1.2. Завдання кримінального судочинства

Для характеристики змісту кримінального процесу суттєве зна­чення має те, як формулюються його завдання. Завдання на відміну від мети, як бажаного результату, є вимогою, проблемою, що потребує вирішення. Завдання завжди є конкретним. І якщо метою кримінального процесу є захист прав і свобод люди­ни і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави від злочинних посягань та інших суспільно-небезпечних ді­янь, то завдання кримінального процесу можна розкрити через функ­ціональне призначення основних суб'єктів, що ведуть кримінальне судочинство. Згідно зі ст. З Конституції людина, її життя і здоров'я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою со­ціальною цінністю. Права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, органів законодавчої та ви­конавчої влади, у тому числі визначають мету і зміст законів та інших нормативно-правових актів, а затвердження і забезпечення прав і сво­бод людини є головним обов'язком держави. Виходячи зі встановле­ного Конституцією України принципу судового захисту прав людини, кримінально-процесуальна діяльність у цілому і судова діяльність зокрема мають бути спрямовані на захист цих прав і свобод від будь- яких посягань шляхом забезпечення своєчасного і якісного розгляду конкретних кримінальних справ. Пленум Верховного Суду України в п. 1 постанови № 7 «Про посилення судового захисту прав і свобод людини і громадянина» від 30.05.97 р. вказав, що діяльність судів по­винна бути підпорядкована захисту прав і свобод людини і громадяни­на. Розглядаючи судові справи в повній відповідності з Конституцією і законами України, суди зобов'язані забезпечити рівність громадян перед законом і судом. Охорона прав і законних інтересів осіб полягає в позитивному обов'язку держави та її компетентних органів здійсню­вати дії, пов'язані із захистом прав і законних інтересів осіб, які бе­руть участь у кримінальному судочинстві.

Завдання є бажаними й необхідними параметрами кримінально- процесуальної діяльності, до яких слід прагнути при провадженні в кримінальних справах.

Стаття 2 КПК України до числа завдань кримінального процесу відносить швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та за­безпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (охорона прав та законних інтересів фізичних і юри­дичних осіб, які беруть у ньому участь, а також інтересів держави, су­спільства, тобто публічних інтересів, є, як зазначалося вище — метою кримінального процесу). Вказані завдання кримінального судочинства є загальними для усіх його стадій і проваджень. З іншого боку, перед окремими частинами кримінального судочинства стадіями стоять за­вдання, властиві тільки їм.

Розкриттям злочину є встановлення в порядку, передбаченому чинним кримінально-процесуальним законодавством, суспільно не­безпечного діяння, що містить ознаки складу злочину, і особи, яка його вчинила.

Виходячи з принципу презумпції невинуватості, розкритим пови­нен вважатися злочин, кримінальну справу по якому закінчено про­вадженням і по справі прийнято і набуло законної сили одне з таких рішень:

обвинувальний вирок (ст. 327 КПК);

постанова судді (ухвала суду) про закриття справи на підставі ст. 7 КПК зі звільненням особи, притягнутої як обвинуваченого (підсудно­го), від кримінальної відповідальності у зв'язку зі зміною обстановки і втратою суспільної небезпеки діяння, вчиненого особою, або у зв'язку з тим, що особа перестала бути суспільно небезпечною;

постанова судді (ухвала суду) про закриття справи на підставі ст.ст. 7-2, 8 КПК зі звільненням особи, притягнутої як обвинуваченого (під­судного), від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каят­тям або примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим;

постанова судді (ухвала суду) про закриття справи на підставі ст.ст. 9, 10 КПК зі звільненням особи, притягнутої як обвинуваченого (під­судного), від кримінальної відповідальності з передачею особи на по­руки трудового колективу, або із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру;

постанова судді про закриття кримінальної справи на підставі п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК щодо обвинуваченого внаслідок акта амністії або акта помилування, якщо він усуває застосування покарання за вчинений злочин;

постанова слідчого, судді, ухвала суду про закриття кримінальної справи на підставі п. 8 ст. 6 КПК внаслідок смерті обвинуваченого.

В разі постановлений виправдувального вироку (ч. З ст. 327 КПК) або закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами (п.п. 1, 2 ст. 6; п. 2 ст. 213 КПК), говорити про розкриття злочину не можна, тому що кримінальну справу провадженням було закінчено у зв'язку з відсутністю події або складу злочину, або у зв'язку з недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину, що вимагає прийняття за­ходів для встановлення особи, яка вчинила злочин.

Вимога швидкого розкриття злочину пов'язана з розумними строками провадження в справі і визначається мінімально корот­ким строком між часом одержання інформації про вчинений зло­чин і часом прийняття одного з остаточних рішень. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 р. у п. З ст. 5 і п. 1 ст. 6 закріпила право особи на судовий розгляд у межах ро­зумного строку. При визначенні розумності строку до уваги береться період з моменту, коли особі було пред'явлене обвинувачення, або її було заарештовано (затримано), або з дати початку досудового слід­ства щодо конкретної особи (в разі порушення щодо неї кримінальної справи) до моменту набрання судовим рішенням у даній справі законної сили.. Розумність строку визначається за такими критеріями: а) складність кримінальної справи; б) ефективність дій влади щодо її розслідування і розгляду; в) поведінка особи, притягнутої до кримі­нальної відповідальності, яка могла вплинути на продовження стро­ку; г) серйозність наслідків та інших обставин, що виправдовують більш тривалий строк розслідування і розгляду справи. Затримка у провадженні в справі, пов'язана з реалізацією обвинуваченим свого права на ознайомлення з матеріалами справи, не може розглядатися як виправдання надмірного строку провадження в справ.

Повне розкриття злочину вказує на те, що в справі встановлені всі обставини, що входять до предмета доказування (ст.ст. 23, 64, 433 КПК).

Під викриттям винних розуміється встановлення всіх осіб, які вчинили злочин. Виходячи з принципу презумпції невинуватості, винною може розглядатися осудна фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вина якої доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним ви­роком суду, що набрав законної сили.

Забезпеченням правильного застосування закону охоплюється дотримання вимог кримінального і кримінально-процесуального за­конодавства в процесі притягнення осіб до кримінальної відповідаль­ності для того, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

У чинному законодавстві встановлені положення, що виключають застосування загального правила про притягнення всіх осіб до відпо­відальності: у зв'язку з актом амністії/помилування; дійовим каят­тям, примиренням винного з потерпілим, передачею особи на поруки, зміною обстановки, закінченням строків давності притягнення до від­повідальності (розділ IX КК), відсутністю скарги потерпілого, якщо кримінальну справу може бути порушено тільки за його скаргою (ст. 27 КПК), відсутності згоди Верховної Ради України на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата (див. ст. 27 Закону України № 2328-ІІІ «Про статус народного депутата України» від 22.03.2001р.).

Крім того, перед кримінальним судочинством стоїть завдання вста­новлення осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що містять ознаки злочину, у стані неосудності або у віці від 11 років до досягнен­ня віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, і забезпечен­ня правильного застосування до них відповідних примусових заходів медичного або виховного характеру.

Зважаючи на можливість одночасного розгляду кримінального об­винувачення (кримінального позову) і цивільного позову в криміналь­ному судочинстві як завдання останнього слід розглядати і справед­ливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої злочином.