6.11. Процес доказування, його елементи

Поняття доказування в кримінальному судочинстві, як вже за­значалося, має два значення: в першому значенні під доказуванням розуміють різновид пізнання, діяльність, яка провадиться для вста­новлення фактичних обставин справи; в другому значенні доказу­вання — це діяльність, спрямована на обґрунтування певної думки, певного твердження, вона здійснюється для того, щоб переконати суд (або іншого суб'єкта) в необхідності прийняти конкретне рішення. Розглянемо докладніше процес доказування як різновид процесу пізнання в кримінальному судочинстві. Він являє собою діяльність уповноважених державних органів та посадових осіб, спрямовану на встановлення фактичних обставин справи на підставі доказів. Така ді­яльність докладно регламентована законодавством, в цій діяльності в формах, передбачених законом, можуть брати участь суб'єкти, за­цікавлені у певному вирішенні справи. Аналізуючи процес доказування, в ньому виділяють певні елемен­ти. Деякі науковці ведуть мову не про елементи процесу доказування, а про етапи, або вживають поняття «елементи» та «етапи» як тотожні. Але такі поняття мають різний зміст. Етапи послідовно змінюють один одного. Поняттям «елементи» характеризують єдиний процес, перебігом якого окремі елементи щільно переплетені, і тільки теоре- тично можна відокремити один елемент від іншого, та проаналізувати їх. Коли слідчий допитує свідка (тобто збирає докази), він одночасно порівнює їх з іншими доказами, які є в справі, ставить перед свідком уточнюючі питання (перевірка доказів), робить попередній висновок про достовірність відомостей, які повідомив свідок, (оцінка доказів). Така попередня оцінка показань свідка необхідна для того, щоб задати свідкові відповідні питання, застосувати тактичні заходи, які дозво­лять виявити неправдиві свідчення. Зауважимо, що така оцінка є саме попередньою, остаточну оцінку доказів слідчий провадитиме пізніше, коли матиме необхідну сукупність доказів. Отже, ми ведемо мову про збирання, перевірку та оцінку доказів як про єдиний процес.

Більшість науковців, аналізуючи процес доказування, також виді­ляють у ньому такі елементи — збирання, перевірку та оцінку доказів. Деякі автори ще одним елементом називають закріплення доказів.

Ф.Н. Фаткуллін вбачає такі елементи в розглядуваному процесі: 1) побудова та динамічний розвиток слідчих версій; 2) збирання до­казів; 3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обґрунтування від­повідних висновків у справі. Висунення (побудову) версій навряд чи можна включити до процесу доказування. Адже доказування — це діяльність регламентована законом, а порядок, підстави висунення версій кримінально-процесуальним законом не регламентовано, вер­сія — поняття криміналістичне, питання про те, які версії доцільно розглядати в певних випадках розробляються відповідно до методики розслідування окремих видів злочинів. Щодо обґрунтування виснов­ків, то, дійсно, суб'єкт, який збирав, перевіряв та оцінював докази, свою думку щодо встановлених фактичних обставин викладає в кон­кретному процесуальному рішенні, яке повинно бути мотивованим. Тільки необхідно ще раз зауважити, що таке обґрунтування висновків слід відрізняти від поняття доказування в другому значенні. Обґрун­тування висновків як елемент процесу доказування здійснюється тим суб'єктом, який збирав, перевіряв та оцінював докази, і завершує про­цес доказування, фіксуючи, які саме фактичні обставини встановив він, — суб'єкт, на якого покладався обов'язок доказування, яке на цій підставі він приймає рішення. А доказування як наведення аргументів для обґрунтування певного твердження носить самостійний характер, воно звернено до суб'єкта, який прийматиме рішення.

Більшість науковців вважають, що обґрунтування висновків — це діяльність, яка знаходиться за межами процесу доказування (в пер­шому значенні) і ґрунтується на результатах доказування.

Оскільки ми розглядаємо процес доказування як діяльність, в ко­трій окремі елементи можна визначити лише теоретично, то певні розбіжності в позиціях науковців щодо таких елементів навряд чи можна розглядати як принципові.

Проаналізуємо зміст тих елементів процесу доказування, які най­частіше розглядають у науковій літературі.

Першим елементом називають збирання доказів. Зазначимо, що в ст. 66 КПК йдеться про збирання та подання доказів. Під збиранням доказів розуміють діяльність суб'єктів, в провадженні яких перебуває справа, спрямовану на одержання доказів шляхом проведення перед­бачених законом дій. Подання доказів відбувається з ініціативи ін­ших осіб — учасників процесу, можливо, сторонніх осіб.

