладаються на окремих суб'єктів.

Розглянемо права сторін докладніше. Права прокурора регламен­товано ст. 264 КПК. Прокурор є обов'язковим учасником судового роз­гляду в справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком. Він не бере участі тільки в справах приватного обвинувачення (крім випадків, передбачених ч.ч. З та 4 ст. 27 КПК), а також у тих спра­вах в яких він відмовився від обвинувачення. Прокурор у суді є сто­роною, виконує функцію обвинувачення, змістом якої є діяльність, спрямована на обґрунтування наявності підстав для визнання підсуд­ного винним у вчиненні злочину. Прокурор у суді є державним обви­нувачем і діє в публічних інтересах, тому він повинен діяти у відпо­відності з законом, бути об'єктивним, підтримувати обвинувачення, наполягати на засудженні підсудного тільки за наявності достатньої кількості доказів, які свідчать про причетність підсудного до злочину. З огляду на те, що в даний час суд у судовому розгляді позбавлений права з власної ініціативи викликати нових свідків, призначати екс­пертизу, витребувати нові документи, саме прокурор повинен забез­печити повноту і всебічність судового слідства, як того вимагає ст. 22 КПК. Для цього прокурор використовує надані йому права — заявляє клопотання про виклик нових свідків, витребує і пропонує приєднати до справи нові докази тощо. В тих випадках, коли, на думку прокуро­ра, в справі недостатньо доказів і не вичерпані можливості одержання нових доказів, а для цього необхідно застосувати певні заходи в умо­вах досудового слідства, прокурор звертається до суду з клопотанням про направлення слідчому судового доручення або про направлення справи на додаткове розслідування. Прокурор, спрямовуючи свої зу­силля на всебічне дослідження обставин справи, повинен перевірити за наявності до того підстав, чи не причетні до злочину, щодо якого провадиться розгляд справи, інші особи, чи не вчинив підсудний ще й інший злочин, а коли він виявив дані, що свідчать про причетність до злочину іншої особи або про вчинення підсудним іншого злочину, він діє відповідно до ст.ст. 276 та 278 КПК.

Саме прокурор у судових стадіях є, так би мовити, «хазяїном об­винувачення», він фактично визначає межі судового розгляду, йому належить право змінити обвинувачення (ст. 277 КПК), він повинен відмовитися від обвинувачення, якщо дані судового слідства не під­тверджують обвинувачення, яке було пред'явлене підсудному (ст. 264 КПК). Прокурор оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке засновано, як того вимагає ст. 67 КПК, на повному, всебічному та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи. Тому відмовитися від обвинувачення прокурор має право тільки після того, як були до­сліджені всі наявні докази, тобто в кінці судового слідства, якщо він дійшов твердого переконання, що події злочину не було або що в діян­ні підсудного відсутній склад злочину, або доведено, що підсудний не причетний до злочину (в останньому випадку підставою для відмови від обвинувачення буде недоведеність участі підсудного у вчиненні злочи­ну). У тих випадках, коли наявних доказів недостатньо для категорич­ного висновку про винність підсудного, прокурор повинен вжити всіх можливих заходів до одержання доказів. І тільки тоді, коли вичерпані всі можливості для одержання доказів, а тих доказів, що були дослі­джені в судовому засіданні, не вистачає для переконливого висновку про винність підсудного, прокурор може відмовитись від обвинувачен­ня з мотивів недоведеності участі підсудного у вчиненні злочину. Від­мова від обвинувачення може бути повною або частковою. Повна від­мова має місце тоді, коли прокурор заперечує обвинувачення в повному обсязі, тобто визнає, що все обвинувачення, яке є предметом судового розгляду, було необґрунтованим, помилковим. Часткова відмова від об­винувачення означає, що прокурор визнає необґрунтованим обвинува­чення одного (або декількох) підсудних, за умови, що відносно інших підсудних він підтримує обвинувачення, частковою є і відмова від об­винувачення щодо одного із злочинів (який має окрему кваліфікацію), коли відносно інших злочинів прокурор підтримує обвинувачення.

Відмова прокурора від обвинувачення оформлюється постановою, в якій прокурор мотивує свою позицію, наводить аргументи, аналізує докази, що зібрані в справі, і посилається на підстави відмови від об­винувачення.

