6.4. Предмет доказування в окремих категоріях кримінальних справ та в окремих стадіях кримінального процесу

Предмет доказування в справах про злочини неповнолітніх визна­чено ст.ст. 64 та 433 КПК.

Як ми вже зазначали, в предмет доказування необхідно включити проміжні та допоміжні факти, і, розглядаючи особливості предмета доказування в окремих категоріях справ, матимемо на увазі, що в усіх справах може виникати необхідність у доказуванні проміжних фактів (наприклад, даних про те, що неосудну особу бачили на місці вчинен­ня суспільно небезпечного діяння), а також допоміжних фактів (да­них про те, що свідок міг (або не міг) бачити певну особу в конкретно­му місці).

Розглянемо, які обставини, що складають кінцеву мету доказу­вання, необхідно встановити (доказати) в окремих категоріях справ. В ст. 433 КПК перелічені обставини, які являють собою деталізацію тих обставин, котрі зазначені в ст. 64 КПК, що потребує від слідчого, прокурора, суду доказування всіх тих обставин, які вказані в ст. 64 КПК, а також більш уважного відношення до з'ясування даних про особистість неповнолітнього, стан його здоров'я, та загального розвит­ку, умов його життя, обставин, що негативно впливали на виховання, наявність дорослих підбурювачів, тощо.

У справах про вчинення суспільно небезпечних діянь особами, які не досягли віку кримінальної відповідальності, КПК (ст. 7-3) прямо не ви­значає предмет доказування, але з огляду на те, що в цих справах йдеть­ся про вчинення суспільно небезпечного діяння неповнолітньою особою, є всі підстави вважати, що предмет доказування в них такий же, як в справах про злочини неповнолітніх, з урахуванням того, що в цих спра­вах можна вести мову не про злочини, а про суспільно небезпечні діян­ня, не про вину особи, а про встановлення факту вчинення нею такого суспільно небезпечного діяння.

Саме такий підхід до визначення предмета доказування в розгляду­ваних справах пропонує і Пленум Верховного Суду України в постано­ві № 2 від 15 травня 2006 року «Про практику розгляду судами справ

про застосування примусових заходів виховного характеру». Пленум підкреслив, що в справах про застосування примусових заходів вихов­ного характеру окрім обставин, зазначених в ст. 64 КПК, необхідно повно і всебічно з'ясувати дані про особистість неповнолітнього — вік (число місяць, рік народження), інші біографічні дані, вікові та інші психологічні особливості (темперамент, рівень загального розвитку, інтереси, ціннісні орієнтації т.ін.); стан здоров'я, соціальну характе­ристику (взаємини в сім'ї та колективі, відношення до праці, навчан­ня, участь у громадському житті т.ін.) За наявності даних про розу­мову відсталість неповнолітнього необхідно встановити, чи повністю він міг усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними. Необхідно також встановити відношення неповнолітнього до наслідків вчиненого ним діяння, дані про батьків неповнолітнього, обставини, які негативно впливали на виховання неповнолітнього, наявність дорослих підбурювачів, тощо. У випадках, коли є відповід­ні підстави, необхідно перевірити наявність у неповнолітнього розу­мової або психічної відсталості такого рівня, внаслідок якого він не відповідає віку, зазначеному в документах про народження і його не можна вважати таким, що досяг віку, з якого передбачена криміналь­на відповідальність або можливість застосування примусових заходів виховного характеру.

Регулюючи особливості провадження в справах про застосування примусових заходів медичного характеру, КПК не визначає предмета доказування в таких справах, певним орієнтиром у цьому питанні є перелік питань, які містяться в ст. 420 КПК. Щоб вирішити питання про предмет доказування в названих справах, слід визначити, про які справи йдеться. Відповідно до ст.ст. 417-419 КПК особливості про­вадження, передбачені главою 34 КПК, стосуються осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності або обмеженої осуд­ності, а також осіб, які вчинила злочин (тобто були осудними), але за­хворіли на психічну хворобу до постановлення вироку. Перш за все, звернемо увагу на те, що особливості провадження не можна розпо­всюджувати на справи про злочини, вчинені особами в стані обмеженої осудності. Як передбачено ст. 20 КК, особи, визнані судом обмежено осудними, підлягають кримінальній відповідальності, суд призначає їм покарання, враховуючи при цьому обмежену осудність таких осіб, яка може бути підставою для застосування до них примусових заходів медичного характеру. Отже, щодо таких осіб не можна застосувати особливі правила провадження, якими не передбачено притягнення осіб як обвинувачених, ознайомлення з матеріалами справи; перед­бачено закінчення досудового слідства складанням не обвинувального висновку, а постановою при застосуваня примусових заходів медично­го характеру, винесення судом постанови, а не вироку, тощо. Тут ми стикаємость з протиріччям між КК і КПК України. Оскільки питання про осіб, які е суб'єктами злочину, регулюється нормами криміналь­ного права, застосуванню підлягає ст. 20 КК, а отже, в справах про злочини, які вчинені обмежено осудними особами, необхідно здій­снювати провадження в загальному порядку, а предмет доказування в таких справах визначено ст. 64 КПК, відповідно до п. 2 цієї статті встановлюється психічний стан особи. До речі, Пленум Верховного СУДУ України в постанові № 7 від 3 червня 2005 року «Про практи­ку застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» зазначив, що справи щодо злочинів, які вчи­нені обмежено осудними особами, необхідно направляти до суду з об­винувальним висновком (п. 6), тобто в провадженні в таких справах необхідно застосовувати загальні правила.