Збирання доказів, — це досить складний процес, в якому вбача­ють пошук доказів, їх одержання та закріплення (фіксацію). Пошук доказів має місце, наприклад, під час проведення оглядів, обшуків, коли слідчий намагається знайти знаряддя злочину, речі, цінності, які мають відношення до злочину, або знайти особу, яка переховуєть­ся. Одержання доказів відбувається шляхом вилучення певних речей та документів, проведення слідчих дій, зокрема, допиту, під час якого слідчий або суд сприймають відомості про факти і закріплюють їх в порядку, передбаченому законом.

Збирання доказів можна здійснювати тільки засобами, передбаче­ними законодавством, а саме: шляхом проведення слідчих (судових) дій; витребування предметів та документів; прийняття предметів та документів від участників процесу та інших осіб; звернення з вимогою про проведення ревізії. Крім того, докази можна одержати шляхом оперативно-розшукових заходів, які проведено на підставі доручення особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду (ст. 66 КПК). Як вже зазначалось раніше, серед науковців немає єдиної думки щодо юридичної природи таких дій як відібрання пояснень від окремих гро­мадян чи посадових осіб, а також прийняття заяв та повідомлень про злочини. За наведеними вище підставами вважаємо, що названі дії можна розглядати як засоби одержання доказів.

КПК одним із засобів одержання доказів називає подання доказів учасниками процесу та іншими особами. Тут закон допускає неточ­ність. Учасники процесу та інші особи не мають доказів, вони можуть надати речі або документи, і тільки після того, як особа або орган, в провадженні якого перебуває справа, прийме рішення про приєднан­ня до справи таких речей або документів, їх можна буде вважати до­казами. Отже, як засіб одержання доказів ми розглядаємо прийняття речей та документів уповноваженою особою.

Універсальним засобом збирання доказів є проведення слідчих (судових) дій, підстави та порядок здійснення таких дій детально ре­гламентовано КПК. В деяких випадках докази можна одержати без проведення слідчих дій, застосувавши спрощений порядок — витре­бувати речі чи документи від громадян та організацій. Питання про те, яким засобом одержати ті чи інші докази, вирішує слідчий, осо­ба, яка провадить дізнання, прокурор, суд, враховуючи вимоги зако­ву, обставини справи і характер відомостей, які необхідно отримати. Так, у випадках, коли для одержання певних відомостей необхідні спеціальні знання, слідчий призначає експертизу, якщо необхідно одержати дані, які відомі певній особі, має бути проведений допит такої особи т.ін. А у випадках, коли необхідно отримати предмети або документи, які зберігаються у певної особи (громадянина чи ор­ганізації), слідчий може провести слідчу дію (обшук, виїмку), або витребувати такі предмети чи документи. Якщо є підстави вважати, що особи, у яких зберігаються предмети або документи, зацікавлені в приховуванні, знищенні таких предметів чи документів, або перекру­чуванні інформації, що міститься в документах, необхідно провести слідчу дії — виїмку (а можливо і обшук). Коли таких підстав немає, слідчий може витребувати необхідні документи або речі, направивши відповідний запит.

Збирання доказів передбачає закріплення одержаних відомостей. При проведенні слідчих дій обов'язкове ведення протоколів (ст. 84 КПК), протоколом необхідно оформити і прийняття доказів від учас­ників процесу та інших осіб, а також оперативно-розшукові дії, якщо відомості, отримані під час провадження оперативно-розшукових за­ходів буде використано як докази, а також у випадках, коли цього по­требує закон (ч. 2 ст. 8 Закону України від 18 лютого 1992 року (зі змінами) «Про оперативно-розшукову діяльність). Під час збирання доказів окрім ведення протоколу можна застосувати науково-технічні засоби, передбачені ст.ст, 85-1 та 85-2 КПК, на досудовому розсліду­вання питання про застосування технічних засобів вирішує слідчий, прокурор, або особа, яка провадить дізнання, на власний розсуд. В су­довому засіданні можливе повне фіксування перебігу судового розгля­ду за ініціативою суду, а за клопотанням хоча б одного учасника судо­вого розгляду таке фіксування е обов'язковим (ч. 3 ст. 87 КПК).

Наступний елемент процесу доказування — перевірка доказів, яку деякі автори іменують їх дослідженням. Перевірка доказів є пе­редумовою їх оцінки. Така перевірка здійснюється шляхом аналізу кожного доказу окремо, а також шляхом зіставлення одного доказу з іншими, це аналітична, розумова діяльність. Крім того, перевірка провадиться практичним шляхом — проведенням нових слідчих дій, витребуванням нових предметів та документів. Деякі слідчі дії спря­мовані зазвичай саме на перевірку раніше одержаних доказів, це очна ставка, відтворення обстановки та обставин події, з метою перевірки можуть провадитись і будь-які інші слідчі дії. Для перевірки доказів можна провести і оперативно-розшукові дії.