Зауважимо, що відмова прокурора від обвинувачення потребує від суду виконати дії для забезпечення права потерпілого на підтримання обвинувачення. Втих випадках, коли потерпілий та його представник відмовляються від підтримання обвинувачення, суд закриває кримі­нальну справу на підставі ч. 2 ст. 282 КПК.

Відповідно до ст. 277 КПК прокурор має право змінити обвинува­чення. Постанова прокурора про відмову від обвинувачення та про зміну обвинувачення обов'язкові для суду.

Відмова прокурора від обвинувачення як і зміна обвинувачення — дуже відповідальний крок. Адже помилку прокурора, який безпід­ставно відмовився від обвинувачення або змінив його на менш тяжке, виправити в апеляційному провадженні неможливо, тому що відпо­відно до п. 8 ст. 343 КПК апеляцію на рішення суду першої інстанції мають право принести прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинуваль­ний висновок, — у межах обвинувачення, яке підтримував прокурор, що брав участь у розгляді справи судом першої інстанції.

КПК прямо не передбачає права прокурора відмовитися від своєї позиції в справах про застосування примусових заходів медичного ха­рактеру, або примусових заходів виховного характеру щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності. На наш погляд, прокурор і в таких справах має право відмовитися від своєї позиції, не наполягати на застосуванні примусо­вих заходів і запропонувати суду закрити кримінальну справу.

У тих випадках, коли прокурор вбачає підстави для закриття кри­мінальної справи, передбачені п.п. 5-11 ст. 6 КПК, ст.ст. 45-49, ч. 1 ст. 97, ст. 106, ст. 86 КК, він не відмовляється від обвинувачення, а після дослідження доказів викладає свої доводи щодо наявності під­став для закриття кримінальної справи. Такими повинні бути дії прокурора і в тих випадках, коли він пропонує застосувати так звані спеціальні підстави для звільнення підсудного від кримінальної від­повідальності, передбачені в статтях Особливої частини КК.

Прокурор має право пред'явити або підтримати цивільний позов, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права (ч. 2 ст. 29 КПК).

На прокурора покладаються обов'язки — з'являтися в судове за­сідання, не порушувати порядок у судовому засіданні, підкорятися розпорядженням головуючого.

Потерпілий у судовому засіданні є одним з суб'єктів зі сторони об­винувачення в усіх кримінальних справах і має широкі права для ак­тивної участі в судовому розгляді. Фізичну особу може бути визнано потерпілим на досудовому слідстві, при попередньому розгляді справи суддею або в підготовчій частині судового засідання за наявності під­став, передбачених ст. 49 КПК. Потерпілий як і всі учасники судового розгляду має права для участі в доказуванні, а також інші права, які передбачені ст. 267 КПК.

Потерпілий має право давати показання, обов'язку давати пока­зання у нього немає. Право давати показання означає, що потерпілий може скористатись таким правом у будь-який момент судового слід­ства, не порушуючи порядок в судовому засіданні. Скажімо, після допиту свідка, підсудного або експерта потерпілий може заявити про своє бажання дати показання щодо тих обставин, про які повідомля­ли допитувані, і суд повинен буде допитати потерпілого. На відміну від підсудного, на потерпілого покладається обов'язок давати тільки правдиві показання, за завідомо неправдиві показання він може бути притягнений до кримінальної відповідальності, про що його поперед­жає перед допитом головуючий.

У ст. 267 КПК процесуальне становище потерпілого як сторони об­винувачення визначено неточно, в ній йдеться про те, що потерпілий має право підтримувати обвинувачення в справах приватного обвину­вачення (ч. 1 ст. 27 КПК). Але чинне законодавство передбачає право потерпілого в усіх кримінальних справах виступати в судових дебатах, у справах, в яких прокурор відмовився від обвинувачення, потерпі­лий має право підтримувати обвинувачення, в справах, в яких проку­рор змінив обвинувачення на менш тяжке, потерпілий має право під­тримувати обвинувачення в попередньому обсязі, отже, потерпілий має право підтримувати обвинувачення в усіх справах, захищаючи свої приватні інтереси. Крім прав, передбачених ст. 267 КПК, потер­пілий має право користуватися рідною мовою та послугами перекла­дача (ст. 19 КПК), право на забезпечення безпеки (ст. 52-1 КПК), має право на участь представника, який користується правами потерпі­лого, крім права давати показання. Коли потерпілим визнано особу неповнолітню або недієздатну, до участі в справі мають бути залучені їх законні представники.