В справах про суспільно небезпечні діяння, які вчинені неосуд­ними, під час провадження необхідно встановити: 1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена кримінальна справа; 2) чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається кри­мінальна справа; 3) чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосуд­ності; 4) чи слід застосувати до цієї особи заходи медичного характеру, і якщо слід, то які саме (ст. 420 КПК). По суті перелічені обставини ви­значають особливості застосування положень ст. 64 КПК з урахуван­ням особливостей особи, щодо якої ведеться провадження. З огляду на те, що діяння, яке вчинила неосудна особа, не є злочином, йдеться про суспільно небезпечне діяння, яке має ознаки, зазначені в статті Кримінального кодексу, але очевидно, що необхідно встановити, яке саме діяння було вчинене такою особою, час, місце і інші обставини вчинення діяння, тобто обставини, передбачені п. 1 ст. 64 КПК. Від­носно неосудної особи не вирішується питання про винність, але вста­новлюються факт вчинення суспільно небезпечного діяння саме цією особою, а також дані про таку особу, про характер її захворювання, а це ті обставини, які передбачені п. 2 ст. 64 КПК, з урахуванням особ­ливостей особи, щодо якої здійснюється провадження.

В справах про застосування примусових заходів медичного харак­теру до осіб, гікі вчинили злочин в стані осудності, але до постанов­лений вироку захворіли на психічну хворобу, до моменту встанов­лення захворювання предмет доказування виглядає так, як в інших звичайних справах, — це обставини, передбачені ст. 64 КПК. Після того, як одержані дані про захворювання обвинуваченого чи підозрю­ваного, доказування буде спрямоване в першу чергу на встановлення характеру захворювання, що необхідно для прийняття правильного рішення в справі. Якщо обвинувачений страждає на захворювання, в зв'язку з яким він не потребує застосування примусових заходів медичного характеру, провадження в справі зупиняється на підста­ві п. 2 ч. 1 ст. 206 КПК з додержанням правил, передбачених ст. 208 КПК. В тих випадках, коли є необхідність у застосуванні до обвину­ваченого примусових заходів медичного характеру, досудове слідство завершується складанням постанови про направлення справи до суду. В цьому разі необхідно доказати обставини, передбачені п.п. 1 та 2 ст. 64 КПК, з урахуванням особливостей справи, а саме: оскільки суд, розглядаючи питання про застосування примусових заходів медично­го характеру, не вирішує питання про винність особи (таке питання буде вирішувати суд, який розглядатиме справу по суті після одужан­ня особи), то доцільно вести мову про вчинення суспільно небезпеч- ного діяння та факт вчинення цього діяння особою, щодо якої справу направлено до суду. Як і в справах щодо неосудних осіб, необхідно та­кож довести наявність у особи психічного захворювання, яке потребує застосування примусових заходів медичного характеру, і визначити, які саме заходи слід застосувати.