Мету перевірки доказів науковці визначають по-різному, пишуть про встановлення доброякісності, достовірності, повноти, законності засобів їх одержання, вважаючи, що встановлення належності та до­пустимості необхідно включити у зміст оцінки оцінки. Таке твер­дження викликає заперечення, адже воно неправильне та суперечли­ве. Перш за все, перевірка законності засобів одержання доказів це і є перевірка допустимості, поняття доброякісності доказів автор не роз­криває, крім того, на наш погляд, перевірка потребує і визначення на­лежності доказів. У багатьох випадках належність доказів очевидна, але іноді виникають сумніви щодо того, чи мають відношення до роз­слідуваного злочину певні відомості. Скажімо, свідок повідомив, що він чув суперечку між потерпілим та обвинуваченим, а в результаті перевірки з'ясувалося, що те, про що розповідав свідок, відбувалося не в той день, коли було вчинено злочин, а в інший.

Отже, метою перевірки є визначення належності, допустимості, достовірності доказів.

Оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування з вирішення питання про належність, допустимість, достовірність до­казів. Оцінка доказів, що передує прийняттю процесуального рішен­ня, включає також висновок щодо достатності сукупності доказів для прийняття такого рішення в кримінальній справі.

Визначення оцінки як розумової діяльності можна вважати загаль­новизнаним у літературі з теорії доказів, але різні автори по-різному на­зивають об'єкти оцінки, властивості доказів, які підлягають оцінці.

Оцінка доказів, як розумова діяльність, відбувається на підста­ві законів логіки та психології, разом з тим, вона регламентована і кримінально-процесуальним законодавством. Відповідно до ст. 67 КПК докази оцінюють суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на все­бічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Внутрішнє переконання розгляда­ється як метод, принцип оцінки доказів, а також як результат оцінки. Як метод оцінки внутрішнє переконання означає, що кожен суб'єкт, який оцінює докази, робить це вільно, він не залежить від будь-яких вказівок, не пов'язаний формальними вимогами закону, оскільки ні­які докази не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК). КПК закріплює ще одне важливе правило — оцінка доказів, дана одним суб'єктом, не обов'язкова для іншого. Саме таке закріплено, напри­клад, в ч. З ст. 374 КПК, де передбачено, що апеляційний суд, скасо­вуючи вирок або інше рішення суду, не має права вирішувати питання про доведеність або недоведеність обвинувачення, про достовірність або недостовірність доказів, про перевагу одних доказів перед іншими. За­значене правило має універсальний характер і повинно застосовувать­ся і тоді, коли закон не містить прямих вказівок. На це звертає увагу Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 11 лютого 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства, яке регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідуван­ня », де зазначено, що в рішенні про направлення справи на додаткове розслідування суд не вправі наперед вирішувати питання про форму­лювання та обсяг обвинувачення, його доведеність, кваліфікацію вчи­неного, достовірність того чи іншого доказу або перевагу одних доказів перед іншими, а також вважати встановленими обставини, які підля­гають перевірці в ході додаткового розслідування (п. 13).

Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає стан упевненості в правильності своїх висновків щодо належності, до­пустимості та достовірності доказів, а також достатності сукупності доказів, на підставі яких можна дійти переконливого висновку про фактичні обставини справи, які необхідно встановити для прийняття певного процесуального рішення.

Оцінюючи докази, відповідні суб'єкти керуються законом, насам­перед, закріпленим у законі правилом про оцінку доказів за внутріш­нім переконанням, нормами, які гарантують таку оцінку. Питання про належність доказів вирішується з огляду на обставини, які скла­дають предмет доказування, питання про допустимість вирішується з урахуванням вимог закону про порядок одержання певних відомос­тей. Достатність доказів визначається відповідно до підстав прийнят-

тя того чи іншого рішення. Так, для ухвалення рішення про притяг­нення певної особи як обвинуваченого необхідна сукупність доказів для впевненого висновку про вчинення злочину цією особою (ст. 131 КПК), при цьому може не бути доказів про пом'якшуючі та обтяжу­ючі обставини, про витрати закладу охорони здоров'я на стаціонар­не лікування потерпілого. Для складання обвинувального висновку необхідна така сукупність доказів, на підставі яких можна зробити переконливий висновок про всі обставини, які складають предмет до­казування.

Внутрішнє переконання має бути засноване на повному, всебічно­му та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, тобто внутрішнє переконання повинно бути обґрунтованим, на відмі­ну від знання, знайденого інтуїтивно, від довільного розсуду. Зовніш­нім визначенням обґрунтованості рішення є його мотивованість