На потерпілого покладається обов'язок з'являтися за викликом у судове засідання, не порушувати порядок у судовому засіданні, під­корятися розпорядженням головуючого.

Підсудним визнається особа, щодо якої справу призначено до су­дового розгляду. Участь підсудного в судовому засіданні обов'язкова, винятки з цього правила передбачені ст. 262 КПК, в якій передбачено, що у відсутності підсудного може бути розглянуто справу про злочин, за який не може бути призначено покарання у вигляді позбавлен­ня волі, коли підсудний просить розглянути таку справу у його від­сутності. Але суд має право і в такій справі визнати явку підсудного обов'язковою. Ще один випадок, коли дозволяється розглянути спра­ву у відсутності Підсудного — якщо він перебуває за межами України і ухиляється від явки до суду. В даний час міжнародними договорами України передбачена можливість звертатися до компетентних органів іншої держави, на території якої перебуває підсудний, з вимогою про його видачу, зокрема, на підставі Конвенції про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 29 березня 1993 року (учасниками конвенції є держави, що входять в СНД), Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року, а також на підставі двосторонніх угод України з іншими державами. Якщо видача особи не може бути здійснена, ви­рішується питання про передачу кримінальної справи для розгляду її в іншій державі на підставі Європейської конвенції про передачу кримінальних справ від 25 травня 1972 року, Конвенції про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 29 березня 1993, двосторонніх угод.

Вимога законодавства про обов'язкову участь підсудного в судово­му засіданні спрямована перш за все на забезпечення прав підсудного, адже для того, щоб захищати свої права, підсудний може брати ак­тивну участь у доказуванні, виступати в судових дебатах, звертатися до суду з клопотаннями, принести зауваження на протокол судового засідання т.ін. Крім того, участь підсудного дозволяє суду одержати від нього показання, перевірити їх і завдяки цьому з'ясувати певні обставини справи. Навіть у тих випадках, коли підсудний відмовив­ся давати показання, він може використати інші свої права, бажання дати показання у нього може з'явитися в ході судового слідства в зв'язку із дослідженням інших доказів.

Права підсудного передбачені ст. 263 КПК. Як всі учасники судо­вого розгляду підсудний користується правами, які дозволяють йому брати активну участь у доказуванні, здійснюючи функцію захисту.

Крім того, підсудний має і інші права. Так, він має право на роз­гляд справи колегіальним складом суду (три судді) у випадках, коли обвинувачується у вчиненні злочину, за який передбачено можливість застосування покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років. Таке право роз'яснює обвинуваченому слідчий під час ознайомлення з матеріалами справи, заявлене обвинуваченим клопо­тання про колегіальний склад суду приєднується до матеріалів спра­ви. Разом з тим, КПК не позбавляє обвинуваченого права на заявлення відповідного клопотання на подальших етапах судочинства — при по­передньому розгляді справи суддею або в підготовчій частині судового засідання.

Підсудний має право запросити захисника (одного чи декількох) або взяти захист своїх інтересів на себе, відмова обвинуваченого від за­хисника на попередніх стадіях не позбавляє його права мати захисни­ка в судовому засіданні, причому, він може висловити бажання мати захисника в підготовчій частині, в судовому слідстві. Якщо підсудний позбавлений можливості сам запросити захисника, за його бажанням суд повинен буде призначити йому захисника. Підсудний також має право відмовитися від захисника або просити про заміну одного захис- ника іншим. Відмова від захисника не може бути прийнята тільки у випадках, коли участь захисника є обов'язковою (ст. 45 КПК).

Підсудний має право давати показання, або відмовитися давати по­казання та відповідати на запитання. За дачу завідомо неправдивих показань підсудний не несе відповідальності. Відмова підсудного від показань, або дача неправдивих показань не може розглядатися як свідчення його причетності до злочину чи як обставина, що обтяжує покарання. Право обвинуваченого давати показання означає, що суд повинен буде допитати його кожного разу, коли підсудний заявить про таке своє бажання, адже дача показань для підсудного — це засіб його захисту. Суд не вправі відмовити підсудному в його допиті на тій підставі, що допит вже було проведено.