Питання про предмет доказування в окремих стадіях криміналь­ного процесу також викликає суперечки. Деякі автори вважають, що предмет доказування загальний для всіх стадій.¹

Така думка викликає заперечення. Перш за все, звернемо увагу на очевидне — в стадії виконання вироку предмет доказування зовсім інший, і, розглядаючи питання, які виникають у даній стадії, суд не перевіряє доказаність обставин, передбачених ст. 64 КПК, адже в спра­ві є вирок, який набрав законної сили, відносно якого діє презумпція істинності вироку. Якщо, наприклад, суд відповідно до ст. 407 КПК вирішує питання про умовно-дострокове звільнення від відбуття по­карання, то встановити необхідно обставини, зазначені в ст. 81 КК, які слугують підставою для ухвалення відповідного рішення, а саме: відбуття засудженим певної частини покарання, сумлінна поведінка і ставлення до праці, яке, на думку судді, підтверджують його виправ­лення. Розглядаючи подання про звільнення засудженого від покаран­ня за хворобою, суддя повинен переконатися на підставі наданих дока­зів, зокрема, висновку лікарської комісії, що засуджений страждає на таку хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання. Таким чином, в розглядуваній стадії перелік обставин, які необхідно доказати, ви­значається тими питаннями, котрі належить вирішити судді. Питання ж про те, чи можна визнати такими, що встановлені, обставини, перед­бачені ст. 64 КПК, в стадії виконання вироку не виникає.

М.М. Михеєнко, торкаючись питання про предмет доказування в окремих стадіях, зазначає, что тільки в стадії виконання вироку пред­мет доказування має особливості, а в усіх інших стадіях його склада­ють обставини, перелічені в ст. 64 КПК. Всі ці обставини необхідно встановити в стадіях досудовго розслідування та судового розгляду, а також у разі відновлення справи в зв'язку з нововиявленими обстави­нами, в інших стадіях, на думку автора, перевіряється, чи були вста­новлені обставини, які складають предмет доказування, в попередніх стадіях. Таку точку зору можна було б вважати слушною до внесення змін до КПК в 2001 році.

Розглянемо це питання на підставі чинного законодавства.

В стадії порушення кримінальної справи необхідно визначити, чи с: достатні дані, які б вказували на те, що певний злочин був вчинений або готувався. В цій стадії досить часто відсутня інформація про всі ознаки складу злочину. Наприклад, в разі знайдення трупа з ознака-

чи насильницької смерті, необхідно прийняти рішення про порушен­ня кримінальної справи, незалежно від того, іцо на цей момент немає даних про особу, яка вчинила злочин, про суб'єктивну сторону скла­ду злочину, про інші обставини вчинення злочину. В інших справах необхідно встановити більш широке коло обставин, якщо, скажімо, вирішується питання про порушення кримінальної справи в зв'язку з перевищенням влади або службових повноважень, необхідно мати дані про посадове становище певної особи, її службові повноваження, визначити, які дії вчинила така службова особа, переконатися, що ці дії явно виходять за межі наданих їй прав, що такими діями заподіяно істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам громадян, державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Таким чином, в розглядуваній стадії необхідно встановити окремі об­ставини, які складають предмет доказування, перш за все — наявність події злочину.

В стадії дізнання та досудового слідства необхідно встановити (до­казати) всі обставини, передбачені в ст. 64 КПК. В цій стадії органи, які здійснюють досудове провадження, виконуючи вимоги ст. 22 КПК, повинні висунути всі можливі версії, повно зібрати докази щодо кожної версії, провадити збирання доказів об'єктивно, тобто збирати докази, які підтверджують кожну версію, і ті, які спростовують її.

В стадії попереднього розгляду справи суддею, збирання доказів не передбачене, можна вести мову тільки про перевірку наявності дока­зів, на підставі яких встановлено обставини, які складають предмет до­казування. Але і така перевірка провадиться не завжди, це залежить від того, яке може бути ухвалено рішення суддею. Вирішуючи питан­ня, передбачені ст. 237 КПК, суддя не торкається питання про наяв­ність достатніх доказів, на підставі яких встановлюються обставини, включені до предмета доказування. За наявності відповідних підстав суддя в цій стадії приймає рішення про направлення справи за підсуд­ністю (ст. 249 КПК), про направлення справи на додатковий розгляд у зв'язку з істотними порушеннями процесуального законодавства (ст. 246 КПК), про повернення справи прокуророві (ст. 249-1 КПК), про зупинення провадження (ст. 249 КПК). Для ухвалення таких рі­шень суддя не перевіряє доказаність обставин, які складають предмет доказування. Але, якщо в цій стадії будуть заявлені клопотання про повернення справи на додаткове розслідування в зв'язку з необхідніс­тю кваліфікації діяння обвинуваченого за статтею про більш тяжкий злочин або пред'явлення йому нового обвинувачення, а також для притягнення до відповідальності інших осіб, суддя вивчає відповідні

