6.5. Зміст обставин, які складають предмет доказування

Послідовність переліку обставин, які складають кінцеву мету до­казування, в ст. 64 КПК має певне значення. В процесі доказування перш за все необхідно встановити подію злочину (п. 1 ст. 64 КПК), піс­ля цього необхідно вирішити питання про винність особи. Доказувати будь-які обставини до того, як буде доказана наявність події злочину, навряд чи можливо.

Встановити подію злочину — це доказати істотні ознаки об'єктивної сторони та об'єкта злочину, а саме — суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки та наявність причинного зв'язку між діянням та наслідками. В справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, а також не­осудних необхідно доказати факт вчинення певного суспільно небез­печного діяння, яке має ознаки диспозиції конкретної статті Особли­вої частини КК.

В результаті доказування необхідно встановити, що подія, щодо якої здійснюється провадження, є саме подією злочину. Зокрема, слід встановити, що таке діяння не є малозначним, таким, що передбачене ч. 2 ст. 11 КК, що не було обставин, які виключають злочинність діян­ня (ст.ст. 36-43 КК) а також встановити протиправність діяння, тобто визначити, що діяння передбачене конкретною статтею КК.

В залежності від того, як сформульовано в КК відповідний склад злочину, в деяких випадках необхідно довести наявність тільки само­го протиправного діяння, якщо йдеться, наприклад, про ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК), завідомо неправ­диве показання (ст. 384 КК). В інших випадках для того, щоб вести мову про наявність події злочину, необхідно довести, що суспільно небезпечні наслідки, які настали, викликані безпосередньо діянням винного, наприклад, встановити, що мало місце убивство через необе­режність (ст. 119 КК), можна тільки за умови, що є причинний зв'язок між діянням певної особи та настанням смерті потерпілого.

Необхідно також встановити, чи мав місце закінчений або незакінчений злочин, якщо злочин був незакінчений, слід встановити, на якому етапі, з яких причин було перервано злочинну діяльність, ви­рішити питання про можливу добровільну відмову.

Під час досудового слідства та розгляду справи в суді повинні бути встановлені час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину, незалежно від того, чи зазначені вони як ознаки складу злочину. Так, у справах про вбивство час вчинення злочину необхідно зазвичай встановити досить точно — день, годину, іноді з точністю до хвилин.

У справах про тривалі злочини, такі, наприклад, як посів або виро­щування снотворного маку чи конопель (ст. 310 КК), незаконне пово­дження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ст. 263 КК) необхідно встановити проміжок часу, який обчислюється днями, або тижнями, а іноді, навіть місяцями чи роками.

Визначення часу вчинення злочину необхідне не тільки для ха­рактеристики самого злочину, але і для вирішення інших питань — чи досяг обвинувачений на момент вчинення злочину віку криміналь­ної відповідальності, чи не закінчилися строки давності, передбачені ст. 49 КК, який кримінальний закон підлягає застосуванню т.ін.

Місце вчинення злочину також необхідно встановити більш-менш точно в залежності від особливостей конкретного злочину. Місце вчи­нення злочину має значення, як і інші обставини, для індивідуаліза­ції злочину, а також у певних випадках для вирішення питання про територіальну підслідність, а згодом і підсудність кримінальної спра­ви. Іноді місце вчинення злочину дозволяє вирішувати питання про право застосування юрисдикції тієї чи іншої держави (якщо, напри­клад, злочин вчинено на морському судні, що перебуває в далекому плаванні, в поїзді, що перетинав кордони декількох держав т.ін.)

Спосіб вчинення злочину — це ті конкретні дії {або бездіяльність), які потягли чи могли потягти суспільно небезпечні наслідки. Якщо злочин було вчинено шляхом дії, необхідно встановити, які саме дії вчинив винний, що особливо важливо в тих випадках, коли злочин було вчинено декількома співучасниками, дії кожного з них необ­хідно чітко визначити. Якщо злочин було вчинено шляхом бездіяль­ності, слід встановити, який конкретно обов'язок було покладено на винного, а також доказати, що він мав можливість виконати такий обов'язок, але не зробив цього.