За чинним законодавством підсудний бере участь у судових деба­тах незалежно від участі в них захисника, а також має право на остан­нє слово.

Підсудний має і інші права — право користуватися рідною мовою та послугами перекладача, право одержати копію обвинувального висновку, вироку або іншого рішення суду в перекладі на його рідну мову, або мову, якою він володіє (ст. 19 КПК), право на забезпечення безпеки (ст. 52-1 КПК).

Підсудний зобов'язаний з'являтися в судове засідання в призна­чений час, не порушувати порядок в судовому засіданні, підкорятися розпорядженням головуючого.

Захисник, який бере участь у судовому розгляді, сприяє підсудно­му в захисті його прав та законних інтересів. Захисник є стороною в процесі, здійснює функцію захисту і користується тими ж правами на участь у доказуванні, що й інші учасники судового розгляду. Захисник використовує всі надані йому права для з'ясування обставин, що ви­правдовують підсудного або свідчать про вчинення ним менш тяжкого злочину, про наявність обставин, що пом'якшують покарання. Заува­жимо, що внаслідок дії презумпції невинуватості на захисника, як і на підсудного, не покладається обов'язок доказувати будь-які обставини. Оскільки одним із проявів дії презумпції невинуватості є правило про тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого (ч. З ст. 62 Конститу­ції) захисник може лише викликати розумні сумніви у достовірності тих доказів, якими обґрунтовується обвинувачення.

Захисник досить самостійний у здійсненні своїх прав, йому не по­трібна згода обвинуваченого на заявлення клопотань, подання доказів, принесення скарг. Однак захисник зазвичай погоджує зі своїм підза­хисним питання про заявлення клопотання, подання певних доказів, пропозиції про виклик певних свідків для того, щоб не погіршити ста­новище підсудного в результаті, наприклад, допиту свідка, який буде викривати підсудного у вчиненні злочину.

Захисник має право на побачення з підсудним наодинці, без обме­ження числа побачень та їх тривалості. Тому в тих випадках, коли у захисника виникає необхідність обговорити з підзахисним будь-які питання, що стосуються здійснення захисту (заявлення клопотань, погодження позиції), захисник може заявити клопотання про оголошення перерви в судовому засіданні в надання йому побачення з під­судним.

Захисник погоджує свою позицію в справі з підзахисним. В тих ви­падках, коли підсудний не визнає себе винним, захисник не може в суді заявляти про винуватість підсудного, таким чином він фактично буде здійснювати функцію обвинувачення, чого робити не вправі. Але в літературі деякі науковці вважають, що у виключних обставинах за­хисник може займати так звану альтернативну позицію. Йдеться про такі випадки, коли обвинувачений не визнає себе винним всупереч наявності доказів, які, на думку захисника, свідчать про причетність його до злочину. Разом в тим захисник вбачає підстави для того, щоб вести мову про необхідність зміни обвинувачення на менш тяжке, про наявність певних обставин, що пом'якшують покарання. Розгляда­ють скриту та відкриту альтернативу. Відкрита альтернатива означає, що захисник, наприклад, у своїй промові звертається з проханням ви­правдати його підзахисного, а якщо суд все ж таки визнає підсудного винним, перекваліфікувати його дії на статтю про менш тяжкий зло­чин, або обрати йому покарання не пов'язане в позбавленням волі.

Скрита альтернатива в промові захисника є в тих випадках, коли він звертає увагу суду, наприклад, на неправильну кваліфікацію дій підзахисного, але в заключній частині промови формулює тільки одне прохання — виправдати підсудного. Вважаємо, що така скрита аль­тернатива можлива в деяких випадках.

Захисник-адвокат не має права відмовитися від виконання своїх обов'язків, крім випадків, передбачених ч. 7 ст. 48 КПК — коли адво­кат мотивує свою відмову недостатніми знаннями або некомпетентніс­тю, а також за наявності обставин,⁴що виключають участь захисника в справі (ст. 61 КПК).

Захисник повинен не зловживати своїми правами, не затягувати умисно розгляд справи, не порушувати порядок у судовому засіданні, підкорятися розпорядженням головуючого.