докази і на підставі даних про обставини, передбачені п.п. 1 і 2 ст. 64 КПК, вирішує клопотання. За наявності обставин, які слугують під­ставами для закриття справи в стадії попереднього розгляду (ст. 248 КПК), суддя також перевіряє, чи доказаний факт вчинення певного злочину, чи є докази, які підтверджують, що саме обвинувачений вчи­нив такий злочин, чи є підстави для закриття кримінальної справи. Так, наприклад, до суду надійшла справа в якій особа обвинувачуєть­ся у вчиненні злочину, передбаченого ст. 124 КК (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної обо­рони), з постановою про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності в зв'язку із закінченням строків давності (з моменту вчинення злочину сплинуло три роки). Розглядаючи справу в стадії попереднього розгляду, суддя повинен переконатися, що в справі на­явні докази, які підтверджують, що тяжкі тілесні ушкодження було заподіяно потерпілому саме в стані необхідної оборони і з перевищен­ням меж такої оборони. Адже в тому випадку, коли б обвинувачений заподіяв умисне тяжке тілесне ушкодження не в зв'язку з необхідною обороною (ст. 121 КК), то строк давності — десять років, і підстав для звільнення його від кримінальної відповідальності не буде. Тобто суд­дя встановлює обставини, передбачені п. 1 ст. 64 КПК. Крім того, суд­дя перевіряє на підставі доказів, чи вчинив цей злочин саме обвину­вачений (п. 2 ст. 64 КПК). Далі суддя повинен впевнитися в тому, що перебіг давності не зупинявся і не переривався. Таким чином, суддя, вирішуючи питання про закриття справи, повинен з'ясувати, які саме обставини, що складають предмет доказування, встановлено в справі.

Коли суддя приймає рішення про призначення справи до судово­го розгляду, він вирішує питання, передбачені ст. 253 КПК, зокрема, суддя може визнати певних осіб потерпілими, визначити, яких осіб необхідно викликати в судове засідання, які витребувати додаткові докази, крім того, за наявності підстав суддя може дійти висновку про те, що в судовому засіданні можна буде визнати недоцільним до­слідження доказів стосовно фактичних обставин, які ніким не оспо­рюються, і в зв'язку з цим обмежитись викликом у судове засідання лише тих осіб та витребуванням тих доказів, щодо яких надійшли клопотання від сторін. Такі рішення потребують від судді аналізу до­веденості обставин, які складають предмет доказування.

В стадії судового розгляду необхідно встановити всі обставини предмета доказування. Якщо тих доказів, які досліджувалися в су­довому засіданні не вистачає для впевненого доказування всіх таких обставин, суд має право повернути справу на додаткове розслідування (ст. 281 КПК) за умови, що в судовому засіданні неможливо усунути неповноту досудового слідства, а на досудовому слідстві такі можли­вості не вичерпані.

До проведення малої судової реформи в 2001 році в стадіях, в яких відбувався перегляд судових рішень, КПК передбачав проведення так званої ревізійної перевірки рішень, тобто, незалежно від підстав оскарження, справа переглядалася в повному обсязі з огляду на всі підстави для скасування та зміни рішення, відповідно і суди, які здій- снювали перегляд, перевіряли доведеність всіх обставин предмета до­казування.

Чинне законодавство таке питання вирішує інакше.

Перш за все, у випадках, коли суд першої інстанції визнав недо­цільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин, які ніким не оспорювалися (ч. З ст. 299 КПК), сторони позбавляються права оспорювати ці обставини при апеляційному перегляді справи, а отже, і апеляційний суд не перевіряє доказаність таких обставин. Апеляційний перегляд справи відповідно до ст. 365 КПК здійснюєть­ся в межах апеляції, а в тих випадках, коли суд вбачає підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких апеляції не надійшли, суд зобов'язаний прийняти таке рішення. Дане регулювання на мож­на визнати досконалим. З одного боку, суд апеляційної інстанції, роз­глядаючи, наприклад, апеляцію, в якій йдеться про надмірно суворе покарання і не оспорюються фактичні обставини, не повинен переві­ряти, чи ґрунтуються висновки суду першої інстанції щодо фактичних обставин на доказах. Суд у такому випадку повинен був би перевірити тільки правильність обраної міри покарання. Але, як вимагає від суду ч. 2 ст. 365 КПК, суд зобов'язаний перевірити вирок і щодо особи, яка не зверталася з апеляцією. Уявимо, що двоє осіб засуджені за спіль­не вчинення розбійного нападу. Один із засуджених звернувся з апе­ляцією, в якій оскаржує тільки міру покарання. Другий засуджений апеляцію не подавав. Розглядаючи справу, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неправильну кваліфікацію діяння, вважає, що вчинене необхідно кваліфікувати як грабіж. Відповідно до ч. 2 ст. 365 КПК суд буде зобов'язаний прийняти рішення на користь особи, яка не подавала апеляцію, і перекваліфікувати її діяння на статтю про менш тяжкий злочин. А яке ж рішення прийняти по апеляції першо­го засудженого? Звичайно ж перекваліфікувати необхідно і дії першо­го засудженого, незалежно від того, що він про це не ставив питання в апеляції. Таким чином, суд вийде за межі апеляції. Як зазначають деякі автори, суд апеляційної інстанції має таке право — перевірити вирок, ухвалу чи постанову суду в повному обсязі, не погіршуючи ста­новища засудженого або виправданого. З такою думкою можна пого­дитись. Отже, суд апеляційної інстанції перевіряє, чи правильно вста­новлені обставини предмета доказування, чи наявні достатні докази для встановлення цих обставин.