Особливу увагу необхідно приділити визначенню способу вчинен­ня злочину, коли це впливає на кваліфікацію. Так, скажімо, характер насильства, який було застосовано при викраденні майна, дозволяє відмежувати грабіж від розбою.

Інші обставини вчинення злочину теж можуть мати суттєве зна­чення, наприклад, певна поведінка потерпілого, яка передувала вчи­ненню злочину, може стати підставою для того, щоб розглядати дії винного як вчинені при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання; поведінка обвинуваченого піс­ля вчинення злочину може свідчити про дійове каяття, тощо.

Зауважимо, що в окремих випадках під час розслідування та роз­гляду справ не можливо точно встановити час, місце, або спосіб вчи­нення злочину, хоча сам факт вчинення певного злочину та винність обвинуваченого ие викликають сумнівів. Так, скажімо, не було вста­новлено точний час та місце придбання обвинуваченим зброї, але гам факт такого придбання та переховування зброї не викликають сумнівів, або в справах про викрадення майна немае даних про реалізацію такого майна, про те, як було розділене майно або гроші між співучасниками. На таке звертають увагу деякі автори, які вважають, що подібні прогалини в доказуванні не перешкоджають розгляду справи по суті. Таку неповноту судова практика не вважає іс­тотною.

Довести винність обвинуваченого означає, перш за все, що необхід­но зібрати докази, які дозволять дійти висновку, що злочин вчинено певною особою, що така особа має ознаки суб'єкта, тобто вона досягла віку кримінальної відповідальності, є осудною або обмежено осудною. В деяких кримінальних справах необхідно також встановити, що осо­ба має ознаки спеціального суб'єкта — що вона є службовою особою, військовослужбовцем, тощо. Слід встановити дані, які визначають особу — прізвище, імя, по батькові, рік, дату, місце народження, гро­мадянство. Встановити вік обвинуваченого необхідно також для ви­рішення питання про досягнення особою віку кримінальної відпові­дальності, про можливе покарання.

На підставі доказів необхідно встановити і суб'єктивну сторону складу злочину — форму вини, мотив, мету. Доказування суб'єктивної сторони — досить складне завдання. Про наміри винного, його мету свідчать ті дії, які він вчинив. Але іноді однакові за своїм характером дії із застосуванням однакових знарядь можуть бути вчинені з різною метою — з метою вбивства або заподіяння різних за ступенем тяжко­сті тілесних ушкоджень. Тому для встановлення істинних намірів винного необхідно з'ясувати і інші обставини справи, зокрема, вза­ємовідносини між потерпілим та обвинуваченим, які мали місце до вчинення злочину, чи висловлював обвинувачений певні погрози на адресу потерпілого, чи підготував обвинувачений знаряддя злочину заздалегідь. Якщо, наприклад, обвинувачений погрожував потерпі­лому позбавленням життя, прийшов до нього з ножем з досить довгим лезом і вдарив у шию, але заподіяв тільки легкі тілесні ушкодження, завдяки тому, що потерпілий ухилився від удару, то дії винного мо­жуть свідчити про намір вбити потерпілого.

У кожній кримінальній справі слід встановити обставини, які впли­вають на характер та ступінь відповідальності обвинуваченого, а та­кож інші обставини, що характеризують особистість обвинуваченого. Це дані про відношення обвинуваченого до роботи, наявність у нього сім'ї, дітей, стан здоров'я, тощо. Обов'язково необхідно встановити об­ставини, які пом'якшують (ст. 66 КК) та обтяжують покарання (ст. 67 КК). З огляду на те, що перелік пом'якшуючих обставин не є вичерпним, встановити слід і інші дані, які позитивно характеризують обви­нуваченого. Враховуючи, що деякі з обставин, передбачених ст. 67 КК, можуть не визнаватися такими, що обтяжують покарання, необхідно встановити такі дані, які дозволять суду правильно вирішити питання про те, чи визнавати певні обставини такими, що обтяжують покаран­ня, чи ні.