Цивільний позивач та цивільний відповідач теж користуються правами сторін і беруть участь у доказуванні обставин, які відповід­но підтверджують або заперечують позовні вимоги. КПК не перед­бачає права чи обов'язку цивільного позивача та відповідача давати показання, вони мають право бути присутніми в судовому засіданні і дають пояснення щодо цивільного позову, тобто позивач висловлює аргументи на підтвердження позову, а відповідач може заперечувати позов. В судових дебатах вони висловлюють свою думку щодо доведе­ності факту вчинення злочину і його цивільно-правових наслідків.

Як і інші учасники судового розгляду вони мають право користува­тися рідною мовою та послугами перекладача, право на забезпечення

безпеки, право мати представника. Цивільний позивач та цивільний відповідач, їх представники зобов'язані дотримуватись порядку в су­довому засіданні, підкорятися розпорядженням головуючого.

Змагальність передбачає також вирішення справи незалежним, не- упередженим судом, який створений та діє відповідно до закону. Суд першої інстанції розглядає справу в складі, який визначено ч.ч. 1, 2, З ст. 17 КПК. Суд не вправі переходити на сторону обвинувачення або захисту, він зобов'язаний створити всі умови для реалізації сторонами їх прав та обов'язків, забезпечити належний порядок у судовому за­сіданні. Якщо справа розглядається колегіально, всі питання, що ви­никають у судовому засіданні, вирішуються всім складом суду. А один із суддів призначається головуючим в судовому засіданні і здійснює безпосереднє керівництво судовим процесом. Суддя, який одноособово розглядає справу, виконує функції головуючого. Головуючий спрямо­вує свої зусилля на послідовне виконання всіх процедур, передбачених законом, забезпечує сторонам можливість активної участі в судово­му розгляді. Саме головуючий відкриває судове засідання, роз'яснює сторонам їх права, забезпечує можливість реалізації цих прав, напри­клад, після того, як підсудний, потерпілий або свідок дадуть показан­ня, головуючий пропонує сторонам у послідовності, передбаченій зако­ном, задати їм питання, пропонує сторонам обговорити певні питання або заявлені клопотання. З огляду на те, що не в усіх справах, які роз­глядаються у першій інстанції, беруть участь захисники, і в більшос­ті справ немає представників потерпілого, головуючий повинен бути особливо уважним до підсудного і потерпілого в таких справах і не об­межуватись роз'ясненням їх прав в підготовчій частині судового засі­дання, а в певних випадках нагадати про їх права і в судовому слідстві. Якщо, наприклад, підсудний у своїх показаннях посилається на те, що якісь важливі для нього обставини відомі певній особі, доцільно нага­дати підсудному про його право звернутися з клопотанням про виклик і допит такої особи як свідка.

Головуючий повинен усувати з судового слідства все те, що не сто­сується конкретної справи, зокрема, відвести питання, задані сторо­нами, якщо такі питання не стосуються обставин справи. Питання на­родних засідателів чи інших суддів, які входять до складу суду, голо­вуючий відвести не має права.

На головуючого покладається обов'язок забезпечити належний ви­ховний рівень судового процесу. Це потребує перш за все чіткого до­держання всіх процесуальних норм, а також правил судової етики. Головуючий повинен демонструвати повну неупередженість, зверта­ючись до сторін, бути тактовним, уважним до заявлених клопотань. Всі учасники судового розгляду, особи, яких було викликано в судове засідання, а також присутні в залі громадяни повинні додержуватись порядку, виконувати розпорядження головуючого. Для забезпечення належного порядку в залі судового засідання головуючий може засто­сувати певні заходи, передбачені ст. 272 КПК. Якщо порядок у залі судового засідання порушує підсудний, головуючий попереджує його про неприпустимість такої поведінки, а також про те, що він може бути видалений із залу судового засідання, якщо продовжуватиме по­рушення. В разі повторного порушення порядку, суд вирішує питан­ня про видалення підсудного із залу. Суд може видалити підсудного на певну частину судового засідання (якщо, наприклад, порушення порядку з боку підсудного пов'язані з допитом певного свідка чи по­терпілого), або на весь час судового розгляду (якщо він припускається порушень незалежно від дій суду, не виконує розпоряджень головую­чого, заважає суду і сторонам досліджувати докази). Про видалення підсудного суд виносить ухвалу (постанову) з обґрунтуванням свого рішення із вказівкою про те, на весь час судового розгляду, чи на пев­ну частину його видалено підсудного. Якщо підсудного було видалено на весь час судового розгляду, він не бере участі в судових дебатах, йому не надається останнє слово. Але вирок після його винесення ого­лошується підсудному.