Суд касаційної інстанції, який переглядає рішення, що не набрали законної сили, ухвалені апеляційним судом як судом першої інстан­ції, теж відповідно до ст. 395 КПК переглядає їх у межах касаційної скарги або подання, а за наявності підстав може вийти за їх межі, не погіршуючи становища засудженого чи виправданого. Крім того, ка­саційний суд також повинен прийняти рішення на користь особи, від якої не надійшла скарга і щодо якої не було внесено подання. Таким

чином, і касаційний суд торкається питання про обставини предмета доказування, перевіряє, чи правильно встановлені ці обставини, чи підтверджуються вони відповідними доказами. Суд апеляційної ін­станції може сам провести судове слідство і зібрати докази для вста­новлення обставин предмета доказування, а касаційний суд перевіряє обставини предмета доказування на підставі доказів, які є в справі (та додатково надані суду).

Перевірка рішень, ухвалених судами першої інстанції, в апеляцій­ному і касаційному порядку можлива за всіма підставами, передбаче­ними ст.ст. 367 та 398 КПК, зокрема, суд перевіряє, чи відповідають висновки суду, викладені у вироку, фактичним обставинам справи, чи підтверджуються висновки суду доказами, які були зібрані і переві­рені повно та всебічно.

У тих випадках, коли здійснюється перегляд у касаційному по­рядку вироків та постанов, що не набрали законної сили, ухвалених апеляційним судом в апеляційному порядку, а також судових рішень, які набрали законної сили, суд перевіряє тільки правильність засто­сування кримінального закону, правильність обраної міри покарання, та додержання вимог кримінально-процесуального законодавства. Пи­тання про правильність застосування кримінального законодавства і міри покарання суд вирішує на підставі встановлений у справі обставин предмета доказування. Але повнота досудового та судового слідства, а також відповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи не перевіряються.

Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами прохо­дить два етапи. На першому з них прокурор вирішує питання про на­явність таких обставин, а переконавшись, що є певні обставини, які можуть впливати на висновки судового рішення, і потребують роз­слідування, визначає порядок такого розслідування (порушує кримі­нальну справу, або ухвалює постанову про розслідування нововиявлених обставин). При цьому прокурор звичайно ж аналізує обставини предмета доказування, з'ясовані в справі. Під час розслідування ново- виявлених обставин встановлюються всі обставини предмета доказу­вання. На другому етапі, маючи дані про нові обставини, які свідчать про помилковість рішення, прокурор звертається до суду з поданням про перегляд рішення за нововиявленими обставинами. Перегляд у суді справи здійснюється, як зазначено в ст. 400-10 КПК в касаційно­му порядку, тобто суд перевіряє, чи правильно були встановлені судом обставини предмета доказування шляхом аналізу доказів, які наявні в справі, та доказів, одержаних під час розслідування нових обставин.

Перегляд судових рішень у порядку виключного провадження в зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону або іс­тотним порушенням вимог кримінально- процесуального закону не пе­редбачає можливості перевірки обґрунтованості судових рішень — суд не торкається питання про відповідність реальній дійсності висновків гуду щодо обставин предмета доказування, а також питання про на­явність необхідних доказів, на підставі яких встановлено предмет доказування. Перевіряючи правильність застосування кримінального закону, а також дотримання вимог кримінально-процесуального зако­ну. суд виходить з того, що обставини, які складають предмет доказу­вання, в справі встановлені.