На необхідність доказати наявність пом'якшуючих та обтяжуючих обставин неодноразово звертав увагу Верховний Суд України. Так, в одній справі колегія суддів Судової палати з кримінальних справ ви­знала пом'якшуючими обставинами каяття обвинуваченого, характер взаємин між ним та потерпілою (вони були подружжям), незначний розмір викраденого, позитивну характеристику обвинуваченого, при­тягнення його до відповідальності вперше. В іншій справі колегія суд­дів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України, скасувала ухвалу апеляційного суду, визнавши призначене засудже­ним покарання необгрунтовано м'яким, і зазначила, що суд послав­ся на таку пом'якшуючу обставину як каяття засуджених, на те, що злочин було розкрито завдяки заявам самих засуджених. Але таке не відповідає матеріалам справи, з яких вбачається, що злочин розкрито внаслідок проведення оперативних дій правоохоронних органів.

Зазначимо, що в тих випадках, коли обставини, які пом'якшують чи обтяжують покарання, передбачені в Особливій частині КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може вра­ховувати їх ще раз відповідно як пом'якшуючі чи обтяжуючі (ч. З ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК). В таких випадках зазначені обставини вста­новлюються відповідно до п. 1 ст. 64 КПК, тобто, як обставини, які характеризують подію злочину.

Під час досудового розслідування та судового розгляду повинні бути встановлені характер та розмір шкоди, завданої злочином. Крім того, необхідно встановити, на кого покладається обов'язок відшкоду­вання такої шкоди. Розмір майнової шкоді обчислюється відповідно до вимог цивільного або трудового законодавства.

Вирішуючи питання про заподіяння потерпілому моральної (не- майнової) шкоди, з урахуванням рекомендацій Пленуму Верховного Суду України, які містяться в постанові № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (не- майнової) шкоди», необхідно встановити характер і тривалість страж­дань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін в його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації. На досудовому слідстві за на­явності цивільного позову потерпілого про відшкодування йому мо­ральної шкоди необхідно встановити сам факт наявності шкоди, ви­значити фактичні наслідки заподіяння такої шкоди. Розмір відшко­дування моральної шкоди визначає суд, який вірішує справу по суті.

У тих випадках, коли потерпілий перебував на стаціонарному ліку­ванні в зв'язку з ушкодженнями, що йому були заподіяні злочином, необхідно встановити розмір витрат закладу охорони здоров'я. Для того, щоб суд міг вирішити питання про таке відшкодування, необхід­но довести наявність причинного зв'язку між злочинним діянням вин­ного та перебуванням потерпілого на стаціонарному лікуванні. Розмір коштів, які підлягають відшкодуванню, визначається закладом охоро­ни здоров'я, в якому перебував на лікуванні потерпілий. В разі, коли виникають сумніви щодо обгрунтованості перебування потерпілого на стаціонарному лікуванні, або в терміні лікування, необхідно призна­чати відповідну експертизу.

Зазначимо, що в тих випадках, коли певні наслідки злочину пе­редбачені як елемент складу злочину, то доказування їх відбуваєть­ся ч до п. 1 ст. 64 КПК, тобто охоплюється поняттям «подія злочину», адже відсутність таких наслідків не дозволяє розглядати певну подію як злочин (наприклад, службова недбалість (ст. 367 КК) може розглядатися як злочин тільки у випадках, коли невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх обв'язків через не­сумлінне ставлення до них заподіяло істотну шкоду охоронюваним за­коном правам та інтересам).

Характер та розмір шкоди повинні бути встановлені в усіх кримі­нальних справах, незалежно від того, чи впливає така шкода на ква­ліфікацію діяння.

Деякі науковці висловлюють пропозиції щодо розширення пере­ліку обставин, які складають предмет доказування. На наш погляд, доцільно було б вказати серед таких обставин дані, які слугують під­ставами для звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідаль­ності (ст.ст. 45-49, п. 1 ст. 97 КК), або від покарання чи від відбуття покарання (п. 4 ст. 74, п. 1 ст. 105, ст.ст. 75, 79, ч.ч. 2, 3 ст. 84 КК).