Коли розпорядження головуючого не виконують прокурор або за­хисник, головуючий попереджує їх про неприпустимість таких по­рушень, якщо порушення не припиняються, суд вирішує питання про усунення їх від участі в справі. Про неналежну поведінку проку­рора суд повідомляє вищестоящого прокурора і ставить питання про участь у справі іншого прокурора. Щодо захисника суд використовує правила, передбачені ч. З ст. 61, ч. 4 ст. 61-1 КПК і своїм рішенням усуває захисника від участі в справі, про що повідомлює адвокатське об'єднання або інший орган, який може відповідним чином відреагувати на неналежну поведінку захисника. З огляду на загальні правила запрошення та призначення захисника, в разі усунення захисника в судовому засіданні головуючий повинен запропонувати підсудному обрати іншого захисника, а якщо підсудний не скористається цим сво­їм правом, суд призначить йому іншого захисника.

Якщо призначення іншого прокурора або захисника потребує пев­ного часу, суд відкладає розгляд справи. Після вступу до процесу но­вого прокурора чи захисника суд може надати їм деякий час для озна­йомлення зі справою, після чого розгляд справи продовжується.

Якщо порушують порядок у залі судового засідання або не підкоря­ються розпорядженням головуючого потерпілий, свідок, цивільний позивач чи відповідач, їх представники або інші особи, вони видаля­ються із залу судового засідання і можуть бути притягнуті до адміні­стративної відповідальності за ч. 1 ст. 185-3 Кодексу України про ад­міністративні порушення.

У протоколі судового засідання всі зазначені дії і розпорядження головуючого повинні знайти відображення, зокрема, в ньому точно за­значається, в який саме момент судового засідання було видалено із залу судового засідання підсудного чи потерпілого, усунуто від участі в справі прокурора чи захисника, видалено інших осіб.

Під час судового засідання виникають питання, які потребують обговорення сторонами (щодо заявлених клопотань, відводів, по­дання доказів, обрання, зміни чи скасування запобіжного заходу, призначення експертизи, направлення справи на додатковий роз­гляд тощо). В усіх питаннях, що виникають у судовому засіданні, суд виносить рішення, яке іменується ухвалою в разі колегіального розгляду справи, а при одноособовому розгляді справи суддею — по­становою. Ухвали або постанови суд може винести в нарадчій кім­наті, або сформулювати безпосередньо в залі судового засідання без видалення в нарадчу кімнату. В останньому випадку ухвала або по­станова заноситься до протоколу судового засіданні (в разі колегіаль­ного розгляду справи — після наради суддів на місці).

Певні рішення, перелік яких надано в ст. 273 КПК, суд може прий­няти тільки в нарадчій кімнаті. Це рішення про направлення справи на додаткове розслідування, про закриття справи, про обрання, скасу­вання або зміну запобіжного заходу, про застосування заходів безпеки, про відводи, про призначення експертизи, а також ухвали (постанови) з питань, передбачених ст.ст. 276, 278, 279 КПК. Ухвали (постанови), які приймаються в нарадчій кімнаті, повинні бути оформлені у вигля­ді окремого процесуального акта. КПК не визначає змісту таких ухвал і постанов, вони повинні відповідати тим вимогам, які передбачені ст. 130 КПК, тобто бути мотивованими, якщо закон передбачає право на їх оскарження, про це зазначається в ухвалі.

Прийняття інших рішень може відбуватися на місці, а на розсуд СУДУ — в нарадчій кімнаті. В тих випадках, коли під час наради суддів на місці виникають істотні суперечки, суддям доцільно видалитися в нарадчу кімнату, щоб обговорити спірні питання. Крім того, існують рекомендації приймати деякі рішення в нарадчій кімнаті, хоч КПК цього не вимагає, зокрема рішення про примусовий привід свідка, потерпілого, про розшук підсудного, рішення, яке суд приймає за за­явою підсудного про відмову від захисника, про заміну народного за­сідателя, який вибуває із справи, запасним народним засідателем.

Ухвалені рішення мають бути оголошені в судовому засіданні, крім рішень про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у справі.